Постанова
Іменем України
26 жовтня 2022 року
м. Київ
справа № 756/12206/20
провадження № 61-12583св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач),
суддів: Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Делікатна Любов Миколаївна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 лютого 2021 року у складі судді Луценка О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 01 липня 2021 року у складі колегії суддів: Савченка С. І., Верланова С. М., Мережко М. В.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Делікатна Любов Миколаївна, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та витребування майна з чужого незаконного володіння.
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (далі - КМНО) Делікатна Л. М., про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позов мотивовано тим, що 14 червня 1995 року позивач на підставі договору купівлі-продажу нерухомості, який укладений з ОСОБА_4 та зареєстрований на Київській універсальній біржі, реєстраційний номер А0937/3974, придбала квартиру АДРЕСА_1 .
В подальшому з'ясувалося, що належна їй квартира була відчужена за договором купівлі-продажу від 16 липня 2017 року, який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Сташковою А. Г., на підставі якого ОСОБА_5 нібито продала квартиру відповідачу ОСОБА_3 , яка значиться як власник квартири у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Вказувала, що за її заявою 02 серпня 2016 року Оболонським управлінням поліції ГУНП у м. Києві відкрите кримінальне провадження та відомості про вчинення кримінального правопорушення були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 2016100050007770 за ознаками частини четвертої статті 190, частини четвертої статті 358 КК України. При проведені досудового розслідування встановлено, що відповідач ОСОБА_2 04 березня 2016 року подала приватному нотаріусу КМНО Делікатній Л. М. заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 15940395 для реєстрації права власності на належну позивачу квартиру АДРЕСА_1 . Документом, на підставі якого була проведена державна реєстрація права власності за ОСОБА_2 на спірну квартиру, був договір купівлі-продажу нерухомості, який начебто укладений 05 грудня 1995 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 і зареєстрований на Київській універсальній біржі, реєстровий номер А0937/3974. Через кілька днів, а саме 12 березня 2016 року ОСОБА_2 провела відчуження спірної квартири за нотаріально посвідченим договором дарування на користь ОСОБА_5 , яка у свою чергу за договором купівлі-продажу від 16 липня 2017 року продала квартиру відповідачу ОСОБА_3 . Натомість, реєстрація права власності на спірну квартиру відбулась лише 28 вересня 2020 року, про що приватним нотаріусом КМНО Сташковою А. Г., яка посвідчувала договір купівлі-продажу, внесено запис про право власності № 225784160.
Зазначала, що згідно відповіді товарної біржі від 31 жовтня 2019 року № 2/10 документів щодо здійснення біржою посвідчення договору купівлі-продажу майна, згідно якого 05 грудня 1995 року ОСОБА_6 продав ОСОБА_2 спірну квартиру АДРЕСА_1 в архівах Київської універсальної біржі немає і такий договір на біржі не реєструвався. Окрім того, при укладені договору дарування квартири ОСОБА_2 при поданні документів приватному нотаріусу КМНО Делікатній Л. М. було надано підроблену довідку КП «Житлосервіс Оболонь» у Оболонському районі м. Києва ЖЕК № 510 від 09 березня 2016 року № 235 за формою № 3, відповідно до якої відповідач начебто проживала та була зареєстрована у спірній квартирі АДРЕСА_1 , де особистий рахунок також значиться на ОСОБА_2 , що не відповідає дійсності.
Зважаючи на протиправні дії відповідачів, позивач вважає, що оспорюваний нею договір по відчуженню є недійсним, а квартира підлягає витребуванню на її користь від останнього набувача.
У зв'язку з наведеним позивач просила суд:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який укладений 05 грудня 1995 року на Київській універсальній біржі між ОСОБА_6 і ОСОБА_2 ;
- витребувати від ОСОБА_3 на її користь вказану квартиру, визнавши за нею право власності на дану квартиру;
- стягнути з відповідачів на її користь судові витрати.
Короткий зміст рішень судів
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 22 лютого 2021 року позов задоволено.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу нерухомості, укладений на Київській універсальній біржі 05 грудня 1995 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 .
Витребувано від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 та визнано за ОСОБА_1 право власності на вказану квартиру.
Вирішено питання про судові витрати.
Рішення місцевого суду мотивовано тим, що у позивача була відсутня воля, спрямована на відчуження квартири, що у свою чергу свідчить про наявність підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, для визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу квартири від 05 грудня 1995 року, укладеного між ОСОБА_6 і ОСОБА_2 .
З урахуванням висновку про недійсність оспорюваного договору купівлі-продажу нерухомості, витребувано від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 спірну квартиру, а також визнано за ОСОБА_1 право власності на цю квартиру.
Постановою Київського апеляційного суду від 01 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 22 лютого 2021 рокузмінено в мотивувальній частині, викладено її в редакції цієї постанови, в іншій частині це рішення залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що при вирішенні спору в частині визнання недійсним правочину суд першої інстанції застосував норми ЦК України 2003 року, який набрав чинності 01 січня 2004 року, що є помилковим, оскільки згідно статті 58 Конституції України закон не має зворотньої сили. Оспорюваний позивачем договір укладено у 1995 році під час дії ЦК Української РСР 1963 року, а тому при вирішенні питання про недійсність цього договору підлягали застосуванню норми цього Кодексу.
Посилання суду на відсутність у позивача волі, спрямованої на відчуження квартири, як підстави недійсності правочину недоречні, оскільки позивач не є стороною оспорюваного правочину, а тому наявність чи відсутність у неї волі на відчуження квартири не має правового значення для вирішення питання про визнання недійсним правочину, укладеного між іншими особами.
При цьому, суд першої інстанції в достатній мірі не врахував зазначені позивачем підстави позову, зокрема те, що як вказує позивач вона є власником спірної квартири і їй належать в тому числі права розпорядження цією квартирою, що унеможливлює відчуження майна іншою особою. А тому відчуження квартири ОСОБА_6 , який не був власником, порушує її права як власника.Посилання суду на застосування наслідків недійсності договору у вигляді реституції та витребування на підставі статті 216 ЦК України від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 спірної квартири є необґрунтованими, оскільки як вище вказувалося позивач не є стороною оспорюваного правочину і договірні відносини між нею і відповідачем ОСОБА_3 відсутні, а тому реституція у вигляді повернення майна одній із сторін договору не стосується її і відповідно не призведе до поновлення її прав. Суд не звернув увагу на позовні вимоги, де позивач просила витребувати майно на підставі статті 388 ЦК України, що є правильним, однак дана норма судом застосована не була, що свідчить про неправильне застосування судом норм матеріального права.
Водночас апеляційний суд вважав, що вказані вище висновки суду не призвели до неправильного вирішення спору в частині визнання недійсним правочину та витребування майна.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі та витребувано її з Оболонського районного суду м. Києва.
14 вересня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.
На підставі ухвали Верховного Суду від 30 вересня 2022 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів.
Згідно із протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 03 жовтня 2022 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Мартєв С. Ю., Петров Є. В., Пророк В. В.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 листопада 2018 року у справі № 205/8493/16-ц та від 01 квітня 2020 року у справі № 754/1466/15-ц.
В касаційній скарзі зазначається, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що ОСОБА_2 належним чином не повідомлялася про розгляд справи у суді першої інстанції, оскільки не отримувала рекомендованих листів з повідомленням про вручення. Суд не звернув уваги, що довідка ЖЕК від 09 березня 2016 року не має відношення до вирішення питання про недійсність оспорюваного договору купівлі продажу від 05 грудня 1995 року. Договір купівлі-продажу нерухомості від 14 червня 1995 року, який укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , зареєстрований на Київській універсальній біржі, реєстраційний номер А0937/3974 є недійсним.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд встановив, що 14 червня 1995 року на Київській універсальній біржі через брокерів біржі був укладений договір купівлі-продажу нерухомості, відповідно до якого ОСОБА_4 продав позивачу ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . Договір посвідчений та зареєстрований за № А 0937/3974 (а. с. 14).
06 липня 1995 року право власності позивача на вказану квартиру на підставі договору від 14 червня 1995 року було зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації, запис № 31195, що стверджується реєстраційним написом Київського міського БТІ на оригіналі договору купівлі-продажу (а. с. 14 зворот).
Згідно довідки КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 04 листопада 2019 року № 062/14-14860 за даними реєстрових книг Київського міського БТІ об'єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , на праві приватної власності зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, який зареєстрований на Київській універсальній біржі 14 червня 1995 року № 5937/3974 за яким ОСОБА_4 продав ОСОБА_1 вказану квартиру (а. с. 15).
05 грудня 1995 року на Київській універсальній біржі був укладений договір купівлі-продажу нерухомості, згідно якого ОСОБА_6 продав ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 18, 19).
З тексту договору вбачається, що він укладений через тих же брокерів біржі ОСОБА_7 і ОСОБА_8 , що й укладений позивачем договір від 14 червня 1995 року, а також містить той же реєстровий номер біржі № А 0937/3974, що й договір позивача.
Відповідно до листа товарної біржі «Київська універсальна біржа» від 31 жовтня 2019 року № 2/10 документи про здійснення Київською універсальною біржою посвідчення договору купівлі-продажу майна щодо продажу 05 грудня 1995 року ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 в архівах біржі немає. Такий договір на Київській універсальній біржі не посвідчувався і не реєструвався.
Згідно цього ж листа біржі вбачається, що на Київській універсальній біржі був укладений договір купівлі-продажу нерухомості щодо продажу ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 . Укладений договір був зареєстрований за № А0937/3974, про що зроблений відповідний запис у реєстрову книгу Київської універсальної біржі (а. с. 24).
Одразу після укладення 05 грудня 1995 року оспорюваного договору купівлі-продажу відповідач ОСОБА_2 право власності на квартиру у встановленому законом порядку не зареєструвала, лише 04 березня 2016 року подала приватному нотаріусу КМНО Делікатній Л. М. заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень для реєстрації права власності на спірну квартиру АДРЕСА_1 , після чого приватний нотаріус Делікатна Л. М. здійснила реєстрацію права власності за відповідачем.
Через кілька днів, а саме 12 березня 2016 року ОСОБА_2 здійснила відчуження спірної квартири АДРЕСА_1 за нотаріально посвідченим договором дарування на користь ОСОБА_5 , яка у свою чергу невдовзі провела відчуження цієї квартири відповідачу ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу від 16 липня 2016 року, який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Сташковою А. Г.
Окрім того, судом встановлено, що 02 серпня 2016 року Оболонським управлінням поліції ГУНП у м. Києві відкрито кримінальне провадження та відомості про вчинення кримінального правопорушення були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 2016100050007770 за ознаками частини четвертої статті 190, частини четвертої статті 358 КК України. При проведені досудового розслідування встановлено, що відповідач ОСОБА_2 04 березня 2016 року подала приватному нотаріусу КМНО Делікатній Л. М. заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 15940395 для проведення державної реєстрації права власності на квартиру та документи, що необхідні для проведення даної реєстрації. Документом, на підставі якого була проведена державна реєстрація права власності на квартиру, був договір купівлі-продажу нерухомості, який укладений 05 грудня 1995 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , зареєстрований на Київській універсальній біржі, реєстровий номер № А0937/3974.
При проведені досудового розслідування встановлено, що при укладені 12 березня 2016 року договору дарування вказаної квартири між ОСОБА_2 і ОСОБА_5 відповідач ОСОБА_2 надала приватному нотаріусу КМНО Делікатній Л. М. підроблену довідку КП «Житлосервіс Оболонь» у Оболонському районі м. Києва ЖЕК № 510 від 09 березня 2016 року № 235 за формою № 3, відповідно до якої відповідач проживала та була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 , а особистий рахунок також значиться на ОСОБА_2 .
Згідно висновку експерта від 15 травня 2017 року № 8-4/980 Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру, проведеного в ході досудового розслідування, вбачається, що «підпис від імені ОСОБА_9 в графі «начальник ЖЕК № 510» в довідці форми № 3 від 09 березня 2016 року виконаний не ОСОБА_9 , а іншою особою; підпис від імені ОСОБА_10 в графі «Бухгалтер» в довідці форми № 3 від 09 березня 2016 року виконаний не ОСОБА_10 , а іншою особою; підпис від імені ОСОБА_11 в графі «Паспортист» в довідці форми № 3 від 09 березня 2016 року виконаний не ОСОБА_11 , а іншою особою (а. с. 28-40).
Згідно постанови Київської міської прокуратури від 15 вересня 2020 року № 5 позивача ОСОБА_1 визнано потерпілою у кримінальному провадженні № 12016100050007770 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190, частиною четвертою статті 358 КК України.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває прав власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником, або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину (висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 05 лютого 2020 року у справі № 183/7765/15).
Подібний висновок зроблений у постановах Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 752/22080/16 та від 04 березня 2020 року у справі № 234/5040/17, відповідно до якого спосіб захисту прав у вигляді витребування майна, придбаного за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, застосовується у випадку відсутності між сторонами договірних правовідносин і не потребує визнання недійсними усіх послідуючих договорів відчуження спірного майна.
Суд установив, що реєстрація права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру була проведена у липні 1995 року відповідно до чинного на той час законодавства, а тому згідно із частиною третьою статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є дійсною і у встановленому порядку не скасована.
Наведене свідчить про те, що власником спірної квартири була саме позивач, а не ОСОБА_6 .
На час пред'явлення позову власником спірної квартири у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно значиться ОСОБА_3 .
Враховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про те, що наявні підстави для витребування квартири з володіння останнього власника ОСОБА_3 на користь позивача, оскільки квартира відчужена особою, яка не мала на це права і поза волею її власника позивача ОСОБА_1 .
Разом з тим, визнаючи недійсним договір від 05 грудня 1995 року, суди не врахували, що за установлених ними ж фактичними обставинами такий договір на Київській універсальній біржі не посвідчувався і не реєструвався.
Отже, факт укладення такого договору документально не підтверджено, продавець за цим договором чи його правонаступники до участі у справі не залучені.
Тому відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим, а саме: повинно реально відновлювати наявне порушене, оспорене або невизнане право, такий спосіб має відповідати характеру правопорушення та цілям судочинства та не може суперечити принципу верховенства права.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Такий правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18.
Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 ЦК України.
У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.
Суб'єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.
Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.
Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов'язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц, провадження № 14-31цс20).
У спірних правовідносинах задоволення віндикаційного позову є належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача, тому задоволення вимоги про визнання за позивачем права власності на спірну квартиру є зайвим.
Щодо доводів про неналежне повідомлення ОСОБА_2 про розгляд справи у суді першої інстанції
Відповідно до частин першої, другої статті 211 ЦПК України розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 223 ЦПК України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання.
Європейський суд з прав людини, зокрема у справах «Osman v. the United Kingdom» (Осман проти Сполученого Королівства) та «Kreuz v. Poland» (Креуз проти Польщі), неодноразово вказував, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі. Сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
З матеріалів справи вбачається та встановлено судами попередніх інстанцій, що ОСОБА_2 неодноразово повідомлялася судом про розгляд справи у встановленому законом порядку шляхом направлення судових повісток рекомендованими листами з повідомленням про вручення, які отримувала (а. с. 59, 83).
Зокрема після відкриття 20 жовтня 2020 року провадження у справі, відповідач ОСОБА_2 отримала 02 листопада 2020 року копію ухвали про відкриття провадження у справі та копію позовної заяви з додатками
(а. с. 59). 12 листопада 2020 року вона подала заяву про відкладення розгляду справи (а. с. 69). Відповідач була повідомлена про розгляд справи 22 лютого 2021 року, що стверджується поданою нею 18 лютого 2021 року черговою заявою про відкладення (а. с. 110).
Враховуючи вищезазначене, доводи відповідача ОСОБА_2 , що вона не була належно повідомлена про розгляд справи в суді першої інстанції, спростовуються матеріалами справи та є необґрунтованими.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
З огляду на викладене, враховуючи, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволення вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та визнання права власності не відповідають вимогам щодо законності й обґрунтованості, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування судових рішень у вказаній частині та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову з підстав наведених вище. В іншій частині рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанову суду апеляційної інстанцій слід залишити без змін.
Керуючись статтями 389, 400, 409, 410, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 липня 2021 року у частині задоволення вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та визнання права власності скасувати та ухвалити у вказаній частині нове рішення про відмову в позові.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 лютого 2021 року у незміненій апеляційним судом частині та постанову Київського апеляційного суду від 01 липня 2021 року у частині задоволення вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий А. І. Грушицький
Судді: І. В. Литвиненко
С. Ю. Мартєв Є. В. Петров В. В. Пророк