07 грудня 2022 рокуЛьвівСправа № 380/18667/21 пров. № А/857/13597/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Затолочного В.С.,
суддів: Большакової О.О., Качмара В.Я.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Львові апеляційну скаргу Держпраці у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2022 року у справі № 380/18667/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держпраці у Львівській області про визнання протиправними та скасування попередження та припису (рішення суду першої інстанції ухвалене суддею Мартинюк В.Я. в м. Львові Львівської області 13.09.2022 в порядку письмового провадження), -
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі ФОП ОСОБА_2 , позивач) звернулася з адміністративним позовом до Головного управління Держпраці у Львівській області (далі - також ГУ Держпраці, відповідач), в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати попередження про відповідальність за порушення законодавства про працю від 14.09.2021 року № ЛВ 12057/1354/АВ /П/ПН;
- визнати протиправним та скасувати припис про усунення виявлених порушень законодавства про працю від 14.09.2021 року № ЛВ 12057/1354/АВ /П.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2022 року адміністративний позов задоволено.
Не погодившись із вказаним рішенням, його оскаржив відповідач, який покликаючись на те, що рішення є незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального і процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, просить рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2022 року скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційних вимог покликається на те, що за результатами проведеної перевірки встановлено, що позивачем залучалися до роботи працівники без оформлення трудових відносин. Вказує, що правомірно та за наявності передбачених чинним законодавством підстав призначив позаплановий захід зі здійснення державного контролю. Посилається на те, що твердження позивача про те, що йому не було відомо про проведення у нього заходу державного контролю спростовується самим позивачем. Законодавством не передбачено обов'язку відповідача проводити перевірки виключно в присутності представників особи, що перевіряється. Позивачу надсилалися акт перевірки та оскаржувані нею припис і попередження за офіційною адресою.
Відповідач не скористався правом подання відзиву на апеляційну скаргу.
Справа розглядається в порядку письмового провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши та обговоривши матеріали справи, суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що Наказом ГУ Держпраці від 06.09.2021 року № 1311-П призначено проведення з 06.09.2021 року по 17.09.2021 року позапланового заходу зі здійснення державного контролю у формі інспекційного відвідування на предмет додержання вимог законодавства про працю в частині виявлення неоформлених трудових відносин у ФОП ОСОБА_1 .
Відповідно до направлення від 06.09.2021 року № 1304 на період з 06.09.2021 року по 17.09.2021 року відповідачем направлялись посадові особи для проведення позапланового заходу із здійснення державного контролю у формі інспекційного відвідування з питань додержання вимог законодавства про працю в частині виявлення неоформлених трудових відносин у позивача.
В даному направлені зазначено, що наказ від 06.09.2021 року № 1311-П прийнято на підставі підпункту 3 пункту 5 Порядку здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 № 823 (визнана протиправною та нечинною судовим рішенням у адміністративній справі № 640/17424/19, яке набрало законної сили з 21.09.2021 року; була чинною на час виникнення спірних правовідносин; далі по тексту - Порядок № 823).
За результатами проведення вказаного заходу відповідачем складено Акт від 14.09.2021 року № ЛВ12057/1354/АВ, в якому зафіксовані виявлені порушення частини першої статті 21 та частини четвертої статті 24 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), абзацу першого Постанови Кабінету Міністрів України від 17.06.2015 № 413 «Про порядок повідомлення Державній податковій службі та її територіальним органам про прийняття працівника на роботу» (назва та редакція на час виникнення спірних правовідносин; далі - Постанова № 413), а саме фактичний допуск до роботи найманих працівників без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Приписом ГУ Держпраці від 14.09.2021 року № ЛВ12057/1354/АВ/П позивача відповідно до частини першої статті 8, статті 11 Закону України від 5 квітня 2007 року № 877-V «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» (далі - Закон № 877-V, Порядку № 823 зобов'язано усунути виявлені порушення та забезпечити додержання норм законодавства про працю.
Крім того, попередженням від 14.09.2021 року № ЛВ12057/1354/АВ/П/ПН відповідач повідомив позивача про відповідальність за порушення законодавства про працю, виявлених в ході інспекційного відвідування.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції покликається на процедурні порушення під час проведення інспекційного відвідування та непідтвердження належними доказами наявності порушення чинного законодавства зі сторони позивача.
Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Спірні правовідносини врегульовані, зокрема, нормами Конвенції Міжнародної організації праці № 81 1947 року про інспекцію праці у промисловості й торгівлі, КЗпП України, Закону № 877-V, Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 № 96 (далі - Положення № 96), Порядку № 823.
Відповідно до ст. 24 КЗпП України працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням роботодавця, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно з частиною першою статті 259 КЗпП України державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами - підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, та його територіальні органи у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
При цьому, статтею 1 Закону № 877-V визначено поняття державного нагляду (контролю), яким є діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, державних колегіальних органів, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування в межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб'єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема, належної якості продукції, робіт та послуг, допустимого рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища.
Пунктом 1 Положення № 96 встановлено, що Державна служба України з питань праці (Держпраці) є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику, зокрема, у сфері охорони праці, а також з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення.
Відповідно до пункту 7 Положення № 96 Держпраці здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.
Отже, обов'язок держави щодо контролю в сфері використання праці (щодо реалізації державної політики з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю) реалізується через Державну службу України з питань праці, повноваження якої здійснюються як безпосередньо Держпраці, так і її територіальними органами, одним із яких є ГУ Держпраці у Львівській області.
Колегія суддів зазначає, що до компетенції Держпраці й її територіальних органів входять питання контролю за дотриманням роботодавцями вимоги закону щодо оформлення трудових відносин із працівниками, праця яких використовується (як це встановлено ст. 24 КЗпП України), відповідно й щодо виявлення тих випадків, коли працівники фактично допущені до роботи, однак, без укладеного трудового договору.
Порядком № 823 (чинною на час спірних правовідносин) було визначено процедуру здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю юридичними особами та фізичними особами, які використовують найману працю, з урахуванням особливостей, визначених Конвенцією Міжнародної організації праці № 81 1947 року про інспекцію праці у промисловості й торгівлі, ратифікованою Законом України від 08 вересня 2004 року № 1985-IV, Конвенцією Міжнародної організації праці № 129 1969 року про інспекцію праці в сільському господарстві, ратифікованою Законом України від 08 вересня 2004 року №1 986-IV, та Законом № 877-V.
Пунктом 2 Порядку № 823 встановлено, що заходи державного контролю за додержанням законодавства про працю з питань виявлення неоформлених трудових відносин здійснюються у формі інспекційних відвідувань, що проводяться інспекторами праці Держпраці та її територіальних органів.
Абзацом першим пункту 1 Порядку № 823 визначено, що заходи державного контролю за додержанням законодавства про працю, крім заходів з питань виявлення неоформлених трудових відносин, здійснюються відповідно до вимог Закону № 877-V та з урахуванням пунктів 2-4 цього Порядку.
Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що при призначенні перевірки позивачем не було допущено порушень чинного законодавства і даний висновок суду не заперечується учасниками справи.
Згідно з пунктом 8 Порядку № 823 під час проведення інспекційного відвідування інспектор праці повинен пред'явити об'єкту відвідування або уповноваженій ним посадовій особі своє службове посвідчення, перед підписанням акта інспекційного відвідування надати копію відповідного направлення на проведення інспекційного відвідування та внести запис про його проведення до відповідного журналу реєстрації заходів державного нагляду (контролю) об'єкта відвідування (за його наявності). Своєю чергою, відповідно до пункту 13 Порядку № 823 під час проведення інспекційного відвідування об'єкт відвідування має право, зокрема, перевіряти в інспектора праці наявність службового посвідчення; одержувати копію направлення на проведення інспекційного відвідування; не допускати до проведення інспекційного відвідування у разі відсутності службового посвідчення; вимагати припинення інспекційного відвідування у разі перевищення максимального строку здійснення такого заходу; подавати в письмовій формі свої пояснення, зауваження до акта інспекційного відвідування; вимагати від інспектора праці внесення запису про проведення інспекційного відвідування до відповідного журналу реєстрації заходів державного контролю; перед підписанням акта інспекційного відвідування бути поінформованим про свої права та обов'язки; фіксувати проведення інспекційного відвідування засобами аудіо-, фото- та відеотехніки.
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції, що у даному випадку, відсутні підтвердження того, що об'єкт відвідування (ФОП ОСОБА_1 ) або будь-яка уповноважена ним посадова особа мали можливість скористатися своїми правами при здійсненні спірного інспекційного відвідування та що відповідач забезпечив неухильне дотримання своїх обов'язків, які визначені вище. Зокрема, немає доказів того, що ФОП ОСОБА_1 , або уповноважена ним особа були присутні при відповідному контрольному заході, що їм пред'являлися службові посвідчення інспекторів з праці, надавалася копія направлення, що позивач мав можливість подавати свої пояснення чи зауваження до акта інспекційного відвідування, тощо.
Акт інспекційного відвідування від 14.09.2021 № ЛВ12057/1354/АВ підписано головним державним інспектором ГУ Держпраці, підпис ФОП ОСОБА_1 в акті відсутній, а також відсутні відмітки про отримання ним примірника такого акта та запису про відмову від підписання акта зі сторони об'єкта відвідування.
Суд апеляційної інстанції критично оцінює доводи апелянта про обізнаність позивача про проведення представниками відповідача перевірки.
Звернення 15.09.2021 (тобто після проведення перевірки) уповноваженої позивачем особи звернулася до ГУ Держпраці із запитом про надання копій направлення на проведення заходу державного контролю жодним чином не підтверджує такої обізнаності.
Як передбачено ч. 2 ст. 12 Конвенції Міжнародної організації праці № 81 1947 року про інспекцію праці у промисловості й торгівлі, у разі інспекційного відвідування інспектори повідомляють про свою присутність роботодавцю або його представнику, якщо тільки вони не вважатимуть, що таке повідомлення може завдати шкоди виконанню їхніх обов'язків.
Однак, апелянтом не наведено жодних правомірних обґрунтованих підстав для неповідомлення позивача про інспекційне відвідування у його магазині « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та незабезпечення його присутності при такому заході, відповідачем не вказано на можливу шкоду виконанню його обов'язків, до якої би таке повідомлення про інспекційне відвідування могло призвести. Отже, зазначена обставина свідчить про порушення встановленого порядку проведення інспекційного відвідування.
До того ж, навіть якщо допустити необхідність термінового інспекційного відвідування об'єкта в даному випадку (що власне не доведено відповідачем, як суб'єктом владних повноважень), представники відповідача зобов'язані дотриматися обов'язку щодо інших вимог порядку проведення перевірки. Однак ними такі вимоги дотримані не були, про що зазначено вище.
Відповідно до п. 17 Порядку № 823 акт інспекційного відвідування складається в останній день інспекційного відвідування у двох примірниках, які підписуються інспектором праці, що його проводив, та об'єктом відвідування або уповноваженою ним особою.
У наказі від 06.09.2021 № 1311-П, направленні від 06.09.2021 № 1304, визначений строк інспекційного відвідування у ФОП ОСОБА_1 з 06.09.2021 по 17.09.2021. тобто наказом і направленням визначені межі інспекційного відвідування, які не можуть бути порушені.
В той же час законодавчо не забороняється закінчити інспекційне відвідування раніше визначеного наказом і направленням строку.
Згідно з Актом інспекційного відвідування від 14.09.2021 № ЛВ12057/1354/АВ захід державного нагляду (контролю) завершений 14.09.2021 року.
Тобто акт складений в останній інспекційного відвідування.
Тому апеляційний суд вважає, що порушення строків складення Акту за результатами інспекційного відвідування працівниками відповідача допущено не було.
Разом з тим, інші порушення в ході інспекційного відвідування, істотно вплинули на права позивача, яка була позбавлена можливість надати пояснення з приводу виявлених порушень і приймати участь у винесенні відповідачем спірних припису та попередження.
Апеляційний суд вважає, що зазначене вище в своїй сукупності свідчить про безпідставне недотримання суб'єктом владних повноважень прав та інтересів позивача як підконтрольного суб'єкта в частині процедури проведення відповідного заходу контролю.
Щодо доводів апелянта в частині неоформлення позивачем трудових відносин із особами, які працюють у магазині «Близенько», суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Між позивачем та ПП «Мережа-Сервіс Львів» укладено договір надання послуг по аутстаффингу персоналу від 31.03.2017 № 11. За умовами такого договору ПП «Мережа-Сервіс Львів» як виконавець зобов'язалося надавати клієнту (ФОП ОСОБА_1 ) послуги по наданню персоналу (співробітників) для виконання робіт та/або вирішення виробничих питань клієнта на певний строк. Такі послуги, зокрема, включають пошук та підбір персоналу, зарахування його до штату виконавця, кадрове оформлення працівників виконавцем, нарахування та виплата виконавцем заробітної плати, сплата виконавцем податків і зборів до бюджету та фондів страхування тощо. Натомість клієнт за надані послуги зобов'язаний проводити на користь виконавця оплату, в розмірі, обумовленому договором, із урахуванням обсягу наданих послуг.
Колегія суддів звертає увагу, що у матеріалах справи містяться відповідні заявки на надання персоналу за договором від 31.03.2017 № 11: заявка від 31.03.2017 на 1 касира; заявка від 29.12.2017 на 1 касира; заявка від 31.07.2019 на 1 касира; заявка від 31.10.2019 на 1 касира; заявка від 31.12.2020 на 2 касири, 2 пекарі, 2 формувальника тіста. Також у справі наявні розрахункові документи по оплаті наданих і прийнятих послуг (платіжні доручення).
Апеляційний суд зазначає, що сторони цього правочину під аутстафингом, обумовленим у ньому, розуміють послуги по наданню позивачу третьою особою власного персоналу для виконання робіт й інших виробничих питань позивача. При цьому, роботодавцем для відповідного персоналу є така третя особа, на яку покладається обов'язки, що випливають з відповідних трудових правовідносин.
Відповідно до частини першої статті 39 Закону України від 5 липня 2012 року № 5067-VI «Про зайнятість населення» (далі - Закон № 5067-VI) діяльність суб'єктів господарювання - роботодавців, які наймають працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні в іншого роботодавця на умовах трудових договорів, здійснюється на підставі дозволу, виданого центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції. Порядок видачі дозволу на наймання працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні в іншого роботодавця встановлюється Кабінетом Міністрів України. Суб'єкти господарювання - роботодавці, які наймають працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні в іншого роботодавця, направляють працівників за умови, якщо це передбачено колективним договором такого роботодавця, та за наявності згоди первинної профспілкової організації і зобов'язані: 1) укласти договір з роботодавцем про застосування праці працівника; 2) виплачувати працівникові заробітну плату в розмірі, не нижчому, ніж розмір мінімальної заробітної плати, встановленої законом, та заробітної плати, яку отримує працівник у роботодавця за виконання такої ж роботи; 3) забезпечувати працівнику час роботи та відпочинку на умовах, визначених для працівників роботодавця, що передбачено умовами колективного договору та правилами внутрішнього трудового розпорядку; 4) нараховувати та сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на користь працівника; 5) не перешкоджати укладенню трудового договору між працівником та роботодавцем, у якого виконувалися ним роботи.
Відповідно до ч. 3 ст. 39 Закону № 5067-VI суб'єкт господарювання може здійснювати наймання працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні у фізичних осіб на підставі укладеного договору між суб'єктом господарювання та фізичною особою про надання послуг.
Зазначене також узгоджується й із визначенням за пп. 14.1.183 пункту 14.1 статті 183 Податкового кодексу України, який містить визначення поняття послуги з надання персоналу як господарської або цивільно-правової угоди, відповідно до якої особа, що надає послугу (резидент або нерезидент), направляє у розпорядження іншої особи (резидента або нерезидента) одну або декількох фізичних осіб для виконання визначених цією угодою функцій. Угода про надання персоналу може передбачати укладання зазначеними фізичними особами трудової угоди або трудового контракту із особою, у розпорядження якої вони направлені. Інші умови надання персоналу (у тому числі винагорода особи, що надає послугу) визначаються угодою сторін.
Таким чином, висновується, що чинне законодавство України допускає можливість найму працівників на умовах трудового договору одним суб'єктом господарювання (який для таких працівників буде виступати роботодавцем). Проте з подальшим виконанням цими ж працівниками роботи в інших суб'єктів (фізичних чи юридичних осіб), без обов'язкового укладення з ними трудового договору, а з урегулюванням відповідних правовідносин з роботодавцем і третіми особами через цивільно-правовий договір.
Надавши оцінку викладеному, а саме з'ясувавши, що взаємозобов'язання які склалися між ФОП ОСОБА_1 , ПП «Мережа-Сервіс Львів» і фізичними особами-працівниками, коли останні перебувають у трудових відносинах із ПП «Мережа-Сервіс Львів», яка у рамках цивільно-правової угоди скеровує їх для виконання безпосередньої трудової функції до позивача, суд апеляційної інстанції вважає, що характер правовідносин не суперечить нормам чинного законодавства України.
Разом з тим, відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» виключно законами, які регулюють відносини, пов'язані з одержанням документів дозвільного характеру, встановлюються: необхідність одержання документів дозвільного характеру та їх види; дозвільний орган, уповноважений видавати документ дозвільного характеру; платність або безоплатність видачі (переоформлення, анулювання) документа дозвільного характеру; строк видачі документа дозвільного характеру або відмови у його видачі; вичерпний перелік підстав для відмови у видачі, переоформлення, анулювання документа дозвільного характеру; строк дії документа дозвільного характеру або необмеженість строку дії такого документа; перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності; перелік та вимоги до документів, які суб'єкту господарювання необхідно подати для одержання документа дозвільного характеру.
У відповідності до статті 1 Закону України від 19 травня 2011 року № 3396-VI «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності» (далі - Закон № 3396-VI) забороняється вимагати від суб'єктів господарювання отримання документів дозвільного характеру, які не внесені до Переліку, затвердженого цим Законом. Необхідність одержання документів дозвільного характеру, встановлена законами, виникає виключно після внесення таких документів до Переліку, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті (у частині документів дозвільного характеру, необхідність видачі яких встановлюється міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України).
Таким чином, встановлена статтею 39 Закону № 5067-VI умова щодо здійснення діяльності суб'єктів господарювання - роботодавців, які наймають працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні в іншого роботодавця, яка полягає в наявності відповідного дозволу, стає імперативною лише з моменту внесення відповідного дозвільного документу до Переліку, затвердженого Законом № 3396-VI, чого на час виникнення спірних правовідносин не здійснено й Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності не містить такого документа як дозволу на надання послуг із здійснення діяльності суб'єктів господарювання - роботодавців, які наймають працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні в іншого роботодавця.
Отже, відсутність у ПП «Мережа-Сервіс Львів» дозволу на наймання працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні в іншого роботодавця на цей час не впливає на спірні правовідносини та не вказує на порушення в діяльності ФОП ОСОБА_1 при залученні працівників ПП «Мережа-Сервіс Львів» для виконання роботи у позивача.
Більше того, Не може бути покладений в основу судового рішення аргумент позивача щодо відсутності в переліку суб'єктів господарювання, які надають послуги з посередництва у працевлаштуванні, та суб'єктів господарювання, які здійснюють наймання працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні у інших роботодавців (вимога частини третьої статті 36 Закону України № 5067-VI) ПП «Мережа-Сервіс Львів», оскільки такий обов'язок покладено на останнього.
Крім того, слід врахувати, що в силу положень статті 227 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
Тобто такий договір є оспорюваним, а не нікчемним (частина друга статті 215 ЦК України), і без визнання його недійсним у судовому порядку він вважається чинним та є належним доказом у цій справі в підтвердження обставин виконання певних робіт працівниками ПП «Мережа-Сервіс Львів» для позивача без укладення трудового договору.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції, зробивши системний аналіз положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, дійшов вірного висновку про задоволення позову.
Згідно частини першої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
З огляду на вищезазначене, вказаним вимогам оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає.
Відповідно до частин першої та другої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Підсумовуючи, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку. Наведені висновки суду є вичерпні, а доводи апелянта - безпідставні.
Апеляційний суд переглянув оскаржуване судове рішення і не виявив порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати й ухвалити нове.
Відповідно до пункту 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 241, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 370 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу Головного управління Держпраці у Львівській області залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2022 року у справі № 380/18667/21 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених частиною 4 статті 328 КАС України.
Головуючий суддя В. С. Затолочний
судді О. О. Большакова
В. Я. Качмар