07 грудня 2022 рокуЛьвівСправа № 380/9645/22 пров. № А/857/14810/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді Шавеля Р.М.,
суддів Бруновської Н.В. та Хобор Р.Б.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26.09.2022р. в адміністративній справі за позовом представника адвоката Гірник Оксани Олегівни, діючої на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про стягнення середнього грошового забезпечення (середній заробіток) за час затримки повного розрахунку при звільненні з військової служби (суддя суду І інстанції: Лунь З.І., час та місце ухвалення рішення суду І інстанції: 26.09.2022р., м.Львів; дата складання повного тексту рішення суду І інстанції: не зазначена),-
08.07.2022р. за допомогою системи «Електронний суд» представник адвокат Гірник О.О., діюча на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , звернулася до суду з адміністративним позовом, в якому просила стягнути з відповідача Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь позивача середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 63592 грн. 04 коп.; стягнути з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань судові витрати, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2500 грн. (а.с.1-4).
В обґрунтування позовних вимог зазначає про те, що відповідач не провів повний розрахунок з позивачем під час звільнення, через що останній змушений був звертатися до суду. На виконання рішень суду відповідач нарахував та виплатив 27.06.2022р. позивачеві кошти у сумі 63585 грн. 47 індексації грошового забезпечення.
Звідси, саме 27.06.2022р. відбувся остаточний розрахунок із позивачем по належних йому виплатах, а в період з 06.03.2021р. по 27.06.2022р. існувала затримка в розрахунку у зв'язку із звільненням.
Розгляд справи здійснений судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та проведення судового засідання (у письмовому провадженні) (а.с.26 і на звороті).
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 26.09.2022р. заявлений позов задоволено; стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата індексації грошового забезпечення) на суму 63530 грн. 98 коп.; стягнуто з відповідача на користь позивача судовий збір в розмірі 992 грн. 40 коп. та понесені витрати на професійну правничу допомогу на суму 992 грн. 40 коп. (а.с.33-38).
Не погодившись із винесеним судовим рішенням, його оскаржив відповідач Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України, який в поданій апеляційній скарзі, покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що в своїй сукупності призвело до помилкового вирішення спору, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду та ухвалити нову постанову, якою в задоволенні заявленого позову відмовити (а.с.42-46).
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що позивачем пропущений місячний строк звернення до суду із розглядуваним позовом, який належить обчислювати з дати звільнення (05.03.2021р.).
Також питання компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення строків їх виплати регламентовано приписами Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків їх виплати». За таких умов правові підстави для застосування до розглядуваних правовідносин норм ст.ст.116, 117 КЗпП України є відсутніми.
Окрім цього, із прийняттям судового рішення, яким присуджено на користь позивача суми коштів, норми ст.ст.116, 117 КЗпП України не застосовуються, а зобов'язання роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судове рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Також розрахована судом сума середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні не відповідає критеріям співмірності, розумності, розрахована без врахуванням усталеної судової практики суду касаційної інстанції з аналогічних справ.
Інший учасник справи не подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, визначеного в ухвалі про відкриття апеляційного провадження, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Розгляд справи в апеляційному порядку здійснено в порядку письмового провадження за правилами ст.311 КАС України без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача по справі, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з наступних підстав.
Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивач ОСОБА_1 до 05.03.2021р. проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України (а.с.9-10).
Наказом начальника Західного територіального командування Національної гвардії України № 12 о/с від 18.02.2021р. звільнено прапорщика ОСОБА_1 , артиста другої категорії оркестру, з військової служби у запас відповідно до пп.«б» п.2 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» (за станом здоров'я).
Згідно наказу командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України № 52 від 05.03.2021р. позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 05.03.2021р. (а.с.8).
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 18.10.2021р. у справі № 380/14307/21 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково; визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 17.06.2016р. по лютий 2018 року без врахування базового місяця січень 2008 року; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення із застосуванням базового місяця січень 2008 року за період з 17.06.2016р. по лютий 2018 року, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб /ПДФО/ відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затв. постановою КМ України № 44 від 15.01.2004р.
Згідно постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 17.05.2022р. у справі № 380/14307/21 рішення суду від 18.10.2021р. в справі № 380/14307/21 змінено, при цьому в абзацах другому, третьому резолютивної частини рішення дату «січень 2015 року» замінено на дату « 01.12.2015».
На виконання цих судових рішень Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувала індексацію грошового забезпечення в розмірі 63585 грн. 47 коп., яка була виплачена на картковий рахунок позивача 27.06.2022р.
Звідси, остаточний розрахунок з позивачем здійснено 27.06.2022р.
Приймаючи рішення та задовольняючи заявлений позов, суд першої інстанції виходив з того, що станом на день виключення зі списків особового складу з позивачем не проведено розрахунок у повному обсязі, зокрема, не виплачено індексацію грошового забезпечення.
Повний розрахунок з позивачем проведено 27.06.2022р., тобто поза межами строку, встановленого ст.116 КЗпП України.
Оскільки остаточний розрахунок із позивачем у зв'язку із звільненням з військової служби проведено із виплатою індексації грошового забезпечення 27.06.2022р., тому з відповідача належить стягнути середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 06.03.2021р. (наступний день після дня виключення зі списків особового складу) по 26.06.2022р. за затримку терміном 478 календарних днів.
За таких умов позивач має право на підставі ст.117 КЗпП України на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку.
Враховуючи розмір простроченої заборгованості відповідача щодо виплати при звільненні всіх належних сум, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, суд застосував до спірних правовідносин принцип співмірності та визначив розмір відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат в сумі 63530 грн. 98 коп.
Вирішуючи зазначений спір, колегія суддів виходить з того, що наведені висновки суду першої інстанції у повній мірі відповідають дійсним обставинам справи та не суперечать нормам матеріального права, з наступних підстав.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Відповідно до ст.1 цього Закону соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.
Як встановлено судовими рішеннями у справі № 380/14307/21 станом на день виключення зі списків особового складу 05.03.2021р. з позивачем не проведено розрахунок у повному обсязі, не виплачено індексацію грошового забезпечення (із відповідним базовим місяцем).
Разом з тим, відповідачем на виконання судових рішень здійснено 27.06.2022р. виплату 63585 грн. 47 коп. індексації грошового забезпечення.
З аналізу чинного законодавства слідує, що відносини публічної служби є предметом конституційного та адміністративного права. Підстави виникнення, проходження і припинення служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю публічних службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі.
У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами ч.6 ст.7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону - виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи.
Оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст.ст.116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби в Збройних Силах України.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.03.2018р. у справі № 806/1899/17 та від 31.05.2018р. у справі № 823/1023/16.
Відповідно до ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Приписами ст.116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Відповідно до ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Крім того, у постанові від 15.09.2015р. по справі № 21-1765а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку.
Разом з цим, Конституційний Суд України в Рішенні № 4-рп/2012 від 22.02.2012р. щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями ст.ст.117, 237 КЗпП України роз'яснив, що згідно зі ст.47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З вказаного слідує, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Із змісту роз'яснень, наведених у п.20 постанові Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», слідує, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
У разі непроведення розрахунку у зв'язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Як встановлено під час судового розгляду, відповідачем не виплачено індексацію грошового забезпечення у день виключення позивача із списків Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, тобто, при звільненні відповідач не провів повного розрахунку, тому відповідно до приписів ст.117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.
При цьому, право позивача на виплату зазначених виплат заперечувалося відповідачем, у зв'язку з чим ОСОБА_1 змушений був звернутися до суду з відповідним позовом.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена ст.117 КЗпП України відповідальність.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальним правилом, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 13.05.2020р., справа № 810/451/17).
Звідси, правила ст.117 КЗпП України розповсюджується і на правовідносини, що виникають після винесення судового рішення про присудження виплат, що належать виплаті при звільненні з військової служби.
Водночас, встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до ст.117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Аналіз такого правового врегулювання надає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів ч.1 ст.117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019р. у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати:
розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні цього питання колегія суддів враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, дії відповідача щодо її виплати.
Вказаний підхід застосований Касаційним адміністративним судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019р.
Водночас, чинним законодавством та усталеною судовою практикою не визначено єдиного правильного механізму зменшення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні із врахуванням вищевказаних критеріїв.
Відповідно до п.94.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі № 761/9584/15-ц для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних НБ України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні, можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.
Також у справі № 806/2473/18 Верховним Судом застосовано підхід, яким враховано істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.
Відповідно до п.2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затв. постановою КМ України № 100 від 08.02.1995р., середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (п.8 зазначеного Порядку).
Через призму розглядуваної справи обчислення спірної суми середнього заробітку проведено наступним чином:
оскільки остаточний розрахунок із позивачем у зв'язку із звільненням проведено виплатою індексації грошового забезпечення 27.06.2022р., тому із відповідача належить стягнути середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 06.03.2021р. (наступний день після дня виключення зі списків особового складу) по 26.06.2022р. за затримку терміном 478 календарних днів;
грошове забезпечення позивача за останні два календарних місяця, що передували звільненню зі служби, становить: січень 2021 року - 9257 грн. 94 коп., лютий 2021 року - 26386 грн. 68 коп.;
число календарних днів січні та лютому 2021 року становить 59 днів; середньоденне грошове забезпечення складає 604 грн. 15 коп. (35644 грн. 62 коп./59 календарних днів);
середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню з відповідача за період з 06.03.2021р. по 26.06.2022р. включно становить 288783 грн. 70 коп. (604 грн. 15 коп. х 478), де: 478 - кількість календарних днів за період з 06.03.2021р. по 26.06.2022р. включно.
Враховуючи, що виплачена сума індексації грошового забезпечення становить 63585 грн. 47 коп. і є меншою, ніж середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 288783 грн. 70 коп., тому суд підставно вважав за можливе застосувати до цих правовідносин принцип співмірності.
Зокрема, істотність частки суми індексації грошового забезпечення в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 63585 грн. 47 коп./288783 грн. 70 коп. (сума індексації грошового забезпечення/середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,22.
Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 604 грн. 15 коп. (середня заробітна плата позивача за один робочий день) х 0,22 х 478 (дні затримки розрахунку) = 63530 грн. 98 коп.
Отже, із врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 63530 грн. 98 коп. з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача.
Отже, суд першої інстанції обрав спосіб обчислення зменшення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, при цьому покликався на передбачену судовою практикою можливість застосування такого.
З огляду на співмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, протиправної бездіяльності відповідача щодо тривалої невиплати суми індексації грошового забезпечення, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним критеріям, є визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 63530 грн. 98 коп.
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
При вирішенні цього питання колегія суддів враховує такі обставини, як розмір несвоєчасно виплаченої суми індексації грошового забезпечення, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Такий висновок суду щодо пропорційності відшкодування та порядку розрахунку сум, які підлягають присудженню працівнику за затримку розрахунку при звільненні відповідає застосуванню норм ст.ст.116, 117 КЗпП України, викладеній в постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020р. у справі № 480/3105/19.
Обираючи правильний спосіб захисту порушених прав позивача колегія суддів виходить з того, що резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє.
При цьому, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена, зокрема, у постанові від 30.04.2020р. у справі № 140/2006/19, ст.117 КЗпП України покладено обов'язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, у справі, яка розглядається суд, встановивши право позивача на виплату середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні зобов'язаний визначити суму такого відшкодування, а не зобов'язувати відповідача провести її нарахування та виплату.
Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд в постановах від 31.03.2021р. у справі № 120/2617/20-а, від 20.05.2021р. у справі № 380/3007/20 та від 29.10.2021р. у справі № 380/5499/20.
Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що ефективним способом відновлення порушених відповідачем прав позивача буде стягнення з відповідача Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України суми середнього грошового забезпечення (середній заробіток) за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 06.03.2021р. по 26.06.2022р. в сумі 63530 грн. 98 коп.
Щодо доводів апеляційної скарги колегія суддів враховує наступне.
Відповідно до ч.1 ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020р. у справі № 821/1083/17, що була підтримана у постанові від 13.05.2020р. у справі №810/451/17, висловлено правову позицію, відповідно до якої ст.116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені ст.117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена ст.117 КЗпП України.
При цьому, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина 1 ст.117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 ст.117 КЗпП України торкається тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч.1 ст.117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені під час проходження служби, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Стосовно дотримання строку звернення до суду із розглядуваним позовом колегія суддів керується наступним.
Спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений ч.5 ст.122 КАС України.
Водночас, у зазначених положеннях КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.
Разом з тим, частиною 1 ст.233 КЗпП України, яка регулює строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів, встановлено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У пункті 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012р. № 4-рп/2012 визначено, що роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать працівнику від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Як зазначив Конституційний Суд України у зазначеному Рішенні, аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Таким чином, Конституційний Суд України визначив, що для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.
Згідно з ч.1 ст.233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.05.2020р. у справі № 810/451/17 зауважила, що за змістом ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Поряд з цим, у постанові Верховного Суду від 11.02.2021р. у справі № 240/532/20 роз'яснено обмеження права особи на звернення до суду з адміністративним позовом в місячний строк. Так, у згаданій постанові суд касаційної інстанції дійшов висновку, що обмеження права особи на звернення до суду з адміністративним позовом місячним строком з дня проведення з ним остаточного розрахунку ґрунтується на правильному застосуванні судом ст.122 КАС України та не суперечить Рішенню Конституційного Суду України від 22.02.2012р. № 4-рп/2012, яким розтлумачено ст.233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями ст.ст.117, 237-1 цього Кодексу в аспекті неоднозначної судової практики розгляду трудових спорів у порядку цивільного судочинства.
В аспекті спірних правовідносин фактична (остаточна) виплата всіх належних при звільненні працівникові сум у цій справі здійснена відповідачем лише 27.06.2022р., а тому саме з цієї дати слід рахувати строк для подання позову.
Оскільки заявлений позов датований 08.07.2022р., тому строк звернення до суду позивачем не пропущений.
Стосовно застосування норм ст.117 КЗпП України в редакції (в редакції Закону України № 2352-IX від 01.07.2022р.) колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до ч.1 ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Як випливає з Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999р. № 1/99-рп, частину першу статті 58 Конституції України щодо дії нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Відповідно зміст суб'єктивного права особи, у тому числі права отримання середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, слід визначати із застосуванням законодавства, яке діяло на момент виникнення відповідного права.
Водночас неприпустимість зворотної дії нормативно-правового акта полягає в тому, що запроваджені ним нові норми не можуть застосовуватися до правовідносин, які існували до набрання ним чинності. Отже, приписи нового нормативно-правового акта не можуть змінити обсяг прав, який було встановлено попередніми нормативно-правовими актами.
Таким чином, правила обчислення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначаються за тими нормами, які були чинними на момент виникнення спірних правовідносин, тобто, з 06.03.2021р. по 26.06.2022р.
За таких умов підстав для застосування змін, внесених згідно Закону України № 2352-IX від 01.07.2022р. до приписів ст.117 КЗпП України, які набрали чинності з 19.07.2022р., колегія суддів не убачає.
Також представник позивача звернувся до суду із розглядуваним позовом 08.07.2022р., тобто, до набрання чинності Законом України № 2352-IX від 01.07.2022р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин».
В частині вирішення судом питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 992 грн. 40 коп. апелянтом не висловлено жодних заперечень, через підстав для перевірки правильності вирішення цього питання колегія суддів не убачає.
Оцінюючи в сукупності наведені обставини справи, виходячи з вищевказаних положень нормативно-правових актів, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов до вірного висновку про підставність заявленого позову та наявність підстав для його задоволення, із вищевказаних мотивів, обравши при цьому правильний спосіб правового захисту порушеного права позивача.
За правилами ст.139 КАС України понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги належить покласти на апелянта Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України.
З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно та повно встановив обставини справи, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків судового рішення, а тому підстав для скасування рішення суду колегія суддів не вбачає і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.
Керуючись ст.139, ч.4 ст.229, ст.311, п.1 ч.1 ст.315, ст.316, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26.09.2022р. в адміністративній справі № 380/9645/22 залишити без задоволення, а вказане рішення суду - без змін.
Понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на апелянта Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку у випадках, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. М. Шавель
судді Н. В. Бруновська
Р. Б. Хобор
Дата складання повного тексту судового рішення: 12.12.2022р.