Справа № 640/33615/21 Суддя першої інстанції: Бояринцева М.А.
12 грудня 2022 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача - Горяйнова А.М.,
суддів - Файдюка В.В. та Шелест С.Б.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Києві апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 серпня 2022 року, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 26 листопада 2007 року до 29 серпня 2019 року;
- зобов'язати Апарат Верховної Ради нарахувати та виплатити грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 26 листопада 2007 року до 29 серпня 2019 року у сумі 66929 грн 40 коп;
- зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 серпня 2022 року вказаний адміністративний позов було задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо відмови у нарахуванні та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 26 листопада 2007 року до 29 серпня 2019 року, яка оформлена листом від 03 листопада 2021 року № 15/25-2021/ НОМЕР_1 ;
- зобов'язано Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплати ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 26 листопада 2007 року до 29 серпня 2019 року, обчислену відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100;
- зобов'язано Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки при звільненні з 12 грудня 2012 року по день фактичного розрахунку, з 27 листопада 2014 року по день фактичного розрахунку, з 29 серпня 2019 року по день фактичного розрахунку.
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову про відмову в задоволенні позову. Свої вимоги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального і процесуального права. Скаржник вказує на те, що Апарат Верховної Ради України лише здійснював документальне та фінансове обслуговування трудових правовідносин між позивачем та його роботодавцями - народними депутатами України ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . При цьому трудовий договір між позивачем та Апаратом Верховної Ради України не підписувався. Здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України можливе виключно в межах наявних коштів, виділених бюджетними призначеннями, про що прямо зазначено в пп. 1 п. 10 розділу II Положення про Апарат Верховної Ради України.
Відповідач наголошує також на тому, що на час звільнення позивача з посади помічника-консультанта народного депутата України між ним та Апаратом Верховної Ради України не існувало спору щодо розміру суми, належної при звільненні, тому застосування до спірних правовідносин положень ст.ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України є необґрунтованим.
Також скаржник просить врахувати, що суд першої інстанції при вирішенні питання про відкриття провадження у справі порушив норми процесуального права, оскільки не зобов'язав позивача сплатити судовий збір за позовну вимогу про зобов'язання Апарату Верховної Ради України виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Позивач подав відзив на апеляційні скарги, в якому зазначив, що беручи до уваги те, що він був прийнятий та звільнений з посади помічника-консультанта народного депутата України розпорядженнями керівника Апарату Верховної Ради України, необхідно дійти висновку про перебування у трудових відносинах саме із відповідачем, а не із народними депутатами України. Тому видатки з виплати грошової компенсації має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України. Також наголошує на тому, що відсутність бюджетного асигнування не звільняє відповідача від виплати гарантованої законом компенсації при звільненні.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та обставини, на які посилаються сторони, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 серпня 2022 року - без змін, виходячи з такого.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено та сторонами справи не заперечується, що розпорядженнями керівника Апарату Верховної Ради України від 19 грудня 2007 року № 9390, від 20 грудня 2012 року № 5743, від 25 червня 2015 року № 6895, від 14 липня 2015 року № 7317, від 05 липня 2016 року № 2410-к ОСОБА_1 було зараховано: з 26 листопада 2007 року до 12 грудня 2012 року - на посаду помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України шостого скликання ОСОБА_2 ; з 13 грудня 2012 року до 27 листопада 2014 року - на посаду помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України сьомого скликання ОСОБА_2 ; з 02 червня 2015 року до 08 липня 2015 року - на посаду помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_3 ; з 09 липня 2015 року до 29 червня 2016 року - на посаду помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_3 ; з 30 червня 2016 року до 29 серпня 2019 року - на посаду помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_3 .
Розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України від 27 серпня 2019 року № 1305-к помічника-консультанта народного депутата ОСОБА_1 звільнено із займаної посади у зв'язку з достроковим припиненням повноважень народного депутата за п. 2 ст. 36 КЗпП України.
Вказаним розпорядженням також передбачено виплату компенсації за невикористану відпустку в межах наявної економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України згідно з Додатком. У Додатку до розпорядження Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України від 27 серпня 2019 року № 1305-к зазначено, що кількість невикористаних днів щорічної основної відпустки ОСОБА_1 при звільненні складала 125,5 днів.
Позивачем подано заяву про надання довідок щодо заробітної плати та виплату належної йому суми компенсації за невикористану частину щорічної відпустки.
Згідно з довідкою Апарату Верховної Ради України від 28 жовтня 2021 року № 20-17/917, наданою у відповідь на заяву позивача, за період роботи з 22 червня 2015 року до 29 серпня 2019 року не використано 125,5 календарних днів щорічної основної відпустки. Також у вказаній довідці також зазначено, що народний депутат самостійно у межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, здійснює розподіл місячного фонду оплати праці та компенсацію за невикористану відпустку.
Не погоджуючись з бездіяльністю Апарату Верховної Ради щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом за захистом своїх прав.
Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій, закріпленою на законодавчому рівні нормами Закону України «Про відпустки» та Кодексу законів про працю України та не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.
Враховуючи, що позивача прийнято на посаду та звільнено з посади помічника-консультанта народного депутата України розпорядженнями Апарату Верховної Ради України, суд першої інстанції прийшов до висновку, що він перебував у трудових відносинах саме з Апаратом Верховної Ради України, а не з народними депутатами України Верховної Ради України. Тому виплата грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні відноситься до видатків Апарату Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.
При вирішенні спору суд першої інстанції врахував правову позицією Верховного Суду, викладену в постановах від 27 березня 2019 року у справі № 757/9144/16-ц, від 06 серпня 2019 року у справі № 826/9793/18, від 23 квітня 2020 року у справі № 810/3573/18, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19.
Оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці помічників-консультантів народного депутата України, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику при звільненні всіх належних сум, тому суд першої інстанції дійшов висновку про можливість застосування норм ст.ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та зобов'язав відповідача нарахувати і виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.
Колегія суддів погоджується із зазначеними висновками суду першої інстанції, оскільки вони знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України» народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Згідно з ч. 3 ст. 34 вказаного Закону помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах. Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
ОСОБА_1 працював помічником-консультантом народного депутата за строковим трудовим договором на постійній основі і був прикріплений для кадрового та фінансового обслуговування саме до Апарату Верховної Ради України.
На виконання ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України» постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року № 379/95-ВР було затверджено Положення про помічника-консультанта народного депутата України (далі - Положення).
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 4.4 вказаного Положення помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше. За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені ст. 4 Закону України «Про відпустки».
Між сторонами цієї справи відсутній спір щодо права ОСОБА_1 як помічника-консультанта народного депутата на відпустку, адже довідкою Апарату Верховної Ради України від 28 жовтня 2021 року № 20-17/917 підтверджено, що позивач не використав 125,5 календарних днів щорічної основної відпустки.
Натомість відповідач не погоджується з покладення на нього обов'язку щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні відпустки.
Механізм та можливість виплати такої компенсації на час звільнення ОСОБА_1 з посади помічника-консультанта народного депутата не були передбачені Законом України «Про статус народного депутата України». Такі правовідносини не були врегульовані також Положенням.
Водночас ч. 3 ст. 2 Закону України «Про відпустки» передбачено, що право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.
Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Положеннями ст. 83 Кодексу законів про працю України також передбачено, що заміна відпустки грошовою компенсацією не допускається, крім випадків звільнення працівника, який не використав відпустки.
Питання субсидіарного застосування норм трудового законодавства до правовідносин, пов'язаних із проходженням та звільненням з публічної служби неодноразово розглядалися Верховним Судом.
Так, у постановах від 15 березня 2019 року у справі № 814/2594/16, від 07 серпня 2019 року у справі № 820/5122/17, від 16 квітня 2020 року у справі № 2а-5178/12/1470 Верховний Суд зазначив, що при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому субсидіарне застосування загальних норм можливе в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або врегульовані не повністю.
Враховуючи, що спеціальне законодавство на час звільнення позивача з посади помічника-консультанта народного депутата не врегульовувало питання виплати компенсації за невикористані дні оплачуваної відпустки, колегія суддів вважає можливим застосувати до спірних правовідносин положення ст.ст. 2, 24 Закону України «Про відпустки», ст. 83 Кодексу законів про працю України.
Відповідно до ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Визначальним для вирішення цього спору є те, що положеннями трудового законодавства ОСОБА_1 гарантовано право на отримання грошової компенсації за невикористані дні оплачуваної відпустки у разі звільнення з роботи.
Відповідач вважає, що у нього відсутній обов'язок проводити нарахування і виплату такої компенсації, оскільки всі виплати здійснюються особисто народним депутатом України в межах місячного фонду заробітної плати його помічників-консультантів. Також відповідач наголошує на відсутності трудових відносин між ним та ОСОБА_1 .
Надаючи правову оцінку зазначеним доводам, колегія суддів враховує, що позивача було прийнято на посаду помічника-консультанта народного депутата та звільнено з цієї посади саме на підставі наказів керівника Апарату Верховної Ради України.
Позивача як помічника-консультанта народного депутата, який працював у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, було прикріплено для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України, як це передбачено ч. 3 ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України».
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що обов'язок виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні оплачуваної відпустки при його звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата покладається саме на Апарат Верховної Ради України.
Колегія суддів враховує, що згідно з ч. 3 ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України» народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
Особливості оплати праці помічника-консультанта народного депутата України визначені в ст. 4.1 Положення, згідно з якою розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України. У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
Зазначені норми права вказують на те, що народний депутат із загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата, встановленого Верховною Радою України, здійснює розподіл фонду саме заробітної плати помічників-консультантів та надає їм матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про оплату праці» до складових заробітної плати належать:
- основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців;
- додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій;
- інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Згідно з пп. 2.2.12 п. 2 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5 суми грошових компенсацій у разі невикористання відпусток є платою за невідпрацьований час.
Таким чином грошова компенсація за невикористані дні оплачуваної відпустки на час звільнення позивача з посади помічника-консультанта не була віднесена до виплат, розподіл яких здійснює народний депутат із загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата.
Відповідно до п. 1 розділу І Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769, Апарат Верховної Ради України є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.
До повноважень Апарату Верховної Ради України у сфері фінансового та матеріально-технічного забезпечення діяльності Верховної Ради України, згідно з пп.пп. 1, 5 п. 10 вказаного Положення, належить, зокрема, забезпечення фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України, а також забезпечення в установленому порядку належних умов праці, соціально-побутові та житлові умови народним депутатам України, працівникам Апарату.
З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачу належить виплатити грошову компенсацію за всі невикористані дні оплачуваної відпустки за рахунок видатків Апарату Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.
Колегія суддів наголошує також на тому, що виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану оплачувану відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій, закріплених на законодавчому рівні у Законі України «Про відпустки» та Кодексі законів про працю України, а її виплата не може ставитись у залежність від наявності відповідного фонду чи бюджетних призначень на здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету.
У рішенні від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007 Конституційний Суд України вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави. Держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов'язана забезпечити його реалізацію. Інакше всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу.
Отже, рішення суду першої інстанції про задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про зобов'язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної відпустки за період роботи з 26 листопада 2007 року по 29 серпня 2019 року є законним і обґрунтованим.
Приймаючи рішення про задоволення позовної вимоги щодо зобов'язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці помічників-консультантів народного депутата, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику при звільненні всіх належних сум, тому застосуванню підлягають норми ст.ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення.
Враховуючи невиплату позивачу компенсації за невикористану відпустку в день його звільнення за наявності законних підстав для здійснення такої виплати, та, як наслідок, не проведення повного розрахунку під час звільнення, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позовні вимоги про зобов'язання Апарату Верховної Ради України виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку підлягають задоволенню.
Заперечуючи проти такого висновку суду першої інстанції, скаржник в апеляційній скарзі наголошує на тому, що на час припинення трудових відносин з ОСОБА_1 між сторонами цієї справи не існувало спору щодо виплати компенсації за невикористану відпустку, у зв'язку з чим відсутні підстави стверджувати, що Апаратом Верховної Ради України не проведено своєчасного розрахунку з позивачем під час його звільнення з посади помічника-консультанта народного депутата.
Разом з тим зобов'язання відповідача нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні оплачуваної відпустки саме на підставі судового рішення не змінює правової природи такої виплати як коштів, що належали до виплати позивачу на день його звільнення зі служби.
Колегія суддів враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, відповідно до якої якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити відшкодування, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України.
У вказаному судовому рішенні також викладено правовий висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі посади помічника-консультанта народного депутата, яка полягає у несвоєчасній виплаті компенсації за невикористані дні відпустки, в порядку, визначеному ст. 117 КЗпП України.
Відповідач в апеляційній скарзі посилається також на те, що судом першої інстанції було порушено норми процесуального права при вирішенні питання про відкриття провадження у справі, адже ОСОБА_1 не сплатив судовий збір за позовною вимогою, що пов'язана з виплатою середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Разом з тим такі доводи скаржника не узгоджуються з матеріалами справи, адже разом із позовною заявою ОСОБА_1 подав квитанцію № 0.0.2345821975.1 про сплату судового збору в розмірі 908 грн 00 коп.
В цілому погоджуючись з доводами відповідача про те, що вимога про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні носить майновий характер, колегія суддів враховує, що судом першої інстанції не було визначено суму коштів, яку належить виплатити позивачу та обрано спосіб захисту порушеного права (зобов'язання відповідача вчинити дії), притаманний для позовних вимог немайнового характеру.
Положеннями пп. 1 п. 3 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» передбачено сплату судового збору за подання фізичною особою адміністративного позову немайнового характеру у розмірі 0,4 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01 січня відповідного року.
Згідно зі ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2021 року складав 2270 грн 00 коп.
Таким чином звертаючись до суду з позовом, який містить вимогу немайнового характеру про зобов'язання відповідача вчинити дії з нарахування і виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, позивач зобов'язаний був сплатити та фактично сплатив судовий збір у розмірі 908 грн 00 коп.
Зазначені обставини у своїй сукупності вказують на те, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, надав належну оцінку дослідженим доказам та ухвалив судове рішення з дотриманням вимог матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги Апарату Верховної Ради України не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених в рішенні від 25 серпня 2022 року та не можуть бути підставою для його скасування.
У зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 серпня 2022 року - без змін.
Керуючись ст.ст. 242, 238, 308, 311, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 серпня 2022 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач А.М. Горяйнов
Судді В.В. Файдюк
С.Б. Шелест