13 грудня 2022 року справа №200/5867/21
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Блохіна А.А., суддів Гаврищук Т.Г., Сіваченко І.В., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 09 листопада 2021 р. у справі № 200/5867/21 (головуючий І інстанції Волгіна Н.П.) за позовом ОСОБА_1 до Маріупольського управління пенсійного фонду України в Донецької області, Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії, -
17 травня 2021 року позивач, ОСОБА_1 , звернувся до суду із позовом до Маріупольського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області, в якому просив суд: визнати неправомірними дії Маріупольського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області щодо невиплати позивачу пенсії за період з 1 листопада 2018 року по 20 вересня 2020 року; зобов'язати Маріупольське об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області провести нарахування та виплату пенсії по інвалідності позивачу за період з 1 листопада 2018 року по 20 вересня 2020 року.
Також позивач просив суд допустити до негайного виконання судове рішення в частині виплати пенсії у межах суми стягнення за один місяць.
В обґрунтування позову позивач зазначає, що є громадянином України та з 4 квітня 2007 року перебуває на обліку у відповідача як отримувач пенсії по інвалідності третьої групи внаслідок трудового каліцтва.
У 2018 року позивач переїхав до Литовської республіки, у зв'язку із чим йому було припинено поточну виплату пенсії в Україні в травні 2018 року та було сплачено пенсію за шість місяців наперед (з травня по жовтень 2018 року).
В вересні 2020 року позивач повернувся до дому та 21 вересня 2020 року звернувся до Маріупольського об'єднаного управління Пенсійного фонду України з проханням поновити виплату пенсії з листопада 2018 року, однак розпорядженням відповідача від 22 вересня 2020 року пенсію по інвалідності позивачу було відновлено лише з 21 вересня 2020 року, тобто з дати повторної реєстрації у м. Маріуполі.
Позивач зазначає, що факт його проживання за кордоном за умови наявності громадянства України не може бути підставою для відмови у виплаті належних йому пенсійних виплат, посилається при цьому на Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009.
На переконання позивача невиплата йому пенсії за період з листопада 2018 року по 20 вересня 2020 року є неправомірною та такою, що порушує його права (а.с. 1-6).
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 09 листопада 2021 р. у справі № 200/5867/21 позов задоволено частково, внаслідок чого визнано неправомірними дії Маріупольського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області щодо не виплати ОСОБА_1 пенсії за період з 1 листопада 2018 року по 20 вересня 2020 року. Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області здійснити нарахування та виплату пенсії по інвалідності ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) за період з 1 листопада 2018 року по 20 вересня 2020 року. В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області не погодився з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржене судове рішення та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що позивач з 4 квітня 2007 року перебував на обліку в управлінні як отримувач пенсії по інвалідності відповідно до Закону України від 9 липня 2003 року № 1058 “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”.
В травні 2018 року позивач звернувся до Маріупольського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області із заявою про зупинення виплати пенсії у зв'язку із виїздом на постійне проживання до Литовської республіки.
Відповідно до ст. 51 Закону № 1058 у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в України, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед виїздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем простійного проживання.
Оскільки фактично із заявою про поновлення пенсійних виплат позивач звернувся до Маріупольського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області 21 вересня 2021 року, позовні вимоги позивача щодо проведення нарахування та виплати пенсії по інвалідності за період з 1 листопада 2018 року по 20 вересня 2020 року є такими, що не підлягають задоволенню.
Справу розглянуто в порядку письмового провадження у відповідності до ст. 311 КАС України.
Відповідно до вимог ч. 1,2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів заслухала доповідь судді-доповідача, перевірила матеріали справи, вивчила доводи апеляційної скарги, і дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що позивач, ОСОБА_1 , громадянин України, місце проживання: АДРЕСА_1 , є пенсіонером (а.с. 8-13).
Перший відповідач, Маріупольське об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області, місцезнаходження: 87548, м. Маріуполь, вул. Зелінського, буд. 27а, є органом державної влади, перебуває в стані припинення, є належним відповідачем у даній справі (а.с. 226).
Другий відповідач, Головне управління Пенсійного фонду в Донецькій області, код ЄДРПОУ: 13486010, місцезнаходження: 84122, Донецька область, м. Слов'янськ, пл. Соборна, буд. 3, є органом державної влади та належним відповідачем у даній справі (а.с. 227).
Відповідно до матеріалів справи позивач перебував на обліку в Маріупольському об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України Донецької області з 4 квітня 2007 року (а.с. 151, 165-169, 43-156, 169-199).
2 травня 2018 року позивач звернувся до голови Ліквідаційної комісії Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України у м. Маріуполі із заявою про припинення виплати йому пенсії у зв'язку із виїздом на постійне місце проживання до республіки Литва (а.с. 64, зв.бік а.с. 176).
Розпорядженням від 2 травня 2018 року пенсійну справу позивача закрито з 1 червня 2018 року “у зв'язку із виїздом останнього за кордон” (а.с. 42, 168, зв.бік а.с. 179).
Судом встановлено, що позивачу у травні 2018 року було сплачено пенсію за період до жовтня 2018 року (включно) (а.с. 2, 58).
Відповідно до матеріалів справи позивач у травні 2018 року виїхав на постійне місце проживання в Литовську Республіку (а.с. 1-2, 12-13, 42).
За поясненням позивача у вересні 2020 року він повернувся Литовської Республіки до України (а.с. 1-2).
Відповідно до матеріалів справи у період 2018 - 2020 роки позивач громадянство України не припиняв.
21 вересні 2020 року позивач звернувся до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України у м. Маріуполі із заявою про поновлення вплати пенсії (а.с. 48, 52-57, зв.бік а.с. 171).
Рішенням Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України у м. Маріуполі від 22 вересня 2020 року виплату пенсії поновлено (зв.бік а.с. 43-47, 165-169, 175).
2 жовтня 2020 року позивач звернувся до відповідача із заявою № 2402/Т-0580-20 про проведення нарахування та виплату пенсії за період з 1 листопада 2018 року по 20 вересня 2020 року (а.с. 17-18).
9 грудня 2020 року Маріупольське об'єднане управління Пенсійного фонду України в Донецькій області листом № 1296-2402/Т-02/8-0580/20 повідомило позивача, що виплата пенсії йому була припинена на підставі його заяви від травня 2018 року, а з 21 вересня 2020 року на підставі його заяви виплату пенсії було поновлено. Також у листі зазначено, що у зв'язку із анулюванням запису про виїзд на постійне місце проживання до Литовської Республіки вважається, що ОСОБА_1 не проживав на території зазначеної країни (а.с. 19-20).
Будучи не згодним із відмовою виплатити йому пенсію за період з 1 листопада 2018 року по 20 вересня 2020 року позивач звернувся до суду із даним позовом.
При вирішенні питання щодо дотримання позивачем строку звернення до суду із даним позовом, суд виходить з наступного.
Відповідно до норм частин 1 та 2 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав.
Згідно ст. 1 Закону України № 1058-IV від 9 липня 2003 року "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058-IV, Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування") пенсія - це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її інвалідом.
За своєю правовою природою пенсія є єдиним (або основним) джерелом існування пенсіонера, доходом та власністю (матеріальним інтересом, захищеним статтею 1 Першого протоколу до Конвенції).
Згідно з практикою Європейського Суду з Прав Людини, пенсія підпадає під захист ст. 1 Протоколу 1 (право власності). Зокрема, у своїй практиці ЄСПЛ інтерпретує поняття майно дуже широко, та зараховує до нього рухоме і нерухоме майно, а також майнові і немайнові інтереси. Неодноразово зазначав у своїх рішеннях, що позбавлення особи майна є втручанням у право власності особи (зокрема, у справах Andrejeva v. Latvia (App. № 55707/00, § 77) Stummer v. Austria (App. № 37452/02, § 82),ЄСПЛ підтвердив, що принципи, які застосовуються у справах щодо порушення ст. 1 Протоколу 1, поширюються на пенсії). Якщо чинне законодавство держави передбачає пенсійні виплати, це повинно розглядатись як таке, що генерує майновий інтерес (Carson and Others v. the United Kingdom, App. № 42184/05, § 64, Lakicervic and others v. Monte).
У справі Muller v. Austria (App. 5879/72) на той час Європейська комісія з прав людини встановила, що коли особа робить обов'язкові внески до Пенсійного фонду, в неї виникає право власності на частку цього фонду.
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, наведеної в його рішеннях від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 (справа 1-13/2013) і № 9-рп/2013 (справа № 1-18/2013), неможливість обмеження шестимісячним строком обов'язку України як держави забезпечити реалізацію громадянином України свого конституційного право на соціальний захист, підтверджується, також встановленим статтями 256 та 257 Цивільного кодексу України трирічним строком позовної давності, який означає строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. У протилежному випадку, обов'язок громадянина, зокрема, у формі майнового зобов'язання перед державою підлягав б судовому захисту протягом 3 років, а такий ж обов'язок держави перед громадянином - 6 місяцями.
На підставі аналізу положення ч. 1 ст. 122 КАС України в системному зв'язку з положенням ч. 2 ст. 46 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, а також враховуючи наведені вище правової позиції Конституційного Суду України та практику Європейського Суду з Прав Людини, суд дійшов висновку, що у разі порушення законодавства про пенсійне забезпечення органом, що призначає і виплачує пенсію, адміністративний позов з вимогами, пов'язаними з нарахуванням, розрахунком та виплатою пенсії за минулий час може бути подано без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані цим органом.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст. 1 Конституції України Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України № 3-рп/2012 від 25 січня 2012 року, в якому надано офіційне тлумачення положення ст. 1 Конституції України, однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Згідно ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, регулюються Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" № 1058-IV.
Згідно ст. 1 Закону № 1058-ІV пенсія - це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахо-вана особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у визначених цим Законом випадках.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону № 1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі ст. 51 Закону № 1058-IV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Разом із цим Рішенням Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 ч. 1 ст. 49, друге речення ст. 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним).
Отже, зазначені положення Закону № 1058-ІV з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення № 25-рп/2009 втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Як зазначено в пункті 3.3. цього Рішення, оспорюваними нормами Закону № 1058-IV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Згідно ч. 3 ст. 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишити будь-яку країну, включаючи свою власну.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" від 11 грудня 2003 року № 1382-IV реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Отже, кожний громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання зі збереженням усіх конституційних прав.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 7 листопада 2013 року у справі “Пічкур проти України” (заява № 10441/06, пункти 41-43, 52) Суд акцентував увагу на тому, що: якщо в Договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, обумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства; хоча Перший протокол не включає в себе право на отримання будь-яких видів виплат з соціального страхування, якщо держава вирішує створити механізм соціальних виплат, вона повинна зробити це у спосіб, що відповідає статті 14 […].
У пункті 53 цього рішення також наголошено, що Конвенція є живим інструментом, який повинен тлумачитися “з огляду на умови сьогодення” (див. рішення ЄСПЛ від 25 квітня 1978 року у справі “Тайрер проти Сполученого Королівства” (Tyrer v. theUnitedKingdom), пункт 31, Series A № 26), а підвищення мобільності населення, більш високі рівні міжнародного співробітництва та інтеграції, а також розвиток банківського обслуговування та інформаційних технологій більше не виправдовують здебільшого технічних обмежень щодо осіб, які отримують соціальні виплати, проживаючи за кордоном, що могли вважатися розумними на початку 1950-х років.
Враховуючи наведе вище, з 7 жовтня 2009 року порядок виплати пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, регулюється нормами Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" з урахуванням рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009, відповідно, з цієї дати органи Пенсійного фонду України не мають права припиняти виплату пенсій громадянам України на підставі їх виїзду на території іншої держави.
Крім цього суд зазначає, що між Україною та Литовською Республікою було укладено договір про соціальне забезпечення, який ратифіковано Законом України № 2928-ІІІ (2928-14) від 10 січня 2002 року.
Згідно ч. 2 ст. 5 цього Договору якщо цим Договором не передбачено інше, не може бути відмовлено у призначенні пенсії та допомоги, а також відшкодуванні шкоди, на які в особи виникає право відповідно до законодавства однієї Сторони, а призначені не підлягають зменшенню, призупиненню або припиненню їх виплати з тієї причини, що ця особа проживає на території іншої Сторони.
Навіть у випадку не визнання Конституційним Судом України нечинними приписів п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону № 1058-ІV, пенсійний орган не мав права припиняти виплату позивачу пенсії при виїзді останнього у 2018 році на постійне місце проживання до Литовської Республіки.
На підставі викладеного вище суд першої інстанції дійшов висновку, що припинення виплати позивачу пенсії у 2018 році у зв'язку із його виїздом на проживання до Литовської Республіки було неправомірним.
Відповідно, позовні вимоги позивача в частині визнання неправомірними дій Маріупольського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області щодо невиплати позивачу пенсії за період з 1 листопада 2018 року по 20 вересня 2020 року підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог позивача про зобов'язання першого відповідача провести нарахування та виплату йому пенсію по інвалідності за період з 1 листопада 2018 року по 20 вересня 2020 року, суд зазначає, що згідно ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про: визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Беручи до уваги приписи ст. 245 КАС України позовні вимоги позивача і в частині зобов'язання пенсійного органу здійснити нарахування та виплату позивачу пенсії за спірний період підлягають задоволенню.
При вирішенні питання - кого саме з відповідачів необхідно зобов'язувати вчиняти визначені судом дії, суд виходить з того, що станом на час розгляду справи саме на другого відповідача покладені повноваження, права та функції Маріупольського об'єднаного управління Пенсійного фонду України області, як наслідок, зобов'язальні дії мають бути покладені саме на Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області.
Як наслідок, позовні вимоги позивача про зобовязання вчинити дії з приводу нарахування та виплати пенсії за спірний період першого відповідача - задоволенню не підлягають.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про часткове задоволення позову.
Статтею 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів не знаходить правових підстав для задоволення апеляційної скарги і відповідно для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, правові висновки суду першої інстанції скаржником не спростовані.
Керуючись 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 09 листопада 2021 р. у справі № 200/5867/21 - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 09 листопада 2021 р. у справі № 200/5867/21 - залишити без змін. Повне судове рішення складено 13 грудня 2022 року.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя А.А. Блохін
Судді Т.Г. Гаврищук
І.В. Сіваченко