Справа № 420/304/22
14 грудня 2022 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Хурси О.О., розглянувши в письмовому провадженні справу за адміністративним позовом громадянки Афганістану ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ; адреса для листування: АДРЕСА_2 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65045), Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001) про визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, -
В провадженні Одеського окружного адміністративного суду знаходиться справа за позовом громадянки Афганістану ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС), Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) у якому просить суд:
- визнати протиправними та скасувати рішення ДМС України №283-21 від 06.08.2021, про відмову у визнанні її - громадянки Афганістану ОСОБА_1 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати ДМС України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно її - громадянки Афганістану ОСОБА_1 та неповнолітнього ОСОБА_2 ;
- визнати протиправними дії ГУ ДМС в частині не роз'яснення їй - ОСОБА_1 , причин відмови та порядку оскарження рішень про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач зазначив, що він є громадянином Афганістану та документований Довідкою про звернення за захистом в Україні №011565 виданою Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області.
28.12.2021 року він отримав повідомлення №614 від 19.10.2021 року щодо прийняття рішення відповідачем про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач не погоджується з вказаним рішенням ДМС, вважає його незаконним та таким, що підлягає скасуванню, виходячи з того, що воно прийнято ДМС без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), у зв'язку з чим, він вимушений звернутись до суду із позовом.
Позивач вказує, що в країні його громадянської належності наявна ситуація загальнопоширеного насильства та військових дій та він важає, що у нього є об'єктивні підстави побоювань за своє життя і здоров'я, адже існує ризик його переслідування за ознаками належності до певних соціальних груп: інші цивільні особи, які вважаються такими, що підтримують уряд або міжнародне товариство та співробітники гуманітарних організацій та організацій, що працюють у галузі розвитку.
Також позивач вказує, що всупереч законодавству України йому не було роз'яснено порядок оскарження та причини відмови. Водночас, про прийняте щодо нього рішення позивач дізнався лише під час особистого візиту до відповідача.
Ухвалою суду від 10.01.2022 року поновлено позивачу строк звернення до суду з цим позовом, прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. Відмовлено позивачу у задоволенні клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Витребувані докази по справі.
До суду від представників ДМС України та ГУ ДМС надійшли відзиви на позов, в яких вони просили відмовити у задоволенні позову з огляду на наступне.
Позивач 06.12.2017 року разом із чоловіком вибули за межi Афганістану, легально, авіарейсом Кабул (Афганістан) - міжнародний аеропорт «Внуково» (далі - РФ). На території РФ заявниця разом із чоловіком перебували протягом 2-х років, з них 90 діб - легально, інший період часу - незаконно. Дитина заявниці є уродженцем РФ ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ). Державний кордон України родина перетнула в листопаді 2019 року, нелегально, поза пункту пропуску. З того часу територію нашої країни не залишала. 12.12.2019 позивач звернулась за захистом до ГУ ДМС в Одеськiй областi.
Відповідачі наголошують, що позивач зверталась за наданням міжнародного захисту на території РФ, однак отримала відмову міграційних структур РФ в наданнi мiжнародного захисту та не оскаржила таке рішення.
Відповідачі зазначають, що за результатами аналізу матеріалів клопотання позивача було встановлено, що історія її переслідування є логічно не послідовною, суперечливою та очевидно необґрунтованою.
Співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам пунктами 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що у позивача немає обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань через недоведеність фактів її побоювань.
Таким чином рішення ДМС України прийняте на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами України, є правомірним та обґрунтованим.
Також представники відповідачів вважають безпідставними доводи позивача щодо порушення процедури оформлення повідомлення про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки повідомлення від 19.10.2021 №614 містить причини відмови і роз'яснення порядку оскарження такого рішення.
Справу розглянуто у письмовому провадженні.
Дослідивши заяви по суті, надані учасниками справи докази, судом встановлено, що позивач, ОСОБА_1 , є громадянкою Афганістану (паспорт про що свідчить паспорт № НОМЕР_1 виданий 07.09.2015.
Заявниця 06.12.2017 разом із чоловіком вибули за межі Афганістану легально авіарейсом Кабул (Афганістан) - міжнародний аеропорт «Внуково» (РФ), де знаходилась більше двох років. При цьому, на території Росії позивач разом із чоловіком перебували протягом 2-х років: з них 90 діб - легально, iнший період часу - незаконно. Позивач на території РФ ІНФОРМАЦІЯ_2 народила сина - ОСОБА_2 . Державний кордон України родина позивача перетнула в листопаді 2019 року, нелегально, поза пунктом пропуску.
З заявою про набуття міжнародного захисту заявниця звернулась 12.12.2019 року, в якій зазначила, що виїхала з Афганістану за пошуком притулку, оскільки в країні її громадянської належності її родині жити небезпечно. Заявниця зазначила, що відчувала небезпеку за своє життя в Афганістані, особливо після чергових вибухів, терактів, викрадень, отруєнь, після чого вона вирішила разом із сім'єю виїхати до РФ, а надалі в Україну.
Позивач у заяві про звернення за міжнародним захистом в Україні зазначала, що вона вагітна та не може повернутись до країни громадянської належності через небезпечну ситуацію в Афганістані та побоювання за власне життя та життя її родини та ще ненародженої дитини(а.с 116).
За результатами розгляду заяви та особової справи заявника, у відповідності до наказу від 26.12.2019 №248 стосовно заявниці було прийнято рішення про оформлення документiв для вирiшення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 213).
08.07.2021 ДМС України зроблено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким рекомендовано ДМС відмовити ОСОБА_1 та її неповнолітньому сину ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі яка не підпадає під критерії визначення біженця та особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності статті 1 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». У висновку також визначено РФ як третю безпечну країну (а.с. 100).
Рішенням ДМС України №283-21 від 06.08.2021 року, з посиланням на пункти 1 та 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, в Україні ОСОБА_1 відмовлено. Разом з нею відмовлено її неповнолітній дитині ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 76).
Позивач отримав повідомлення від 19.10.2021 року №614 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якому вказано, що Висновок, обґрунтований тим, що клопотання позивача не містить умов, передбачених п. 1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки подана iсторiя переслідування не вiдповiдає критеріям статусу біженця та додаткового захисту; отримана інформація щодо причин виїзду з Батькiвщинi має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою. Роз'яснено позивачу, що відповідно ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» він має право оскаржити Рiшення, звернувшись до суду в п'ятиденний термін з дня отримання повідомлення, в установленому законом порядку.
Вважаючи рішення Державної міграційної служби України №283-21 від 06.08.2021 року протиправним та таким, що підлягає скасуванню та дії ДМС щодо не роз'яснення причин відмови і порядку оскарження рішення протиправними, позивач звернувся з даним позовом до суду в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього сина.
Відповідач Державна міграційна служба України відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою КМУ від 20.09.2014 року №360, Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Пунктом 2 Положення визначено, що ДМС України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.
Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI (далі - Закон №3671-VI) під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 цієї ж статті закону передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Перевіряючи законність рішення ДМС України про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачу необхідно було з'ясувати, чи має позивач суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими.
Оцінка таких побоювань обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно з абз. 4 п. 1 ст. 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з ч.7 ст.7 Закону №3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Згідно частини 5 статті 10 Закону №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Критерій «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Таким чином, особа, яка шукає відповідного статусу має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Аналіз вказаних термінів та дослідження справи відносно позивача, його заяви, протоколу співбесіди свідчать про те, що наявні умови зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону України №3671-VI. Зокрема, позивач вказує на побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання та не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань країни своєї громадянської належності, а також на побоювання за своє життя в ситуації систематичного порушення прав людини в країні громадянської належності і не бажання повернутися до неї внаслідок цих побоювань.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач при проведенні співбесіди від 26.12.2019 вказала, що вона виїхала з Афганістану з наступних причин: пограбування в таксі, коли вона поверталась додому з весілля: здійснювався переїзд на автомобілі в напрямку родинного будинку; багато навчальних закладів спалювали та отруювали дітей, позивач не хотіла такого майбутнього для своїх дітей. Також заявниця зазначала, що боїться повертатись до Афганістану, оскільки її син народився не в мусульманській країні, і якщо вони повернуться, позивач побоється талібів, які будуть впевнені, що вони не мусульмани через цю обставину. Крім того заявница вказувала, що дітей батьків, які приїжджають із-за кордону, викрадають з метою наживи.
Відповідно до протоколу співбесіди від 21.01.2020 позивач вказала, що їй було чутно вибухи вдома, коли вона жила в районі Дарламан на вулиці Санаторіям. Тоді вибухи були в районах Хайрхана та Дарламан.
Відповідно до п.10 роз'яснень Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 1 від 25.06.2009 року, в якому зазначено, що ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
З огляду на викладене, суд вважає необгрунтованим припущенням відповідача у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 08.07.2021, що вказана заявницею узагальнена інформація про події в Афганістані - носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань, тому вважається суб'єктивною, що не підкріплюється жодними фактичними чи усними доказами, та такі припущення не можуть бути підставою для відмови у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо, у зв'язку з сим суд вважає, що без повного офіційного з'ясування всіх обставин не можливо зробити висновок щодо наявності підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд вважає, що відсутність об'єктивного підтвердження суб'єктивних побоювань позивача щодо повернення до країни громадянської належності повинна бути доведена достовірними доказами, які виключать будь-які сумніви законності прийнятого відносно позивача рішення.
Між тим, суд вважає безпідставними висновки відповідача, сформовані у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 08.07.2021 щодо недостовірних відомостей заявниці, викладених у співбесідах, з огляду на наступне.
Так, відповідач вважає розбіжностями те, що на анкетуванні від 19.12.2019 року заявниця вказувала, що суб'єктами пограбування стали: заявниця, її чоловік та матір чоловіка, а в співбесіді від 26.12.2019 року визначені лише заявниця та її чоловік. Однак, матеріалами міграційної справи підтверджується, що на співбесіді від 26.12.2019 року на запитання щодо детального опису випадку пограбування, заявниця лише розповіла щодо звернень грабіжників до її чоловіка, а вона втратила свідомість. Під час співбесіди від 26.12.2019 року заявниця не вказує, що присутніми були лише вона та чоловік.
Водночас, суд вважає необгрунтованим висновок відповідача від 08.07.2021 з огляду на його формування на підставі інформації, яка заявниці взагалі не відома, про яку вона не зазначала у заяві, анкеті чи на співбесідах, елементи яких розглянуто як зазначає відповідач - в рекомендаційній позиції її чоловіка (пограбування брата позивача).
Суд враховує, що 15.08.2021 за допомогою терору та вбивств Талібан остаточно взяв під свій контроль владу над всією територією Афганістану. Таліби збираються відновити Ісламський емірат Афганістан (назва Афганістану з 1996 по 2001 р.р.). Наразі спостерігаються озброєні напади на мирних жителів, що є серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права. Громадяни Афганістану покидають її внаслідок насильства озброєних талібів, які періодично здійснюють напади на мирних громадян.
Згідно із позицією УВКБ ООН щодо повернення осіб до Афганістану від 25.08.2021 №366/21, УВКБ ООН закликано всі країни дозволити особам, які покидають Афганістан в'їхати на їхні території та забезпечити дотримання принципу недопущення висилки в усіх випадках, включаючи недопущення відмови на кордоні. Аналогічний підхід застосовується до тих осіб, які уже знаходилися в країнах притулку до початку останньої фази ескалації насильства в Афганістані. Стосовно осіб, чиї заяви були відхилені до останніх подій в Афганістані, поточна ситуація в цій країні може зумовлювати факт зміни обставин, який необхідно враховувати в разі подачі нової заяви про надання захисту. Позиція також підкреслює, що, з огляду на нестабільність ситуації в Афганістані, УВКБ ООН не вважає доречним відмовляти у наданні міжнародного захисту громадянам Афганістану та особам, які раніше постійно проживали в цій країні, на підставі альтернативи втечі чи переміщення всередині країни.
УВКБ ООН занепокоєне небезпекою можливих порушень прав людини щодо цивільних осіб, включаючи жінок і дівчат, а також щодо афганців, яких Талібан вважає такими, що зараз пов'язані або раніше були пов'язані з афганським урядом, з присутніми в Афганістані міжнародними військовими силами чи з міжнародними організаціями, що провадять свою діяльність у країні.
Суд дійшов висновку, що на теперішній час в країні громадянського походження позивача склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування та ненадання документального доказу усних тверджень чи спірність щодо автентичності наданих доказів в підтвердження обґрунтування заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту не повинно бути перешкодою в прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Частиною 1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Статтею 3 Конституції України встановлено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з ч. 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що відповідач не довів правомірності свого рішення №283-21 від 06.08.2021, яким позивачу та її сину відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з чим позовні вимоги щодо визнання протиправним та скасування рішення №283-21 від 06.08.2021 підлягають задоволенню.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч.2 ст.2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, ключовим завданням якого є здійснення правосуддя.
Враховуючи те, що повноваження прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту належить до виключної компетенції відповідача, тому адміністративний суд позбавлений можливості підміняти інших суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи те, що відповідачеві необхідно при прийнятті рішення врахувати і оновлену інформацію по країні походження, оскільки оскаржуване рішення №283-21 від 06.08.2021 прийнято без врахування кризової ситуації в Афганістані, яка розпочалася фактично 04 травня 2021 року (Талібан розпочав великий наступ проти урядових військ у провінції Гільменд на півдні країни), суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача в частині зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту підлягають частковому задоволенню шляхом зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відносно позивача та її неповнолітнього сина, з урахуванням висновків суду.
Щодо позовних вимог про визнання протиправними дії ГУ ДМС в частині не роз'яснення позивачу причин відмови та порядку оскарження рішень про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд дійшов висновку, що вони не підлягають задоволенню з огляду на наступне.
Відповідно до п.п. «а» п. 6.9 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ України 07.09.2011 року №649 (далі - Правила №649) при отриманні рішення ДМС про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, зокрема, протягом семи робочих днів з дня отримання рішення надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 27), з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення, про що заносяться відповідні відомості до журналу реєстрації видачі повідомлень.
Як підтверджується матеріалами міграційної справи ГУ ДМС оформлено повідомлення від 19.10.2021 року №614 відповідно до додатку 27 Правил №649, у якому вказано, що причинами відмови позивачу є наступне: подана iсторiя переслідування не вiдповiдає критеріям статусу біженця та додаткового захисту; отримана інформація щодо причин виїзду з Батькiвщинi має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою.
Також у повідомленні від 19.10.2021 року №614 роз'яснено позивачу, що відповідно ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» він має право оскаржити Рiшення, звернувшись до суду в п'ятиденний термін з дня отримання повідомлення, в установленому законом порядку.
Таким чином, суд дійшов висновку щодо правомірності дій ГУ ДМС в частині оформлення повідомлення від 19.10.2021 року №614.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовна заява підлягає частковому задоволенню.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2,5,6,7,9,242-246 КАС України, суд, -
Адміністративний позов громадянки Афганістану ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ; адреса для листування: АДРЕСА_2 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65045, код ЄДРПОУ 37811384), Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №283-21 від 06.08.2021, яким ОСОБА_1 та неповнолітньому ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відносно ОСОБА_1 та неповнолітнього ОСОБА_2 , з урахуванням висновків суду.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили у порядку ст.255 КАС України.
Рішення може бути оскаржене у порядку та строки встановлені ст.295-297 КАС України.
Суддя О.О. Хурса