79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
08.12.2022 Справа № 914/1826/22
Господарський суд Львівської області у складі
Головуючого судді Фартушка Т.Б. за участю секретаря судового засідання Полюхович Х.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу:
за позовом: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , Івано-Франківська область, м.Івано-Франківськ;
до Відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “АУСПЕКС”, Львівська область, м.Львів;
про: розірвання договору і стягнення заборгованості
ціна позову: 51784,90грн.
Представники:
Позивача: не з'явився;
Відповідача: не з'явився.
09.08.2022р. на розгляд до Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 від 05.08.2022р. б/н (вх. №1993) до Товариства з обмеженою відповідальністю “АУСПЕКС” про розірвання договору і стягнення заборгованості; ціна позову: 56208,41грн.
Підставами позовних вимог Позивач зазначає неналежне виконання Відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань з надання послуг у сфері автоматизації за Договором про надання послуг у сфері автоматизації від 01.02.2022р. №01/02-21580.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 09.08.2022р. у цій справі судом постановлено позовну заяву Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 від 05.08.2022р. б/н (вх. №1993 від 09.08.2022р.) залишити без руху; надати Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 десятиденний строк з моменту вручення ухвали для усунення недоліків поданої позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 24.08.2022р. у цій справі суд постановив прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання призначити на 22.09.2022р.; визнати явку повноважних представників Учасників справи в судове засідання обов'язковою; викликати в судове засідання повноважних представників Учасників справи.
Ухвалою суду від 22.09.2022р. у цій справі постановлено в задоволенні клопотання ТзОВ “АУСПЕКС” від 21.09.2022р. вх.№19512/22 про відкладення розгляду справи відмовити; відкласти підготовче судове засідання на 13.10.2022р.
Ухвалою суду від 13.10.2022р. у цій справі постановлено продовжити строк підготовчого провадження на 4 дні; відкласти підготовче судове засідання на 27.10.2022р.
Ухвалою суду від 20.10.2022р. у цій справі суд постановив заяву представника Позивача адвоката Богославця О.М. від 03.10.2022 б/н (вх.№21072/22 від 13.10.2022р.) про участь у засіданні у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду відхилити.
Ухвалою суду від 24.10.2022р. у цій справі судом постановлено заяву представника Позивача адвоката Богославця О. М. від 18.10.2022р. б/н (вх. №21858/22 від 21.10.2022р.) про участь у засіданні у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду задоволити; надати представнику Позивача адвокату Богославцю О. М. можливість участі в судовому засіданні у справі №914/1826/22, яке призначено на 27.10.2022р. о 13:40год., в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів та програмного забезпечення “Easycon”.
Ухвалою суду від 27.10.2022р. у цій справі суд постановив в прийнятті визнання Відповідачем позову відмовити та продовжити розгляд справи; продовжити строк підготовчого провадження на 14 днів; відкласти підготовче судове засідання на 10.11.2022р.
Ухвалою суду від 09.11.2022р. у цій справі суд постановив заяву представника Позивача адвоката Богославця О. М. від 04.11.2022р. б/н (вх. №22990/22 від 04.11.2022р.) про участь у засіданні у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду задоволити; надати представнику Позивача адвокату Богославцю О. М. можливість участі в судовому засіданні у справі №914/1826/22, яке призначено на 10.11.2022р. о 11:20год., в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів та програмного забезпечення “Easycon”.
Ухвалою суду від 10.11.2022р. у цій справі суд постановив заяву Позивача від 08.11.2022р. б/н (вх. від 09.11.2022р. №3702/22) про уточнення позовних вимог прийняти; подальший розгляд справи здійснювати з урахуванням заяви Позивача від 08.11.2022р. б/н (від 09.11.2022р. вх.№3702/22); продовжити строк підготовчого провадження на 12 днів; відкласти підготовче судове засідання на 22.11.2022р.
Ухвалою суду від 22.11.2022р. у цій справі судом постановлено закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті; судове засідання з розгляду спору по суті призначити на 08.12.2022р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов'язковою.
Ухвалою суду від 08.12.2022р. у цій справі суд постановив заяву представника Позивача адвоката Богославця О. М. від 30.11.2022 б/н (вх.№25349/22 від 08.12.2022) про участь у засіданні у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду відхилити.
Відповідно до ч.3 ст.222 ГПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі, якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою технічного засобу не здійснюється.
В порядку ст.205 ГПК України клопотання про роз'яснення прав та обов'язків до суду не надходили.
Заяв про відвід головуючого судді чи секретаря судового засідання не надходило та не заявлялось.
Представник Позивача в судове засідання не з'явився, явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнавалась судом обов'язковою.
08.12.2022р. за вх.№25384/22 від Позивача надійшла заява про проведення судового засідання без участі позивача, в якій Позивач зазначає, що позовні вимоги, з урахуванням Заяви про уточнення позовних вимог від 08.11.2022р., підтримує повністю та просить судове засідання проводити за відсутності Позивача та представника Позивача за наявними в матеріалах справи доказами. Заява оглянута та долучена до матеріалів справи.
Представник Відповідача в судове засідання не з'явився, причин неявки суду не повідомив, явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнавалась судом обов'язковою.
Позиція Позивача:
Позивач, з урахуванням заяви від 08.11.2022р. б/н (вх.№3702/22 від 09.11.2022р.) про уточнення позовних вимог, просить суд розірвати укладений між Сторонами Договір про надання послуг у сфері автоматизації від 01.02.2022р. №01/02-21580 та стягнути з Відповідача на користь Позивача 43800грн. основного боргу, 4716грн. неустойки за період 25.04.2022 по 04.08.2022, 367,20грн. 3% річних за період 25.04.2022 по 04.08.2022 та 2901,70грн. інфляційних втрат за період з 01.05.2022р. по 04.08.2022р., а також зазначити в рішенні суду про проведення нарахування органом (особою), що здійснюватиме примусове виконання рішення суду неустойки у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості несвоєчасно наданих послуг за кожен день прострочення згідно п.6.5. Договору про надання послуг у сфері автоматизації від 01.02.2022р. №01/02-21580 (в межах шестимісячного терміну, передбаченого ч.6 ст.232 ГК України), 3% річних та інфляційного збільшення за період з 05.08.2022р. до моменту виконання рішення суду.
Позивач зазначає, що 01.02.2022р. між Позивачем (Замовник) та Відповідачем (Виконавець) було укладено Договір про надання послуг у сфері автоматизації №01/02-21580 (далі - Договір), за умовами якого відповідно до умов цього Договору Виконавець, за завданням Замовника, зобов'язується надати послуги у сфері автоматизації, а Замовник зобов'язується прийняти ці послуги та оплатити їх, у порядку та на умовах, визначених цим Договором, Специфікаціями до нього, та/або іншими додатками.
На виконання Договору Сторонами 01.02.2022р. укладено Специфікацію №1 до Договору з переліком послуг, а саме послуги з впровадження програмної продукції Бітрікс24 (та обмін статусами), обмін товарним каталогом Бітрікс24 - Сайт (передача залишків), налаштування додатку НОВА ПОШТА (передача ТТН на сайт). Вартість послуг становить 43800грн. Виконавець зобов'язаний надати послуги за цією Специфікацією упродовж 30 робочих днів. Формування технічного завдання «плану надання послуг», в тому числі отримання необхідної інформації від Замовника, не входить у термін надання послуг (реалізації проекту), проте не може перевищувати 20 робочих днів. Погоджений Сторонами термін надання послуг (реалізації проекту) починає свій перебіг після кінцевого формування технічного завдання (плану надання послуг).
На виконання умов Договору та з урахуванням Специфікації 21.02.2022 Позивачем було здійснено оплату у розмірі 43800грн. шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок Виконавця, що підтверджується платіжним дорученням №644 від 21.02.2022. З урахуванням умов визначених п.5 Специфікації №1, Виконавець мав би приступити до виконання своїх зобов'язань (надання Послуг) 14.03.2022, тобто з моменту коли закінчується погоджений Сторонами термін формування технічного завдання.
Виконавцем не було надано Замовнику Актів приймання-передачі наданих послуг, що підтверджує факт ненадання Відповідачем послуг, тобто невиконання Відповідачем взятих на себе зобов'язань згідно умов Договору. Зважаючи на відсутність будь-яких дій зі сторони Відповідача, які б вказували на виконання зобов'язань за Договором чи наміру до вчинення дій для такого виконання, Позивачем було направлено до Відповідача Претензію №13042022 від 13.04.2022р. з вимогою повернення перерахованих коштів.
У свою чергу Відповідач надіслав Позивачу Повідомлення від 03.05.2022 з відповіддю на претензію, з посиланням на форс-мажорні обставини - військову агресію російської федерації проти України, як на підставу не виконання своїх зобов'язань, однак, на думку Позивача, ТОВ «АУСПЕКС» було пропущено визначений Договором строк повідомлення про виникнення форс-мажорних обставин, оскільки Виконавець повідомив 03.05.2022, коли роботи мали б бути фактично виконані про форс мажорні обставини, які виникли 24.02.2022, що підтверджується листом Торгово-промислової палати України.
Підсумовуючи Позивач зазначає, що, зважаючи на наявні факти порушення його законних прав та інтересів, вважає за необхідне звернутись до суду задля ефективного захисту шляхом подання позовної заяви із вимогою відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів Позивача, а саме стягнення з Відповідача грошових коштів, перерахованих в якості передоплати, застосування штрафних санкцій до Відповідача та припинення господарських правовідносин розірванням Договору.
Позивач у поданому Запереченні проти заяви про розстрочку виконання рішення від 18.10.2022р. б/н в спростування доводів Відповідача про наявність підстав до розстрочки виконання судового рішення у цій справі зазначає, що наведені Відповідачем аргументи щодо суми позову, яка є значною порівняно навіть із розміром статутного капіталу Товариства, який становить 1000грн. та відсутності господарської діяльності у зв'язку із форс-мажорною обставиною, не є належними доказами, на підставі яких можна встановити обставини скрутного становища Відповідача.
Зазначає також, що ТзОВ «АУСПЕКС» було учасником та переможцем у публічних закупівлях за номером закупівлі UА-2022-02-07-002761-а та номером закупівлі UА-2022-02-01-004399-С, за наслідками чого було укладено договори на надання послуг згідно Єдиного закупівельного словника за ДК 021:2015:72260000-5 - Послуги, пов'язані з програмним забезпеченням та 48480000-6 - Пакети програмного забезпечення для продажу та реалізації продукції і бізнес-аналітики. З наведеного розуміється, що Відповідач має договірні зобов'язання згідно яких ТОВ «АУСПЕКС» має надавати відповідні послуги до 31.12.2022р. Вагомим аргументом на користь Позивача є те, що кошти були сплачені Позивачем Відповідачу на умовах передоплати.
Тобто, враховуючи форс-мажорну обставину, на яку посилається Відповідач, відсутність будь-яких дій з боку ТОВ «АУСПЕКС» для виконання зобов'язань передбачених Договором про надання послуг у сфері автоматизації №01/02-21580 від 01.02.2022р. та отриманих коштів є незрозумілим твердження Відповідача щодо наявності скрутного фінансового становища, оскільки послуги не надавались - отримані кошти не мали б використовуватись. В свою чергу Позивачем було надіслано Відповідачу Претензію, згідно якої вимагалось повернення сплачених коштів, проте жодних пропозицій щодо повернення коштів чи пропозицій про погашення вказаної заборгованості шляхом розстрочки Відповідачем не надавалось.
З приводу розстрочення виконання судового рішення Позивач вказує, що важливою є відсутність детально розробленого та запропонованого графіку погашення заборгованості Відповідачем. Більше того, у своєму Повідомленні від 03.05.2022р. ТОВ «АУСПЕКС» вказало, що виконавець за договором відновить надання послуг з моменту припинення дії форс-мажорних обставин відповідно до погоджених Сторонами умов, що суперечить твердженню Відповідача, наведеному у Заяві щодо відсутності попиту на програмні продукти, послуги із впровадження яких надавало підприємство.
Враховуючи вищенаведене, наявність письмової претензії Позивача як заходу реалізації господарсько-правової відповідальності щодо Відповідача, відсутність будь-яких дій Відповідача спрямованих на відновлення порушених прав та інтересів Позивача, понесених витрат Позивачем у зв'язку із зверненням до суду, в тому числі витрати на правову допомогу задля захисту порушених прав та інтересів, а також суперечливих тверджень Відповідача, Позивач вважає за доцільне заперечити проти задоволення Заяви про розстрочку виконання рішення від 12.10.2022р., а саме розстрочення виконання судового рішення у справі №914/1826/22 на три календарних місяці рівними частками.
У поданих 09.11.2022р. за вх. №23308/22 Поясненнях Позивач зазначає, що згідно із п.5 Специфікації №1 до Договору Виконавець зобов'язаний надати послуги за цією Специфікацією упродовж 30 робочих днів. Формування технічного завдання (плану надання послуг), в тому числі отримання необхідної інформації від Замовника, не входить у термін надання послуг (реалізації проекту), проте не може перевищувати 20 робочих днів. Погоджений Сторонами термін надання послуг (реалізації проекту) починає свій перебіг після кінцевого формування технічного завдання (плану надання послуг).
Відповідно до п.6.5. Договору, у випадку прострочення терміну надання послуг, визначеного цим Договором, що виникло з вини Виконавця, Виконавець зобов'язується сплатити Замовнику неустойку в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості несвоєчасного наданих послуг за кожен день прострочення.
Пунктом 3.4. Договору передбачено, що Виконавець надає послуги поетапно у порядку, визначеному у Специфікації до цього Договору. При цьому, Виконавець приступає до надання першого етапу послуг - після 5 календарних днів з моменту отримання передоплати згідно п.2.4. Договору.
21.02.2022р. ФОП ОСОБА_1 оплатив послуги в порядку передоплати у розмірі 43800грн. згідно Платіжного доручення №644 від 21 лютого 2022р.
Щодо періоду формування технічного завдання- згідно Специфікації№1 формування відповідного технічного завдання (плану надання послуг) та отримання необхідної інформації від Замовника не входить у термін надання послуг (реалізації проекту).
У зв'язку із тим, що у Замовника виникли заперечення до наданого Виконавцем проекту Договору, Сторони 11.02.2022р. уклали Протокол розбіжностей до Договору із внесеними змінами та доповненнями до умов Договору.
Термін формування технічного завдання (плану надання послуг) в даному випадку, слід розраховувати з моменту досягнення Сторонами згоди щодо всіх умов Договору, а саме з моменту укладення Протоколу розбіжностей 11.02.2022. Тобто, період формування технічного завдання складає 20 робочих днів та розпочався з наступного робочого дня, після дня укладення Протоколу розбіжностей - 14.02.2022р. та закінчився 11.03.2022р.
Зважаючи на те, що Виконавець зобов'язаний був надати послуги впродовж 30 робочих днів та наявного факту оплати Замовником авансового платежу, обумовлений Сторонами строк надання послуг становив з 14.03.2022р. по 22.04.2022р. З урахуванням вищенаведеного, неустойка нараховується згідно п.6.5. Договору за невиконання з вини Виконавця взятих на себе зобов'язань, отже строк нарахування неустойки розпочинається з 25.04.2022р., тобто з дня коли Позивач мав отримати надані послуги від Замовника.
Також Позивач зазначає, що відповідно до п. 1.2. Договору, перелік послуг, що надаються за цим Договором, вартість послуг, терміни їх надання та інші необхідні умови визначаються у Специфікації, яка є невід'ємною частиною цього Договору.
Відповідно до п. 4.1.1. Договору, Замовник зобов'язаний надати на першу вимогу Виконавця інформацію, необхідну для початку надання послуг, в тому числі, але не обмежуючись інформацію, визначену у п. 3.1.1. цього Договору.
У свою чергу п. 4.4.1. Договору передбачено, що Виконавець мав право запитувати та своєчасно отримувати у Замовника необхідну для надання послуг інформацію.
Право Виконавця вимагати надання від Замовника інформації необхідної для виконання зобов'язань, визначених умовами Договору, кореспондує обов'язку Замовника надавати відповідну інформацію.
Укладена Сторонами Специфікація №1 є документом, який містить чіткий перелік послуг, які має надати Виконавець, а умови договору передбачають необхідність отримання запиту від Виконавця для надання Замовником додаткової інформації, і як наслідок формування взаємоузгодженого Сторонами технічного завдання (плану надання послуг). Проте, Замовник у визначені Специфікацією №1 строки не отримував жодних письмових запитів від Виконавця щодо надання інформації.
Згідно із п.6 Протоколу розбіжностей до п. 6.7. Договору внесено зміни, а саме: у випадку ненадання або прострочення надання послуг Виконавцем більше ніж на 30 календарних днів з вини Виконавця, останній повертає Замовнику сплачені кошти у повному обсязі, а у випадку вказаного прострочення у частині не наданих послуг. З вказаного пункту випливає те, що у випадку ненадання послуг Виконавцем Замовнику з вини Виконавця, останній повертає грошові кошти Замовнику у повному обсязі.
Підсумовуючи наведене Позивач зазначає, що у випадку надання послуг у неповному обсязі та з простроченням у 30 календарних днів Виконавець повертає Замовнику грошові кошти за вирахуванням вартості наданих послуг, тобто дане положення застосовується за обставин коли Виконавець приступив до надання послуг, проте прострочив надання відповідних послуг на 30 календарних днів.
Враховуючи наведене та відсутність наданих послуг, Відповідач взяв на себе зобов'язання повернути повністю сплачені Замовником кошти за ненадані послуги.
Згідно п. 6.1.Договору, у разі невиконання або неналежного виконання обов'язків, передбачених цим Договором, Сторони несуть відповідальність згідно чинного законодавства України, якщо інше не зазначено у цьому Договорі, Специфікаціях та/або додаткових угодах до цього Договору.
Позивач зазначає, що нарахування неустойки на користь Позивача за невиконання Виконавцем умов Договору здійснюється у порядку п.6.5 Договору; нарахування інфляційного збільшення та 3% річних здійснюється у порядку ст.625 ЦК України.
Позиція Відповідача:
Відповідач не скористався своїм правом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів в порядку ст.80 ГПК України, проте, у поданій Заяві про розстрочку виконання рішення визнає заявлені позовні вимоги, однак, враховуючи обставини, просить суд розстрочити виконання судового рішення у цій справі на три місяці.
Відповідач просить суд врахувати як виключні обставини у справі те, що сума позову є значною, в порівнянні навіть із розміром статутного капіталу товариства, який становить 1000грн., а також те, що прострочення виконання грошових зобов'язань, за договором укладеним із позивачем, зумовлено насамперед об'єктивними змінами, що виникли у зв'язку із військовою агресією росії на території України та введенням 24.02.2022р. воєнного стану у відповідності до Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022р. «Про введення воєнного стану в Україні», що за нормою ст.14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні», відноситься до форс-мажорних обставин (надзвичайні (екстремальні) ситуації в громадському житті (загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи, але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, воєнні дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух - п.2ч.1 ст.14-1 Закону).
Торгово-промислова палата України (далі - ТПП) повідомила, що на підставі ст.ст. 14, 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» та інших документів вона засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) - військову агресію російської федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану із 05:30 ранку 24.02.2022р. відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022р. №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні». ТПП підтверджує, що зазначені обставини з 24.02.2022р. до їх офіційного закінчення, є надзвичайними, невідворотними та об'єктивними обставинами для суб'єктів господарської діяльності та/або фізичних осіб по договору, окремим податковим та/чи іншим зобов'язанням/ обов'язком, виконання яких/-го настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання відповідно яких/-го стало неможливим у встановлений термін внаслідок настання таких форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили).
Відповідач зазначає, що у зв'язку із названими причинами, підприємство з 24.02.2022р. фактично призупинило господарську діяльність, оскільки жодного попиту на програмні продукти, послуги із впровадження яких надавало підприємство, немає. Названі обставини, скрутне фінансове становище підприємства, позбавляють можливості сплатити заборгованість та відшкодувати збитки єдиним платежем.
У свою чергу підприємство вживає усіх можливих заходів щодо виходу з кризової ситуації та з метою погашення кредиторської заборгованості залучає кредитні кошти, які дають змогу поступово виконати грошові зобов'язання та не допустити банкрутства.
Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Відповідно до ч.1 ст.76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч.10 ст.81 ГПК України у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.
Згідно ч.1 ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Враховуючи вищенаведене, судом, згідно вимог ГПК України, надавалась в повному обсязі можливість Учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.
Враховуючи те, що норми ст.81 ГПК України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом Учасників справи подавати докази, а п.4 ч.3 ст.129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.
Відповідно до частини 9 статті 165 ГПК України у разі ненадання Відповідачем відзиву у встановлений строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами. З огляду на відсутність підстав для відкладення розгляду справи, передбачених статтями 202 та 216 ГПК України, надання Відповідачу можливості для подання відзиву на позов суд вважає за можливе розглянути справу по суті за відсутності повноважних представників Сторін за наявними у справі матеріалами.
Спір розглядається з урахуванням заяви Позивача від 08.11.2022р. б/н (вх. №3702/22 від 09.11.2022р.) про уточнення позовних вимог.
За результатами дослідження наданих Позивачем доказів, наведених доводів та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення повністю з огляду на наступне.
01.02.2022р. між Позивачем (Замовник) та Відповідачем (Виконавець) укладено Договір про надання послуг у сфері автоматизації №01/02-21580 (надалі - Договір) з врахуванням Протоколу розбіжностей від 11.02.2022р. до Договору, відповідно до умов якого (п.1.1. Договору) Виконавець, за завданням Замовника, зобов'язувався надати послуги у сфері автоматизації, а Замовник зобов'язувався прийняти ці послуги та оплатити їх, у порядку та на умовах, визначених цим Договором, Специфікаціями до нього та/або іншими додатками.
Відповідно до п.1.2. Договору перелік послуг, що надаються за цим Договором, вартість послуг, терміни їх надання та інші необхідні умови визначаються у Специфікації, яка є невід'ємною частиною даного Договору.
Згідно п.2.1. Договору загальна ціна Договору визначається як сума вартості всіх наданих послуг, відповідно до відписаних Сторонами Специфікацій та Актів прийому-передачі наданих послуг за Договором протягом строку його дії. Вартість послуг Виконавця встановлюється Сторонами у відповідній Специфікації (п.2.2. Договору).
Сторони погодили, що оплата послуг здійснюється на умовах визначених у Специфікації до Договору (п.2.3. Договору).
Відповідно до п.2.4. Договору Замовник здійснює оплату послуг за Договором шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок Виконавця у порядку, визначеному в Специфікації до Договору.
Згідно п.3.1. Договору Виконавець надає послуги Замовнику особисто. Виконавець має право залучити до надання послуг інших осіб (субпідрядників), залишаючись відповідальним перед Замовником за результат їхньої роботи. Залучення інших осіб (субпідрядників) до надання послуг повинно здійснюватися у повній відповідності з умовами цього Договору.
Пунктом 3.2. Договору Сторонами передбачено, що термін надання послуг визначається у Специфікації до даного Договору, яка є його невід'ємною частиною. Замовник надає інформацію визначену п.3.3.1. Договору протягом 10 робочих днів з моменту підписання Договору.
Підписаний Сторонами акт є підтвердженням виконання Сторонами своїх зобов'язань за Договором (п.3.10. Договору).
Відповідно до п.6.5. Договору у випадку прострочення терміну надання послуг, визначеного Договором, що виникло з вини Виконавця, Виконавець зобов'язується сплатити Замовнику неустойку в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості несвоєчасно наданих послуг за кожен день прострочення.
Згідно п.6.7. Договору у випадку ненадання або прострочення надання послуг Виконавцем більше, ніж на 30 календарних днів з вини Виконавця, останній повертає Замовнику сплачені кошти у повному обсязі, а випадку вказаного прострочення у частині ненаданих послуг.
Пунктом 8.1. Договору Сторонами передбачено, що Сторони звільняються від відповідальності за невиконання та/або неналежне виконання зобов'язань за Договором при виникненні форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), якими є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами Договору, а саме: загроза стихійні лиха (землетрус, повінь тощо), бойові дії (в тому числі введення надзвичайного стану) суттєву або повну зміну діючого законодавства, а також інші обставини, що не контролюються сторонами.
Сторона, що піддалася впливу форс-мажорних обставин, зобов'язана повідомити про це іншу Сторону, протягом семи календарних днів з дня настання таких обставин (п.8.2. Договору). Сторона, що посилається на дії форс-мажорних обставин, на підтвердження такого впливу зобов'язана надати документ, виданий компетентним державним органом або відповідною торгово-промисловою палатою або її відділенням (п.8.4. Договору).
Згідно п.9.1. Договору Договір набуває чинності з дати його підписання Сторонами і діє до 31.12.2022р., але в будь-якому разі до повного та належного виконання Сторонами своїх зобов'язань за Договором.
Специфікацією від 01.02.2022р. №1 (Додаток №1 до Договору) Сторонами погоджено перелік послуг, що надаються за Договором: послуги з впровадження програмної продукції Бітрікс24: Інтеграція замовлень із сайту в Бітрікс24 (та обмін статусами) на суму 16150грн., обмін товарним каталогом Бітрікс24 - Сайт (передача залишків) на суму 23750грн., налаштування додатку НОВА ПОШТА, (передача ТТН на сайт) на суму 3900грн. Всього 43800грн.
Пунктом 2 Специфікації встановлено, що загальна вартість послуг становить 43800грн. без ПДВ. ПДВ не передбачено.
Пунктом 3 Специфікації Сторони погодили, що оплата послуг здійснюється на наступних умовах та в строки: оплата вартості послуг, визначеної у п.2 даної Специфікації, перераховується на рахунок Виконавця в термін не пізніше 3 робочих днів з моменту підписання даної Специфікації.
Послуги із впровадження Бітрікс24, передбачені цією Специфікацією, надаються в рамках стандартного функціоналу програмної продукції Бітрікс24. Для встановлення додатку НОВА ПОШТА, Замовнику необхідна підписка на МАРКЕТ+, яка коштує 10580грн. на 12 місяців (оформляється окремим рахунком-офертою) (п.4. Специфікації).
Згідно п.5. Специфікації Виконавець зобов'язаний надати послуги за цією Специфікацією упродовж 30 робочих днів. Формування технічного завдання (плану надання послуг), в тому числі отримання необхідної інформації від Замовника, не входить у термін надання послуг (реалізації проекту), проте не може перевищувати 20 робочих днів. Погоджений Сторонами термін надання послуг (реалізації проекту) починає свій перебіг після кінцевого формування технічного завдання (плану надання послуг).
На виконання умов укладеного Договору Позивачем Платіжним дорученням від 21.02.2022р. №644 перераховано на користь Відповідача 43800грн. за послуги згідно рахунку №14838/11878/01116 від 10.02.2022р.
Відповідачем договірних зобов'язань належним чином не виконано, послуг у визначені Договором порядку та строки Позивачу не надав, внаслідок чого у Відповідача перед Позивачем утворився борг з повернення сплачених коштів в розмірі 43800грн.
З метою досудового врегулювання спору Позивач звертався до Відповідача Претензією від 13.04.2022р. вих.№13042022 про повернення 43800грн. сплачених коштів.
Листом від 03.05.2022р. б/н Відповідач повідомив Позивача про настання форс-мажорних обставин, що підтверджується листом ТПП від 28.02.2022р. №2024/02.0-7.1. і зазначив, що відновить надання послуг з моменту припинення дії форс-мажорних обставин відповідно до погоджених Сторонами умов.
Листом від 28.02.2022р. вих.№2024/02.0-7.1 ТПП на підставі ст.ст. 14, 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» та інших документів вона засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) - військову агресію російської федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану із 05:30 ранку 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 р. №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні».
Враховуючи це, Торгово-промислова палата України підтверджує, що зазначені обставини з 24.02.2022р. до їх офіційного закінчення, є надзвичайними, невідворотними та об'єктивними обставинами для суб'єктів господарської діяльності та/або фізичних осіб по договору, окремим податковим та/чи іншим зобов'язанням/обов'язком, виконання яких/-го настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання відповідно яких/-го стало неможливим у встановлений термін внаслідок настання таких форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили).
У відповідності з пунктами 1, 3 частини першої статті 129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно ч.1 ст.4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, ст.4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду від 19.09.2019р. у справі №924/831/17.
Верховний Суд у справі №924/1022/17 (постанова від 06.11.2019 року) констатує, що встановивши наявність порушеного права заявника, суд повинен при прийнятті рішення враховувати мету звернення його до суду та забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Відповідно до ч.2 ст.4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно ст.3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства зокрема є свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність.
Відповідно до ч.1 ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 03.03.2021 у справі №521/20937/16-ц, що для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 справа №905/1926/16, від 30.01.2019 - №569/17272/15-ц).
Суд також зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема у постанові Верховного Суду від 16.01.2019р. у справі №917/733/14, що наведена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Суд також зазначає, що ст.15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.
Позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод у користуванні, користування з порушенням законодавства - без оформлення права користування, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо).
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.03.2019р. №911/476/17.
Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ч.1 ст.173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
У відповідності до вимог ст.174 ГК України, господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно ч.1 ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії , а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно вимог ч.1 ст.510 ЦК України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.
Статтею 193 ГК України передбачено, що господарські зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів і договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог , що у певних умовах звичайно ставляться; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.
Зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства (ст.526 ЦК України).
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.525 ЦК України).
Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок (ч.1 ст.527 ЦК України).
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору (ст.626 ЦК України).
Згідно ст.ст.6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Згідно ч.7 ст.179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов; істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода (ч.2 ст.180 ГК України).
Згідно ч.7 ст.180 ГК України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору; на зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше; закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.
Відповідно до ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Приписами ч.1 ст.638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору; істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (ст.901 ЦК України).
Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Згідно ст.902 ЦК України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.
Частиною 1 ст.903 ЦК України встановлено, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст.599 ЦК України).
Згідно ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Приписами ч.1 ст.612 ЦК України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ст.614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Приписами ч.2 вказаної статті визначено, що відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Статтею 651 ЦК України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Приписами ч.3 ст.653 ЦК України передбачено, що у разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
Як предмет договору цивільно-правова теорія розуміє необхідні за цим договором дії, що призводять до бажаного для сторін результату, тобто такий результат визначає, про що саме домовилися сторони.
У розумінні положень цивільного законодавства договір спрямований на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, тобто виникнення цивільного правовідношення, яке, у свою чергу, може включати певні права та обов'язки, виконання яких призводить до бажаного для сторін результату. Однак усі вони (права та обов'язки) не можуть охоплюватися предметом договору, оскільки можуть стосуватися як різноманітних умов договору, так і бути наслідком укладення договору, який є підставою їх виникнення. При цьому, значення предмета договору може набувати основна дія (дії), що вчинятиметься сторонами і забезпечить досягнення мети договору.
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода (ч.2,3 ст.180 ГПК України).
Отже, предмет договору визначається у момент його укладення, без нього не може існувати договору, а тому не може виникати зобов'язання; предмет договору має відображати головну сутність договору даного виду. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 25.06.2019р. у справі №916/2090/16.
Суд звертає увагу, і аналогічну правову позицію викладено в постанові Верховного Суду від 12.03.2020р. у справі №910/4994/19, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї з сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Тобто йдеться про таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору. Істотність порушення визначається виключно за об'єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. У такому випадку вина (як суб'єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України. Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. Водночас, йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору. Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона.
Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 07.08.2018 у справі №910/22259/17, від 14.08.2018р. - №910/22454/17, від 28.08.2018р. - №910/20932/17 від 02.10.2018р. - №910/21033/17 від 16.10.2018р. - №910/3568/18, від 19.02.2019р. - №910/4427/18, від 22.06.2020р. - №922/2216/19, та від 06.03.2019р. у справі №183/262/17.
Крім того суд звертає увагу на те, що оцінка істотного порушення договору здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені законом. Вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є справді істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати. Наведена правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 18.09.2013р. у справі № 6-75цс13.
Про невиконання зобов'язання можна говорити, якщо його сторони взагалі не виконують дій, що складають зміст зобов'язання, тобто не передають річ, не виконують роботи, не надають послуги, не сплачують гроші тощо, або продовжують виконувати дії, від яких вони відповідно до зобов'язання мають утримуватися. Другим випадком порушення зобов'язання є його неналежне виконання тобто порушення умов, визначених змістом зобов'язання.
Суд зазначає, що господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення Позивачем розрахунку та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок Позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного Позивачем періоду часу, протягом якого, на думку Позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного Позивачем максимального розміру заборгованості.
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постановах Верховного Суду від 02.03.2018 у справі №927/467/17, від 21.05.2018 - №904/10198/15, від 22.01.2019 - №905/305/18, від 28.01.2019- №922/3782/17, від 14.02.2019 - №922/1019/18, від 05.03.2019 - №910/1389/18, від 27.05.2019 у справі №910/20107/17.
Поряд з цим суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду від 21.02.2018р. у справі №910/12382/17, що, виходячи із системного аналізу вимог чинного законодавства аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося.
Як передбачено ст.79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно з позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 11.09.2020р. у справі №910/16505/19, тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були. Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Аналізуючи твердження та подані Учасниками справи на їх підтвердження докази, керуючись наведеним критерієм доказування, суд доходить висновку, що зазначені вище докази відповідають критеріям належності та вірогідності, тому вважаються такими, що підтверджують наведені Позивачем обставини щодо укладення між Сторонами Договору, здійснення на його підставі господарської операції оплати авансового платежу, невиконання Відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань з надання послуг у встановлені Договором порядку та строки, внаслідок чого станом утворився борг з повернення сплачених Позивачем за Договором коштів в розмірі 43800грн.
Внаслідок невиконання Відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань Позивач у повній мірі позбавляється того, на що розраховував при укладенні Договору.
Враховуючи наведене суд зазначає про доведеність Позивачем обставини істотного порушення Відповідачем Договору, а відтак, позовні вимоги Позивача про розірвання укладеного між Позивачем та Відповідачем Договору є мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення у повному обсязі.
З врахуванням висновків суду про істотність порушення Відповідачем умов укладеного із Позивачем Договору та наявності підстав до розірвання Договору, що має наслідком виникнення обов'язку Відповідача до повернення сплачених Позивачем коштів за Договором, суд зазначає про вмотивованість та обґрунтованість позовних вимог про стягнення з Відповідача на користь Позивача 43800грн. суми основної заборгованості за Договором.
Щодо викладених Відповідачем у заяві від 12.10.2022р. б/н про розстрочку виконання рішення (вх.№3275/22 від 12.10.2022р.) покликань на неможливість виконання взятих на себе договірних зобов'язань з надання послуг за Договором з підстав форс-мажору суд звертає увагу і аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного суду від 22.08.2018р. у справі №910/4320/17 та від 17.11.2020р. у справі №925/1289/19, що право виконавця не виконувати взяті на себе договірні зобов'язання з надання послуг за договором через обставини, за які він не відповідає, та які впливають на можливість користування майном, повинно бути передбачено законом.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, яка об'єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об'єднання.
Згідно ч.1 ст.3 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» торгово-промислові палати створюються з метою сприяння розвиткові народного господарства та національної економіки, її інтеграції у світову господарську систему, формуванню сучасних промислової, фінансової і торговельної інфраструктур, створенню сприятливих умов для підприємницької діяльності, всебічному розвиткові усіх видів підприємництва, не заборонених законодавством України, науково-технічних і торговельних зв'язків між українськими підприємцями та підприємцями зарубіжних країн.
Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб'єктів малого підприємництва видається безкоштовно (ч.1 ст.14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»).
Згідно ч.2 ст.14-1 вказаного Закону форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого КМУ, експропріація тощо.
Листом-роз'ясненням ТПП від 28.02.2022р. №2024/02.0-7.1 ТПП України на підставі ст.ст.14, 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» від 02.12.1997р. №671/97-ВР, Статуту ТПП України, засвідчила форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили): військову агресію російської федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану із 05год. 30хв. 24.02.2022 строком на 30 діб, згідно Указу Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні». Враховуючи це, ТПП України підтверджує, що зазначені обставини з 24.02.2022 до їх офіційного закінчення, є надзвичайними, невідворотними та об'єктивними обставинами для суб'єктів господарської діяльності та/або фізичних осіб по договору, окремим податковим та/чи іншим зобов'язанням/обов'язком, виконання яких/-го настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання відповідно яких/-го стало неможливим у встановлений термін внаслідок настання таких форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили).
Порядок засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) визначено в Законі України «Про торгово-промислові палати в Україні» та деталізовано в розділі 6 регламенту засвідчення ТПП та регіональними торгово-промисловими палатами форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), затвердженого рішенням президії ТПП України від 15.07.2014р. №40(3) (з наступними змінами).
Відповідно до ч.1 ст.14-1 цього Закону засвідчення форс-мажорних обставин (обставини непереборної сили) здійснюється сертифікатом про такі обставини.
Згідно п.6.2 регламенту форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) засвідчуються за заявою зацікавленої особи щодо кожного окремого договору, контракту, угоди тощо, а також податкових та інших зобов'язань/обов'язків, виконання яких настало згідно з законодавчим чи іншим нормативним актом або може настати найближчим часом і виконання яких стало неможливим через наявність зазначених обставин.
В сертифікаті про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) вказуються дані заявника, сторони за договором (контрактом, угодою тощо), дата його укладення, зобов'язання, що за ним настало чи настане найближчим часом для виконання, його обсяг, термін виконання, місце, час, період настання форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), які унеможливили його виконання, докази настання таких обставин (п. 6.12 регламенту).
Таким чином, порівнюючи офіційний лист ТПП України від 28.02.2022р. №2024/02.0-7.1 з правилами засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), які містяться в регламенті, господарський суд доходить таких висновків.
У Законі та Регламенті зазначено, що форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) засвідчуються виключно сертифікатом, а на сайті ТПП України 28.02.2022р. розміщено загальний офіційний лист.
У згаданому листі ТПП України зазначено, що його видано на підставі ст.ст. 14, 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» та Статуту ТПП України.
Проте, в ст.ст.14, 14-1 згаданого Закону нічого не повідомлено про офіційні листи ТПП України та їх правовий статус, а статут ТПП України у вільному доступі відсутній.
Загальний офіційний лист ТПП України від 28.02.2022р. не містить (та і не може містити) ідентифікуючих ознак конкретного договору, контракту, угоди тощо, виконання яких стало неможливим через наявність зазначених обставин.
Загальний офіційний лист ТПП України від 28.02.2022р. видано без дослідження наявності причинно-наслідкового зв'язку між військовою агресією російської федерації проти України та неможливістю виконання конкретного зобов'язання.
Таким чином, використання згаданого листа ТПП України з метою підтвердження форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) у випадку невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання через військову агресію російської федерації проти України повинен супроводжуватися принаймні і іншими докази на підтвердження неможливості виконати зобов'язання в строк та належним чином.
Крім цього, господарський суд бере до уваги, що Відповідач мав змогу звернутися до ТПП України або відповідної регіональної ТПП для засвідчення форс-мажорних обставин або ж обставин непереборної сили відповідно до регламенту, проте цього не зробив, а причин неможливості звернутися суду не повідомив.
Суд також звертає увагу на те, що п.8.2. Договору Сторонами погоджено, що Сторона, що піддалася впливу форс-мажорних обставин, зобов'язана повідомити про це іншу Сторону, протягом семи календарних днів з дня настання таких обставин.
Сторона, що посилається на дії форс-мажорних обставин, на підтвердження такого впливу зобов'язана надати документ, виданий компетентним державним органом або відповідною торгово-промисловою палатою або її відділенням (п.8.4. Договору).
Як вбачається зі згаданого листа ТПП форс-мажорною обставиною в Україні визнано військову агресію російської федерації проти України, що стало підставою введення 24.02.2022р. воєнного стану в нашій державі. ТПП підтверджує, що зазначені обставини з 24.02.2022р. і до їх офіційного закінчення, є надзвичайними, невідворотними.
Статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
Таким чином, в силу приписів ч. 1 ст. 617 ЦК, ч. 2 ст. 218 ГК та ст. 14-1 Закону "Про торгово-промислові палати в Україні" форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні і невідворотні обставини за даних умов здійснення господарської діяльності, що об'єктивно унеможливлюють виконання особою зобов'язань за умовами договору, обов'язків, передбачених законодавством.
28.02.2022р. ТПП України видала лист-підтвердження про настання форс-мажорних обставин, утім такий лист не може слугувати абсолютним доказом неможливості виконати зобов'язання для всіх без виключення суб'єктів господарювання. І навіть в самому листі є застереження про те, обставини є надзвичайними та невідворотними за зобов'язаннями, виконання яких стало неможливим у встановлений термін, але аж ніяк не для всіх зобов'язань, як помилково вказує Відповідач. Тобто головним є те, що непереборна сила робить неможливим виконання зобов'язання в принципі, незалежно від тих зусиль та матеріальних витрат, які сторона понесла чи могла понести.
Щоб засвідчити форс-мажорні обставини Відповідач вправі звернутися до ТПП, а для того, щоб отримати сертифікат про форс-мажорні обставини, потрібно довести причинно-наслідковий зв'язок між зобов'язаннями, які сторона не може виконати, та обставинами (їхнім результатом), на які сторона посилається, як на підставу неможливості виконати зобов'язання. Утім відповідачем не надано належних та допустимих доказів наявності форс-мажору у спірних правовідносинах (відповідний сертифікат ТПП).
Для застосування форс-мажору (обставин непереборної сили) як умови звільнення від відповідальності Відповідач у відзиві на позов не вказує, які саме на його думку зобов'язання за Договором були ним порушені або невиконані. Разом з тим, посилаючись на введення воєнного стану в Україні стверджує, що ці обставини (форс-мажорні) зумовили неможливість оплати робіт за Договором.
У постанові Верховного Суду від 30.11.2021р. у справі №913/785/17 визначено, що форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру і при їх виникненні сторона, яка посилається на них, як на підставу неможливості виконання зобов'язання, повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для цього конкретного випадку виконання господарського зобов'язання.
Доведення наявності непереборної сили покладається на особу, яка порушила зобов'язання. Саме вона повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для даного конкретного випадку виконання зобов'язання; доведення наявності непереборної сили покладається на особу, яка порушила зобов'язання. Саме вона має подавати відповідні докази в разі виникнення спору. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 15.06.2018р. у справі №915/531/17, від 26.05.2020р. у справі №918/289/19, від 17.12.2020р. у справі № 913/785/17 та від 30.11.2021р. у справі № 913/785/17.
Відтак, твердження Відповідача про те, що затримка виконання послуг Відповідачем сталася з причин настання форс-мажорних обставин, а саме з початком військової агресії російської федерації проти України та введенням військового стану, є необґрунтованим.
Отже, виходячи з наведених норм законодавства, висновків Верховного Суду, підтвердженням існування форс-мажорних обставин є відповідний сертифікат ТПП України чи уповноваженої нею регіональної торгово-промислової палати.
У матеріалах справи відсутній сертифікат, виданий ТПП чи уповноваженими регіональними торгово-промисловими палатами, що засвідчують наявність форс-мажорних обставин, які впливають на виконання зобов'язань за договором. Слід відзначити, що воєнний стан на території України не означає, що Відповідач не може здійснювати господарської діяльності та набувати чи сплачувати кошти, адже протилежного Відповідачем не доведено відповідними доказами. Більше того, держава на даний час заохочує розвиток підприємницької діяльності з метою позитивного впливу на економіку країни (зменшення податків, митних платежів тощо). Відповідач не надав доказів того, що всі працівники (чи їх частина), керівник підприємства, інші посадові особи мобілізовані та перебувають у складі Збройних Сил України, тимчасово не виконують професійні обов'язки у зв'язку з воєнними діями, все або частина складу рухомого майна підприємства задіяні під час тих чи інших заходів, що б перешкоджало Відповідачу здійснювати господарську діяльність під час введеного воєнного стану.
Окрім цього суд зауважує, що матеріали справи не містять відомостей про те, що позивач перебуває в кращому становищі порівняно з відповідачем, з огляду на запровадження в державі воєнного стану, тобто такі форс-мажорні обставини, стосуються обох сторін договору.
З урахуванням наведеного суд доходить висновку, що форс-мажор не є автоматичною підставою для звільнення від виконання зобов'язань, стороною договору має бути підтверджено не факт настання таких обставин, а саме їхня здатність впливати на реальну можливість виконання зобов'язання, тому суд відхиляє доводи Відповідача як недоведені документально і такі, що ґрунтуються на бажанні уникнути виконання грошового зобов'язання.
Також, суд зазначає, що Відповідачем не доведено належними засобами доказування обставину звернення до органів ТПП про засвідчення форс-мажорних обставин (обставини непереборної сили) щодо неможливості виконання зобов'язання з надання послуг за Договором на суму 43800грн. та видачі органами ТПП сертифікату про такі обставини.
Щодо стягнення з Відповідача на користь Позивача 4716грн. неустойки за період 25.04.2022р. по 04.08.2022р суд зазначає.
Відповідно до п. 6.5. Договору, у випадку прострочення терміну надання послуг, визначеного цим Договором, що виникло з вини Виконавця, Виконавець зобов'язується сплатити Замовнику неустойку в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості несвоєчасного наданих послуг за кожен день прострочення.
Згідно з ст.ст.549, 611, 625 ЦК України, ст.230 ГК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених ГК України, іншими законами та договором (ч.2 ст.193, ч.1 ст.216 та ч.1 ст.218 ГК України).
Одним із видів господарських санкцій згідно з ч.2 ст.217 ГК України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню.
Згідно положень ст.229 ГК України учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов'язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов'язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами.
Штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (ч.1 ст.230 Господарського кодексу України).
Відповідно до ст.549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання (ч.1 ст.550 ЦК України).
Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом (ч.ч.1 і 2 ст.551 ЦК України).
Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання (ч.1 ст.550 ЦК України).
Згідно ч.1 ст.231 ГК України законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов'язань, визначається відповідним суб'єктом господарювання - господарською організацією (ч.ч.6, 7 ст.231 ГК України).
Згідно ч.6 ст.232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
При цьому, приписами ч.2 ст.343 ГК України передбачено, що платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Згідно ст.3 вказаного Закону розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Перевіривши правильність розрахунку пені, суд встановив, що такий проведено Позивачем вірно, а відтак, сума неустойки за заявлений Позивачем до стягнення період становить 4716грн.
З підстав наведеного позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 4716грн. неустойки є мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення у повному обсязі.
При цьому суд зазначає, що термін формування технічного завдання (плану надання послуг) в даному випадку, слід розраховувати з моменту досягнення Сторонами згоди щодо всіх умов Договору, а саме з моменту укладення Протоколу розбіжностей 11.02.2022р. Тобто, період формування технічного завдання складає 20 робочих днів та розпочався з наступного робочого дня, після дня укладення Протоколу розбіжностей - 14 лютого 2022 року та закінчився 11 березня 2022р.
Зважаючи на те, що Виконавець зобов'язаний був надати послуги упродовж 30 робочих днів та наявного факту оплати Замовником авансового платежу, обумовлений Сторонами строк надання послуг становив з 14.03.2022р. по 22.04.2022р. З урахуванням наведеного, неустойка нараховується згідно п.6.5. Договору за невиконання з вини Виконавця взятих на себе зобов'язань, отже строк нарахування неустойки розпочинається з 25.04.2022р., тобто з дня коли Позивач мав отримати надані послуги від Замовника.
З врахуванням наведених доводів Позивача щодо строку надання Відповідачем послуг за Договором суд зазначає, що прострочка виконання Відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань з надання послуг за Договором виникла не 25.04.2022р., а 23.04.2022р. Відтак, Позивач наділений правом нарахування неустойки в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми невиконаного з вини Виконавця зобов'язання за шість місяців з моменту, коли зобов'язання мало бути виконане, тобто за період з 23.04.2022р. по 23.10.2022р.
Щодо стягнення з Відповідача на користь Позивача 367,20грн. 3% річних за період 25.04.2022р. по 04.08.2022р. та 2901,70грн. інфляційних втрат за період з 01.05.2022р. по 04.08.2022р. суд зазначає наступне.
Згідно ст.625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом ч.2 ст.625 ЦК України нарахування інфляційних втрат та трьох відсотків річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає у відшкодування матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в пункті 4.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», а також постановах Верховного Суду України від 26.04.2017р. у справі №3-1522гс16, від 06.06.2012р. у справі №6-49цс12 та від 24.10.2011р. у справі №6-38цс11.
Суд також зазначає, аналогічні правові позиції викладено в постанові Великої палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц, що ст.625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Таким чином, у ст.625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц.
Окрім того, суд зазначає, і аналогічна правова позиція викладена, зокрема у п.3.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», що розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція). У застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.97 №62-97р.
Перевіривши правильність розрахунку трьох відсотків річних та інфляційних втрат за заявлений Позивачем період з врахуванням встановлених судом обставин, суд встановив, що такий проведено Позивачем вірно, сума 3% річних за заявлений Позивачем період становить 367,20грн., інфляційних втрат 2901,70грн.
З підстав наведеного позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 367,20грн. 3% річних та 2901,70грн. інфляційних втрат є мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення у повному обсязі.
Окрім того суд звертає увагу на те, що Позивач просить суд зазначити в резолютивній частині рішення про проведення нарахування органом (особою), що здійснюватиме примусове виконання рішення суду неустойки у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості несвоєчасно наданих послуг за кожен день прострочення згідно п.6.5. Договору про надання послуг у сфері автоматизації від 01.02.2022р. №01/02-21580 (в межах шестимісячного терміну, передбаченого ч.6 ст.232 ГК України), 3% річних та інфляційного збільшення за період з 05.08.2022р. до моменту виконання рішення суду.
Згідно ч.10 ст.238 ГПК України суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування; остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними у рішенні суду, органом (особою), що здійснює примусове виконання рішення суду і відповідні дії (рішення) якого можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому розділом VI цього Кодексу.
Позивач звертає увагу суду на те, що, вимога про зазначення в рішенні про нарахування відповідних відсотків та пені до моменту виконання рішення не є самостійною позовною вимогою немайнового характеру, яка повинна оплачуватись судовим збором в розумінні норм ГПК України, оскільки вказана вимога заявляється безпосередньо не до відповідача у справі, а є за своєю правовою природою клопотанням позивача заявленими до суду про використання останнім передбаченого ч. 10 ст. 238 ГПК України відповідного права.
З врахуванням наведеного Позивач зазначає, що застосування ч.10 ст.238 ГПК України у даному випадку сприятиме найшвидшому виконанню відповідачем судового рішення в частині сплати основного боргу, а позивач буде позбавлений необхідності ще раз звертатись до суду з позовом про стягнення з відповідача додатково нарахованих процентів, за допущене ним прострочення після ухвалення судом рішення.
Згідно ч.11,12 ст.26 Закону України «Про виконавче провадження» якщо у виконавчому документі про стягнення боргу зазначено про нарахування відсотків або пені до моменту виконання рішення, виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження розраховує остаточну суму відсотків (пені) за правилами, визначеними у виконавчому документі. До закінчення виконавчого провадження виконавець за заявою стягувача перераховує розмір остаточної суми відсотків (пені), які підлягають стягненню з боржника, не пізніше наступного дня з дня надходження заяви стягувача про такий перерахунок, про що повідомляє боржника не пізніше наступного дня після здійснення перерахунку.
З врахуванням наведеного суд дійшов висновків про необхідність зазначення в резолютивній частині рішення наступного:
«Органу (особі), яка здійснюватиме примусове виконання цього рішення, нарахувати нарахування неустойку за такою формулою: (СОБ х 2 х ОС х КДП) : КДР = сума неустойки, де СОБ - сума основного боргу; ОС - облікова ставка Національного банку України; КДП - кількість днів прострочення сплати суми основного боргу, КДР - кількість днів у році, у якому нараховується неустойка, за період з 05.08.2022р. і до моменту виконання рішення в частині стягнення основного боргу, але не довше, ніж по 23.10.2022р., з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування; нарахувати 3% річних за такою формулою: СОБ х 3% х КДП : КДР = сума 3% річних, де СОБ - сума основного боргу; КДП - кількість днів прострочення сплати суми основного боргу, КДР - кількість днів у році, у якому нараховуються проценти, за період з 05.08.2022р. і до моменту виконання рішення в частині стягнення основного боргу з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування; нарахувати інфляційні втрати за такою формулою: (СОБ х ІНФЛ) - СОБ = сума інфляційних втрат, де СОБ - сума основного боргу; ІНФЛ - встановлений центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики індекс інфляції, за період з 05.08.2022р. і до моменту виконання рішення в частині стягнення основного боргу з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування, стягнути отримані суми з Товариства з обмеженою відповідальністю «АУСПЕКС» (79020, Львівська область, м.Львів, вул.Під Голоском, буд.15, кв.42; ідентифікаційний код: 41235227) на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ).».
Щодо заяви Відповідача від 12.10.2022р. б/н (вх. №3275/22 від 12.10.2022р.) про розстрочку виконання рішення суд зазначає наступне.
Відповідно до п.2 ч.6 ст.238 ГПК України у разі необхідності у резолютивній частині рішення також вказується про надання відстрочки або розстрочки виконання рішення.
Згідно з ч.1 ст.331 ГПК України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання.
У відповідності з пунктами 1, 3 частини першої статті 129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ч.3 ст.331 ГПК України підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочки або розстрочки виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
Згідно ч.4 вказаної статті встановлено, що вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує ступінь вини відповідача у виникненні спору; стосовно фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан; стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
Суд зазначає, і аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у п.7.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.01.2012р. №9 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України», що господарський суд має право за заявою сторони, державного виконавця, прокурора або за власною ініціативою у виняткових випадках залежно від обставин справи відстрочити, розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови (далі - рішення), змінити спосіб та порядок їх виконання. Оскільки згадана стаття не обмежує відповідне право господарського суду певним строком, воно може бути реалізоване у будь-який час від набрання рішенням законної сили до його фактичного повного виконання. Розстрочка означає виконання рішення частками, встановленими господарським судом, з певним інтервалом у часі. Строки виконання кожної частки також повинні визначатись господарським судом. При цьому слід мати на увазі, що розстрочка можлива при виконанні рішення, яке стосується предметів, що діляться (гроші, майно, не визначене індивідуальними ознаками; декілька індивідуально визначених речей тощо).
Підставою для розстрочки виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у визначений строк або встановленим господарським судом способом. Проте, вирішуючи питання про розстрочку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, щодо фізичної особи (громадянина) - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, скрутний матеріальний стан, стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, щодо як фізичних, так і юридичних осіб - стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо (пункт 7.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012р. «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України»).
Конституційний Суд України у рішенні від 26.06.2013р. №5-пр/2013 вказав, що підставою для застосування відстрочки або розстрочки виконання судового рішення є наявність обставин, які ускладнюють або роблять неможливим застосування загального порядку примусового виконання рішень. Розстрочка або відстрочка виконання рішення має базуватися на принципах співмірності і пропорційності з метою забезпечення балансу прав і законних інтересів стягувана і боржника.
Суд звертає увагу і аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду від 20.09.2018р. у справі №905/2953/17, що на державі лежить позитивне зобов'язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як у теорії, так і на практиці, а затримка у виконанні рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права, яке захищається відповідно до п.1 ст.6 Конвенції (рішення ЄСПЛ справі "Чижов проти України"). За практикою Європейського суду з прав людини в окремих справах проти України було встановлено, що короткі затримки, менші ніж один рік, не вважаються настільки надмірними, щоб піднімати питання про порушення п.1 ст.6 Конвенції ("Корнілов та інші проти України"). Таким чином, питання про розстрочення виконання рішення суду повинно вирішуватися господарськими судами із дотриманням балансу інтересів сторін. Необхідною умовою задоволення заяви про розстрочення виконання рішення суду є з'ясування питання щодо дотримання балансу інтересів сторін, господарські суди повинні досліджувати та оцінювати доводи та заперечення як позивача, так і відповідача, а також дотримуватися розумного строку розстрочення.
У постанові Верховного Суду від 15.06.2018р. у справі №917/138/16 зазначено, що підставою для відстрочки, розстрочки, зміни способу та порядку виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у строк або встановленим господарським судом способом. Вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи. При цьому, господарський суд повинен враховувати можливі негативні наслідки для боржника при виконанні рішення у встановлений строк чи попередньо встановленим способом, але перш за все повинен враховувати такі ж наслідки і для стягувача при затримці виконання рішення та не допускати їх настання.
Доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів (ст.ст.73, 74 ГПК України).
При цьому суд зазначає, і аналогічну позицію викладено у постановах Верховного Суду від 03.04.2018 у справі №908/1076/17, від 30.03.2020 - № 910/3011/19, від 25.06.2020 - №910/4926/19, що тяжке фінансове становище, відсутність обігових коштів та майна, яке можна було б реалізувати в рахунок погашення заборгованості не є тими виключними обставинами, які давали б підстави для розстрочення виконання судового рішення, оскільки вказані обставини утворились внаслідок власної господарської діяльності Відповідача, а не в силу якихось об'єктивних, незалежних від нього обставин.
Окрім того, судом взято до уваги практику ЄСПЛ, яким, зокрема, в рішенні у справі «Шмалько проти України» зазначено, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43). У зв'язку з тим, що відстрочка та розстрочка подовжує період відновлення порушеного права стягувача при їх наданні суди, в цілях вирішення питання про можливість їх надання, а також визначення строку подовження виконання рішення суду повинні враховувати закріплені в нормах матеріального права, і перш за все у Конвенції, допустимі межі надання відстрочки та розстрочки виконання судового рішення. Несвоєчасне виконання рішення суду може бути мотивоване наявністю певних обставин, відстрочка та розстрочка виконання рішення суду не повинна шкодити сутності права, гарантованого частиною першою статті 6 Конвенції, згідно з якою "кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру", а у системному розумінні цієї норми та національного закону суд не повинен перешкоджати ефективному поновленню у правах шляхом виконання судового рішення, тобто довготривале виконання рішення суду може набути форми порушення права на справедливий судовий розгляд, що не може бути виправдано за конкретних обставин справи та є наслідком зменшення вимог щодо розумності строку.
У рішенні ЄСПЛ від 17.05.2005р. у справі «Чіжов проти України» зазначено, що позитивним обов'язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантій, які закріплені в параграф 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Рішенням ЄСПЛ у справі «Горнсбі проти Греції» суд наголошує, що, відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду ( «Філіс проти Греції»). Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у ст.6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію («Голдер проти Сполученого Королівства»). Отже, для цілей ст.6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».
Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Враховуючи вищенаведене, в тому числі недоведеність Відповідачем обставини скрутного матеріального становища, збиткової діяльності, а відтак, неможливості одномоментного виконання рішення суду, беручи до уваги час існування боргу, подані в обґрунтування обставин, на які Відповідач покликається, як на підставу для розстрочки виконання рішення суду докази, матеріальні інтереси Сторін, їх фінансовий стан, враховуючи ступінь вини Боржника у виникненні заборгованості та наявність інфляційних процесів в державі, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав до розстрочки виконання рішення Господарського суду Львівської області у цій справі рівними частинами на три місяці.
Доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів (ст.ст.73, 74 ГПК України).
Згідно з ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).
17.10.2019 набув чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019, яким внесено зміни до ГПК України змінено назву ст.79 ГПК з "Достатність доказів" на "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів". Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 - №917/1307/18, від 18.11.2019 - №902/761/18, від 04.12.2019 - №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 справа №129/1033/13-ц.
Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Мова йде про достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним. Усталеною є практика ЄСПЛ, в якій суд посилається на “balance of probabilities” (“баланс ймовірностей”) для оцінки обставин справи. Наприклад, у рішенні BENDERSKIY v. Ukraine суд застосовує “баланс ймовірностей”. У рішенні J.K. AND OTHERS v. Sweden суд вказує, що цей стандарт притаманний саме цивільним справам.
У постанові Верховного Суду України від 14.06.2017 справі №923/2075/15 відхилено висновки апеляційного суду про відмову в позові про стягнення упущеної вигоди лише з тих підстав, що її розмір не може бути встановлений з розумним степенем достовірності, оскільки апеляційний суд не дослідив інших доказів, які надані позивачем, чим фактично позбавив останнього можливості відновити його порушене право, за захистом якого подано позов. Також у постанові Верховного Суду від 06.11.2019 справі №127/27155/16-ц.
Отже, під розумним ступенем достовірності слід розуміти те, що факт є доведеним, якщо після оцінки доказів вбачається, що факт скоріше відбувся, аніж не мав місце.
У зв'язку з цим, суд першої інстанції при розгляді даної справи застосовує вищезазначений стандарт доказування.
Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини 5 статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.
У ч.23 рішення від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України» ЄСПЛ нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд враховує позицію ЄСПЛ, сформовану у справах «Салов проти України», «Проніна проти України» та «Серявін та інші проти України», де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Також, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.
У Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень зазначено, що судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою, і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що Відповідачем не спростовано доводів позовної заяви, хоч йому було створено усі можливості для надання заперечень, від жодного Учасника справи не надходило клопотання про витребування доказів, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.
Враховуючи вищенаведене, в тому числі те, що матеріалами справи підтверджено факт укладення Відповідачем та Позивачем Договору, здійснення Позивачем господарської операції оплати авансового платежу за Договором, порушення Відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань щодо надання послуг, беручи до уваги наявність вини Відповідача щодо такого невиконання, перевіривши розрахунок суми позовних вимог, суд дійшов висновків про те, що ненадання Відповідачем послуг Позивачу є істотним порушенням Договору, внаслідок якого Позивач у повній мірі позбавлений того, на що сподівався при укладенні Договору, а відтак, позовні вимоги про розірвання укладеного між Сторонами Договору та стягнення з Відповідача на користь Позивача 43800грн. основного боргу, 4716грн. неустойки, 367,20грн. 3% річних та 2901,70грн. інфляційних втрат є мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення у повному обсязі. Крім того суд дійшов висновків про наявність підстав до зазначення в резолютивній частині рішення наступного тексту:
«Органу (особі), яка здійснюватиме примусове виконання цього рішення, нарахувати нарахування неустойку за такою формулою: (СОБ х 2 х ОС х КДП) : КДР = сума неустойки, де СОБ - сума основного боргу; ОС - облікова ставка Національного банку України; КДП - кількість днів прострочення сплати суми основного боргу, КДР - кількість днів у році, у якому нараховується неустойка, за період з 05.08.2022р. і до моменту виконання рішення в частині стягнення основного боргу, але не довше, ніж по 23.10.2022р., з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування; нарахувати 3% річних за такою формулою: СОБ х 3% х КДП : КДР = сума 3% річних, де СОБ - сума основного боргу; КДП - кількість днів прострочення сплати суми основного боргу, КДР - кількість днів у році, у якому нараховуються проценти, за період з 05.08.2022р. і до моменту виконання рішення в частині стягнення основного боргу з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування; нарахувати інфляційні втрати за такою формулою: (СОБ х ІНФЛ) - СОБ = сума інфляційних втрат, де СОБ - сума основного боргу; ІНФЛ - встановлений центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики індекс інфляції, за період з 05.08.2022р. і до моменту виконання рішення в частині стягнення основного боргу з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування, і стягнути отримані суми з Товариства з обмеженою відповідальністю «АУСПЕКС» (79020, Львівська область, м.Львів, вул.Під Голоском, буд.15, кв.42; ідентифікаційний код: 41235227) на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ).».
Відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Приписами частини другої вказаної статті встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Згідно ч.1 ст.4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Відповідно до пп.1 п.2 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору встановлюються у розмірі одного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Приписами статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» встановлено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня 2022 року для працездатних осіб в розмірі 2481 гривень.
Позивачем при поданні позовної заяви до господарського суду надано попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, згідно якого Позивач очікує понести у зв'язку із розглядом справи судові витрати в розмірі 10000грн. на оплату послуг професійної правничої допомоги.
Як доказ сплати судового збору Позивачем подано Платіжне доручення від 12.08.2022р. №466 на суму 2481грн. та Квитанцію від 15.08.2022р. №203 на суму про сплату за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 4962грн., оригінали яких є додатком до заяви Позивача від 18.08.2022р. вх.№17369/22.
В обґрунтування розміру понесених Позивачем судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги Позивачем до клопотання від 27.10.2022р. вх. №22296/22 долучено копію укладеного 04.08.2022р. між Адвокатом Богославцем О. М. (Адвокат) та Позивачем (Клієнт) Договору про надання правничої допомоги б/н (надалі - Договір б/н), предметом якого (п.1.1. Договору б/н) є надання Адвокатом усіма законними методами та способами правничої допомоги Клієнту у всіх справах, які пов'язані чи можуть бути пов'язані із представництвом, захистом та відновленням порушених, оспорюваних, невизнаних його прав та законних інтересів, а Клієнт зобов'язується сплатити гонорар (винагороду) за надану правничу допомогу та компенсувати фактичні витрати на її надання в обсязі та на умовах, визначених Договором.
Відповідно до п.2.1. Договору б/н гонорар є формою винагороди Адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги Клієнту.
Розмір гонорару, який піддягає сплаті Клієнтом, визначається за згодою Сторін та вказується в акті про надання правової допомоги і становить 10000 гривень без ПДВ (п.2.2. Договору б/н).
Згідно п.2.3. Договору б/н попередньо узгоджений Сторонами розмір гонорару може зазначатись у додатках до Договору. Остаточний розмір гонорару, який підлягає сплаті Клієнтом, вказується в актах про надання правової допомоги, які формуються в міру необхідності та вручаються безпосередньо Клієнту (уповноваженій особі Клієнта) або направляються засобами поштового чи комунікаційного зв'язку за його місцезнаходженням.
Пунктом 2.10. Договору б/н Сторонами погоджено, що Адвокат має право на компенсацію понесених ним фактичних витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги (витрати на оплату друкарських, копіювальних, нотаріальних послуг, транспортні витрати, витрати на відрядження, витрати на залучення третіх осіб для виконання покладених на адвоката обов'язків тощо).
Оплата послуг Адвоката здійснюється на протязі 3 робочих днів з моменту підписання Акта про надання правової допомоги (п.2.13. Договору б/н).
Відповідно до п.6.1. Договору б/н Договір вступає в силу з моменту підписання його сторонами та діє до повного його виконання.
Вказаний Договір підписано повноважними представниками Сторін Договору б/н, підпис Адвоката завірено відтиском печатки представника Позивача.
19.09.2022р. Адвокатом виставлено Клієнту до оплати Рахунок №19-09/22 на авансування витрат на відрядження по справі №914/1826/22 до Господарського суду Львівської області згідно п.2.10. Договору б/н на суму 2500грн.
Платіжним дорученням від 21.09.2022р. Клієнтом сплачено на користь Адвоката 2500грн. Призначення платежу: «оплата за послуги згідно рахунку №19-09/22 від 19.09.2022р.».
Актом виконаний робіт (наданих послуг) від 19.10.2022 б/н Адвокат надав, а Клієнт прийняв (отримав) юридичні послуги (правничу допомогу), що включає наступні юридичні послуги: складення та подання позовної заяви до Відповідача про стягнення грошових коштів та розірвання договору до Господарського суду Львівської області; збір та подача доказів по справі; представництво інтересів Клієнта в судових засіданнях в суді по справі №914/1826/22; подання заперечень та додаткових пояснень до суду у справі №914/1826/22. Вартість наданих правових послуг становить 12500 грн.
19.10.2022р. Адвокатом виставлено Клієнту до оплати Рахунок №19-10/22 на оплату за правові послуги (правничу допомогу) згідно Договору б/н на суму 10000грн.
Платіжним дорученням від 21.10.2022р. Клієнтом сплачено на користь Адвоката 10000грн. Призначення платежу: «оплата за правові послуги (правничу допомогу) згідно Договору про надання правничої допомоги від 04.08.2022 року».
ОСОБА_2 є адвокатом та представником Позивача, що підтверджується копіями Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю від 12.04.2017р. серії ІФ №001155 та Ордеру від 05.08.2022р. серії АТ №1027047.
Окрім того, суд зазначає що Відповідач наданим чинним законодавством правом на відшкодування документально підтверджених судових витрат не скористався.
Згідно частини 3 статті 123 ГПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу; витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; витрати, пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; витрати, пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Приписами ч.1 ст.124 ГПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
Частиною третьою вказаної статті встановлено, що попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Відповідно до ч.1 ст.126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (ч.2 ст.126 ГПК України).
Згідно з ч.3 ст.126 ГПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч.4 ст.126 ГПК України).
Визначення договору про надання правової допомоги міститься в ст.1 вищевказаного Закону, згідно з якою договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п.п.6, 9 ст.1 Закону).
Відповідно до п.2 ч.1 ст.1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Згідно ст.6 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатом може бути фізична особа, яка має повну вищу юридичну освіту, володіє державною мовою відповідно до рівня, визначеного згідно Законом "Про забезпечення функціонування української мови як державної", має стаж роботи в галузі права не менше двох років, склала кваліфікаційний іспит, пройшла стажування (крім випадків, встановлених цим Законом), склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.
Відповідно до частини третьої статті 4, частини першої статті 13 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об'єднання (організаційні форми адвокатської діяльності). Адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, є самозайнятою особою.
Статтею 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" передбачено, що видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Статтею 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" визначені підстави для здійснення адвокатської діяльності. Зокрема, адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Згідно п.28 Правил адвокатської етики (затверджені звітно-виборним з'їздом адвокатів України 09.06.2017р.) необхідно дотримуватись принципу "розумного обґрунтування" розміру оплати юридичної допомоги. Цей принцип набуває конкретних рис через перелік певних факторів, що мають братись до уваги при визначенні розміру оплати: обсяг часу і роботи, що вимагається для адвоката, його кваліфікацію та адвокатський досвід, науково-теоретична підготовка.
Суд звертає увагу на те, що в рішенні Національної асоціації адвокатів України від 04-05.07.2014р. №61 «Про надання роз'яснень щодо інформації, яка зазначається в ордері адвоката та можливості його подання у декілька установ» зазначено, що Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» у статті 26 визначив підстави для здійснення адвокатської діяльності. Так, адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, може бути, зокрема, ордер (частина друга статті 26 Закону).
Згідно статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» ордер - письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об'єднанням та повинен містити підпис адвоката. Рада адвокатів України затверджує типову форму ордера.
Рішенням Ради адвокатів України №36 від 17.12.2012р. затверджено Положення про ордер на надання правової допомоги та порядок ведення реєстру ордерів, яке встановлює єдині для всіх адвокатів України, адвокатських об'єднань/адвокатських бюро правила виготовлення, оформлення, зберігання, обліку ордерів.
Згідно ст.30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Суд також звертає увагу на те, що у разі встановлення клієнтом і адвокатом фіксованого розміру гонорару детальний опис робіт, виконаних при наданні послуг правничої допомоги не є необхідним. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 28.12.2020р. у справі №640/18402/19.
Втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень ч.4 ст.126 ГПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях ст.627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у ст.43 Конституції України. Чинним процесуальним законодавством не передбачено обов'язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 28.09.2021р. у справі №918/1045/20.
Крім того метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалене рішення, понесених збитків, але й спонукання боржника утриматися від вчинення дій, що в подальшому спричиняють необхідність поновлення порушених прав та інтересів позивача. Водночас стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду від 24.01.2022р. у справі №911/2737/17.
Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ч.1 ст.9 Конституції України).
Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року “Лавентс проти Латвії” зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Розмір судових витрат має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат, а суд повинен оцінити рівень адвокатських витрат, що були присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично і чи була їх сума обґрунтованою та не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулось рішення, її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною чи її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час та неспіврозмірними у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо (постанови Верховного Суду від 05.06.2018р. у справі №904/8308/17, від 01.08.2019р. - №915/237/18 та від 20.11.2018р. у справі №910/23210/17).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі ст.41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір- обґрунтованим (“East/West Alliance Limited” проти України”).
Також суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, відповідно до якої заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим (справа "Гімайдуліна і інші проти України", справа "Баришевський проти України"). А також висновки ЄСПЛ, викладені у справах: "East/West Alliance Limited" проти України" від 02.06.2014, за змістом яких заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим; "Лавентс проти Латвії", за результатом розгляду якої ЄСПЛ вирішив, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у додатковій ухвалі від 21.07.2020р. у справі № 915/1654/19.
При цьому суд зазначає і аналогічну правову позицію викладено, зокрема в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018р. у справі №826/1216/16, що на підтвердження факту понесення судових витрат та їх розміру суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат, є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування витрат.
Також, судом враховано позицію Об'єднаної палати Верховного Суду (постанови від 03.10.2019 у справі №922/445/19 та від 18.12.2019 у справі №910/13731/18), відповідно до якої, за змістом п.1 ч.2 ст.126, ч.8 ст.129 ГПК України, розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10.12.2019 у справі №922/902/19, від 12.12.2019 - №922/1897/18 та від 20.12.2019 - №903/125/19.
Поряд з цим суд зазначає, що згідно ч.5 ст.126 ГПК України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Отже, зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Аналогічну правову позицію викладено зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020р. у справі №755/9215/15-ц та у постанові Об'єднаної палати Верховного Суду від 03.10.2019р. у справі №922/445/19.
Як вказує Об'єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду у постанові від 03.10.2019р. у справі №922/445/19, загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч.4 ст.129 ГПК України.
Зокрема відповідно до ч.5 ст.129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
На предмет відповідності цим критеріям суд має оцінювати поведінку/ дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 статті 129 цього Кодексу.
Таким чином, у разі недотримання вимог ч.4 ст.126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись ч.5-7, 9 ст.129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Аналогічна правова позиція підтримана та застосована у постанові Верховного Суду від 07.11.2019р. у справі №905/1795/18.
Розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (ч.8 ст.129 ГПК України).
З врахуванням вищенаведеного, оцінивши подані Позивачем докази в підтвердження розміру понесених витрат на професійну правничу допомогу суд зазначає, що подані Позивачем в обґрунтування розміру витрат на професійну правничу допомогу докази в своїй сукупності підтверджують дійсність, необхідність та розумність таких витрат в розмірі 12500грн. для забезпечення належного захисту прав Позивача під час розгляду справи №914/1826/22 Господарським судом Львівської області.
При цьому, суд звертає увагу на те, що Відповідачем не подано жодних доказів в спростування обставин дійсності, необхідності та розумності понесених Позивачем судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги, а відтак, не доведено в порядку ч.5 ст.126 ГПК України належними засобами доказування обставини неспівмірності здійснених Позивачем витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Приписами п.3 ч.4 ст.129 ГПК України передбачено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи у разі часткового задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З підстав наведеного, а також недоведення Позивачем в порядку, визначеному главою 8 розділу І ГПК України іншого розміру судових витрат, окрім суми сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 4962грн. та судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги в розмірі 12500грн., недоведення Відповідачем розміру понесених судових витрат у справі, суд дійшов висновків про те, що судові витрати у справі, а саме сплачений Позивачем за подання позовної заяви до господарського суду судовий збір в розмірі 4962грн. та судові витрати на оплату послуг професійної правничої допомоги в розмірі 12500грн. слід покласти на Сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, стягнути з Відповідача на користь Позивача 4962грн. судового збору та 12500грн. судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги.
Враховуючи вищенаведене, керуючись п.1,3 ч.1 ст.129 Конституції України, ст.ст.4, 13, 27, 42, 43, 46, 73, 74, 76,-79, 80, 81, 86, 129, 165, 205, 216, 222, 235, 236, 238, 241 ГПК України, ст.ст.173, 174, 193 ГК України, ст.ст. 3, 11, 16, 509, 510, 525, 526, 530, 547, 549-551, 599, 610, 612, 626, 629, 651, 653, 901, 902, 903 ЦК України, суд -
1. Позов задоволити повністю.
2. Розірвати укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «АУСПЕКС» (79020, Львівська область, м.Львів, вул.Під Голоском, буд.15, кв.42; ідентифікаційний код: 41235227) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ) Договір про надання послуг у сфері автоматизації від 01.02.2022р. №01/02-21580.
3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «АУСПЕКС» (79020, Львівська область, м.Львів, вул.Під Голоском, буд.15, кв.42; ідентифікаційний код: 41235227) на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ) 43800грн. основного боргу, 4716грн. неустойки, 367,20грн. 3% річних, 2901,70грн. інфляційних втрат, 4962грн. судового збору та 12500грн. судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги.
4. Органу (особі), яка здійснюватиме примусове виконання цього рішення, нарахувати нарахування неустойку за такою формулою: (СОБ х 2 х ОС х КДП) : КДР = сума неустойки, де СОБ - сума основного боргу; ОС - облікова ставка Національного банку України; КДП - кількість днів прострочення сплати суми основного боргу, КДР - кількість днів у році, у якому нараховується неустойка, за період з 05.08.2022р. і до моменту виконання рішення в частині стягнення основного боргу, але не довше, ніж по 23.10.2022р., з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування; нарахувати 3% річних за такою формулою: СОБ х 3% х КДП : КДР = сума 3% річних, де СОБ - сума основного боргу; КДП - кількість днів прострочення сплати суми основного боргу, КДР - кількість днів у році, у якому нараховуються проценти, за період з 05.08.2022р. і до моменту виконання рішення в частині стягнення основного боргу з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування; нарахувати інфляційні втрати за такою формулою: (СОБ х ІНФЛ) - СОБ = сума інфляційних втрат, де СОБ - сума основного боргу; ІНФЛ - встановлений центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики індекс інфляції, за період з 05.08.2022р. і до моменту виконання рішення в частині стягнення основного боргу з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування, і стягнути отримані суми з Товариства з обмеженою відповідальністю «АУСПЕКС» (79020, Львівська область, м.Львів, вул.Під Голоском, буд.15, кв.42; ідентифікаційний код: 41235227) на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ).
5. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
6. Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 ГПК України.
7. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою І розділу IV Господарського процесуального кодексу України.
Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.
Повний текст рішення складено 14.12.2022р.
Головуючий суддя Фартушок Т.Б.