05 грудня 2022 року справа №200/14802/21
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Міронової Г.М., суддів Геращенка І.В., Казначеєва Е.Г., розглянувши в письмовому провадженні апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 23 лютого 2022 р. у справі № 200/14802/21 (головуючий І інстанції суддя Голуб В.А.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення заборгованості,
Позивач у листопаді 2021 року звернувся до суду з позовною заявою до відповідача, в якій просив визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області щодо невиплати заборгованості з пенсії у розмірі 30 048,72 грн., а також стягнути з відповідача заборгованість з пенсії у розмірі 30 048,72 грн. (а. с. 1-4).
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 23 лютого 2022 року у справі № 200/14802/21 позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області щодо невиплати ОСОБА_1 нарахованої пенсії за період з листопада 2020 року по липень 2021 року у розмірі 29 470, 59 грн (двадцять дев'ять тисяч чотириста сімдесят гривень п'ятдесят дев'ять копійок).
Стягнуто з Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на користь ОСОБА_1 нараховану, але не виплачену пенсію, за період з листопада 2020 року по липень 2021 року у розмірі 29 470, 59 грн (двадцять дев'ять тисяч чотириста сімдесят гривень п'ятдесят дев'ять копійок).
В решті позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання судових витрат (а. с. 70-76).
Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні його позовних вимог у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги вказує на те, що на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду у справі № 200/79/21-а від 16.03.2021 управлінням була призначена пенсія позивачу та з липня 2021 року розпочата виплата пенсії. Заборгованість з листопада 2020 року по липень 2021 року склала 29 470, 59 грн. Нараховану суму пенсії управлінням було включено до потреби у коштах на виплату.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивач, ОСОБА_1 , є громадянином України із зареєстрованим місцем проживання: АДРЕСА_1 , про що свідчать копії паспорта серії НОМЕР_1 (а.с.6).
Довідкою від 30.11.2020 № 1441-5000327126 підтверджено, що позивач є внутрішньо переміщеною особою із фактичним місцем проживання: АДРЕСА_2 (а.с.7).
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 16.03.2021 у справі № 200/79/21-а частково задоволено позов ОСОБА_1 до Покровського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області. Визнано протиправним та скасовано рішення Покровського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області № 7317 від 01 грудня 2020 року про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком, відповідно до пункту 1 частини 2 статті 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Зобов'язано Покровське об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії від 30.11.2020 відповідно до пункту 1 частини 2 статті 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з урахуванням до пільгового стажу періодів роботи з 17.10.1991 по 29.03.1992, з 06.04.1992 по 13.08.1993, з 01.09.1993 по 01.08.1994, з 01.08.1994 по 14.02.1996, з 14.10.1996 по 23.03.1997, з 01.04.1997 по 14.07.1998, з 12.08.1998 по 06.09.2001, з 27.08.2012 по 31.03.2014. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено (а.с.63-66).
На виконання вищевказаного судового рішення позивачу призначена пенсія 18.06.2021 з 30.11.2020, про що свідчить протокол з електронної пенсійної справи (а.с.32-33).
При цьому пенсія позивачу відповідачем почала виплачуватись з липня 2021 року, заборгованість з листопада 2020 року по липень 2020 року складає 29 470, 59 грн (а. с. 59).
Судами встановлено, що заборгованість з пенсії на час розгляду цієї справи не сплачена.
Оскільки нараховані суми пенсії не виплачені, позивач вважає, що належним способом захисту його порушених прав є стягнення з відповідача заборгованості.
Спірним питанням цієї справи є правомірність дій відповідача стосовно невиплати позивачу відповідачем призначених пенсійних виплат у сумі 29 470, 59 грн. та їх стягнення.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог з огляду на наступне.
Нормами статті 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Статтею 1 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1788-XII «Про пенсійне забезпечення» передбачено, що громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку із втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.
За положеннями статті 5 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року № 1058-IV (надалі Закон № 1058-IV) цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням
Обов'язок з виплати пенсії у відповідні строки встановлений ст. 85 Закону України «Про пенсійне забезпечення» та ст. 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Як вбачається з резолютивної частини рішення Донецького окружного адміністративного суду від 16 березня 2021 року у справі № 200/79/21-а, Покровське об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області зобов'язано повторно розглянути заяву ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) про призначення пенсії від 30.11.2020 року відповідно до пункту 1 частини 2 статті 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з урахуванням до пільгового стажу періодів роботи з 17.10.1991 року по 29.03.1992 року, з 06.04.1992 року по 13.08.1993 року, з 01.09.1993 року по 01.08.1994 року, з 01.08.1994 року по 14.02.1996 року, з 14.10.1996 року по 23.03.1997 року, з 01.04.1997 року по 14.07.1998 року, з 12.08.1998 року по 06.09.2001 року, з 27.08.2012 року по 31.03.2014 року.
Судами встановлено, що відповідачем вказане рішення суду виконано шляхом призначення пенсії із зарахуванням до пільгового стажу роботи спірних періодів. Заборгованість за період з листопада 2020 року по липень 2021 року нарахована у розмірі 29 470, 59 грн., проте пенсійний орган так і не здійснив її виплату.
Разом з тим, не виплативши пенсію позивачу у сумі 29 470, 59 грн., відповідач порушив норми пенсійного законодавства.
За змістом частини 1 статті 4 Закону № 1706-VII факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Відповідно до частини 1 статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
Частиною 1 статті 14 Закону № 1706-VII (Заборона дискримінації) передбачено: внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами.
Отже, спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи.
Суд також зазначає, що у цій справі сам факт існування у позивача права на отримання пенсії не оспорюється сторонами. Суть права позивача є достатньо чіткою і передбаченою діючим законодавством. Суд враховує, що в силу положень статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини вимоги щодо пенсії безперечно підпадають під дію цієї статті і вважаються майном, а майно, яке має особа-це конвенційне поняття права власності, та як абсолютне тлумачення, це те на що особа може розраховувати.
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: "перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою" (параграф 30).
Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).
Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).
За рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Щокін проти України": перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним.
Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки на умовах, передбачених законом, а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення законів. Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).
У справі «Рисовський проти України» Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу належного урядування. Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
Перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках передбачених законом.
Відповідач не навів жодної норми Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», що передбачають законність невиплати нарахованої та не виплаченої заборгованості, тому є безпідставними доводи відповідача стосовно відсутності фінансування органів ПФУ як підставу для невиплати нарахованої пенсії.
Також суд зазначає, що постанови Кабінету міністрів України є підзаконними нормативно-правовими актами, які не можуть обмежувати встановлені законодавством права на отримання пенсії позивачем.
Законом, який встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження» (далі - рішення суду), та особливості їх виконання є Закон України від 5 червня 2012 року № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі - Закон № 4901-VI).
Частиною 2 ст. 1 Закону № 4901-VI передбачено, що держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація (далі - державне підприємство); юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства (далі - юридична особа).
В частині 1 ст. 3 Закону № 4901-VI встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Отже, суд вважає, що право позивача на отримання нарахованої йому суми пенсії має бути забезпечено шляхом стягнення цих коштів з відповідача в порядку, особливості якого передбачені Законом № 4901-VI.
Стаття 14 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» має назву «Заборона дискримінації і наступний зміст: Внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами».
Суд апеляційної інстанції враховує приписи ч. 1 - 3 ст. 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», в яких закріплено:
1. Для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
2. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
3. Громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина з інвалідністю та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Крім того, Європейський Суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини, потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п. 53 рішення у справі Ковач проти України від 07 лютого 2008 року, п. 59 рішення у справі «Мельниченко проти України» від 19 жовтня 2004 року, п. 50 рішення у справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року, п. 54 рішення у справі «Швидка проти України» від 30 жовтня 2014 року тощо).
Це означає, що суд має оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними та людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав.
Відповідно до частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
За статтею 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.
У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності" (пункт 74 рішення Європейського Суду з прав людини у справі Фон Мальтцан та інші проти Німеччини). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є "активом", на який може розраховувати громадянин як на свою власність (Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany № 71916/01, № 71917/01 та № 10260/02)
Аналогічний підхід до застосування вказаних норм права висловлений Верховним Судом у постановах від 20 лютого 2018 року (справа № 336/4675/17), від 21 червня 2018 року (№ 523/1124/17), від 03 липня 2018 року (справа № 521/940/17) та від 18 липня 2018 року (справа № 490/6755/15-а), які враховуються судом при вирішенні даної справи відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України.
З огляду на викладене, суд дійшов правильного висновку, що бездіяльність суб'єкта владних повноважень щодо невиплати заборгованості з пенсії за певний період підлягає визнанню протиправною, а порушені права захисту шляхом стягнення з органу Пенсійного фонду на користь позивача заборгованості з пенсії в судовому порядку (п. 10 ч. 2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України).
Аналогічні висновки щодо застосування норм права викладені в постанові Верховного Суду від 03 травня 2018 року в справі № 805/402/18 (провадження № Пз/9901/20/18), які відповідно до ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України мають бути враховані судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.
Суд зауважує, що постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.2018 № 649 затверджено Порядок погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду, зазначеним порядком визначено механізм погашення заборгованості, що утворилася внаслідок нарахування (перерахунку) пенсійних виплат на виконання судових рішень, за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті Пенсійному фонду України на цю мету.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 22.07.2020 у справі № 640/5248/19 рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 листопада 2019 року змінено. Пункт 2 резолютивної частини рішення викладений у наступній редакції: «Визнати протиправними та нечинними пункти 1 та 2 постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2018 року № 649 «Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду».
Постановою Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 640/5248/19 Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 12.11.2019, з урахуванням внесених апеляційним судом змін, та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22.07.2020 у справі № 640/5248/19 залишено без змін.
Тобто, вищевказаного Порядку не існує.
Суд зазначає, що відповідачем не надано до суду будь - яких доказів вчинення позивачем відповідних дій на виконання процедури, визначеної Порядком погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду, як не надано і доказів повідомлення позивача про здійснення таких дій.
Таким чином, у спірних правовідносинах мали місце не дії відповідача, а його бездіяльність у формі невиплати позивачу заборгованості з пенсії.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2013 року № 21-87а13.
Згідно ч. 2 ст. 5 КАС України визначено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Пунктом 10 частини 2 статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Приписами п.1 ч. 1 ст. 371 КАС України визначено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.
З урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду не вбачається.
Керуючись ст. ст. 205, 308, 311, 313, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 371 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 23 лютого 2022 року - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 23 лютого 2022 року у справі № 200/14802/21 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повне судове рішення складено 5 грудня 2022 року.
Головуючий суддя Г.М. Міронова
Судді І.В. Геращенко
Е.Г.Казначеєв