01 грудня 2022 року м. Житомир справа № 240/19931/22
категорія 106020000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши у порядку письмового провадження заяву про ухвалення додаткового рішення у за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії,
установив:
У вересні 2022 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася у суд із позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, В/ч НОМЕР_1 ) про визнання протиправними дій щодо зменшення розміру щомісячної додаткової винагороди, яка передбачена постановою Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану» від 28 лютого 2022 року №168 (далі - Постанова №168), у період з 16 травня по 11 липня 2022 року зі 100000,00 грн до 30000,00 грн та зобов'язання нарахувати і виплатити таку винагороду за відповідний період виходячи з її розміру 100000,00 грн.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2022 року позов задоволено частково.
Визнано протиправними дії В/ч НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 додаткової винагороди, передбаченої Постановою №168 за період з 17 по 26 травня 2022 року, а також з 24 червня по 11 липня 2022 року у розмірі 100000 (сто тисяч) гривень 00 копійок та зобов'язано В/ч НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 недоплачену частину додаткової винагороди, передбаченої Постановою №168 за період з 17 по 26 травня 2022 року, а також з 24 червня по 11 липня 2022 року, виходячи з її розміру 100000 (сто тисяч) гривень 00 копійок, з урахуванням попередньо виплаченої суми такої винагороди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
21 листопада 2022 року позивач подала до суду заяву про ухвалення додаткового рішення, в якій просить стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу в розмірі 10000,00 грн., яке отримана судом 22 листопада 2022 року.
Згідно з частиною 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, суд уважає за можливе розглянути заяву у письмовому провадженні.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для ухвалення додаткового рішення у справі та стягнення витрат на правничу допомогу, суд виходить з такого.
Стаття 252 Кодексу адміністративного судочинства передбачає, що суд, який ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) щодо однієї із позовних вимог, з приводу якої досліджувалися докази, чи одного з клопотань не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не визначив способу виконання судового рішення; 3) судом не вирішено питання про судові витрати. Заяву про ухвалення додаткового судового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання судового рішення. Про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу. Додаткове рішення або ухвала про відмову у прийнятті додаткового рішення можуть бути оскаржені.
Таким чином, у випадку, якщо суд при ухваленні судового рішення по суті спору з певних причин не вирішив питання про судові витрати, або відкладення вирішення цього питання було ініційовано стороною у справі, таке питання підлягає вирішенню шляхом ухвалення судом додаткового судового рішення в порядку статті 252 Кодексу адміністративного судочинства.
Пунктом 1 частини 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Частинами 1 та 2 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно з частиною 3 цієї правової норми для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до частини 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами 3, 7 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при частковому задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд ураховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина 9 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України)
Аналіз наведених положень законодавства дає підстави для висновку, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Додатково суд уважає за необхідне зазначити, що правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначає Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року №5076-VI (далі - Закон України №5076-VI).
Пунктами 6 та 9 частини 1 статті 1 цього Закону закріплено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.
Відповідно до статті 19 Закону України №5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є:
- надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;
- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;
- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Відповідно до положень статті 26 Закону України №5076-VI адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Визначення договору про надання правової допомоги міститься в статті 1 цього Закону, згідно з якою договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
За приписами частини 3 статті 27 Закону України №5076-VI до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.
Договір про надання правової допомоги за своєю правовою природою є договором про надання послуг, який у свою чергу, врегульовано главою 63 Цивільного кодексу України. Зокрема, стаття 903 Цивільного кодексу України передбачає, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Глава 52 Цивільного кодексу України регулює загальні поняття та принципи будь-якого цивільного договору, включаючи договір про надання послуг. Стаття 632 Цивільного кодексу України регулює поняття ціни договору; за приписами цієї правової норми ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом, а якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.
Згідно зі статтею 30 Закону України №5076-VI, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Разом з тим гонорар успіху відповідно до статті 30 Закону України №5076-VI є складовою гонорару адвоката і належить до судових витрат (подібний правовий висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19).
Системний аналіз наведених вище норм законодавства дозволяє зробити наступні висновки:
(1) Договір про надання правової допомоги є підставою для надання адвокатських послуг та, зазвичай, укладається в письмовій формі (виключення щодо останнього наведені в частині 2 статті 27 Закону України №5076-VI);
(2) За своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, крім цього, на такий договір поширюються загальні норми та принципи договірного права, включаючи, але не обмежуючись главою 52 Цивільного кодексу України;
(3) Як будь-який договір про надання послуг, договір про надання правової допомоги може бути оплатним або безоплатним. Ціна в договорі про надання правової допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару;
(4) Адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв;
(5) Адвокатський гонорар (ціна договору про надання правової допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні. Вказане передбачено як приписами цивільного права, так і Законом України №5076-VI;
(6) Відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару.
Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суд має виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України №5076-VI.
У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суд, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, має право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.
Згідно частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
За правилами оцінки доказів, встановлених статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Судом установлено, що 05 серпня 2022 року між позивачем та Адвокатом Романюком Іваном Миколайовичем укладено договір про надання правової (правничої) допомоги №25.
Відповідно до пункту 1.1 цього Договору адвокат на у мовах і в порядку, що визначені цим Договором та Дорученням, зобов'язується надати визначену в Дорученні правничу допомогу, в клієнт зобов'язується оплатити надану правничу допомогу та фактичні витрати, необхідні для виконання визначених у Дорученні завдань клієнта.
Пунктом 5.1 Договору передбачено, що адвокат надає правничу (правову) допомогу клієнту на умовах виплати гонорару у розмірі, визначеному в Дорученні до даного Договору.
05 серпня 2022 року сторонами підписано додаток №1 до Договору - Доручення №1, згідно якого сторони узгодити орієнтовну суму гонорару (винагороди) за здійснення захисту прав та інтересів клієнта за виконання передбачених цим Дорученням завдань в розмірі 6000,00 грн, що еквівалентно 3 годинам роботи, з яких 2000,00 грн підлягає сплати у вигляді авансового платежу, а 4000,00 грн не пізніше 15 робочих днів з дня ухвалення судового рішення судом першої інстанції.
У разі прийняття судом першої інстанції рішення на користь клієнта додатково підлягає сплаті гонорар в розмірі 4000,00 грн в строк 15 робочих днів з дня ухвалення рішення суду. Рішення на користь клієнта в розумінні даного Доручення є задоволення позову повністю або частково.
Заявник надав суду копію Акта №1 щодо надання послуг від 18 листопада 2022 року, відповідно до якого вартість наданих послуг становить 10000,00 грн, з яких 6000,00 грн підготовка позовної заяви, оформлення пакету документів для подання позову та направлення позову до суду та 4000,00 грн гонорар успіху згідно пункту 4 Доручення.
Також суду надано виписки по руху коштів на рахунку адвоката, згідно яких за юридичні послуги за договором про надання послуг №32 від 05 серпня 2022 року ОСОБА_1 23 серпня сплатила 2000,00 грн та 18 листопада 2022 року - 1000,00 грн.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позивач надав належні та допустимі докази на підтвердження понесених ним витрат на правничу допомогу.
Клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, відповідач суду не подав.
За змістом положень частини 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Наведене вище повністю узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеної у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19.
Проте, слід розділяти поняття «зменшення судових витрат» та «розподіл судових витрат». Розділяючи ці поняття, детальніше слід зауважити таке.
Загальні правила розподілу судових витрат визначені в частинах 1-4 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України. Проте, у частині дев'ятій наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від указаних загальних правил при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема, відповідно до названої правової норми під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загальних правил розподілу судових витрат, унормованих частинам 1 - 4 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, визначені також положеннями частин 8 та 10 статті 139 цього Кодексу.
Відтак, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
При цьому, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 6, 7 статті 136 Кодексу адміністративного судочинства України).
Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частини 8 - 10 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись названими правовими нормами, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.
При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01 серпня 2019 року у справі № 915/237/18, від 24 жовтня 2019 року у справі № 905/1795/18, від 17 вересня 2020 року у справі № 904/3583/19, від 11 лютого 2021 року у справі № 920/39/20 та від 22 грудня 2021 року у справі №873/212/21.
До того ж, у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, відповідно до якої суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Верховний Суд зазначає, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04).
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
З огляду на викладене, суд, з урахуванням складності цієї справи та виконаних робіт (наданих послуг), дійшов висновку, що заявлений позивачем розмір витрати на правничу допомогу є доведеним, документально обґрунтованим та відповідає критерію розумної необхідності таких витрат.
Однак, згідно положень частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Як убачається з резолютивної частини рішення позов задоволено частково. За результатами розрахунку кількості днів, за які відповідача зобов'язано провести нарахування і виплату додаткової винагороди, передбаченої Постановою №168, пропорційно кількості днів, за які позивач просив зобов'язати відповідача вчинити відповідні дії, позов задоволено приблизно на 50%.
З огляду на викладене, керуючись положеннями частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства, суд приходить до висновку, що витрати позивача на правничу допомогу підлягають відшкодуванню за рахунок відповідача у розмірі 5000,00 грн, що становить 50% від заявленої суми.
Керуючись статтями 2, 9, 72-77, 90, 132, 139, 255, 262, 263, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на правничу допомогу задовольнити частково.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань управління Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 судові витрати на правничу допомогу в сумі 5000 (п'ять тисяч) гривень 00 копійок.
Додаткове рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом 30 днів з дати його ухвалення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Т.О. Окис