Дата документу 07.12.2022 Справа № 314/1763/20
Єдиний унікальний № 314/1763/20
Провадження №22-ц/807/2129/22
Головуючий в 1-й інстанції - Козлова Н.Ю.
07 грудня 2022 року місто Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого, судді-доповідачаКухаря С. В.,
суддів:Бєлки В.Ю., Онищенка Е.А.,
секретарКниш С.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 15 вересня 2022 року, ухвалене у м. Запоріжжі (повний текст рішення складено 20 вересня 2022 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: виконавчий комітет Михайлівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області, приватний нотаріус Вільнянського нотаріального округу Кравченко Олена Михайлівна, про визнання заповіту недійсним,-
У квітні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Вільнянського районного суду Запорізької області з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Виконавчий комітет Михайлівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області, приватний нотаріус Вільнянського нотаріального округу Кравченко Олена Михайлівна про визнання заповіту недійсним. Обґрунтовуючи свої вимоги позивач доводив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його двоюрідна сестра ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Він є спадкоємцем п'ятої черги. Рідних спадкоємців першої - четвертої черги померла не мала. Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина, що складається: з житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , земельної ділянки 0,40 га для ведення особистого підсобного господарства, розташованої на території Михайлівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області та іншого майна. 10 березня 2020 року позивач особисто подав заяву про прийняття спадщини по закону до приватного нотаріуса Вільнянського нотаріального округу Кравченко О.М., якою відкрито спадкову справу за № 2/2020 на померлу ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 та отримано інформаційну довідку зі Спадкового реєстру про те, що ОСОБА_3 за життя, склала заповіт, посвідчений посадовою особою Михайлівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області, на ім'я відповідачки ОСОБА_2 . Даний заповіт порушує права позивача, як спадкоємця п'ятої черги на спадкове майно так, як він являється двоюрідним братом спадкодавця, приймав активну участь в веденні господарства за її життя, він та його родина допомагали при похованні ОСОБА_3 після її смерті. У лікарському свідоцтві про смерть причиною смерті зазначено - по старості, в чому є сумнів, оскільки заповіт спадкодавцем оформлено ІНФОРМАЦІЯ_3 , а померла вона ІНФОРМАЦІЯ_3 . Також, позивач вказує, що померла ОСОБА_3 не орієнтувалася в паперах та в процесах, пов'язаних з ними. Крім того, померла страждала на глаукому та катаракту обох очей, тобто була сліпа та хворіла на інші захворювання. В силу тривалого захворювання, стан її здоров'я був стабільно важким, вона заговорювалась, логічно не мислила, спостерігались провали в пам'яті, у зв'язку із чим вона не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними. Таким чином, позивач вважає, що суд має захистити його права та інтереси як спадкоємця п'ятої черги та визнати недійсним заповіт ОСОБА_3 , який був посвідчений посадовою особою виконавчого комітету Михайлівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області № 143 від 24.12.2019року., номер в реєстрі №143.
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 15 вересня 2022 року, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Виконавчий комітет Михайлівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області, приватний нотаріус Вільнянського нотаріального округу Кравченко Олена Михайлівна про визнання заповіту недійсним - залишено без задоволення.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що судом першої інстанції були повністю проігноровані докази позивача з приводу стану здоров'я померлої ОСОБА_3 , а саме з приводу гостроти її зору. Так, медичні документи підтверджують втрату зору останньою, а в даному випадку при посвідченні заповіту повинні були бути присутні свідки, які запрошені не були, що вказує на його недійсність. Крім того, судом повністю проігноровані покази свідків з боку позивача, натомість взяті до уваги без перевірки доказами покази з боку відповідача.
Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Кравченко О.В. зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з'ясовано їх правову природу та як наслідок винесено обґрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необґрунтованими. В зв'язку з наведеним, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 .
Позивач ОСОБА_1 був її двоюрідним братом, тому вважається спадкоємцем п'ятої черги. Інших спадкоємців першої-четвертої черги не має.
Спадкове майно складається з будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 та земельна ділянка 0,40 га для ведення особистого підсобного господарства, розташованої на території Михайлівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області.
Позивач 10 березня 2020 року особисто подав заяву про прийняття спадщини по закону до приватного нотаріуса Вільнянського нотаріального округу Кравченко О.М., якою відкрито спадкову справу за № 2/2020 та отримано інформаційну довідку зі Спадкового реєстру про те, що ОСОБА_3 за життя, склала заповіт, посвідчений посадовою особою Михайлівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області, на ім'я відповідачки ОСОБА_2 .
Позивач та його представник стверджував про те, що під час складення заповіту на ім'я ОСОБА_2 волевиявлення заповідача ОСОБА_3 не було вільним і не відповідало її волі внаслідок важких хвороб, зокрема те, що померла страждала на глаукому та катаракту обох очей, тобто була сліпа та хворіла на інші захворювання. В силу тривалого захворювання, стан її здоров'я був стабільно важким, вона заговорювалась, логічно не мислила, спостерігались провали в пам'яті, у зв'язку із чим вона не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Пред'явлений ОСОБА_1 позов, не містить чіткої підстави позову, що суперечить вимогам ст. 175 ЦПК України, оскільки позивачем висунуто дві версії визнання недійсним заповіту. Це хвороба зору померлої (катаракта та глаукома очей) та її психоемоційний стан внаслідок віку та тривалої хвороби.
Позивачем клопотання про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи не було заявлено, оскільки взагалі відсутні первинні документи щодо психологічного стану померлої.
Судом була призначена посмертна судово-медичну експертизу, проведення якої доручено експертам Комунальній установі «Запорізьке обласне бюро судово-медичної експертизи» Запорізької обласної ради ( 69068, м.Запоріжжя, вул.. Чарівна 30) та на вирішення експертів поставлені питання: Чи страждала за життя ОСОБА_3 будь-якими захворюваннями у тому числі хронічними, тяжкими? Якщо так, то якими саме? Чи мала за життя ОСОБА_3 вади зору? Чи мала ОСОБА_3 станом на 24.12.2019 року фізичні вади, хвороби (які саме), які б унеможливили, не дали змоги, самостійно, власноручно підписати заповіт, який складений на ім'я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , посвідчений 24.12.2019 року ОСОБА_4 , секретарем виконавчого комітету Михайлівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області, зареєстрований в реєстрі за № 143 та прочитати його текст? Чи мала ОСОБА_3 станом на 24.12.2019 року вади зору, які позбавляли її можливості самостійно (без сторонньої допомоги) прочитати текст заповіту, який складений на ім'я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , посвідчений 24.12.2019 року ОСОБА_4 , секретарем виконавчого комітету Михайлівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області, - зареєстрований в реєстрі за № 143?
Дана експертиза не була проведена, оскільки позивач фактично відмовився від її проведення не сплативши витрати як того вимагає Закон.
Відмовляючи у задоволенні вимог позову, суд першої інстанції виходив з того, що, ОСОБА_3 в останні роки життя зверталася до медичних закладів з приводу хвороби очей, однак показник гостроти її зору безумовно дозволяв їй читати. Аргументи позивача про те, що ОСОБА_3 через хворобу та вік не сприймала дійсність і не усвідомлювала значення своїх дій через свій психічний та емоційний стан не підтверджені жодними доказами. Спірний заповіт цілком відповідає визначеним у ст. 203 ЦК України загальним вимогам дійсності правочинів. Будь-яких інших доказів, які б свідчили про недодержання загальних вимог, необхідних для чинності правочину (ст. 203 ЦК України), зокрема того, що волевиявлення ОСОБА_3 в момент складення заповіту не було вільним та не відповідало її внутрішній волі, позивачем суду не надано та в судове засідання не представлено. Таким чином, позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які він посилається в позовній заяві, як на підставу своїх вимог, а тому цивільний позов останнього про визнання недійсним заповіту, задоволенню не підлягає за його недоведеністю.
З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів апеляційного суду виходячи з наступного.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статей 1233, 1234 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
При цьому право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).
Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і покликаний вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.
Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну, скасування.
Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.
Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання.
Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).
Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Загальні вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтями 1247, 1248 ЦК України, відповідно до яких заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.
Частина перша статті 1257 ЦК України визначає, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
Аналіз частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв'язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, її статтях 1247-1249, 1253.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не надав належних доказів, які б безспірно підтверджували його доводи про те, що дії ОСОБА_3 , спрямовані на складення заповіту від 24 грудня 2019 року, не відповідали її волі. Заповіт від 24 грудня 2019 року за формою відповідає вимогам статей 1247, 1248 ЦК України та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
У тексті заповіту вказано, що його власноруч підписано заповідачем, міститься прізвище та ініціали ОСОБА_3 та її підпис. Текст спірного заповіту був прочитаний вголос заповідачем. Особу заповідача встановлено, дієздатність перевірено.
При вирішенні спору судом першої інстанції також досліджену медичну документацію про хвороби спадкодавиці та надано їй належну оцінку, зокрема встановлено, що матеріали справи не містять доказів наявності у заповідача таких фізичних вад, які б не давали їй можливості прочитати заповіт та самостійно його підписати, або наявність у заповідача захворювання, яке б не давало їй можливості усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Судом першої інстанції було задоволено клопотання позивача про допит свідків, та надано показам таких свідків належну оцінку в сукупності із іншими доказами у справі.
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку та дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахування наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 15 вересня 2022 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.
Повна постанова складена 08 грудня 2022 року.
Судді: С. В. Кухар
В. Ю. Бєлка
Е. А. Онищенко