01 грудня 2022 року м. Харків Справа № 922/4880/21
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Бородіна Л.І., суддя Здоровко Л.М. , суддя Лакіза В.В.,
за участю секретаря судового засідання Садонцевої Л.К.,
за участю представників сторін:
від позивача: прокурор Горгуль Н.В., посвідчення від 09.10.2020 № 057317;
від 1-го відповідача: адвокат Рижков І.П., на підставі ордеру від 17.12.2021 серії ВІ 1071465, свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю від 11.02.2020 №3309;
від 2-го відповідача: не з'явився;
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщені Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури, м. Харків,
на рішення Господарського суду Харківської області від 15.08.2022, ухвалене в приміщенні Господарського суду Харківської області в м. Харкові об 11:24 год, повний текст якого складений 24.08.2022, та на додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 05.09.2022, ухвалене в приміщенні Господарського суду Харківської області в м. Харкові, повний текст якого складений 05.09.2022 (суддя Гребенюк Т.Д.),
у справі №922/4880/21
за позовом: Керівника Харківської окружної прокуратури Харківської області, м.Харків,
до 1-го відповідача: Фізичної особи-підприємця Савченко Людмили Миколаївни, м. Харків,
до 2-го відповідача: Вільхівської сільської ради, с. Вільхівка, Харківська область,
про визнання незаконним рішення, визнання недійсним договору про встановлення земельного сервітуту та повернення земельної ділянки,
З метою захисту інтересів держави до Господарського суду Харківської області звернувся прокурор з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця Савченко Людмили Миколаївни (далі ФОП Савченко Л.М.) та Вільхівської сільської ради, в якій просить:
- визнати незаконним рішення LVI сесії VII скликання Вільхівської сільської ради Харківського району Харківської області від 25.09.2020 "Про встановлення земельного сервітуту" в частині встановлення земельного сервітуту шляхом укладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту між Вільхівською сільською радою та ФОП Савченко Л.М. на частину земельної ділянки 0,0042 га, розташованої у с. Вільхівка по вул. Центральній Харківського району Харківської області для розміщення тимчасової споруди - землі громадської забудови (комерційне використання) за рахунок категорії земель житлової та громадської забудови строком до 23.12.2024;
- визнати недійсним і припинити на майбутнє договір про встановлення земельного сервітуту № 2 від 21.10.2020 на земельну ділянку, власником якої є Вільхівська сільська рада, площею 0,0042 га, кадастровий номер 6325184001:00:002:0077, яка розташована по вул. Центральній в с. Вільхівка Харківського району Харківської області, укладений між Вільхівською сільською радою Харківського району Харківської області та ФОП Савченко Л.М.;
- зобов'язати ФОП Савченко Л.М. повернути земельну ділянку, площею 0,0042га, кадастровий номер 6325184001:00:002:0077, яка розташована по вул. Центральній в с.Вільхівка Харківського району Харківської області у стані, в якому вона була одержана, Вільхівській сільській раді.
В обґрунтування позову прокурор зазначає, що Вільхівською сільською радою надано земельну ділянку ФОП Савченко Л.М. для здійснення підприємницької діяльності в порушення вимог законодавства, зокрема, порядку та підстав надання земельних ділянок.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 15.08.2022 у справі №922/4880/21 у задоволенні позову керівника Харківської окружної прокуратури Харківської області відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірне рішення LVI сесії VII скликання Вільхівської сільської ради Харківського району Харківської області від 25.09.2020 "Про встановлення земельного сервітуту" в частині встановлення земельного сервітуту шляхом укладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту між Вільхівською сільською радою та ФОП Савченко Л.М. на частину земельної ділянки, 0,0042 га, розташованої у с. Вільхівка по вул. Центральній Харківського району Харківської області для розміщення тимчасової споруди - землі громадської забудови (комерційне використання) за рахунок категорії земель житлової та громадської забудови строком до 23.12.2024, прийнято уповноваженим суб'єктом, із наступним укладенням договору про встановлення земельного сервітуту № 2 від 21.10.2020 на земельну ділянку, власником якої є Вільхівська сільська рада, із зазначенням всіх істотних умов, передбачених чинним законодавством для земельних сервітутів. Метою земельного особистого строкового сервітуту є задоволення потреб землекористувача земельної ділянки в ефективному її використанні для розміщення тимчасової споруди; умовою встановлення сервітуту є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, а сервітут, який встановлюється, є найменш обтяжливим для власника земельної ділянки. Суд першої інстанції зазначив про відсутність підстав для визнання недійсним і припинення на майбутнє договору про встановлення земельного сервітуту №2 від 21.10.2020, та, як наслідок, про відсутність підстав для повернення земельної ділянки Вільхівській сільській раді.
Додатковим рішенням Господарського суду Харківської області від 05.09.2022 у справі №922/4880/21 заяви представника ФОП Савченко Л.М. про ухвалення додаткового судового рішення задоволено. Стягнуто з Харківської обласної прокуратури на користь ФОП Савченко Л.М. понесені судові витрати на професійну правничу допомогу у сумі 12000,00 грн.
Під час розгляду заяви першого відповідача про ухвалення додаткового рішення місцевий господарський суд дійшов висновку, що заявлена сума витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 12000,00 грн є співмірною із складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами), такою, що підтверджена наданими доказами, у зв'язку з чим заяви про ухвалення додаткового судового рішення підлягають задоволенню, а витрати - стягненню.
Не погодившись з рішенням та додатковим рішенням Господарського суду Харківської області у справі №922/4880/21, до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернувся заступник керівника Харківської обласної прокуратури, який просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 15.08.2022 у справі №922/4880/21 та постановити нове рішення про задоволення позову прокурора; скасувати додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 05.09.2022 у справі №922/4880/21 та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні заяви представника ФОП Савченко Л.М. про ухвалення додаткового рішення; здійснити розподіл судових витрат у справі, судові витрати покласти на відповідачів та відшкодувати на користь прокуратури судові витрати за подання позову та апеляційної скарги.
Посилаючись на ст.ст. 401, 404 ЦК України, ст.ст.98, 100 Земельного кодексу України, апелянт вважає, що судом першої інстанції не враховано, що наведені норми права містять імперативні положення про те, що право земельного сервітуту може бути встановлене щодо земельної ділянки для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом, тобто у виняткових випадках, коли в інший спосіб це здійснити неможливо. З посиланням на правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду від 04.02.2020 у справі №905/798/19, від 21.02.2018 у справі №905/3280/16, від 23.09.2020 у справі №917/133/17, від 22.09.2021 у справі №904/144/20, прокурор зазначає, що правова природа сервітуту не передбачає можливості сервітуарія здійснювати підприємницьку діяльність на земельній ділянці, якою він користується, а також отримувати продукцію і доходи від користування землею, зазначеними правомочностями може бути наділений лише орендар на підставі договору оренди земельної ділянки. Наполягає, що 1-м відповідачем не доведено неможливості в інший спосіб реалізувати надані йому правомочності щодо належного йому майна, окрім як встановлення земельного сервітуту. На думку скаржника, судом першої інстанції безпідставно не враховано, що реальною потребою 1-го відповідача є не задоволення потреб, обумовлених ст. 404 ЦК України та ст. 98 ЗК України, а отримання права володіння та користування земельною ділянкою з метою провадження підприємницької діяльності, тобто земельну ділянку фактично було надано в оренду, що зумовлює застосування до спірного договору положень законодавства, яке регулює правовідносини, пов'язані із орендою земельних ділянок державної та комунальної форми власності. Зазначає, що той факт, що нормами для встановлення тимчасової споруди не вимагається наявність документа на землекористування, не свідчить про використання спірної земельної ділянки відповідно до вимог закону. Наполягаючи на удаваності правочину, укладеного між відповідачами, прокурор зазначає, що за правовою природою оспорюваний договір є прихованим договором оренди землі, який укладений з порушенням норм чинного законодавства, зокрема без проведення земельних торгів.
В обґрунтування доводів щодо скасування додаткового рішення місцевого суду апелянт посилається на ненаправлення до органів прокуратури заяви про ухвалення додаткового рішення разом з додатками, що позбавило позивача можливості надати свої заперечення. Зазначає, що суд першої інстанції обмежився констатацією наданих юридичних послуг за переліком, не обґрунтовуючи їх вартість з точки зору складності справи, витраченого адвокатом часу та співрозмірності у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. А тому вважає встановлення представнику 1-го відповідача гонорару в розмірі 12000,00 грн за надання послуг при розгляді однієї судової справи, що практично дорівнює середній місячній заробітній платі працівника, необґрунтованим.
У відзиві на апеляційну скаргу ФОП Савченко Л.М. зазначає, що законодавством не передбачено, що розміщення тимчасової споруди для здійснення підприємницької діяльності можливе лише за наявності оформленого права власності або користування земельною ділянкою, в межах якої буде встановлено таку тимчасову споруду. Вказує, оскільки земельна ділянка площею 0,0042 га не є сформованою та не є об'єктом цивільних прав, вона не може бути передана в оренду. Наголошує на тому, що Вільхівська сільська рада не має наміру здійснювати поділ земельної ділянки, оскільки планує її використовувати за певним цільовим призначенням, але у зв'язку з відсутністю коштів в бюджеті, вирішила тимчасово дозволити розміщення на її частині тимчасових споруд. 1-й відповідач вважає, оскільки забудова земельної ділянки не відбувається, зазначене свідчить, що земельна ділянка не використовується. Наполягає, що Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності" №3038 та Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затверджений наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 № 244, не містять юридичних приписів щодо обов'язкового попереднього або наступного набуття суб'єктами господарювання будь-яких прав на земельні ділянки, на які вони мають бажання встановити ТС для здійснення підприємницької діяльності.
Також першим відповідачем зазначено, що понесені ФОП Савченко Л.М. при розгляді справи №922/4880/21 у суді першої інстанції витрати на професійну правничу допомогу в сумі 12000,00 грн є документально підтвердженими, а прокурор у судовому засіданні, 05.09.2022, вказуючи про неспівмірність та непропорційність судових витрат, не довів та не надав доказів на підтвердження такої позиції.
Крім того, просить стягнути з Прокуратури Харківської області на користь ФОП Савченко Л.М. понесені судові витрати на професійну правничу допомогу під час розгляду справи в Східному апеляційному господарському суду.
30.11.2022 до Східного апеляційного господарського суду від ФОП Савченко Л.М. надійшло клопотання в порядку ч. 8 ст. 129 ГПК України, в якому заявник повідомив, що докази на підтвердження розміру витрат на правничу допомогу, які ФОП Савченко Л.М. має сплатити у зв'язку з представництвом її інтересів в Східному апеляційному господарському суді Харківської області у справі № 922/4880/21, будуть подані протягом п'яти днів після ухвалення судового рішення.
01.12.2022 від ФОП Савченко Л.М. до Східного апеляційного господарського суду надійшли додаткові пояснення у справі щодо практики Верховного Суду, на яку здійснено посилання в апеляційній скарзі прокурором.
Другий відповідач наданим йому правом не скористався та не направив до суду відзив на апеляційну скаргу.
Відповідно до ч. 3 ст. 263 ГПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
В судовому засіданні апеляційної інстанції прокурор наполягала на доводах апеляційної скарги, просила суд її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову, додаткове рішення місцевого суду просить скасувати та прийняти нове рішення про відмову у стягненні витрат на правову допомогу першого відповідача.
Представник 1-го відповідача проти задоволення апеляційної скарги заперечив, просив залишити рішення від 15.08.2022 та додаткове рішення від 05.09.2022 без змін, а також стягнути з позивача судові витрати на професійну правничу допомогу під час розгляду справи в Східному апеляційному господарському суду, зазначив, що докази на підтвердження розміру витрат на правничу допомогу будуть подані протягом п'яти днів після ухвалення постанови.
Представник Вільхівської сільської ради до судового засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення копії ухвали апеляційного суду про призначення справи до розгляду.
Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Зважаючи на те, що в матеріалах справи містяться докази належного повідомлення всіх учасників судового процесу, а також те, що явка сторін не визнавалася судом обов'язковою, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності представника другого відповідача.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора та представника 1-го відповідача, перевіривши повноту встановлених судом першої інстанції обставин справи та доказів на їх підтвердження, їх юридичну силу та доводи апеляційної скарги, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила таке.
24.09.2019 до Виконавчого комітету Вільхівської сільської ради звернулась ФОП Савченко Л.М. із заявою про розгляд питання щодо можливості встановлення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності та з проханням розмістити стаціонарну тимчасову споруду розмірами 4,2х7,0 площею по зовнішньому контуру 30 кв.м за адресою: Харківська область, с. Вільхівка, вул. Центральна, згідно доданих графічних матеріалів.
Відповідно до рішення виконавчого комітету Вільхівської сільської ради Харківського району Харківської області від 28.10.2019 № 58 "Про попереднє погодження місця розташування тимчасової споруди" Савченко Л.М. попередньо погоджено місце розташування тимчасової споруди на території Вільхівської сільської ради у с. Вільхівка по вул. Центральній Харківського району Харківської області відповідно до графічних матеріалів, доданих до заяви Савченко Л.М., за умови дотримання чинних будівельних норм та оформлення документації на розміщення тимчасових споруд відповідно до вимог чинного законодавства.
Разом з тим, 23.12.2019 Відділом містобудування та архітектури райдержадміністрації видано ФОП Савченко Л.М. Паспорт прив'язки стаціонарної тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності - торговельний павільйон за адресою: Харківська область, Харківський район, вул. Центральна, ТС 7, с. Вільхівка. Паспорт дійсний до 23.12.2024.
Згідно інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку (запит від 28.10.2021) земельна ділянка з кадастровим номером 6325184001:00:002:0077, загальною площею 0,2843 га, розташована на вул. Центральній в с. Вільхівка Харківського району Харківської області, перебуває в комунальній власності, цільове призначення - землі житлової та громадської забудови, вид використання - для розташування торговельного комплексу та центру молоді.
22.01.2020 ФОП Савченко Л.М. звернулася до Вільхівського сільського голови Ємця Ю.І. із заявою на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, кадастровий номер 6325184001:00:002:0077, орієнтовною площею 42 кв.м, на яку поширюється право сервітуту для розміщення тимчасової споруди в с. Вільхівка по вул. Центральній, ТС 7, згідно Паспорту прив'язки стаціонарної тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності, виданого відділом містобудування та архітектури Харківської райдержадміністрації 23.12.2019.
Рішенням L сесії VII скликання Вільхівської сільської ради Харківського району Харківської області від 18.03.2020 "Про надання згоди ФОП Савченко Л.М. на розробку технічної документації на частину земельної ділянки, на яку поширюється право земельного сервітуту для розміщення ТС" ФОП Савченко Л.М. надано згоду на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки з кадастровим номером 6325184001:00:002:0077, орієнтовною площею 42 кв.м, на яку поширюється право земельного сервітуту, для розміщення тимчасової споруди в с. Вільхівка по вул. Центральній, ТС 7, Харківського району Харківської області.
На замовлення ФОП Савченко Л.М. інженером землевпорядником ФОП Білоусовим Є.В. розроблено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки з кадастровим номером 6325184001:00:002:0077, на яку поширюється право сервітуту для розміщення тимчасової споруди.
22.07.2020 ФОП Савченко Л.М. подано заяву (вх.№469/0211) Вільхівській сільській раді з проханням встановити строковий особистий земельний сервітут на частину земельної ділянки з кадастровим номером 6325184001:00:002:0077 відповідно до технічної документації із землеустрою та Паспорта прив'язки стаціонарної тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності, виданого відділом містобудування та архітектури Харківської райдержадміністрації 23.12.2019.
Відповідно до п.3 Рішення LVI сесії VII скликання Вільхівської сільської ради Харківського району Харківської області від 25.09.2020 "Про встановлення земельного сервітуту" встановлено земельний сервітут шляхом укладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту між Вільхівською сільською радою та ФОП Савченко Л.М. на частину земельної ділянки площею 0,0042 га, розташованої у с. Вільхівка по вул. Центральній Харківського району Харківської області, для розміщення тимчасової споруди - землі громадської забудови (комерційне використання) за рахунок земель житлової та громадської забудови. Встановлено плату за використання земельної ділянки в розмірі 12% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки.
Між Вільхівською сільською радою та ФОП Савченко Л.М. (сервітуарій) 21.10.2020 укладений договір № 2 про встановлення земельного сервітуту, відповідно до умов якого земельний сервітут площею 0,0042 га встановлюється відносно земельної ділянки комунальної власності площею 0,2843 га за рахунок категорії земель житлової та громадської забудови, за цільовим призначенням для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови для розташування торговельного комплексу та центру молоді за кадастровим номером 6325184001:00:002:0077, що розташована у с. Вільхівка по вул. Центральній Харківського району Харківської області в інтересах ФОП Савченко Л.М. на право на розміщення тимчасової споруди ТС 7 (малої архітектурної форми) згідно з кадастровим планом меж сервітуту земельної ділянки (п. 1 Договору).
Згідно з п. 2.1 Договору встановлюється строковий земельний сервітут на термін дії Паспорта прив'язки стаціонарної тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності - торговельний павільйон, виданого відділом містобудування та архітектури Харківської райдержадміністрації 23.12.2019 за реєстраційним № 22, а саме до 23.12.2024.
Пунктом 2.2 Договору встановлено, що після закінчення строку дії Договору земельного сервітуту ФОП Савченко Л.М. має переважне право на укладення його на новий строк за умови належного виконання умов Договору сервітуту.
За п. 2.3 Договору для поновлення Договору земельного сервітуту сервітуарій повинен не пізніше, як за 60 днів до закінчення терміну його дії звернутися із заявою до сільської ради про його поновлення із зазначенням бажаного строку сервітутного землекористування.
Поновлення Договору земельного сервітуту оформляється додатковою угодою до Договору земельного сервітуту, яка є його невід'ємною частиною, або шляхом укладення нового Договору (у разі, якщо на момент прийняття рішення про поновлення термін Договору сервітуту скінчився) (п. 2.4 Договору).
За п. 3.1 Договору форма плати за Договором є безготівкова. Здійснення плати розпочинається після реєстрації Договору.
Розмір плати за земельну ділянку на рік становить 12% від нормативної грошової оцінки цієї земельної ділянки і на дату підписання становить 2680,02 грн (п. 3.2 Договору).
Відповідно до п. 3.3 Договору плата по Договору вноситься ФОП Савченко Л.М. щомісячно протягом 30 календарних днів, наступних за останнім календарним днем податкового звітного місяця.
Пунктом 3.7 Договору передбачено, що сервітуарій здійснює сплату за користування сервітутом за цим Договором протягом всього строку його дії, починаючи з дати (моменту укладення цього Договору. Датою (моментом) укладення цього Договору є дата його державної реєстрації.
Сільська рада, зокрема, має право вимагати своєчасного внесення оплати (п. 4.1 Договору).
Сервітуарій, в свою чергу, має право приступати до використання земельної ділянки для цілей, вказаних у договорі, після реєстрації цього договору; вимагати усунення перешкод, які виникають при використанні земельної ділянки, відносно якої встановлено особистий сервітут (п. 4.3 Договору).
Відповідно до п. 5.1 Договору одностороння відмова зі сторони сервітуарія від цього договору не допускається.
Згідно з п. 5.6 Договору у разі якщо сільська рада має намір використовувати земельну ділянку, на яку встановлено земельний сервітут для власних потреб, вона повинна письмово попередити про це сервітуарія не пізніше ніж за три місяці до закінчення терміну дії цього договору.
11.11.2020 між сторонами договору складено акт передачі-прийому земельної ділянки згідно з договором № 2 від 21.10.2020, за яким Вільхівська сільська рада в особі сільського голови Ємця Ю.І. передала, а ФОП Савченко Л.М. прийняла частину земельної ділянки площею 0,0042 га, на яку за цим Договором поширюється право земельного сервітуту, що розташована у с.Вільхівка по вул. Центральній Харківського району Харківської області на право розміщення тимчасової споруди ТС 7 (малої архітектурної форми).
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 28.10.2021 №281699787 про реєстрацію іншого речового права за номером запису 39089548 державним реєстратором Вільхівської сільської ради Харківського району Харківської області 09.11.2020 за №55039272 здійснено державну реєстрацію права користування (сервітут) на земельну ділянку з кадастровим номером 6325184001:00:002:0077 по вул. Центральній в с. Вільхівка Харківського району Харківської області, правокористувач, сервітуарій: Савченко Людмила Миколаївна, цільове призначення - для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови.
Вважаючи укладений між відповідачами договір сервітуту удаваним, та таким, що по суті є прихованим договором оренди землі, укладеним з порушенням чинного земельного законодавства, зокрема, без проведення торгів, прокурор звернувся до суду з даним позовом.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 15.08.2022 у справі №922/4880/21 у задоволенні позову відмовлено з підстав, що зазначені вище.
Перевіривши матеріали справи, правильність їх юридичної оцінки та застосування місцевим господарським судом норм законодавства, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Щодо представництва інтересів держави.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Положення пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".
Згідно з абзацами 1 і 2 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Відповідно до абзаців 1-3 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Водночас згідно з положеннями частин 3-5 статті 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження в якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Таким чином, зі змісту зазначених законодавчих положень вбачається, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
"Нездійснення захисту" має прояв у пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він обізнаний про порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Суд звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
Разом з тим прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17).
Таким чином, прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.
Таким чином, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
У такому випадку суд зобов'язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.
У контексті вищенаведеного колегія суддів зазначає, що за своїм змістом положення статті 23 Закону України "Про прокуратуру" спрямовані саме на забезпечення балансу прав, свобод та інтересів учасників процесу з метою, з одного боку, недопущення підміни прокурором належного суб'єкта владних повноважень або надання необґрунтованих переваг відповідним суб'єктам, права яких порушуються, а з іншого боку, захисту інтересів держави у випадку, коли цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює їх захист.
З огляду на викладене, встановлюючи підстави для представництва прокурором інтересів держави, суд повинен здійснити оцінку не тільки виконання ним обов'язку попереднього (до звернення до суду) повідомлення відповідного суб'єкта владних повноважень, яке є останнім перед безпосереднім поданням позову, а й наявних у справі інших доказів щодо обставин, які йому передували, зокрема попереднього листування між прокурором та зазначеним органом, що за своїм змістом може мати різний характер.
При цьому якщо в процесі такої оцінки буде встановлено, що листування було спрямоване на отримання документів та/або інформації про можливе порушення і пов'язане саме зі з'ясуванням факту його наявності або відсутності, то обов'язковим є подальше інформування відповідного органу про виявлені прокурором порушення та надання відповідному органу можливості відреагувати протягом розумного строку на повідомлення при поданні відповідного позову прокурором, що відповідає змісту положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру", усталеній практиці Європейського суду з прав людини та Верховного Суду.
Водночас якщо попереднє листування свідчить про те, що воно мало характер інформування відповідного органу про вже раніше виявлені прокурором порушення, і такий орган протягом розумного строку на зазначену інформацію не відреагував або відреагував повідомленням про те, що він обізнаний (у тому числі до моменту отримання інформації від прокурора) про порушення, але не здійснював та/або не здійснює та/або не буде здійснювати захист порушених інтересів, то у такому випадку наявні підстави для представництва, передбачені абзацом першим частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру". У такому разі дотримання розумного строку після повідомлення про звернення до суду не є обов'язковим, оскільки дозволяє зробити висновок про нездійснення або здійснення неналежним чином захисту інтересів держави вказаним органом.
Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 26.05.2021 у справі №926/14/19.
Верховний Суд звертає увагу, що критерій "розумності", який наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, має визначатися судом з урахуванням великого кола чинників.
До таких чинників відноситься, зокрема, але не виключно, обізнаність компетентного органу про наявність правопорушення або про можливе порушення інтересів держави та вжиті ним заходи з моменту виникнення такої обізнаності, спрямовані на захист інтересів держави.
Схожі за змістом висновки сформовані у постановах Верховного Суду від 07.04.2021 у справі № 913/124/10, від 08.04.2021 у справі № 925/11/19.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 зроблено висновок про те, що невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.
При цьому, прокурор не зобов'язаний встановлювати причини, за яких відповідний орган не здійснює захисту своїх інтересів (правові висновки наведені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.04.2019 у справі №910/3486/18, від 16.08.2018 у справі №910/21265/17).
Як вбачається з матеріалів справи, предметом позовних вимог у даній справі є визнання незаконним та скасування рішення LVI сесії VII скликання Вільхівської сільської ради Харківського району Харківської області від 25.09.2020; визнання недійсним і припинення на майбутнє договору про встановлення земельного сервітуту № 2 від 21.10.2020 на земельну ділянку з кадастровим номером 6325184001:00:002:0077, укладеного між Вільхівською сільською радою Харківського району Харківської області та ФОП Савченко Л.М.; зобов'язання ФОП Савченко Л.М. повернути земельну ділянку з кадастровим номером 6325184001:00:002:0077 Вільхівській сільській раді.
У зв'язку з тим, що Вільхівська сільська рада, як орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, виступає у даній справі відповідачем, прокурор звертається до суду за захистом державних інтересів самостійно і набуває статусу позивача, без визначення органу, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження щодо захисту інтересів держави.
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 15.06.2021 у справі №908/1664/19 зазначив, що визначення прокурором свого правового статусу як самостійного позивача у справі, за наявності органу місцевого самоврядування, уповноваженого на здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, не нівелює його обов'язку щодо дотримання порядку представництва, дотримання процедури, встановленої частинами 3 і 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", та надання можливості такому органу самостійно звернутися до суду за захистом порушених прав держави.
Прокурор за певних обставин може звертатися до суду в інтересах держави і в особі органу місцевого самоврядування, зокрема тоді, коли цей орган є стороною правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. Оскільки таку позовну вимогу вправі заявити, зокрема, будь-яка сторона правочину, відповідний орган як така сторона може бути позивачем. У такій ситуації прокурор для представництва інтересів держави в особі компетентного органу як сторони правочину має продемонструвати, що цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист відповідних інтересів, не реагуючи на повідомлення прокурора про наявність підстав для звернення до суду. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі №469/1044/17 та постанові Верховного Суду від 08.12.2020 у справі №908/1664/19.
Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.
На виконання вимог ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" Харківська окружна прокуратура листом від 28.10.2021 №62-3076 вих-21 повідомила Вільхівську сільську раду про виявлені порушення і надала строк для самостійного вжиття заходів для їх усунення, а також про намір представництва прокурором інтересів держави в суді у випадку нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів держави за вказаним фактом.
У відповідь Вільхівська сільська рада листом №2178/02-11 від 17.11.2021 повідомила, що передача спірної земельної ділянки в оренду суб'єктам підприємницької діяльності виключно для розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм) не сприятиме ефективному використанню земельної ділянки та не відповідатиме інтересам територіальної громади в цілому.
З моменту отримання повідомлення Вільхівська сільська рада за наявності підстав не вжила заходів до судового захисту інтересів держави шляхом подачі відповідної позовної заяви.
За твердженням прокурора така усвідомлена пасивна поведінка Вільхівської сільської ради безумовно свідчить про неналежне здійснення своїх повноважень щодо захисту інтересів держави, а тому наявні достатні підстави для звернення до суду прокурора в інтересах держави.
Колегія суддів зазначає, що захист інтересів держави в особі територіальної громади міста має здійснювати відповідна міська рада, проте, у разі, коли саме цей орган місцевого самоврядування вчинив дії у вигляді прийняття рішення, яке є незаконним та порушує інтереси держави в особі територіальної громади, правомірним є звернення до суду прокурора та визначення сільської ради відповідачем, оскільки іншого органу місцевого самоврядування, який би міг здійснити захист інтересів держави в особі територіальної громади, не існує.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема у постанові Верховного Суду від 24.09.2020 у справі №922/3272/18.
Отже, у позовній заяві прокурором обґрунтовано наявність підстав для представництва інтересів держави та зазначено, у чому полягають інтереси держави та їх порушення у цих правовідносинах, а тому звернення прокурора з позовною заявою у даній справі є таким, що узгоджується з положеннями статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та відповідними приписами Господарського процесуального кодексу України.
Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, суд апеляційної інстанції виходить з такого.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 16 цього Кодексу передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналогічну норму права наведено у статті 20 ГК України.
За змістом зазначених норм права, суд, шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права та охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог.
Відповідно до ст. 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку.
Згідно з ч. 1 ст. 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
Статтею 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Згідно з ч. 1 ст. 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Зазначені положення законодавства свідчать про те, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права.
Предметом позову у цій справі є вимога про визнання незаконним рішення LVI сесії VII скликання Вільхівської сільської ради Харківського району Харківської області від 25.09.2020 "Про встановлення земельного сервітуту" в частині встановлення земельного сервітуту шляхом укладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту між Вільхівською сільською радою та ФОП Савченко Л.М. на частину земельної ділянки 0,0042 га, розташованої у с. Вільхівка по вул. Центральній Харківського району Харківської області.
Розгляд позову про визнання спірного рішення ради недійсним (незаконним) впливає на законність документів, виданих на підставі оспорюваного рішення, та відновить порушені права власника (користувача) спірної земельної ділянки.
Аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 923/466/17.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.06.2018 у справі №916/1979/13 визначила, що рішення органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства. Вимога про визнання рішення незаконним може розглядатись як спосіб захисту порушеного цивільного права згідно із ст. 16 ЦК України, якщо фактично підставою пред'явлення позовної вимоги є оспорювання права особи, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
Враховуючи викладене, а також те, що такий спосіб захисту як визнання рішення ради недійсним (незаконним) встановлено нормами законодавства, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи першого відповідача про неналежність обраного позивачем способу захисту.
Згідно із частинами 2, 3 ст. 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - це одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Якщо тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності є малою архітектурою формою, її встановлення здійснюється відповідно до Закону України "Про благоустрій населених пунктів".
Частиною 4 ст. 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" установлено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.
Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 №244 затверджено Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.
Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.06.2018 у справі №905/1552/16, механізм розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності регулюється Порядком, затвердженим Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 №244; для розміщення тимчасової споруди за умови наявності відповідного рішення органу місцевого самоврядування земельна ділянка не відводиться, а обов'язок щодо зазначення площі земельної ділянки згідно з документами на землекористування стосується лише тих суб'єктів господарювання, які є власниками земельної ділянки.
Разом з тим, той факт, що виходячи з Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності для встановлення тимчасової споруди не вимагається наявність документа на землекористування, не свідчить про використання спірної земельної ділянки відповідно до вимог закону.
Зазначені висновки викладені у Постанові Верховного Суду від 22.09.2021 у справі №904/144/20.
Крім того, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що надання судом оцінки правомірності розміщення 1-м відповідачем на спірній земельній ділянці торговельного павільйону як тимчасової споруди, в даному випадку не входить до предмета спору.
За приписами частин другої, четвертої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
За змістом положень ст.ст. 626, 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ст. 638 ЦК України).
Статтею 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Згідно з частинами 1, 2 ст. 98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).
Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.
Строк дії земельного сервітуту, що встановлюється договором між особою, яка вимагає його встановлення, та землекористувачем, не може бути більшим за строк, на який така земельна ділянка передана у користування землекористувачу.
Частинами 1, 2 ст. 404 ЦК України встановлено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.
Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.
Види права земельного сервітуту встановлені статтею 99 ЗК України. Власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення земельних сервітутів, зокрема, на право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм) (пункт в).
Відповідно до ч. 1, абзаців 1, 4 ч. 2 ст. 100 ЗК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
Разом з тим, статтею 13 Закону України "Про оренду землі" (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору) визначено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 15 цього Закону істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.
З положень ч. 5 ст. 403 ЦК України і частини третьої статті 98 Земельного кодексу України вбачається, що встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.
Тоді як за змістом ст.ст. 24, 25 Закону України "Про оренду землі" оренда передбачає для орендаря усі права щодо володіння та користування об'єктом оренди, права орендаря не можуть бути обмежені власником.
Тобто, на відміну від договору оренди землі, за яким орендареві передається право володіння та користування земельною ділянкою, за правом земельного сервітуту жодну із правомочностей власника земельної ділянки набувач сервітуту в повному обсязі не отримує.
При цьому у відповідності до ч. 4 ст. 98 ЗК України сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений, та відповідно до ч. 1 ст. 401 ЦК України встановлюється виключно у разі, коли потреби особи, в інтересах якої встановлюється сервітут, не можуть бути задоволені іншим способом.
Зі змісту наведених норм права вбачається, що право земельного сервітуту може бути встановлене щодо земельної ділянки для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом, тобто у виняткових випадках, коли в іншій спосіб це здійснити неможливо.
Проте, з обставин справи та досліджених доказів не вбачається, що потреба у встановлені строкового сервітуту для встановлення тимчасової споруди для комерційного використання на спірній земельній ділянці не могла бути задоволена іншим способом, аніж встановлення земельного сервітуту, зокрема, шляхом надання земельної ділянки в оренду.
Так, зміст статті 1 Закону України "Про оренду землі" напряму передбачає, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Зі спірного договору вбачається, що метою встановлення земельного сервітуту є розміщення тимчасової споруди торговельного павільйону, що передбачає здійснення підприємницької діяльності з торгівлі.
Проте, правова природа сервітуту не передбачає можливості сервітуарія (особи, на користь якої встановлено сервітут) здійснювати підприємницьку діяльність на території, якою він користується, а також отримувати продукцію і доходи від користування землею.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22.09.2021 у справі №904/144/20.
Крім того, у постанові Верховного Суду від 04.02.2020 у справі №905/798/19 викладено правову позицію, що встановлення особистого строкового сервітуту щодо спірної земельної ділянки, зокрема, з метою провадження підприємницької діяльності не відповідає правовій природі земельного сервітуту та меті його надання.
Натомість орендар вправі самостійно господарювати на земельній ділянці, проводячи при цьому підприємницьку або інший вид діяльності. Відповідно, орендар може мати економічну вигоду від такого господарювання на землі, а саме - отримувати продукцію і доходи.
Як вбачається з Паспорта прив'язки від 23.12.2019, земельна ділянка по вул. Центральній, ТС 7, с. Вільхівка буде використовуватися під розміщення стаціонарної тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності - для розміщення торговельного павільйону.
Тобто, зазначена земельна ділянка ФОП Савченко Л.М. буде використовуватися саме для здійснення підприємницької діяльності.
Розміщення на земельній ділянці комунальної власності майна 1-го відповідача - торговельного павільйону для здійснення підприємницької діяльності позбавляє сільську раду можливості самостійного використання даної земельної ділянки.
Колегія суддів зауважує, що надання земельної ділянки особі для здійснення на ній підприємницької діяльності, зокрема, шляхом розміщення торговельного павільйону безпосередньо пов'язане з переданням власником земельної ділянки підприємцю правомочностей з володіння та користування такою земельною ділянкою.
Твердження 1-го відповідача щодо непередання ФОП Савченко Л.М. земельної ділянки в цілому або її частини, судова колегія вважає необґрунтованими, оскільки відповідно до акту від 11.11.2020 передачі-приймання земельної ділянки згідно з договором від 21.10.2020 №2 Вільхівська сільська рада в особі сільського голови Ємця Ю.І. передала, а ФОП Савченко Л.М. прийняла частину земельної ділянки площею 0,0042 га, на яку за цим Договором поширюється право земельного сервітуту, що розташована у с. Вільхівка по вул. Центральній Харківського району Харківської області на право розміщення тимчасової споруди ТС 7 (малої архітектурної форми).
Отже, між сторонами існують фактичні відносини з передання в користування земельної ділянки, метою яких є отримання прибутку від здійснення підприємницької діяльності шляхом розміщення на ній торговельного павільйону.
Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що зміст спірного договору та його правова природа не залежать від його назви, а умови укладеного між відповідачами оспорюваного правочину та фактичні правовідносини, що виникли між сторонами правочину свідчать про те, що останні фактично уклали договір оренди земельної ділянки.
Відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За таким правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають з його змісту.
У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.
Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.
Відтак, встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
Така правова позиція неодноразово висловлена Верховним Судом, зокрема Касаційним господарським судом у постанові від 04.07.2018 у справі №916/935/17 та Верховним Судом у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.06.2018 у справі №916/933/17.
Так, відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України "Про оренду землі" та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ч. 1, пункту "а" ч. 2 ст. 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.
Частиною 1 ст. 144 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
За змістом статті 12 ЗК України до повноважень сільських селищних, міських рад у сфері земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу, вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Згідно з п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до виключної компетенції міської ради належить вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.
Частиною 1 ст. 122 ЗК України встановлено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу (ч.2 ст. 124 ЗК України).
Відповідно до положень ч. 1 ст. 134 ЗК України земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Вищенаведені вимоги при передачі спірної земельної ділянки відповідачами дотримані не були, відповідні рішення щодо проведення земельних торгів, рішення про передачу земельної ділянки в оренду в матеріалах справи відсутні.
Крім того, виходячи зі змісту статті 15 Закону України "Про оренду землі" укладений сторонами договір не містить відомостей щодо об'єкта оренди, умов щодо орендної плати у відповідності до вимог закону.
Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 17, 19 Закону України "Про оренду землі" є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.
З огляду на викладене, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що Вільхівська сільська рада приймаючи рішення від 25.09.2020 “Про встановлення земельного сервітуту” в частині встановлення земельного сервітуту шляхом укладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту між Вільхівською сільською радою та ФОП Савченко Л.М. на частину земельної ділянки 0,0042 га, розташованої у с. Вільхівка по вул. Центральній Харківського району Харківської області для розміщення тимчасової споруди - землі громадської забудови (комерційне використання) за рахунок категорії земель житлової та громадської забудови строком до 23.12.2024 фактично здійснила розпорядження земельною ділянкою, передавши її в оренду першому відповідачу в обхід встановленої законом процедури, а саме без проведення земельних торгів, а тому зазначене рішення сільської ради є незаконним в оскаржуваній частині.
Твердження 1-го відповідача про відсутність у Вільхівської сільської ради наміру здійснювати поділ земельної ділянки, оскільки вона планує її використовувати за певним цільовим призначенням, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки вони не підтверджені жодними доказами. Натомість, з оспорюваного рішення ради від 25.09.2020 вбачається, що 2-м відповідачем щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6325184001:00:002:0077 встановлено земельні сервітути щодо чотирьох фізичних осіб-підприємців для встановлення тимчасових споруд комерціного призначення. Колегія суддів зауважує, що відповідачами також не надано жодних доказів неможливості здійснити поділ спірної земельної ділянки та надати земельні ділянки, які утворяться в результаті поділу, в оренду для здійснення підприємницької діяльності у відповідності до чинного законодавства. Інші доводи відповідача, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки вони спростовуються викладеним вище.
Відповідно до положень ст. 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачено ст. 215 ЦК кодексу України.
Частиною 1 статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Таким чином судом апеляційної інстанції встановлено, що оспорюваний правочин не відповідає вимогам законодавства щодо надання в користування земельної ділянки. Незаконна передача означеної земельної ділянки в користування на умовах особистого сервітуту порушує інтереси територіальної громади, оскільки унеможливлює правомірне її використання на умовах оренди і співмірне отримання коштів за таке користування та перешкоджає законному розпорядженню земельною ділянкою.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що договір про встановлення земельного сервітуту від 21.10.2020 №2 суперечить вимогам законодавства, тому вимога прокурора про визнання недійсним і припинення на майбутнє договору про встановлення земельного сервітуту від 21.10.2020 №2 на земельну ділянку, власником якої є Вільхівська сільська рада, площею 0,0042га, кадастровий номер 6325184001:00:002:0077, яка розташована по вул. Центральній в с. Вільхівка Харківського району Харківської області, укладеного між Вільхівською сільською радою Харківського району Харківської області та ФОП Савченко Л.М., є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.
За вимогами частини першої статті 216 Цивільного кодексу України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 Цивільного кодексу України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюванний.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість позовних вимог прокурора про повернення Вільхівській сільській раді земельної ділянки, площею 0,0042 з кадастровим номером 6325184001:00:002:0077, яка розташована по вул. Центральній в с.Вільхівка Харківського району Харківської області.
Доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження в матеріалах справи, за висновком апеляційного господарського суду вимоги скарги законні та обґрунтовані, тому вона підлягає задоволенню.
Враховуючи викладене, судова колегія дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено з невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи та з неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позовних вимог.
Водночас, оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог прокурора, враховуючи положення ст. 129 ГПК України, витрати ФОП Савченко Л.М. на професійну правничу допомогу під час розгляду справи судом першої інстанції у сумі 12000грн покладаються на 1-го відповідача.
Таким чином, додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 05.09.2022 підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у стягненні з Харківської обласної прокуратури на користь ФОП Савченко Л.М. понесених судових витрат на професійну правничу допомогу у сумі 12000грн.
Відповідно до статті 129 ГПК України судові витрати по справі покладаються на відповідачів.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, п.2 ч.1 ст. 275, п.п.3,4 ч.1 ст. 277, 281 - 284 ГПК України, Східний апеляційний господарський суд
1.Апеляційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури задовольнити.
2.Рішення Господарського суду Харківської області від 15.08.2022 у справі №922/4880/21 скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги Керівника Харківської окружної прокуратури Харківської області задовольнити.
3.Визнати незаконним рішення LVI сесії VII скликання Вільхівської сільської ради Харківського району Харківської області від 25.09.2020 "Про встановлення земельного сервітуту" в частині встановлення земельного сервітуту шляхом укладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту між Вільхівською сільською радою та Фізичною особою - підприємцем Савченко Людмилою Миколаївною на частину земельної ділянки 0,0042 га, розташованої у с. Вільхівка по вул. Центральній Харківського району Харківської області для розміщення тимчасової споруди - землі громадської забудови (комерційне використання) за рахунок категорії земель житлової та громадської забудови строком до 23.12.2024.
Визнати недійсним і припинити на майбутнє договір про встановлення земельного сервітуту № 2 від 21.10.2020 на земельну ділянку, власником якої є Вільхівська сільська рада, площею 0,0042 га, кадастровий номер 6325184001:00:002:0077, яка розташована по вул. Центральній в с. Вільхівка Харківського району Харківської області, укладений між Вільхівською сільською радою Харківського району Харківської області та Фізичною особою - підприємцем Савченко Людмилою Миколаївною.
Зобов'язати Фізичну особу - підприємця Савченко Людмилу Миколаївну повернути земельну ділянку, площею 0,0042 кадастровий номер 6325184001:00:002:0077, яка розташована по вул. Центральній в с. Вільхівка Харківського району Харківської області у стані, в якому вона була одержана, Вільхівській сільській раді.
4. Скасувати додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 05.09.2022 у справі №922/4880/21 та ухвалити нове додаткове рішення, яким відмовити Фізичній особі - підприємцю Савченко Людмилі Миколаївні у стягненні з Харківської обласної прокуратури на користь Фізичної особи-підприємця Савченко Людмили Миколаївни понесених судових витрати на професійну правничу допомогу у сумі 12000,00грн.
5.Стягнути з Вільхівської сільської ради (62431, Харківська обл., Харківський район, с.Вільхівка, вул. Центральна, 1, ЄДРПОУ 04396667) на користь Харківської обласної прокуратури (61001, м.Харків, вул. Б.Хмельницького, 4, код ЄДРПОУ 02910108) витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви у сумі 3405,00 грн та 5107,50грн - за подання апеляційної скарги.
6.Стягнути з Фізичної особи - підприємця Савченко Людмили Миколаївни ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Харківської обласної прокуратури (61001, м.Харків, вул. Б.Хмельницького, 4, код ЄДРПОУ 02910108) витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви у сумі 3405,00 грн та 5107,50грн - за подання апеляційної скарги.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок та строки оскарження в касаційному порядку встановлені статтями 286-289 ГПК України.
Повний текст постанови складений 05.12.2022.
Головуючий суддя Л.І. Бородіна
Суддя Л.М. Здоровко
Суддя В.В. Лакіза