12 грудня 2022 року справа №360/4999/21
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді Міронової Г.М., суддів: Геращенка І.В., Казначеєва Е.Г., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2021 р. у справі № 360/4999/21 (головуючий І інстанції суддя Н.М.Басова) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення № 123750002662 від 18.06.2021 Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області щодо відмови позивачу у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком № 1;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Луганській області призначити з моменту звернення із заявою про призначення пенсії (з 20.11.2020), пенсію за віком на пільгових умовах відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 114 Закону України Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, як працівнику, зайнятому повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за Списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, після досягнення 50 років і за наявності страхового стажу не менше 25 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.
Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2021 р. у справі № 360/4999/21 позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області від 18 червня 2021 року № 123750002662 Про відмову в призначенні пенсії позивачу .
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Луганській області (93404, Луганська область, м. Сєвєродонецьк, вул. Шевченка, буд.9, код ЄДРПОУ 21782461) зарахувати позивачу до пільгового стажу роботи, який дає право на призначення пенсії на пільгових умовах за Списком № 1, періоди з 06.08.1990 по 31.12.1994 та з 06.12.1999 по 05.09.2004.
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Луганській області (93404, Луганська область, м. Сєвєродонецьк, вул. Шевченка, буд.9, код ЄДРПОУ 21782461) повторно розглянути заяву позивача від 20.11.2020 про призначення пенсії на пільгових умовах за віком згідно пункту 1 частини другої статті 114 Закону України Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування з урахуванням висновків, викладених у судовому рішенні.
В іншій частині у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання судових витрат.
Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги вказує на те, що суд першої інстанції зробив неправомірні висновки щодо зарахування до стажу періодів роботи позивача на підставі поданих ОСОБА_1 довідок від 16.06.2021 № 34 та № 35, які скріплені печаткою неіснуючого «державного утворення лнр» в порушення приписів Закону України № 1207- VII від 15.04.2014 року. Також апелянт акцентує увагу, що, оскільки за спірні періоди роботи позивача з 06.08.1990 по 31.12.1994 та з 06.12.1999 по 05.09.2004 в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування відсутні відомості про спецстаж, періоди роботи позивача з 06.08.1990 по 31.12.1994 та з 06.12.1999 по 05.09.2004 не враховано до пільгового стажу, таким чином, за документами страховий (загальний) стаж роботи позивача складає 36 років 03 місяці 24 дні, в тому числі пільговий стаж роботи за Списком № 1 03 місяці.
Згідно п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 20.11.2020 позивач звернувся до Білокуракинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області з заявою про призначення пенсії відповідно п. 1 ч. 2 ст. 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та надав документи, вказана заява зареєстрована за № 1409.
Рішенням Білокуракинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області від 26 листопада 2020 року № 123750002184 позивачу відмовлено у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком № 1.
З даних КП ДСС вбачається, що рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 17.02.2021 у справі № 360/212/21 у задоволенні позову позивача до Білокуракинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про визнання дій та рішення неправомірними, зобов'язання вчинити певні дії відмовлено повністю.
Постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 03.06.2021 апеляційну скаргу позивача - задоволено частково.
Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2021 року в справі № 360/212/21 - скасовано.
Позов позивача до Білокуракинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про визнання дій та рішення неправомірними, зобов'язання вчинити певні дії - задоволено частково.
Визнано неправомірним і скасовано рішення Білокуракинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області від 26 листопада 2020 року № 123750002184 про відмову позивачу у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком № 1.
Зобов'язано Білокуракинське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області повторно розглянути заяву позивача від 20 листопада 2020 року, зареєстровану за № 1409, про призначення пенсії за віком на пільгових умовах, надавши строк для можливості подання додаткових документів.
В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Вирішено питання судових витрат.
При повторному розгляді заяви позивача про призначення пенсії від 20.11.2020 рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області № 123750002662 від 18.06.2021 відмовлено в призначенні пенсії позивачу. Періоди роботи з 06.08.1990 по 31.12.1994 та з 06.12.1999 по 05.09.2004 неможливо зарахувати за даними довідок від 16.06.2021 №№ 34,35 виданими Державною установою Луганська міська поліклініка № 10, оскільки видані на території, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження.
В матеріалах справи наявні копії диплому від 26.06.1989 № 9342, трудової книжки від 01.02.1988, свідоцтва про проходження атестації до диплому, посвідчення, довідки від
свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію ст. 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам.
16.06.2021 № 34, довідки від 16.06.2021 № 35, реєстру застрахованих осіб (форма ОК-5), свідоцтва про державну реєстрації фізичної особи-підприємця серії В02 № 115428.
Згідно п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Спірним питанням в цій справі є питання щодо можливості врахування під час призначення пенсії документів, які видані установами, створеними незаконними органами на тимчасово окупованій території.
Статтею 46 Конституції України встановлено: громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках передбачених законом.
За ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Пунктами 1, 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
В преамбулі до Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058) зазначено, що цей Закон визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій. Зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.
Законодавство про пенсійне забезпечення в Україні визначено ст. 4 Закону № 1058.
Ч. 3 ст. 4 Закону № 1058 занотовано: види пенсійного забезпечення, умови норми та порядок пенсійного забезпечення визначаються виключно законами про пенсійне забезпечення.
Стаття 5 Закону № 1058 визначає сферу дії цього Закону.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону № 1058 цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
За приписами ч. 2 ст. 5 Закону № 1058 порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням визначається виключно цим Законом.
Законодавче визначення умов і порядку здійснення загальнообов'язкового державного пенсійного страхування є одним з його принципів (ч. 1 ст. 7 Закону № 1058).
Право громадян України на отримання пенсійних виплат передбачено ст. 8 Закону № 1058.
В солідарній системі відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону № 1058 призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності; пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
Ч. 2 ст. 6 КАС занотовано: суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Стаття 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», визначає, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
21 травня 2015 року Постановою Верховної Ради України від 21 травня 2015 року № 462-VIII схвалена Заява Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» щодо відступу від окремих зобов'язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме: до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.
У зв'язку з цим суд відзначає, що від зобов'язань, визначених ст. ст. 1, 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, Україна не відступала.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору. При цьому під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 15 жовтня 2009 у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04) зазначив, що право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. У такому самому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу (п. п. 51 і 52).
Правовий статус органів та посадових осіб, які діють на території України та створені і проводять свою діяльність не у відповідності із законодавством України, визначено, зокрема, Законом № 1207.
Частинами 1-3 ст. 9 Закону № 1207 передбачено, що державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом.
Частиною 1 ст. 17 Закону № 1207 передбачено, що у разі порушення положень цього Закону державні органи України застосовують механізми, передбачені Законами України та нормами міжнародного права, з метою захисту миру, безпеки, прав, свобод і законних інтересів громадян України, які перебувають на тимчасово окупованій території, а також законних інтересів держави Україна.
Ст. 18 Закону № 1207 встановлено: громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та прав на освіту, після залишення ними тимчасово окупованої території.
Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.
Разом з цим, Верховний Суд в постановах від 02 жовтня 2018 року у справі № 569/14531/16-а, від 18 квітня 2019 року у справі № 344/16404/16-а вважав необхідним зазначити, що у 1971 році Міжнародний суд Організації Об'єднаних Націй (далі - ООН) у документі «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначив, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) розвиває цей принцип у своїй практиці. Наприклад, у справах «Лоізіду проти Туреччини» (Loizidou v. Turkey, 18 грудня 1996 року, §45), «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10 травня 2001 року) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23 лютого 2016 року), згідно з якими:
«Зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного, - вважає ЄСПЛ, - Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим (ЄСПЛ). Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать».
При цьому ЄСПЛ констатував, що Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать" (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, § 96).
Отже, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, § 92).
Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі "Мозер проти Республіки Молдови та Росії" наголосив, що "першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою] (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, § 142).
При цьому, на переконання Верховного Суду, у виняткових випадках, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.
Таким чином позивач опинився в ситуації, що позбавляє його можливості забезпечити належний захист своїх прав.
Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини третьої статті 23 Загальної Декларації прав людини, пункту 4 частини першої Європейської Соціальної хартії та частини третьої статті 46 Конституції України кожна особа похилого віку має право на справедливу і задовільну винагороду, соціальний захист, за роки важкої праці та шкідливих робіт, - яка є основним джерелом існування для них самих та їхніх сімей.
Отже, суд вважає, що у даному випадку і при обставинах, що склались у зв'язку з тимчасовою окупацією певних територій Луганської області, відмова відповідачем - органом державної влади позивачу - фізичній особі у реалізації її права на соціальне забезпечення не є пропорційною меті, якої намагався досягти відповідач цією відмовою, та така відмова порушує баланс між конституційним правом позивача на соціальне забезпечення та завданням відповідача щодо призначення пенсії.
Судами встановлено, що рішенням № 123750002662 від 18.06.2021 Головне управління Пенсійного фонду України в Луганській області відмовило позивачу в призначенні пенсії у зв'язку з тим, що довідки про роботу видані незаконними установами на тимчасово окупованій території.
З цього приводу суд зауважує, що в даному випадку можливим є застосування загальних принципів («Намібійських винятків»), сформульованих в рішеннях Міжнародного суду ООН та ЄСПЛ в контексті оцінки документів, виданих закладами, що знаходяться на тимчасово окупованій території, як доказів, оскільки не прийняття їх призведе до порушень та обмежень прав позивача на соціальний захист та гарантованого йому права на належне пенсійне забезпечення.
Підсумовуючи викладене, суд зазначає, що з огляду на встановлені фактичні обставини та зміст правових норм, які регулюють спірні правовідносини, рішення відповідача № 123750002662 від 18.06.2021 правомірно скасовано судом першої інстанції.
Суд апеляційної інстанції зауважує, що, відмовляючи позивачу в призначенні пенсії, відповідач не забезпечив всебічний, повний та об'єктивний розгляд поданих ним документів.
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що, виходячи з встановлених фактичних обставин та правового регулювання спірних правовідносин, відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС для повного та ефективного відновлення порушеного права позивача належить застосувати такий спосіб захисту як зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 20.11.2020 про призначення пенсії, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.
Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов'язаний оцінити, виконуючи свої зобов'язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.
Слід зазначити, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п.29). Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Суд враховує, що відомості, вказані в наданих позивачем довідках та трудовій книжці позивача, є достатніми для зарахування спірного періоду до стажу роботи позивача, що дає право на призначення пенсії на пільгових умовах.
З урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду не вбачається.
Керуючись ст. ст. 205, 308, 311, 313, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2021 р. у справі № 360/4999/21 - залишити без задоволення.
Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2021 р. у справі № 360/4999/21 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повне судове рішення складено 12 грудня 2022 року.
Головуючий суддя Г.М. Міронова
Судді І.В. Геращенко
Е.Г.Казначеєв