01 грудня 2022 року Жовтневий районний суд
м. Дніпропетровська
у складі: головуючого судді - ОСОБА_1
з секретарем: ОСОБА_2
за участю: прокурора - ОСОБА_3
потерпілого - ОСОБА_4
представника потерпілого - адвоката ОСОБА_5
обвинувачених - ОСОБА_6 , ОСОБА_7
захисника - адвоката ОСОБА_8
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в м. Дніпрі клопотання потерпілого ОСОБА_4 про арешт майна, заявленого у кримінальному провадженні № 653/3368/18 (пр. № 1-кп/201/110/2022), відомості про яке 29 червня 2016 року внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016230140001114, стосовно:
- ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який народився у м. Дніпропетровськ, громадянина України, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України;
- ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який народився у м. Дніпропетровськ, громадянина України, проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України, -
В провадженні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська знаходяться матеріали кримінального провадження стосовно ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , обвинувачених у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України.
У судовому засіданні потерпілим ОСОБА_4 було заявлено письмове клопотання про арешт всього майна, що належить обвинуваченим ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , з метою забезпечення цивільного позову поданого в межах вказаного кримінального провадження.
Представник потерпілого - адвокат ОСОБА_5 підтримав клопотання потерпілого в повному обсязі та просив його задовольнити.
Прокурор - ОСОБА_3 у судовому засідання заперечував проти задоволення клопотання, враховуюче, що останнє не містить чіткого переліку майна на яке потерпілий просить накласти арешт, у зв'язку з чим, просив відмовити в його задоволенні.
Обвинувачені та їх захисник заперечували проти клопотання потерпілого, посилаючись на його необґрунтованість та невмотивованість, у зв'язку з чим, просили відмовити в його задоволенні.
Вислухавши думки учасників судового провадження, дослідивши клопотання потерпілого, суд доходить до наступних правових висновків.
Відповідно до Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Основна мета статті 1 Першого протоколу - це захист особи від свавільного втручання з боку держави в її право на мирне володіння своїм майном. Водночас згідно зі статтею 1 Конвенції кожна Договірна держава «гарантує кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права та свободи, визначені в Конвенції». Дотримання цього загального обов'язку може включати виконання позитивних зобов'язань, що випливають з необхідності забезпечення ефективного здійснення прав, гарантованих Конвенцією. У контексті статті 1 Першого протоколу ці позитивні зобов'язання можуть вимагати від держави вжити заходів, необхідних для захисту права власності («Алішіч та інші проти Боснії та Герцеговини, п. 100; «Саргсян проти Азербайджану», п. 219).
Для того, щоб бути сумісним з цим положенням, втручання має бути законним, відповідати загальним інтересам суспільства і бути пропорційним, тобто забезпечувати «справедливу рівновагу» між вимогою дотримання загальних інтересів суспільства і необхідністю захисту основних прав особистості. Оцінюючи пропорційність втручання, суд повинен брати до уваги, з одного боку, важливість визначеної мети, а з іншого боку, тягар, що накладається на заявника, у тому числі характер втручання, поведінку заявника та дії державних органів («Суханов та Іщенко проти України», п. 34; «Лавречов проти Чеської Республіки», п. 44).
Втручання у право на мирне володіння майном є сумісним з вимогами статті 1 Першого протоколу, коли воно законне і не свавільне. Зокрема, друге речення першого пункту дозволяє позбавлення майна лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів» («Андрій Руденко проти України», п. 38; «Ятрідіс проти Греції [ВП]», п. 58).
Відповідно до практики ЄСПЛ втручання в мирне володіння майном і бездіяльність повинні забезпечити справедливий баланс між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Іншими словами, в кожному випадку, пов'язаному зі стверджуваним порушенням статті 1 Першого протоколу, суд повинен встановити, чи вимушена була певна особа понести непропорційний та надмірний тягар з причини дії держави. При оцінці дотримання цієї вимоги суд повинен дати загальну оцінку різних інтересів, що розглядаються, не забуваючи при цьому, що Конвенція покликана гарантувати права, які є «реальними і ефективними» («Зеленчук та Цицюра проти України», п. 101).
Згідно з ч. 1 ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом кримінального правопорушення, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.
Відповідно до ч. 5 ст. 170 КПК України у випадку, передбаченому пунктом 3 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності достатніх підстав вважати, що суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України, може призначити покарання у виді конфіскації майна або застосувати до юридичної особи захід кримінально-правового характеру у виді конфіскації майна.
Згідно ч. 8 ст. 170 КПК України вартість майна, яке належить арештувати з метою забезпечення цивільного позову або стягнення отриманої неправомірної вигоди, повинна бути співмірною розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням або зазначеної у цивільному позові, розміру неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою.
Положеннями ч. 11 ст. 170 КПК України заборона або обмеження користування, розпорядження майном можуть бути застосовані лише у разі, коли існують обставини, які підтверджують, що їх незастосування призведе до приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі майна.
Згідно ч. 1 ст. 171 КПК України з клопотанням про арешт майна до слідчого судді, суду має право звернутися прокурор, слідчий за погодженням з прокурором, а з метою забезпечення цивільного позову - також цивільний позивач.
Частиною 3 ст. 171 КПК України визначено, що у клопотанні цивільного позивача у кримінальному провадженні про арешт майна підозрюваного, обвинуваченого, юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, третіх осіб для відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, повинно бути зазначено: 1) розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір позовних вимог; 2) докази факту завдання шкоди і розміру цієї шкоди.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 173 КПК України, слідчий суддя, суд відмовляють у задоволенні клопотання про арешт майна, якщо особа, що його подала, не доведе необхідність такого арешту, а також наявність ризиків, передбачених абзацом другим частини першої статті 170 цього Кодексу.
Так з поданого клопотання вбачається, що потерпілим не зазначено перелік майна, на яке, на його думку, слід накласти арешт, місце знаходження такого майна, його вартість та ідентифікаційні ознаки. Не додано до клопотання також будь-яких документів, які б підтверджували право власності обвинувачених на майно, на яке слід накласти арешт.
Крім того, зазначене клопотання не містить відомостей щодо вартості майна, яке належить арештувати з метою забезпечення цивільного позову, що позбавляє суд можливості визначити розумність та співмірність такого заходу забезпечення кримінального провадження з заявленими в позовній заяві вимогами.
Таким чином, викладені обставини на даний час свідчать про необґрунтованість поданого клопотання, а також відсутність ризиків передбачених абзацом другим частини першої статті 170 КПК України, у зв'язку з чим, клопотання потерпілого ОСОБА_4 про арешт всього майна, що належить обвинуваченим ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , з цих підстав задоволенню не підлягає.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 131-132, 170-173, 333, 395 КПК України суд, -
У задоволенні клопотання потерпілого ОСОБА_4 про арешт майна, заявленого у кримінальному провадженні № 653/3368/18 (пр. № 1-кп/201/110/2022), відомості про яке 29 червня 2016 року внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016230140001114, стосовно ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , обвинувачених у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України - відмовити.
Повний текст ухвали суду буде складений і оголошений о 15.20 годині 06 грудня 2022 року.
Ухвала окремому оскарженню не підлягає. Заперечення проти ухвали може бути включено до апеляційної скарги на судове рішення, передбачене ч. 1 ст. 392 КПК України.
Головуючий суддя: ОСОБА_1