справа №761/42977/2019 Головуючий у І інстанції - Макаренко І.О.
апеляційне провадження №22-ц/824/8037/2022 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
15 листопада 2022 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Немудрої Ю.П.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 09 вересня 2021 року
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, -
установив:
У листопаді 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва із позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, мотивуючи свої вимоги тим, що 09 листопада 2015 року між ним та відповідачем ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір позики, за яким він позичив відповідачу грошові кошти в сумі 5490323,25 грн., що в еквіваленті за курсом АТ «КБ «Союз» (26,15 грн. за 1 Євро) становило 209955 Євро, строком до 01 травня 2016 року.
В цей же день 09 листопада 2015 року відповідач отримав кошти у розмірі 5490323,25 грн., про що власноруч склав розписку.
Вказував, що 22 квітня 2016 року між ними укладено договір №1 про внесення змін до договору позики щодо строку її повернення, який визначено до 01 листопада 2016 року.
В цей же день 22 квітня 2016 року відповідач повернув частину позики у розмірі 4321755 грн., що на день повернення еквівалентно сумі 150000 Євро.
Решту грошових коштів відповідачем не повернуто.
Вважає, що кошти мають бути повернуті з урахуванням інфляційних втрат та 3% річних на підставі ст.625 ЦК України.
Просив суд, стягнути з відповідача на його користь грошові кошти у розмірі 2369533,04 грн., які включають суму позики - 1674495,07 грн.; інфляційні втрати - 545434,45 грн. та 3% річних - 149603,52 грн. за період із 02 листопада 2016 року по 24 жовтня 2019 року та стягнути судові витрати.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 09 вересня 2021 року позов задоволено.
Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 2369533,04 грн. та судовий збір у розмірі 9605 грн.
Не погоджуючись із судовим рішенням, відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким частково задовольнити позов у розмірі 2072044 грн., посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права.
Скарга мотивована тим, що суд правильно встановив обставини справи щодо розміру боргу за договором позики, який з урахуванням повернутих ним коштів становить 59955 Євро.
Однак, суд невірно визначив розмір боргу у національній валюті.
Зокрема, суд погодився із розрахунком позивача, який перерахував 59955 Євро у гривню станом на 01 листопада 2016 року, тобто на день повернення позики, що є помилковим, оскільки еквівалент боргу у Євро має бути перерахований у гривню станом на 20 грудня 2020 року і становить 2072044 грн., який і підлягає стягненню і на який інфляційні втрати не нараховуються (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц).
ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу, де вказав, що суд першої інстанції прийняв законне і обґрунтоване рішення і правомірно задовольнив його позов, а доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є безпідставними і надуманими, не ґрунтуються на вимогах закону, не спростовують висновків суду.
Постановою Київського апеляційного суду від 27 січня 2022 року, апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 09 вересня 2021 року залишено без змін.
02 лютого 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 27 січня 2022 року.
Постановою Верховного Суду від 01 червня 2022 року, касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, постанову Київського апеляційного суду скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходив з того, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, що суперечить положенням статті 128, частині третій статті 368 ЦПК України.
Зазначене порушення позбавило відповідача права мати реальну можливість представляти свої інтереси як учасника справи в умовах, які передбачені процесуальним законодавством, зокрема, в умовах відкритого та публічного судового розгляду.
Вказане, у свою чергу, перешкодило стороні належним чином користуватися передбаченими статтею 43 ЦПК України процесуальними правами.
При новому розгляді справи, апеляційним судом враховано вказівки Верховного Суду, як того вимагає ч.1 ст.417 ЦПК України.
Учасників справи було належним чином повідомлено про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.
Проте, ОСОБА_1 в судове засідання не з'явився, свого представника у засідання не направив.
ОСОБА_1 неодноразово, а саме 06 вересня 2022 року, 17 жовтня 2022 року та 14 листопада 2022 року направляв на електронну адресу Київського апеляційного суду клопотання про відкладення розгляду справи.
Проте, неможливо ідентифікувати автора заявлених клопотань, оскільки останні не були підписані ЕЦП.
Колегія суддів звертає увагу на неприпустимість зловживання процесуальними правами, що передбачено ст.44 ЦПК України.
Відтак, колегія суддів вирішила проводити розгляд справи за відсутності осіб, які не з'явилися у судове засідання, враховуючи розумні строки розгляду апеляційної скарги, передбачені діючим ЦПК України.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.
Задовольняючи позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що у зв'язку із неповерненням у повному обсязі позичених коштів відповідач як позичальник порушив права позивача як позикодавця, передбачені ст.ст.1046,1049 ЦК України, які підлягають захисту, а тому із відповідача на користь позивача необхідно стягнути борг за договором позики, а також інфляційні втрати та 3% річних за час прострочення.
Такі висновки суду є правильними і такими, що відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Спірні правовідносини регулюються ст.ст.1046,1047 ЦК України, згідно яких за договором позики позикодавець передає позичальнику у власність гроші, а позичальник зобов'язується повернути таку ж суму.
Договір позики укладається в письмовій формі.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника.
Згідно ст.1049 ЦК України, позичальник повинен повернути гроші в обумовлений договором позики термін.
Згідно ст.610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
Згідно ст.611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом.
Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу, а також 3% річних від простроченої суми.
Судом першої інстанції встановлено, що 09 листопада 2015 року між позивачем ОСОБА_2 і відповідачем ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір позики, за умовами якого позивач передав у власність відповідача у якості безпроцентної позики грошові кошти у розмірі 5490323,25 грн., що в еквіваленті за курсом АТ «КБ «Союз» (26,15 грн. за 1 Євро) становило 209955 Євро, а відповідач у свою чергу зобов'язався їх повернути до 01 травня 2016 року.
Факт отримання відповідачем ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 5490323,25 грн. підтверджується складеною ним власноруч розпискою від 09 листопада 2015 року та не заперечується позичальником.
Згідно п.2 договору позики сума позики, що повертається у гривнях, повинна бути еквівалентна сумі 209955 Євро, зазначеній в п.1 даного Договору.
Відповідно до п.4 цього договору, у разі якщо позичальник своєчасно не поверне суму позики (грошових коштів) або її відповідну частину, він зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми заборгованості в гривні, яка підлягає поверненню згідно умов договору.
Також судом встановлено, що 22 квітня 2016 року між сторонами укладено нотаріально посвідчений договір №1 про внесення змін до договору позики, яким строк її остаточного повернення продовжено до 01 листопада 2016 року.
В цей же день 22 квітня 2016 року відповідач повернув частину позики у розмірі 4321755 грн., що на день повернення еквівалентно сумі 150000 Євро та підтверджується виданою позивачем розпискою.
Окрім того, судом встановлено, що в обумовлений договором позики строк, тобто до 01 листопада 2016 року залишок позики відповідачем не повернуто.
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами та не заперечуються сторонами.
За таких обставин суд обґрунтовано захистив порушені права позивача та стягнув на його користь залишок боргу за договором позики у розмірі 1674495,07 грн., що відповідає 59955 Євро станом на установлений договором строк повернення, тобто на 01 листопада 2016 року.
Також, суд вірно стягнув на користь позивача обумовлені п.4 умов договору позики інфляційні втрати у розмірі 545434,45 грн. та 3% річних - 149603,52 грн. за період із 02 листопада 2016 року по 24 жовтня 2019 року згідно положень ст.625 ЦК України щодо невиконання грошового зобов'язання.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд невірно визначив розмір боргу у національній валюті, погодившись із перерахунком боргу за позикою у сумі 59955 Євро у гривню станом на 01 листопада 2016 року, що є помилковим, оскільки еквівалент боргу у Євро має бути перерахований у гривню станом на момент звернення до суду 20 грудня 2020 року і становити 2072044 грн., який і підлягає стягненню і на який інфляційні втрати не нараховуються (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц), колегія суддів відхиляє як необґрунтовані з наступних підстав.
Із змісту договору позики чітко вбачається, що позивач передав у власність відповідача грошові кошти у розмірі 5490323,25 грн., що в еквіваленті становило 209955 Євро, а згідно п.2 договору сума позики, що повертається у гривнях, повинна бути еквівалентна цій сумі 209955 Євро.
Тобто, сторони визначили грошове зобов'язання за позикою у грошовому еквіваленті до іноземної валюти.
Таке врегулювання сторонами грошових відносин відповідає положенням ст.524 ЦК України, згідно ч.1 якої зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.
Разом з тим ч.2 цієї статті вказує, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
Відповідно до приписів ч.2 ст.533 ЦК України, якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, то сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом, встановленим НБУ для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Згідно п.2 договору позики, сума позики, що повертається у гривнях, повинна бути еквівалентна сумі 209955 Євро, зазначеній в п.1 даного Договору, що визначається за офіційним курсом на день повернення.
Отже, договором позики визначено, що еквівалент суми визначається на день повернення позики.
Днем повернення позики згідно п.3 договору позики в редакції договору №1 від 22 квітня 2016 року про внесення змін до договору позики визначено 01 листопада 2016 року.
За таких обставин суд першої інстанції вірно визначив залишок боргу за позикою у національній валюті у розмірі 1674495,07 грн. станом на 01 листопада 2016 року, тобто на день повернення позики.
При цьому посилання скаржника на висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07 липня 2020 року у справі №296/10217/15-ц на підтвердження доводів скарги не є релевантними, оскільки у цій справі встановлені інші фактичні обставини, а саме позивачка серед іншого просила стягнути з відповідачки сплачений нею за попереднім договором аванс у розмірі 40000 доларів США (еквівалент внесених нею коштів у гривні) та інфляційні втрати.
Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 26 квітня 2017 року серед іншого стягнуто із відповідачки на користь позивачки 1016899,20 грн. авансу, що еквівалентно 40000 доларів США станом на 31 серпня 2015 року, та 1119130,31 грн. інфляційних втрат станом на 31 серпня 2015 року.
Скасовуючи рішення в частині стягнення інфляційних втрат та ухвалюючи нове про відмову у позові в цій частині, Верховний Суд вказав про помилковість стягнення інфляційних втрат станом на 31 серпня 2015 року, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені шляхом застосування судом апеляційної інстанції еквівалента іноземної валюти станом на вказану дату, а саме - на 31 серпня 2015 року та перерахунку суми з урахуванням зміни курсу гривні до зазначеного в еквіваленті долара США.
В даній справі, яка переглядається апеляційним судом встановлено, що еквівалент боргу за позикою обраховано позивачем станом на обумовлений у п.3 договору позики строк, а саме станом на 01 листопада 2016 року.
До 01 листопада 2016 року інфляційні нарахування відсутні і не здійснювалися, що відповідає закону, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені шляхом застосування еквівалента іноземної валюти на вказаний період.
Неповернення коштів у національній валюті є підставою для здійснення нарахувань, передбачених ч.2 ст.625 ЦК України.
Інших доводів незаконності судового рішення апеляційна скарга не містить.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, а тому визнає дане рішення законним та обґрунтованим.
Підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення колегія суддів не вбачає.
Керуючись ст.ст.259, 374, 375, 381 ЦПК України, апеляційний суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 09 вересня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складений 13 грудня 2022 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді С.О. Журба
Т.О. Писана