Справа № 127/3489/22
Провадження № 22-ц/801/2171/2022
Категорія: 66
Головуючий у суді 1-ї інстанції Антонюк В. В.
Доповідач:Сопрун В. В.
14 грудня 2022 рокуСправа № 127/3489/22м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд в складі:
головуючого Сопруна В.В.,
суддів Матківської М.В., Стадника І.М.,
за участю секретаря судового засідання Ковальчук О.А.,
за участю сторін: представника позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу №127/3489/22 запозовом Національного Університету Харчових Технологій в особі Відокремленого структурного підрозділу «Вінницький фаховий коледж Національного Університету Харчових технологій» до ОСОБА_2 , за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору Служби у справах дітей Вінницької міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
за апеляційною скаргою Національного Університету Харчових Технологій в особі Відокремленого структурного підрозділу «Вінницький фаховий коледж Національного Університету Харчових технологій» на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 05 вересня 2022 року,яке ухвалене суддею Антонюком В.В. в Вінницькому міському суді Вінницької області, повний текст складено 06 вересня 2022 року,
В лютому 2022 року ОСОБА_3 в особі Відокремленого структурного підрозділу «Вінницький фаховий коледж Національного Університету Харчових технологій» звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 , за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору Служба у справах дітей Вінницької міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, мотивуючи позовні вимоги тим, що гуртожиток, який розташований по АДРЕСА_1 , є державною власністю в особі Міністерства освіти і науки України, право оперативного управління яким здійснює відокремлений структурний підрозділ «Вінницький фаховий коледж НУХТ». Засіданням профспілкового комітету викладачів та співробітників Вінницького політехнікуму та адміністрації 19 березня 1998 року на ім'я ОСОБА_4 було видано ордер №30 на житлову площу 17,5 кв. м. , кімн. 94. Згодом 09 березня 2004 року, ОСОБА_4 був переселений в кімн. №28, згідно наказу №27-АГ «Про переселення в гуртожитку №2».
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 - помер. Разом з ОСОБА_4 у зазначеній кімнаті зареєстрована його донька - ОСОБА_2 , яка проживала з ним до 2018 року. У зв'язку із смертю ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 на адресу відповідача було надіслано лист з вимогою звільнити кімнату №28 від речей її батька. Станом на день звернення до суду із позовом, вказана вимога не виконана та оскільки правових підстав для проживання відповідача та членів її сім'ї у вказаному приміщенні не має, тому позивач звернувся до суду із даним позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, розташованим по АДРЕСА_2 та стягнення судових витрат.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 05 вересня 2022 року взадоволені позову відмовлено.
Додатковим рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 вересня 2022 року стягнуто з Національного Університету Харчових Технологій в особі Відокремленого структурного підрозділу «Вінницький фаховий коледж Національного Університету Харчових технологій» на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5000 грн.
Не погодившись з вказаним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, оскільки вважає його незаконним та необґрунтованим, судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, порушено норми матеріального та процесуального права. Просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, вирішити питання щодо стягнення судових витрат.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доказам на підтвердження відсутності відповідача ОСОБА_2 без поважних причин у житловому приміщенні понад строки, визначені законом.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 зазначив, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, тому просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, заслухавши осіб, які з'явилися в судове засідання, прийшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення за таких підстав.
Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам судове рішення відповідає.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, виходив з того, що позивачем не доведено факт відсутності відповідача ОСОБА_2 понад встановлений строк, визначений нормами ЖК України. Крім того, відповідач ОСОБА_2 не має на праві власності або іншому речовому праві іншого житла, ніж житлове приміщення у гуртожитку, належному НУХТ, має на утриманні неповнолітню дитину.
Колегія суддів, погоджується з такими висновками суду першої інстанції.
Судом першої інстанції встановлено, що засіданням профспілкового комітету викладачів та співробітників Вінницького політехнікуму та адміністрації 19 березня 1998 року на ім'я ОСОБА_4 було видано ордер №30 на житлову площу 17,5 кв. м., кімн. 94 (а.с.11).
09 березня 2004 року ОСОБА_4 був переселено в кімн. №28 згідно наказу №27-АГ «Про переселення в гуртожитку №2» (а.с.12).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 - помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 22 січня 2021 року (а.с.21).
Разом із ОСОБА_4 у зазначеній кімнаті зареєстрована його донька - ОСОБА_2 , яка проживала з ним з 31 травня 2005 року, що підтверджується карточкою прописки (а.с.13), а також її неповнолітня донька - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується довідкою ДАП ВМР від 15.02.2021 року № 11256 (а.с.64 на звороті).
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Право на житло одне з найважливіших соціально-економічних прав громадян України, оскільки воно стосується основ життя людини.
Статтею 9 ЖК Української РСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.
Згідно з частиною четвертою статті 311 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
Правовідносини щодо користування жилою площею у гуртожитках врегульовані окремою главою 4 розділу ІІІ ЖК Української РСР.
Згідно зі статтею 127 ЖК Української РСР для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.
Відповідно до положень частини другої статті 128 ЖК Української РСР жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету і комітету комсомолу.
Згідно зі статтею 129 ЖК Української РСР на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації, орган місцевого самоврядування видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку.
Відповідно до пунктів 9-10 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 03 червня 1986 року № 208 (далі Положення), жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету і комітету комсомолу. На підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер (додаток), який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.
Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 18 січня 2018 року у справі № 465/3255/14-ц (провадження № 61-192св17) не можуть вважатися такими, що самоправно зайняли жиле приміщення особи, які вселилися до нього на підставі ордера.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
У рішенні від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
З огляду на практику ЄСПЛ виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини, статті 19 Закону України Про міжнародні договори України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з частиною третьою статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій (пункт 3 частина п'ята статті 12 ЦПК України).
Відповідно до статті 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Як встановлено судом, вказаний гуртожиток по АДРЕСА_1 є об'єктом права державної власності та закріплений на праві оперативного управління за Вінницьким коледжем НУХТ (правонаступником Вінницького політехнічного технікуму), що підтверджується свідоцтвом про право власності від 23 лютого 2012 року, виданим виконкомом Вінницької міської ради. Даний гуртожиток має статус студентського гуртожитку.
ОСОБА_4 , як майстер Вінницького політехнікуму (перебував з позивачем у трудових відносинах) згідно ст. 127 - 130 ЖК УРСР та на підставі ордеру № 30 від 19 березня 1998 року набув право проживання у кімнаті № 94 гуртожитку, що за адресою (станом на час вселення) АДРЕСА_1 , а 09 березня 2004 року ОСОБА_4 був переселений в кімнату АДРЕСА_3 , згідно наказу №27-АГ "Про переселення в гуртожитку №2.
Відповідач ОСОБА_2 зареєстрована в кімнаті АДРЕСА_4 в порядку передбаченому законодавством, що також підтверджується копією паспорта ОСОБА_2 (а.с.19).
Апеляційний суд звертає увагу, що спору щодо правомірності реєстрації та вселення ОСОБА_2 до спірного приміщення гуртожитку між сторонами по справі не було.
Згідно із пунктом 2 частини третьої статті 71 ЖК Української РСР жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв'язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.
Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2022 року у справі 344/19735/19 (провадження № 61-13123св21) зазначено, що «Верховний Суд виходить з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.
У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов'язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов'язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов'язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк».
На підтвердження таких обставин позивачем надано Акт про тимчасову відсутність особи, зареєстрованої в житловому приміщенні гуртожитку АДРЕСА_5 від 23 липня 2018 року, відповідно з якого вбачається, що ОСОБА_2 не проживає в приміщенні гуртожитку з 2016 року.
Сам факт не проживання відповідача у спірній квартирі не є підставою для визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням, оскільки відповідно до статті 71 ЖК України підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, є не проживання понад шість місяців у житловому приміщенні саме без поважних причин.
Відповідач зазначила, що не проживала в період з 2016 року по 2018 рік, оскільки в цей період важко хворіла її мати та потребувала догляду, тому вона була вимушена більшу частину часу проводити з нею.
Виходячи з недоведеності позивачем факту відсутності ОСОБА_2 у спірній житлові кімнаті понад шість місяців саме без поважних причин, відповідач позбавлена можливості проживати за місцем реєстрації, не втрачала інтерес до цього житла, яке є їх єдиним житлом, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відсутність підстав для визнання її такою, що в силу положень статей 71, 72 ЖК України втратила право користування спірним житлом.
При цьому, колегія суддів, звертає увагу, що ОСОБА_2 , зверталась з заявою до позивача в якій зазначила, що у зв'язку зі смертю батька просить переоформити особовий рахунок для сплати комунальних послуг, як члена сім'ї особи, яка отримала службове житло. Просила нарахувати оплату за комунальні послуги на неї і її неповнолітню доньку, яка зареєстрована і проживає разом з нею (а.с.16).
Згідно відповіді позивача від 26 квітня 2021 року №224 вбачається, що ОСОБА_2 відмовлено в переоформлені особового рахунку, оскільки правових підстав для проживання її в зазначеному приміщенні не має (а.с.28).
Зазначене свідчить, що позивач сам перешкоджає відповідачу користуватись житловим приміщенням, в якому вона зареєстрована зі своєю малолітньою дочкою.
Крім того, відсутні підстави для визнання відповідача ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, оскільки у неї не має на праві власності або іншому речовому праві іншого житла та має на утриманні неповнолітню дитину.
Отже, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення спору та не дають підстав вважати, що цим судом неправильно застосовано норми матеріального права та допущено порушення норм процесуального права, які б могли бути підставою для скасування оскаржуваного рішення.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
За змістом ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,
постановив:
Апеляційну скаргу Національного Університету Харчових Технологій в особі Відокремленого структурного підрозділу «Вінницький фаховий коледж Національного Університету Харчових технологій» залишити без задоволення.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 05 вересня 2022 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 14 грудня 2022 року.
Головуючий Сопрун В.В.
Судді Матківська М.В.
Стадник І.М.