Справа № 569/9177/22
Номер провадження 2/570/978/2022
22 листопада 2022 року Рівненський районний суд Рівненської області у складі:
судді Гнатущенко Ю.В.
з участю секретаря судових засідань Іллюк С.Р.,
позивача ОСОБА_1 , представника позивача адвоката Ковалевича С.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Рівненського районного суду Рівненської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, -
У липні 2022 р. позивач ОСОБА_1 звернувся в Рівненський міський суд Рівненської області з позовом до відповідача ОСОБА_2 про стягнення боргу на його користь за договором позики у сумі 1100 доларів США, який за курсом НБУ становить 32 180, 39 грн. та міжбанківську різницю в сумі 6 814,61 грн., а разом 38 995 грн.; судовий збір в сумі 992,40 грн., витрати на правову допомогу у сумі 8000 грн. Згідно заяви вх. 16751 від 11.11.2022 р. просить суд стягнути борг на його користь за договором позики у сумі 1100 доларів США, який за курсом НБУ станом на день розгляду справи 40 225,46 грн. та міжбанківську різницю в сумі 402,27 грн., а разом 40 627,73 грн.; судовий збір в сумі 992,40 грн., витрати на правову допомогу у сумі 6000 грн.
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 16.02.2018 р. у формі письмової розписки між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики грошових коштів у розмірі 1100 доларів США.
Грошові кошти у той самий день 16.02.2018 р. передав ОСОБА_2 , інакше він би не видав йому власно написаної розписки.
Дату повернення позики між собою вони не узгоджували, однак домовилися, що кошти ОСОБА_2 поверне за першою вимогою.
З 2021 р. він неодноразово просив ОСОБА_2 повернути йому позичені кошти через складні сімейні побутові обставини, однак останній відповідав, що немає наразі такої можливості.
Всі розумні строки повернення коштів після його вимоги він вважає пройшли, ОСОБА_2 як адвокат мав можливість їх накопити та повертати хоча би частинами, цього він не робить, а тому він змушений звернутися до суду за захистом свого порушеного права.
Наводить положення ст.ст. 638, 202, ч.ч.1,2 ст. 207, ст. 1046, ч.ч.1,2 ст. 1047 ЦК України, правовий висновок Верховного Суду України від 18.09.2013 р. у справі №6-63цс13, також правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 13.12.2017 р. у справі №309/3458/14-ц.
Боргова розписка, надана ОСОБА_2 , підтверджує реальність укладення договору позики та передачу позивачем грошових коштів останньому відповідно до умов договору.
Наводить положення ст.ст. 526, 1049 ЦК України.
Доказами того, що позивач звертався до ОСОБА_2 з вимогою повернути позивачу борг, свідчить скриншот з його мобільного телефону про відправлення 23.05.2022 р. на мобільний телефон ОСОБА_2 прохання такого змісту «Поверни борг 1100 доларів США ти обіцяв давно що повернеш чому не повертаєш коли повернеш, номер картки я тобі давно вже скинув на viber так як ти говорив щоб перекинуть борг на картку».
Відповіді від ОСОБА_2 позивач не отримав.
Стверджує, що такі вимоги він неодноразово висловлював для ОСОБА_2 і в телефонному режимі, однак їх не зберіг, оскільки не передбачав, що вони йому знадобляться для повернення боргу в такий спосіб.
Станом на 06.07.2022 р. НБУ встановив офіційний курс гривні щодо долара США в розмірі 29,2549 за 1 долар США.
Однак в м.Рівне придбати вказану суму у валюті він зможе за міжбанківським курсом, який станом на 11.11.2022 р. за даними Мінфіну України становить 36,9343 грн. за 1 долар США.
Міжбанківську різницю в сумі 402,27 грн. (1100 х 36,9343-40225,46) позивач також просить стягнути з відповідача як винуватця у невиконанні зобов'язань по поверненню боргу.
Загальна сума, яка підлягає стягненню з відповідача становить 40627,73 грн.
Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 22.07.2022 р. цивільну справі №569/9177/22 передано на розгляд до Рівненського районного суду Рівненської області.
Ухвалою Рівненського районного суду Рівненської області від 14.09.2022 р. у справі відкрито загальне позовне провадження.
Ухвалою суду від 25.10.2022 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
У відзиві 15059 від 14.10.2022 р. відповідач ОСОБА_2 , вказує, що позивач визнає ту обставину, що дату повернення позики вони не узгоджували. Дана обставина стверджується самою розпискою від 16.02.2018 р. та самими вказівками позивача даної обставини, що в силу ст. 82 ЦПК України не потребує доведення.
Однак відповідач не погоджується з твердженнями позивача, що з 2021 р. він неодноразово просив його повернути суму позики та що всі розумні строки на повернення боргу пройшли, тому що вони є голослівними та не відповідають дійсності, оскільки не підтверджені жодним належним доказом у справі.
Докази, подані позивачем щодо направлення йому вимоги про повернення боргу в силу вимог норм процесуального права є неналежні, оскільки закон передбачає інший порядок повідомлення кредитором про час та дату, місце та порядок виконання зобов'язання.
Вважає позовні вимоги безпідставними та передчасними. Наводить положення ст.ст. 202, 526, 527, 530, 626, 627, 1046, 1049 ЦК України.
Поряд з цим зазначає, що в момент укладення боргової розписки між ними була досягнута усна домовленість що повернення позики відбудеться не на першу вимогу ОСОБА_1 , а за наявності у нього першої матеріальної спроможності на це, де повернення боргу суттєво не вплине на його фінансовий стан, та що це не залежить від строків її повернення. Саме з приводу цього, написана ним розписка, не містить посилань на термін щодо повернення коштів, тим більше що дана розписка написана ним для позивача за його небажання щодо її написання ним та його отримання, оскільки вони перебували в приятельських стосунках.
Наводить положення ст.533 ЦК України та вказує, що сума, яка підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривні за офіційним курсом НБУ де відсутні посилання щодо стягнення коштів буд-якого роду стосовно міжбанківського курсу. На момент пред'явлення позову сума стягнення зазначена позивачем становить 32 180, 39 грн., які він не відмовляється повернути.
Просить відмовити у позовних вимогах про стягнення з нього боргу за передчасністю, безпідставністю, необґрунтованістю позовних вимог; уразі встановлення судом порушеного права ОСОБА_1 - позовні вимоги в частині стягнення з нього боргу в розмірі 32180,39 грн. заявлені позивачем на час звернення до суду - визнає; в частині стягнення з нього міжбанківської різниці в розмірі 6814,41 грн. не визнає; просить зменшити розмір витрат на правничу допомогу з 8000 грн. до 500 грн.
У судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги згідно заяви вх.16751 від 11.11.2022 р. підтримали та просять їх задоволити.
Відповідач у судове засідання не з'явився жодного разу, був належним чином повідомлений про дату, час та місце його проведення.
Суд, вислухавши пояснення позивача та його представника, визначивши юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, дослідивши подані письмові докази, оригінал розписки від 16.02.2018 р., оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, дійшов висновків про часткове задоволення позовних вимог.
Вимоги ст.264 ЦПК України зобов'язують суд під час ухвалення рішення вирішити чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. Звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту, діючи на засадах змагальності, повинен переконливими, належними та припустимими доказами довести правову та фактичну підставу заявлених ним вимог. Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, саме сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях у відповідності до ч. 6 ст. 81 ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
В матеріалах справи наявна засвідчена копія розписки, оригінал якої був наданий позивачем у судовому засіданні та оглянутий, після чого оригінал розписки був повернутий позивачу, наступного змісту:
« Розписка
м. Рівне 16.02.2018 р..
Я ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_1 1100 (одну тисячу сто американських доларів)
ОСОБА_2 /підпис/».
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.
У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань).
Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказував, що він передав відповідачу у борг кошти для навчання його сина, про що було написано відповідну розписку від 16.02.2018 р., а відповідач усно зобов'язувався повернути за півроку, проте кошти не повернув. Вказував, що позичальник діє недобросовісно, тому він у телефонному режимі просив останнього повернути борг, а потім звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.
Заперечуючи проти заявлених вимог, ОСОБА_2 у відзиві зазначав, що брав кошти у борг у ОСОБА_1 , тому написав відповідну розписку, проте що повернення позики відбудеться не на першу вимогу ОСОБА_1 , а за наявності у відповідача першої матеріальної спроможності на це, де повернення боргу суттєво не вплине на його фінансовий стан, та що це не залежить від строків її повернення.
Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України). Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (абзац перший частини першої статі 1046 ЦК України).
Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлений договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Поняття «строк договору», «строк виконання зобов'язання» та «термін виконання зобов'язання» згідно з приписами ЦК України мають різний зміст.
Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення, а згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України).
Поняття «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» визначені у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами частини першої цієї статті, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Разом з тим, у розписці не визначено позичальником кінцевий термін повернення позики.
Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок, що доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події (частина шоста статті 11 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 212 ЦК України особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).
З аналізу зазначеної норми можна зробити висновок, що відкладальна обставина, це така обставина, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Тобто сторони на момент укладення правочину, щодо якого правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини, усвідомлюють можливість ненастання такої обставини.
Водночас згідно з абзацом другим частини першої статті 530 ЦК України зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
За змістом цієї норми, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, відповідна подія має неминуче настати.
Тлумачення змісту договору не може бути таким, що призводитиме до неможливості виконання договірного зобов'язання взагалі і ніколи.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 740/2904/17 (провадження № 61-15352св20).
Відкладальна обставина повинна мати вірогідний характер, однак сторонам завчасно невідомо, чи матиме місце така обставина.
Укладаючи правочин з відкладальною обставиною, його сторони пов'язують виникнення прав і обов'язків за таким правочином з певною обставиною, щодо появи якої в майбутньому у сторін існує лише відповідна вірогідність.
Відкладальна обставина може полягати у діях як однієї із сторін договору, так і третьої особи, яка нею не є, але у будь-якому разі повинна обумовлювати настання (зміну) відповідних прав і відповідних обов'язків обох сторін договору, а не лише однієї з них, та у момент укладання договору стосовно такої обставини має бути невідомо, настане вона чи ні.
Таким чином, на відміну від строку, яким є визначений проміжок часу до відомого моменту або події, яка неминуче має настати, відкладальна обставина має характер такої обставини, що може і не настати.
Очевидно, що дії відповідача, який отримав від позивача грошові кошти в розмірі 1100 дол. США, а згодом не вчиняє дій щодо повернення боргу, суперечать його попередній поведінці і є недобросовісними.
Матеріали справи не містять доказів, що відповідач виконує або намагається виконати свій обов'язок щодо повернення коштів.
За таких обставин, з врахуванням змісту частини третьої статті 212 ЦК України та того, що відповідач не надав доказів щодо повернення боргу, суд вважає, що позичальник не виконує обов'язок по поверненню отриманих грошових коштів.
Разом з тим, розписка містить дату її складання, відомості про отримання грошових коштів у конкретно визначеній сумі. Отже, між сторонами виникли правовідносини позики, тому відповідач, який набув обов'язки за цим правочином, зобов'язаний виконати його умови та повернути борг.
Суд звертає увагу, що повернення позики не визначено кінцевою датою.
За умови, якщо встановити дійсність намірів сторін при визначенні строку не є можливим, то вказана обставина може бути кваліфікована як така, що свідчить про невизначеність строку повернення грошових коштів.
Однак наведене не може свідчити про неукладення договору позики. Тим більше, чинне законодавство допускає можливість укладання договорів, в яких сторонами заздалегідь не визначено строк їхнього виконання, і такий може встановлюватися відповідно до вимог абзацу другого частини першої статті 1049 ЦК України.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2021 року у справі № 642/4200/17 (провадження № 61-6492св19) зазначено, що «тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. У постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 викладено правовий висновок, що на підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів».
Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником.
Отже, наявність оригіналу розписки у позивача (позикодавця) згідно зі статтею 545 ЦК України свідчить, що зобов'язання з повернення позики позичальником не виконано.
Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина третя статті 1049 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Відповідно до статті 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Метою доказування є з'ясування дійсних обставин справи. Обов'язок доказування покладається на сторін, суд не може збирати докази за власною ініціативою.
Матеріально-правовий зміст обов'язку подавати докази полягає в тому, що у випадку його невиконання суб'єктом доказування і неможливості отримання доказів суд має право визнати факт, на який посилалася заінтересована сторона, неіснуючим, чи навпаки, як це має місце при використанні презумпції, існуючим, якщо інше не доказано другою стороною.
Згідно вимог ЦПК України учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов'язки.
Обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову.
У випадку невиконання учасником справи його обов'язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами, такий учасник має усвідомлювати та несе ризик відповідних наслідків, зокрема, задоволення позовних вимог, у зв'язку із ненаданням відповідачем доказів на спростування відповідних вимог.
Згідно даної розписки відповідач підтвердив факт укладення договору позики і факт отримання ним в позику 1100 доларів США від позивача.
Відповідач не оспорював факту написання ним розписки і не доводив її безгрошовості, визнав факт отримання грошей від позивача.
На думку суду, позовна вимога в частині стягнення з відповідача міжбанківської різниці у розмірі 402,27 грн. не підлягає до задоволення, оскільки вирішуючи позовні вимоги в цій частині, суд враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 30.05.2018р. у справі № 14-79цс18, що відповідає приписам ч. 4 статті 263 ЦПК України.
Положеннями ст. 99 Конституції України визначено, що грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 1, ч. 2 ст. 192 ЦК України). Такі випадки передбачені ст. 193, ч. 4 ст. 524 ЦК України, Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність», Законом України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Тобто, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України. При цьому, положення ч. 2 ст. 533 ЦК України допускають, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Крім того, положеннями ст.ст. 15, 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений ч. 2 ст. 16 ЦК України.
Так, відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил ст. 22 ЦК України, оскільки положеннями даної статті визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто, порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування.
Отже, кредитор, який вимагає відшкодування збитків, має довести: неправомірність поведінки особи; наявність шкоди; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. З іншого боку, боржник має право доводити відсутність своєї вини.
Пред'явлення такої вимоги покладає на кредитора обов'язок довести, що ці збитки (доходи) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. Тому саме позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.
Така ж правова позиція висловлена й у висновках Верховного суду України, викладених у постанові від 18 травня 2016 року (справа № 6-237цс16), а також підтримана подальшою судовою практикою касаційного цивільного суду.
Курсова різниця - це різниця, яка є наслідком відображення однакової кількості одиниць іноземної валюти в національну валюту України при різних валютних курсах.
Офіційний курс гривні до іноземних валют в різні періоди часу може змінюватися (зростати або падати), однак вказана обставина не є підставою для пред'явлення стороною у зобов'язанні, спір щодо якого вирішений судом, після цього до іншої сторони додаткових вимог про стягнення збитків у вигляді «курсової різниці». При цьому ані положеннями ч. 2 ст. 16 ЦК України, ані будь-яким іншим законом, ані умовами укладеного між сторонами договору позики не передбачена можливість позичальника захистити своє порушене право в обраний ним спосіб, а саме, шляхом стягнення збитків у вигляді «курсової різниці» валют, яка утворилась після ухвалення судового рішення у зв'язку зі знеціненням гривні відносно долара США.
Такі висновки, зокрема містяться у постановах КЦС ВС в справі № 213/861/18 від 16.03.2020; в справі № 758/583/15-ц від 20.05.2020; в справі № 204/2379/15-ц від 10.06.2020; в справі №766/7004/17 від 10.06.2020.
Отже, коливання (зміна) курсу валюти, що спричинило її курсову різницю, не являється неправомірними діями боржника щодо невиконання зобов'язання, а тому не може кваліфікуватись як збитки кредитором, спричинені діями боржника, але це й не може позбавити кредитора можливості отримати належне виконання рішення про стягнення позики в іноземній валюті з прив'язкою до гривневого еквіваленту.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 04.07.2018 у справі №761/12665/14-ц зазначила, що правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов'язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, тим не менше, не виключає здійснення платежів в іноземній валюті. Суд не вправі змінювати грошовий еквівалент зобов'язання і в резолютивній частині рішення зазначає саме розмір іноземної валюти, що підлягає стягненню.
Гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Судом встановлено, що між сторонами існують договірні правовідносини з позики, позичальником не виконані зобов'язання перед позикодавцем, кошти отримані у позику, не повернуті, а тому враховуючи ст. 204 ЦК України презумпцію правомірності правочину, приходить до висновку про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості у валюті, визначеній у розписці, а саме, в доларах США.
Крім того, позивачем було представлено суду оригінал розписки, за правилами ст. 545 ЦК України, вказана обставина свідчить про наявність у ОСОБА_2 невиконаного боргового зобов'язання перед ОСОБА_1 .
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК України Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Позивач як у позовній заяві так і в заяві від вх.16751 від 11.11.2022 р. за власним розсудом обрав спосіб захисту та просить суд стягнути борг у сумі 1100 доларів США, який за курсом НБУ на день розгляду справи становить 40 225,46 грн., тому суд виходячи з положень ч.ч. 1,3 ст.13 ЦПК України приходить до висновку про задоволення позовних вимог у цій частині згідно вимог позивача.
Згідно положень ст.141 ЦПК України суд здійснює розподіл судових витрат між сторонами.
При вирішенні питання щодо стягнення судових витрат, то суд застосовує такі норми права.
Відповідно до п.1 ч.2 ст. 141 ЦПК, судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача. Ч. 8 ст. 141 ЦПК України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Відповідно до ч.1 ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних із розглядом справи. За п.1 ч.3 ст. 133 ЦПК до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
В уточнених позовних вимогах, що викладені у заяві ОСОБА_1 від 11.11.2022, зазначено уточнений розрахунок сум судових витрат, які позивач очікує понести у зв'язку з розглядом справи, який складається з: 992,40 грн. - суми судового збору за подання позовної заяви, 6000 грн. - суми витрат на правову допомогу.
Між позивачем та адвокатом Ковалевичем С.П. укладено договір про надання правничої допомоги та представництво інтересів від 05.05.2022 року, копію якого долучено до позовної заяви.
Крім того, до заяви від 11.11.2022 долучено акт приймання-передачі наданих послуг від 25.10.2022 р., виконаних адвокатом та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги для ОСОБА_1 відповідно до умов договору про надання правової допомоги від 05.05.2022 року.
Даний акт від 25.10.2022 містить опис робіт, а згідно п.1.2 послуги адвоката надано клієнтові на суму 6500 грн.
ВС КЦС у постанові від 27.07.2022 р. у справі №686/28627/18 зазначив наступне.
Аналізуючи вказані норми ЦПК України про відшкодування витрат на професійну правову допомогу, Верховний Суд дійшов висновку, що до понесених стороною витрат на професійну правову допомогу відносяться як витрати, які оплачені стороною/третьою особою до моменту заявлення вимоги про їх відшкодування так і ті, які будуть оплачені нею в майбутньому, якщо це відповідає умовам договору.
Аналогічні правові висновки сформульовані Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19, провадження № 61-21442св19, від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц, провадження № 61-21197св19, від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18, провадження № 61-44217св18, у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 16 червня 2021 року у справі № 640/4126/19, провадження № 61-14735св20 та ін.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12.02.2020р. у справі № 648/1102/19, де зазначено наступне.
Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України).
За таких обставин, з відповідача на користь позивача слід стягнути 992,40 грн. витрат зі сплати судового збору та 6000 грн. на правову допомогу.
Керуючись ст. ст. 12, 89, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд,
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики - задоволити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики в сумі 1100 (одна тисяча сто) доларів США, який за курсом НБУ станом на 22.11.2022 р. становить 40 225 (сорок тисяч двісті двадцять п'ять) грн. 46 (сорок шість) коп.
У задоволенні позовних вимог в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 міжбанківської різниці в сумі 402,27 грн - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, які складаються із суми сплаченого судового збору у розмірі 992,40 грн та витрат на правову допомогу у розмірі 6000 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Рівненського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Сторони справи:
Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_1 ;
Відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_2 .
Повне судове рішення складено 29.11.2022 р.
Суддя Гнатущенко Ю.В.