Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"09" грудня 2022 р.м. ХарківСправа № 922/870/22
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Пономаренко Т.О.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Долфі-Україна" (49130, Дніпропетровська обл., м. Дніпро, вул. Березинська, буд. 24-А; код ЄДРПОУ: 37068787)
до Товариства з обмеженою відповідальністю "МЕДІВА" (61105, Харківська обл., м. Харків, вул. Киргизька, буд. 19; код ЄДРПОУ: 39061584)
про стягнення заборгованості
без виклику учасників справи
06.06.2022 Товариство з обмеженою відповідальністю "Долфі-Україна" звернулось до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "МЕДІВА", в якій просить суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "МЕДІВА" суму заборгованості у розмірі 23 749,59 грн., з яких: сума основного боргу у розмірі 20 800,00 грн., 30% річних у розмірі 1 769,75 грн., пеня у розмірі 1 179,84 грн., а також стягнути з відповідача витрати по оплаті судового збору у розмірі 2 481,00 грн., витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4 500,00 грн. та 2 000,00 грн. в якості відшкодування гонорару успіху.
В обґрунтування позову позивач посилається на неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором поставки №4/Х від 07.02.2019 в частині своєчасної та в повному обсязі оплати товару.
10.06.2022 ухвалою Господарського суду Харківської області прийнято позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Долфі-Україна" до Товариства з обмеженою відповідальністю "МЕДІВА" про стягнення заборгованості до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі №922/870/22. Вирішено розгляд справи №922/870/22 здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи за наявними у справі матеріалами. Відповідачу встановлено строк 15 днів з дня вручення цієї ухвали для подання відзиву на позов (ст.251 ГПК України), строк 15 днів з дня отримання цієї ухвали для подання клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження (ч.7 ст.252 ГПК України), строк 5 днів на подання до суду заперечень на відповідь позивача на відзив з дня його отримання, оформлених відповідно до ст.167 ГПК України. Позивачу встановлено строк 5 днів на подання до суду відповіді на відзив з дня його отримання (ст.251 ГПК України) та строк 5 днів з дня отримання відзиву на подання до суду клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження (ч.7 ст.252 ГПК України). Роз'яснено сторонам, що у випадку неподання відповідачем відзиву та/або клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження, а також не подання позивачем відповіді на відзив та/або клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження у строки встановлені цією ухвалою розгляд справи буде відбуватися за наявними матеріалами після спливу строку встановленого для подання сторонами клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження та в межах строків встановлених статтею 248 ГПК України. Повідомлено учасників справи, що заяви по суті справи, заяви з процесуальних питань, клопотання, пояснення, додаткові письмові докази, висновки експертів, можуть бути ними подані в електронному вигляді на електронну адресу суду, через особистий кабінет в системі “Електронний суд”, поштою на офіційну адресу суду або дистанційними засобами зв'язку. Вирішено, що учасникам справи необхідно письмово повідомити суд про оптимальний для них спосіб отримання інформації щодо розгляду справи.
В той же день, для надання можливості відповідачу скористатися своїми процесуальними правами відповідно до ст.251, ст.252 та ст.167 Господарського процесуального кодексу України, суд, з використанням установи поштового зв'язку АТ "Укрпошта", направив на адресу відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "МЕДІВА" (61105, Харківська обл., м. Харків, вул. Киргизька, буд. 19) вище зазначену ухвалу суду про відкриття провадження по справі №922/870/22 від 10.06.2022 рекомендованим листом з повідомленням про вручення із трек-номером 6102271011341.
Однак, вказану судову кореспонденцію 22.08.2022 повернуто на адресу суду з відміткою пошти в довідці ф.20: "за закінченням терміну зберігання".
Зазначення АТ "Укрпошта" причини повернення неврученою ухвали суду про відкриття провадження з відміткою "за закінченням терміну зберігання" не свідчить про вчинення судом всіх заходів з метою належного повідомлення сторін, зокрема, відповідача, про розгляд даної справи.
Суд наголошує, що право бути почутим є одним з ключових принципів процесуальної справедливості, яка передбачена статтею 129 Конституції України і статтею 6 Конвенції. Учасник справи повинен мати можливість захистити свою позицію в суді. Така можливість сприяє дотриманню принципу змагальності через право особи бути почутою та прийняттю обґрунтованого і справедливого рішення. Загальна концепція справедливого судочинства, яка охоплює основний принцип, згідно з яким провадження має бути змагальним, вимагає, щоб особа була поінформована про порушення справи та хід її розгляду.
Такі принципи господарського судочинства, як рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі, реалізуються, зокрема, шляхом надання особам, які беруть участь у справі, рівних процесуальних прав й обов'язків, до яких, зокрема, віднесено право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів, а також право давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення (відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 03.08.2022 у справі №909/595/21).
15.09.2022 ухвалу суду про відкриття провадження по справі №922/870/22 від 10.06.2022 судом було повторно направлено на адресу Товариства з обмеженою відповідальністю "МЕДІВА" - 61105, Харківська обл., м. Харків, вул. Киргизька, буд. 19, яка збігається із адресою, зазначеною у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, як адреса місцезнаходження. Зазначена адреса також вказана позивачем в позовній заяві.
Як вбачається з матеріалів справи, вищезазначену судову кореспонденцію було повернуто на адресу суду без доказів вручення із зазначенням пошти "адресат відсутній".
Разом з цим, 18.10.2022 Господарським судом Харківської області направлено Акціонерному товариству "Укрпошта" в особі Харківської дирекції окрему ухвалу у справі №922/870/22 з метою усунення порушень порядку вручення поштової кореспонденції, а саме для надання інформації щодо підстав невручення поштового відправленням з трек-номером 6102271011341.
09.12.2022 на виконання окремої ухвали Господарського суду Харківської області від 09.12.2022 через канцелярію суду від директора Харківської дирекції Акціонерного товариства "Укрпошта" надійшов інформаційний лист (вх.№15970 від 09.12.2022), в якому повідомив, що згідно даних інформаційних систем АТ "Укрпошта" 28.06.2022 у відділенні поштового зв'язку Харків 22 Харківської дирекції АТ "Укрпошта" був поданий до пересилання рекомендований лист 6102271011341 з рекомендованим повідомленням про вручення на адресу ТОВ “МЕДІВА” вул.Кіргизька,19, м. Харків, 61105. Відповідно до даних інформаційних систем АТ “Укрпошта” поштове відправлення 6102271011341 01.07.2022 надійшло до відділення поштового зв'язку Харків 105 Харківської дирекції АТ “Укрпошта. Згідно наданого пояснення начальника відділення поштового зв'язку Харків 105 встановлено TOB “МЕДІВА” вул. Кіргизька, 19, за даним адресом зараз не знаходиться. 01.07.2022 рекомендований лист 6102271011341 був виданий листоноші в доставку яка залишила повідомлення про надходження поштового відправлення згідно адреси. Повторне повідомлення також було доставлено та залишено згідно адреси 05.07.2022. Так як за одержанням зазначеного відправлення до відділення поштового зв'язку Харків 105 Харківської дирекції АТ "Укрпошта" протягом встановленого терміну зберігання ніхто не звертався, воно повернуто за зворотною адресою.
Судом 09.12.2022 було повторно перевірено відомості в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо місцезнаходження відповідача та встановлено, що Товариством з обмеженою відповідальністю "МЕДІВА" свого місцезнаходження не змінено, і його офіційною адресою станом на 09.12.2022 є м. Харків, вул. Киргизька, буд. 19.
Згідно із ч.1 ст.10 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань”, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного держаного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.
Відповідно до ч.6 ст.242 ГПК України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Відповідно до ч. 7 ст. 120 Господарського процесуального кодексу України, у разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Інформації ж про іншу адресу відповідача у суду немає.
Сам лише факт неотримання кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд у зв'язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки зумовлений не об'єктивними причинами, а суб'єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу (постанова Верховного Суду від 25 червня 2018 року у справі № 904/9904/17).
Таким чином суд дійшов висновку, що відповідач був належним чином повідомлений про розгляд даної справи.
Водночас, відповідач своїм правом наданим відповідно до ст.251 ГПК України не скористався, відзив на позов не надав.
Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом.
Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 №64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.
Указом Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" від 14.03.2022 №133/2022 частково змінено статтю 1 Указу Президента України від 24.02.2022 №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб, у зв'язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України.
Законом України №2212-ІХ від 21.04.2022 затверджено Указ Президента України від 18 квітня 2022 року №259/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", відповідно до якого продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб.
Законом України “Про затвердження Указу Президента України “Про продовження строку дії воєнного стану в Україні” від 22.05.2022 №2263-ІХ затверджено Указ Президента України від 17 травня 2022 року №341/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", відповідно до якого строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб.
Указом Президента України від 12.08.2022 №573/2022 “Про продовження строку дії воєнного стану в Україні”, затвердженим Законом України від 15.08.2022 №2500-ІХ “Про затвердження Указу Президента України від 12.08.2022 №573/2022 “Про продовження строку дії воєнного стану в Україні” продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 23 серпня 2022 року строком на 90 діб.
Указом Президента України від 07.11.2022 №757/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 16.11.2022 №2738-IX Про затвердження Указу Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 21 листопада 2022 року строком на 90 діб.
За змістом статей 10, 12-2 Закону України “Про правовий режим воєнного стану” правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
Відповідно до статті 248 ГПК України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Згідно з ст.26 Закону України “Про правовий режим воєнного стану” скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства в умовах воєнного стану забороняється.
При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні.
Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України.
У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану".
Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов'язків є суттєво ускладеною.
Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 р. Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що "при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом (див. рішення у справі "Walchli v. France", заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; "ТОВ "Фріда" проти України", заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).
Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
Критерій розумності строку розгляду справи визначений у листі Верховного Суду України від 25 січня 2006 року №1-5/45 "Щодо перевищення розумних строків розгляду справ", в якому зазначено, що критерії оцінювання розумності строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає в разі нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при переданні або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів для дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторного направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства" зазначив, що [..] очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі "Штеґмюллер проти Авторії"). Таким чином, у кожній справі постає питання оцінки, що залежатиме від конкретних обставин.
При цьому, Європейський Суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах “Савенкова проти України”, no. 4469/07, від 02 травня 2013 року, “Папазова та інші проти України”, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15 березня 2012 року).
У статті 6 Конвенції закріплений принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист та доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі “Ашингдейн проти Великої Британії”).
Через постійні обстріли міста Харкова ворожими військами будівля, у якій розміщується Господарський суд Харківської області, зазнала пошкоджень, а приміщення суду зазнали часткових руйнувань. З моменту введення воєнного стану та початку ведення активних бойових дій на території Харківської області суд не може забезпечити безпеку учасників судових проваджень, апарату суду, суддів, а тому вимушений обмежити присутність осіб у приміщенні суду до нормалізації обстановки з безпекою у регіоні та усунення руйнувань, у зв'язку з чим, у Господарському суді Харківської області було встановлено особливий режим роботи й запроваджено відповідні організаційні заходи.
При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об'єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Харкові, де розташований Господарський суд Харківської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв'язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв'язку потребує додаткового часу.
Водночас, у місті Харкові періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров'ю.
З огляду на запровадження на території України воєнного стану, з метою всебічного, повного, об'єктивного розгляду справи, задля належного повідомлення відповідача про відкриття провадження у цій справі та забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, а також враховуючи поточну обстановку, що склалася в місті Харкові, суд був вимушений вийти за межі строку встановленого статтею 248 ГПК України.
Так, процесуальні документи у цій справі направлялись всім учасникам судового процесу, що підтверджуються штампом канцелярії на зворотній стороні відповідного документу.
Крім того, процесуальні документи щодо розгляду даної справи офіційно оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua) та знаходяться у вільному доступі.
Таким чином, всім учасникам справи надано можливість для висловлення своєї правової позиції по суті позовних вимог, а також судом надано сторонам достатньо часу для звернення із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.
Проте, станом на 09.12.2022 від відповідача будь-яких заяв чи пояснень по суті спору не надходило.
Приймаючи до уваги належне повідомлення сторін про розгляд даної справи, а також враховуючи наявність у матеріалах справи достатньої кількості документів для розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про її розгляд за наявними матеріалами.
Згідно з ч.4 ст.240 ГПК України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані докази, суд встановив наступне.
07.02.2019 між Товариством з обмеженою відповідальністю “Долфі-Україна” (постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю “Медіва” (покупець) було укладено договір поставки №4/Х (надалі - Договір).
Відповідно до п.1.1. Договору, в порядку та на умовах, визначених цим Договором постачальник зобов'язується поставляти покупцю непродовольчі товари (надалі - товар) відповідно до поданого покупцем замовлення, а покупець зобов'язується приймати товари та своєчасно оплачувати їх вартість.
Предметом даного Договору є товари, що визначені у відповідних супровідних документах (видаткових, товарно-транспортних накладних, тощо) (п.1.2.Договору).
Право власності на товар переходить до покупця з моменту підписання уповноваженими представниками сторін товарної (видаткової, товарно-транспортної) накладної, яка засвідчує момент передачі товару, якщо інший порядок переходу права власності на товар від постачальника до покупця не визначений сторонам (п.1.3.Договору).
Сторони діють в межах даного Договору. Дії сторін, що не передбачені умовами даного договору, регулюються положеннями чинного законодавства України (п.1.4.Договору).
Загальна ціна договору складає загальну суму всіх поставок за цим Договором (п.1.5.Договору).
Відповідно до п.1.8. Договору, сторони надають одна одній найменування офіційних електронних адрес (адреса електронної пошти юридичної особи або фізичної особи-підприємця, що використовується для офіційного листування в електронному вигляді та є незмінною).
Постачальник здійснює постачання товару, а покупець приймає та оплачує товар за цим договором окремими партіями (п.2.1.Договору).
Кількість товару у кожній партії товару визначається виходячи з усної чи письмової заявки покупця та наявності товару у постачальника на момент отримання заявки, і вказується в первинних документах, які підтверджують передачу товару (товарно-транспортні, видаткові накладні) і мають силу специфікації (п.2.2.Договору).
Передача товару за цим договором здійснюється в місці, щодо якого досягнуто усної або письмової домовленості між стонами, і оформлюється відповідною накладною (п.2.3.Договору).
Постачальник здійснює постачання кожної партії товару на умовах DDP (Інкотермс 2010), за умови виконання покупцем умов щодо порядку розрахунків визначених розділом 4 Договору (п.2.4.Договору).
Претензії по кількості поставленого товару можуть бути пред'явлені покупцем постачальнику в момент приймання товару (п.2.5.Договору).
Згідно з п.4.1. Договору ціна на кожне найменування товару за цим Договором визначається виходячи з відпускних цін встановлених постачальником на момент отримання заявки покупця та вважається остаточно узгодженою в розмірі вказаному у документах, що підтверджують передачу товару (видаткові, товарно-транспортні накладні).
Розрахунки за кожну поставлену партію товару здійснюються в національній валюті України (гривні), в безготівковому порядку, шляхом перерахування покупцем грошових коштів на поточний рахунок постачальника (п.4.2.Договору).
Покупець сплачує 100% вартості кожної партії товару протягом 40 календарних днів 3 моменту отримання товару. Факт отримання товару підтверджується видатковою, товарно-транспортною накладною, підписаною сторонами (п.4.4.Договору).
Згідно з п.5.1. Договору, у випадку порушення своїх зобов'язань за ним Договором сторони несуть відповідальність, визначену цим Договором та чинним в Україні законодавством. Порушенням зобов'язання є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
Сторони несуть відповідальність за порушення своїх зобов'язань за ним Договором незалежно від їх вини, якщо не доведуть, що порушення сталося внаслідок непередбаченого випадку або непереборної сили. Не вважається непередбаченим випадком відсутність у боржника необхідних коштів (п.5.2.Договору).
Пунктом 5.3. Договору сторони погодили, що за порушення грошового зобов'язання щодо оплати товарів покупець сплачує постачальнику суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 30% річних від простроченої суми заборгованості відповідно до ст.625 ЦК України.
Якщо заборгованість покупця перед постачальником триває більше 2-х місяців, покупець сплачує постачальнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожен день прострочення платежу. Нарахування пені за цим пунктом Договору починається від самого першого дня прострочення платежу.
Сторони домовились, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання припиняється через рік від дня, коли зобов'язання мало бути виконано відповідно до ч.6 ст.232 ГК України (п.5.4.Договору).
Цей Договір набуває чинності з моменту його підписання уповноваженими на те сторонами і діє до 31 грудня 2020 року включно, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим Договором, в тому числі і щодо нарахування неустойки за цим Договором. Сторони домовилися, що у випадку, якщо жодна із сторін за 30 календарних днів до закінчення строку дії даного Договору, не повідомить другу сторону про припинення його умов (розірвання), Договір вважається автоматично пролонгованим на наступний рік на тих же умовах.
03.02.2020 між Товариством з обмеженою відповідальністю “Долфі-Україна” (постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю “Медіва” (покупець) було укладено додаткову угоду б/н до договору поставки №4/Х від 07.02.2019, якою внесено зміни до п.4.4. Договору, виклавши його в наступній редакції: «Покупець сплачує 100% вартості кожної партії товару протягом 45 календарних днів з моменту отримання товару. Факт отримання товару підтверджується видатковою, товарно-транспортною накладною, підписаною сторонами.»
Додатковою угодою б/н від 31.12.2021 до договору поставки №4/Х від 07.02.2019 сторони продовжили строк дії Договору до 31.12.2022.
Відповідно до видаткової накладної №ДФ1027879 від 22.12.2021 позивач передав, а відповідач отримав товар (рукавички МР оглядові нітрилові текстуровані без пудри нестерильні розмір М (серійний номер 4404, придатний до 30.08.2026)) у кількості 10 000 пар на загальну суму 38 000,00 грн. (разом з ПДВ) з зазначення кінцевого терміну сплати - 05.02.2022.
Відповідно до видаткової накладної №ДФ1040106 від 28.12.2021 позивач передав, а відповідач отримав товар (рукавички оглядові, латексні опудрені, розмір М (серійний номер 202012, придатний до 31.12.2025)) у кількості 10 000 пар на загальну суму 19 000,00 грн. (разом з ПДВ) з зазначення кінцевого терміну сплати - 11.02.2022.
Як стверджує позивач, у відповідності до проведених оплат відповідач частково розрахувався з позивачем за товар на загальну суму 1 425 678,14 грн. та на сьогоднішній момент сума заборгованості відповідача перед позивачем за Договором складає 20 800,00 грн. (за видатковою накладною №ДФ1027879 від 22.12.2021 наявний борг у сумі 1 800,00 грн. та за видатковою накладною №ДФ1040106 від 28.12.2021 наявний борг у сумі 19 000,00 грн.), що й стало підставою для звернення з цим позивом до суду.
Доказів сплати відповідачем вказаної заборгованості матеріали справи не містять.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.
Пунктом 3 частини 1 статті 174 Господарського кодексу України вcтановлено, що господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Статтями 6, 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладені договору, в виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною 1 статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною 1 статті 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
В частинах 1,2 статті 638 ЦК України зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтями 509 ЦК України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Приписами частини 1 статті 526 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною 1 статтею 527 ЦК України передбачено, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Стаття 599 ЦК України передбачає, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Частиною 1 статті 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною 1 статті 712 ЦК України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно ч.2 ст.265 Господарського кодексу України договір поставки укладається на розсуд сторін або відповідно до державного замовлення.
Сторонами договору поставки можуть бути суб'єкти господарювання, зазначені у пунктах 1, 2 частини другої статті 55 цього Кодексу (ч.3 ст.265 ГК України).
Сторони для визначення умов договорів поставки мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації, правила міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо або у виключній формі цим Кодексом чи законами України (ч.3 ст.265 ГК України).
Як було встановлено судом, 07.02.2019 між Товариством з обмеженою відповідальністю “Долфі-Україна” (постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю “Медіва” (покупець) було укладено договір поставки №4/Х відповідно до п.1.1. якого, в порядку та на умовах, визначених цим Договором постачальник зобов'язується поставляти покупцю непродовольчі товари відповідно до поданого покупцем замовлення, а покупець зобов'язується приймати товари та своєчасно оллачувати їх вартість.
Позивач поставив відповідачу товар, зокрема, згідно видаткових накладних №ДФ1027879 від 22.12.2021 на суму 38 000,00 грн. та №ДФ1040106 від 28.12.2021 на суму 19 000,00 грн.
Відповідно до частини 2 статті 712 ЦК України, до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Пунктом 1 статті 691 ЦК України встановлено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
Згідно з ч.1 ст.693 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.
Пунктом 1 статті 692 ЦК України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару (ч.2 ст.692 ЦК України).
Як встановлено судом та не заперечується сторонами, позивач в повному обсязі та належним чином виконав взяті на себе договірні зобов'язання, відвантаживши відповідачу товар, зокрема, згідно з видатковими накладними №ДФ1027879 від 22.12.2021 на суму 38 000,00 грн. та №ДФ1040106 від 28.12.2021 на суму 19 000,00 грн.
Вказаний товар було отримано відповідачем без жодних зауважень чи заперечень.
Пунктом 4.4. Договору та Додатковою угодою б/н від 03.02.2020 сторони погодили, що покупець сплачує 100% вартості кожної партії товару протягом 45 календарних днів з моменту отримання товару. Факт отримання товару підтверджується видатковою, товарно-транспортною накладною, підписаною сторонами.
Разом з цим, сторони у видаткових накладних погодили кінцевий термін сплати, а саме:
- за видатковою накладною №ДФ1027879 від 22.12.2021 до 05.02.2022;
- за видатковою накладною №ДФ1040106 від 28.12.2021 до 11.02.2022.
Таким чином розрахунки за отриманий товар відповідач повинен був здійснити за видатковою накладною №ДФ1027879 від 22.12.2021 у строк до 05.02.2022 включно та за видатковою накладною №ДФ1040106 від 28.12.2021 у строк до 11.02.2022 включно.
Як стверджує позивач, у відповідача наявна заборгованість за видатковою накладною №ДФ1027879 від 22.12.2021 у сумі 1 800,00 грн. та за видатковою накладною №ДФ1040106 від 28.12.2021 у сумі 19 000,00 грн.
Доказів протилежного матеріали справи не містять.
Згідно з ч.1 ст.530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства (ч.2 ст.530 ЦК України).
У відповідності до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язань, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Згідно з частиною 7 статті 193 Господарського кодексу України не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язання, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17.
Добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
З огляду на зазначене, приймаючи до уваги те, що відповідач не надав суду доказів, які б спростовували наявність перед позивачем заборгованості з оплати товару отриманого згідно з видатковими накладними №ДФ1027879 від 22.12.2021 та №ДФ1040106 від 28.12.2021, керуючись приписами ст.526 ЦК України, відповідно до якої зобов'язання повинні виконуватись належним чином та в установлений строк, суд дійшов висновку, що позивачем обґрунтовано пред'явлено позов про стягнення суми боргу з відповідача у розмірі 20 800,00 грн., у зв'язку з чим позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.
Разом з цим, позивач просить стягнути з відповідача пеню у розмірі у розмірі 1 179,84 грн.
Частина 1 статті 217 Господарського кодексу України визначає, що господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.
Частина 2 зазначеної статті визначає такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.
Правові наслідки порушення грошового зобов'язання передбачені, зокрема, ст.ст. 549, 611, 625 ЦК України.
Відповідно до ст.230 ГК України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
За приписами частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Застосування штрафних санкцій, спрямовано перш за все на покарання за допущене правопорушення.
Крім того, невиконання або неналежне виконання боржником свого грошового зобов'язання не може бути залишене без реагування та застосування до нього міри відповідальності, оскільки б це суперечило загальним засадам цивільного законодавства, якими є справедливість, добросовісність та розумність (ст.3 Цивільного кодексу України).
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч.3 ст.549 Цивільного кодексу України).
Щодо пені за порушення грошових зобов'язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України, якою передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Даним приписом передбачено період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.
Разом з тим, умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.
Відповідно до п.4.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України “Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів” від 29.05.2013 №10 даний шестимісячний строк не є позовною давністю, а визначає максимальний період часу, за який може бути нараховано штрафні санкції (якщо інший такий період не встановлено законом або договором).
Відповідальність у вигляді пені передбачена пунктом 5.4. Договору.
Так, сторони погодили, що якщо заборгованість покупця перед постачальником триває більше 2-х місяців, покупець сплачує постачальнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожен день прострочення платежу. Нарахування пені за цим пунктом Договору починається від самого першого дня прострочення платежу.
Також сторони домовились, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання припиняється через рік від дня, коли зобов'язання мало бути виконано відповідно до ч.6 ст.232 ГК України.
В силу приписів статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Враховуючи вище викладене, перевіривши надані позивачем до позовної заяви розрахунки пені судом встановлено, що відповідні розрахунки позивачем здійснено арифметично вірно, у зв'язку з чим позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.
Також, позивач просить стягнути з відповідача суму 30% річних у розмірі 1 769,75 грн.
Частиною 2 статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Відповідно до постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" №14 від 17.12.2013 року, з урахуванням приписів статті 549, частини другої статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.
Верховний Суд України у постанові від 12 квітня 2017 року по справі №3-1462гс16 зазначив, що порушення відповідачем строків розрахунків за отриманий товар, що встановлені договором поставки, є підставою для нарахування платежів, передбачених ст.625 ЦК України, а наявність форс-мажору не звільняє відповідача від обов'язку відшкодувати матеріальні втрати кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та не позбавляє кредитора права на отримання компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами.
Верховний Суд України підкреслив, що платежі, встановлені ст.625 ЦК України, є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення виконання ним грошового зобов'язання, яка має компенсаційний, а не штрафний характер, які наприклад статті законів, які передбачають неустойку. Компенсація полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Також Верховний Суд України відмітив, що ст.617 ЦК України встановлені загальні підстави звільнення особи від відповідальності за порушення зобов'язання, а ст.625 ЦК України є спеціальною та такою, що не передбачає жодних підстав для звільнення від відповідальності за порушення виконання грошового зобов'язання.
Отже, Верховний Суд України розв'язуючи спір застосовує принцип права щодо пріоритету спеціальної норми над загальною.
Аналогічні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року у справі № 3-1195гс16.
14 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №924/532/19 досліджував питання щодо особливостей нарахування інфляційних втрат і 3% річних, де визначив, що передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
З огляду на вимоги статей 79, 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).
Аналогічні правові висновки викладені також в постановах Верховного Суду від 27.05.2019 по справі №910/20107/17, від 21.05.2019 по справі №916/2889/13, від 16.04.2019 по справам №922/744/18 та №905/1315/18, від 05.03.2019 по справі №910/1389/18, від 14.02.2019 по справі №922/1019/18, від 22.01.2019 по справі №905/305/18, від 21.05.2018 по справі №904/10198/15, від 02.03.2018 по справі №927/467/17.
Пунктом 5.3. Договору сторони погодили, що за порушення грошового зобов'язання щодо оплати товарів покупець сплачує постачальнику суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 30% річних від простроченої суми заборгованості відповідно до ст.625 ЦК України.
Позивач на піставі пункту 5.3. Договору заявляє до стягнення з відповідача суму 30% річних у розмірі 1 769,75 грн. від простроченої суми заборгованості.
Згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України стягнення % річних можливе до моменту фактичного виконання зобов'язання.
При цьому день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення.
Враховуючи вище викладене, оскільки сторонами в Договорі на власний розсуд погодили розмір % річних у разі порушення грошового зобов'язання щодо оплати товарів покупцем, перевіривши надані позивачем розрахунки 30% річних суд встановив, що дані розрахунки є арифметично вірними, у зв'язку з чим позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.
Відповідно до вимог частини 1 статті 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно частини 1 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до статті 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту статті 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частинами 1,2,3 статті 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).
Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010 року).
Питання справедливості розгляду не обов'язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008 року).
Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
З огляду на зазначене, беручи до уваги принцип змагальності сторін, враховуючи стандарт переваги більш вагомих доказів, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог, у зв'язку з чим позов підлягає задоволенню в повному обсязі.
Враховуючи те, що суд задовольнив позов повністю, у відповідності ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати щодо сплати судового збору підлягають стягненню з відповідача у повному обсязі.
Щодо витрат на правничу допомогу, суд зазначає наступне.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою (частина 1 статті 16 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно зі статтею 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Статтею 126 ГПК України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Відповідно до пункту 12 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема є: відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Метою запровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективного захисту своїх прав в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Частинами 2, 3 статті 126 ГПК України встановлено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Частиною 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Частиною 1 статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" передбачено, що адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Також, суд зазначає, що при стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”) або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору.
Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Згідно з частиною 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України, розмір судових витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, а також розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відносно обґрунтованості розміру заявлених витрат на професійну правничу допомогу та його (розміру) пропорційності предмету спору, суд приймає до уваги, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини, зокрема, п.95 рішення у справі “Баришевський проти України” від 26.02.2015р., п.п.34-36 рішення у справі “Гімайдуліна і інших проти України” від 10.12.2009р., п.80 рішення у справі “Двойних проти України” від 12.10.2006р., п.88 рішення у справі “Меріт проти України” від 30.03.2004р. та п.268 рішення у справі “East/West Alliance Limited” проти України” від 02.06.2014р., заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунок таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.
Враховуючи вищевикладене, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи.
Аналогічна правова позиція також викладена у додаткових постановах Верховного Суду від 22.03.2018 у справі №910/9111/17 та від 11.12.2018 у справі №910/2170/18.
Як вбачається з матеріалів справи, представник позивача у позовній заяві просив суд у разі задоволення позову стягнути з відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4 500,00 грн. та 2 000,00 грн. в якості відшкодування гонорару успіху та надав відповідний попередній орієнтовний розрахунок судових витрат.
Судом встановлено, що правовідносини між позивачем та адвокатом Горець О.А. на момент розгляду справи Господарським судом Харківської області підтверджуються договором про надання правової допомоги б/н від 23.05.2022 та ордером на надання правничої (правової) допомоги серії АЕ №1136200 від 25.05.2022.
Право на правову допомогу це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, з означених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
На підтвердження витрат на правову допомогу адвоката представник позивача надав суду додаткову угоду №1 від 23.05.2022 з описом робіт (наданих послуг), необхідних для надання правничої допомоги до договору про надання правової допомоги від 23.05.2022 та акт прийому-передачі послуг за договором про надання правової допомоги №1 від 25.05.2022, згідно якого загальна вартість послуг адвоката складає 4 500,00 грн.
Відповідно до правової позиції Об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду викладеної в постанові від 03.10.2019 у справі №922/445/19, за змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу, у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 цього Кодексу).
Таким чином, надані представником позивача документи на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу в їх сукупності є достатніми доказами на підтвердження наявності підстав для відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду від 30.09.2009 року №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати: консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, тощо.
Зокрема, п.4.4. Договору про надання правової допомоги б/н від 23.05.2022 та п.4.2. Додаткової угоди до вказаного договору передбачено, що у разі, якщо буде досягнуто мету представництва (прийнято судове рішення про стягнення заборгованості у повній сумі), клієнт додатково сплачує адвокату гонорар у розмірі 2 000,00 грн.
Частинами 1, 2 статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" встановлено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та в надання інших видів правової допомоги клієнту.
Судова практика свідчить, що українські суди, здійснюючи розподіл витрат на послуги адвоката, керуються практикою Європейського суду з прав людини.
У своїх рішеннях у справах "Баришевський проти України" від 26.02.2015 p., "Гімадуліна та інші проти Україїш" від 10.12.2009р., "Двойних проти України" від 12.10.2006 p., "Меріт проти України" від 30.03.2004 p., "East/West Jinnee Limited" проти України" від 23.01.2014 p. ЄСПЛ указував, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат за умови, що буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір - обґрунтованим.
Сформована практика Європейського суду з прав людини заснована на тому, що заявник має право на відшкодування витрат в розмірі, який був необхідний та розумний і дійсно понесений. Зокрема, у справі "Неймайстер проти Австрії" було вирішено, що витрати на правову допомогу присуджуються в тому випадку, якщо вони були здійснені фактично, були необхідними і розумними в кількісному відношенні (пункт 43 рішення "Неймайстер проти Австрії").
Також суд вказує, що Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.05.2020 у справі №904/4507/18 підтвердила свій висновок, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін і зробила висновок, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату "гонорару успіху", у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (пункт 5.44).
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань, з урахуванням складності справи, кваліфікації, досвіду і завантаженості адвоката та інших обставин. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. У разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу й обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.
Верховний Суд в постанові від 01 серпня 2019 року по справі №915/237/18 зазначив, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Обставина того, що обчислення гонорару успіху пов'язане з настанням певної події, про яку зазначили суди попередніх інстанцій, є обґрунтованою та логічною в силу самої суті гонорару успіху, можливість обчислення якого залежить виключно від певних подій - досягнутих адвокатом та обумовлених в договорі результатів при наданні послуг правової допомоги (відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №903/781/21 від 28.07.2022).
Відповідно до частини 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України, у разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно з частиною 4 цієї статті, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
- складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
- часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
- обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
- ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до статті 86 ГПК України, суд оцінює докази на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Пунктом 1 частини 4 статті 129 ГПК України встановлено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.
Керуючись приписами ст.129 ГПК України, відповідачем підтверджено правовий статус представника - адвоката, надано докази виконання робіт, прийнятих згідно з актом приймання-передачі наданих послуг за договором.
Клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката від відповідача станом на 09.12.2022 до суду не надходило.
З огляду на зазначене, виходячи з критерію реальності адвокатських витрат, їх дійсності та необхідності, а також критерію розумності їхнього розміру, беручи до уваги відсутність клопотання відповідача про зменшення витрат на оплату правової допомоги адвоката, враховуючи те, що суд задовольнив позов повністю, на підставі пункту 1 частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати позивача на правничу допомогу адвоката підлягають стягненню з відповідача у повному обсязі.
На підставі викладеного та керуючись статтями 4, 20, 73, 74, 86, 129, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд
Позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Долфі-Україна" до Товариства з обмеженою відповідальністю "МЕДІВА" про стягнення заборгованості - задовольнити.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "МЕДІВА" (61105, Харківська обл., м. Харків, вул. Киргизька, буд. 19; код ЄДРПОУ: 39061584) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Долфі-Україна" (49130, Дніпропетровська обл., м. Дніпро, вул. Березинська, буд. 24-А; код ЄДРПОУ: 37068787) суму основного боргу у розмірі 20 800 (двадцять тисяч вісімсот) грн. 00 коп., 30% річних у розмірі 1 769 (одна тисяча сімсот шістдесят дев'ять) грн. 75 коп., пеню у розмірі 1 179 (одна тисяча сто сімдесят дев'ять) грн. 84 коп., а також судовий збір у розмірі 2 481 (дві тисячі чотириста вісімдесят одна) грн. 00 коп., витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4 500 (чотири тисячі п'ятсот) грн. 00 коп. та 2 000 (дві тисячі) грн. 00 коп. в якості відшкодування гонорару успіху.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення відповідно до ст.ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне рішення складено "09" грудня 2022 р.
Суддя Т.О. Пономаренко