01 грудня 2022 року
м. Київ
справа №160/17421/20
адміністративне провадження №К/990/32400/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Єресько Л.О.,
суддів: Соколова В.М., Загороднюка А.Г.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2021 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 03 травня 2022 року у справі №160/17421/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі про визнання протиправним наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовом до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі (далі - відповідач), у якому просила суд:
- визнати протиправними дії директора територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі І. Гаврилюка по виданню наказу від 27 листопада 2020 року №150 о/с, яким ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста сектора кадрової роботи та державної служби територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі з 30 листопада 2020 року у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису;
- визнати протиправним та скасувати наказ територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, від 27 листопада 2020 року №150 о/с, яким ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста сектора кадрової роботи та державної служби територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі з 30 листопада 2020 року у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису;
- поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста сектора кадрової роботи та державної служби територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, а за відсутності такої посади - на іншій рівнозначній посаді з 1 грудня 2020 року;
- стягнути з територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 1 грудня 2020 року;
- допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста сектора кадрової роботи та державної служби територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі або на рівнозначній посаді, та стягнення з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць;
- стягнути на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 20 000 (двадцять тисяч) гривень.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2021 року, яке залишено без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 03 травня 2022 року, у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із такими судовими рішеннями, ОСОБА_1 звернулася із касаційною скаргою до Верховного Суду як суду касаційної інстанції.
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Відповідно до частини другої статті 332 КАС України до касаційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 330 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу.
Перевіривши відповідність вказаної касаційної скарги та доданих до неї документів вимогам статті 330 КАС України, суд дійшов висновку, що вказана скарга підлягає залишенню без руху, з огляду на наступне.
З 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", яким унесено зміни до розділу 3 Глави 2 "Касаційне провадження", зокрема, щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їхнього розгляду.
Так, відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Аналіз наведеного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
За правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі позивач підставами касаційного оскарження вказує пункти 1, 3 та 4 частини четвертої статті 328 КАС України.
Так, скаржник зазначає, що подає касаційну скаргу на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає, що судом апеляційної інстанції під час ухвалення судового рішення не були враховані висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 22 квітня 2021 року у справі №440/395/20 та від 24 липня 2020 року у справі № 816/654/17 щодо застосування пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII.
Водночас, суд касаційної інстанції звертає увагу скаржника, що обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга).
При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
Так, при встановленні доцільності посилання на постанову Верховного Суду на яку посилається скаржник у касаційній скарзі як підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
Суд зауважує, що у постанові Верховного Суду від 24 липня 2020 року у справі №816/654/17, на яку посилається скаржник, предметом розгляду була наявність чи відсутність підстав для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами у розумінні частини другої статті 361 КАС України.
У справі №440/395/20 позивача звільнено з посади першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Полтавській області згідно з наказом Міністерства юстиції України від 26 грудня 2019 року №4360/к «Про звільнення» на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу. У вказаній справі спірні правовідносини виникли згідно з частиною третьою статті 87 Закону України «Про державну службу» (в редакції до набрання чинності Законом України від 19 вересня 2019 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади»), процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначалась законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускалось лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Натомість у цій справі правовідносини виникли у зв'язку з прийняттям нової редакції статті 87 Закону України «Про державну службу» зі змінами, внесеними згідно із Законом України від 19 вересня 2019 року "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади", які набули чинності з 25 вересня 2019 року, була чинною на момент прийняття оскаржуваних наказів про звільнення та підлягала застосуванню.
Наведене свідчить про те, що в даному випадку не можна визнати подібними правовідносини у цій справі та у справі, вказаній позивачем, оскільки у цій справі в порівнянні від вказаної позивачем справи №440/395/20 відмінності є щодо: умов застосування правових норм щодо звільнення.
Отже, зазначені скаржником постанови Верховного Суду ухвалені за інших фактичних обставин та за іншого правового регулювання, а тому посилання заявника касаційної скарги, що судами попередніх інстанцій було прийнято рішення у цій справі без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних постановах Верховного Суду, є необґрунтованими.
Інші наведені скаржником доводи стосуються здебільшого оцінки встановлених судами обставин та досліджених ними доказів, а тому посилання скаржника в цій частині не узгоджуються з наведеною скаржником підставою касаційного оскарження судових рішень - пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Також, у касаційній скарзі скаржник вказує підставою для касаційного оскарження судових рішень - пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України відповідно до якого відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статей 5, 87 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII у взаємозв'язку із статтями 5-1, 22, 40, 42 КЗпП України, статті 14-1 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» від 12 листопада 2015 року № 794-VIII, пункту 17 частини першої статті 3 КПК України, Закону України від 03 грудня 2019 року за № 305-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» та статті 58 Конституції Країни, Європейського Суду з прав людини, статті 43 Конституції України, статті 55 Статуту Організації об'єднаних націй від 26 січня 1945 року, статей 23-25 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 року, Європейської соціальної хартії 1996 року.
Суд касаційної інстанції зазначає, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) скаржник повинен обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як на думку скаржника відповідна норма повинна застосовуватися.
Варто зауважити, що при поданні касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України зазначена скаржником норма права, щодо правильного застосування якої відсутній висновок Верховного Суду, повинна врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо її застосування ставилося перед судами попередніх інстанції в межах підстав позову (наприклад, з точки зору порушення її відповідачем), але суди таким підставам позову не надали оцінки у судових рішеннях, - що може бути визнано як допущення судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права, або надали, як на думку скаржника, неправильно.
Водночас із змісту оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанцій слідує, що залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції урахував висновки Верховного Суду, висловлені постанові від 28 липня 2021 року у справі №640/11024/20.
Так, відповідно до пункту 4 частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу», державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Частиною третьою статті 83 Закону України «Про державну службу» встановлено, що суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). Водночас, не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Стаття 87 Закону України «Про державну службу» пов'язує припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення не лише із скороченням чисельності або штату державних службовців, а й із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців.
Вжите у частині третій статті 87 Закону України «Про державну службу» слово «може», означає, що на суб'єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов'язок з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб'єкта призначення.
Отже, суб'єкт призначення не зобов'язаний пропонувати працівнику іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої - іншу роботу (посаду державної служби) у ДБР.
Одночасно з цим, є необґрунтованими посилання скаржника на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 5-1, 22, 40, 49-2 КЗпП України у взаємозв'язку зі статтями 5, 87 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII, оскільки скаржник лише формально зазначила про його відсутність, без належної аргументації як саме цей висновок впливає на спірні правовідносини, за обставин, установлених судами у цій справі.
Крім того, зазначені скаржником інші норми права не були застосовані судами попередніх інстанцій при вирішенні спірних правовідносин у вказаній справі, а відтак посилання скаржника не необхідність формування висновку Верховного Суду щодо застосування вказаних норм є необґрунтованими.
А тому, Суд вважає безпідставним посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, як на підставу касаційного оскарження.
Зі змісту касаційної скарги слідує, що вона подана також на підставі пункту 4 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 353 КАС України.
Так, згідно цього пункту підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Так, якщо скаржник уважає, що судами порушено норми процесуального права (пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України), зокрема, необґрунтовано відхилено клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, у касаційній скарзі скаржник має довести, що судами протиправно не було вжито заходів для встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що в свою чергу могло б давати підстави для висновку про порушення цим судом норм процесуального права.
Посилання скаржника на пункт 3 частини другої статті 353 КАС України як на самостійну підставу для відкриття касаційного провадження у цій справі, не є достатньо обґрунтованим у взаємозв'язку обставин, на які вона посилається в обґрунтування такої підстави, із предметом доказування у справі, та причинно-наслідкового зв'язку із протиправністю оскаржуваних судових рішень.
Позивачкою не доведено, що суд першої інстанції необґрунтовано залишив поза увагою клопотання позивача про витребування доказів, а саме: посадової інструкції головного спеціаліста Відділу кадрової роботи та державної служби ТУ ДБР у місті Мелітополі, а усі доводи побудовані лише на незгоді із прийнятим судовим рішенням.
Суд, також, звертає увагу заявника, що вимогою касаційної скарги є не направлення справи на новий судовий розгляд (як це передбачено частинами другою, третьою статті 353 КАС України), а скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду і ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог, що передбачено статтею 351 КАС України.
Відтак, зазначене свідчить, що скаржник формально підійшов до питання належного оформлення касаційної скарги, зокрема, в частині зазначення підстав касаційного оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій з урахуванням вимог частини четвертої статті 328 КАС України. Аргументи касаційної скарги зводяться до викладення обставин справи, цитування нормативно правових актів, зазначення, що судами попередніх інстанцій судові рішення ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права, що не є належним правовим обґрунтуванням підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених частиною четвертою статті 328 КАС України.
Виходячи з визначених процесуальним законом меж, предметом касаційного перегляду можуть бути виключно питання права, а не факту.
Посилання на приписи статті 242 КАС України не підміняє визначення таких підстав касаційного оскарження.
Посилання скаржника у касаційній скарзі на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та порушення норм процесуального права зводяться до незгоди із висновками суду першої та апеляційної інстанцій щодо обставин справи та наполяганні на переоцінці наявних у справі доказів, що не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України.
При цьому, суд касаційної інстанції звертає увагу, що в попередніх ухвалах Верховного Суду від 20 липня 2022 року та 19 вересня 2022 року про повернення касаційних скарг скаржнику надавалися вичерпні роз'яснення щодо зазначення підстав касаційного оскарження та умов за яких подається касаційна скарга на підставі визначених частиною четвертою статті 328 КАС України пунктів.
Однак при поданні цієї касаційної скарги скаржником не взято до уваги роз'яснення щодо вимог, яким має відповідати касаційна скарга в частині визначення підстав касаційного оскарження, визначених пунктом 4 частини 2 статті 330 КАС України.
Враховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов'язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
Отже, касаційна скарга повинна містити посилання на конкретні порушення відповідної норми (норм) права чи неправильність її (їх) застосування. Скаржник повинен зазначити конкретні порушення, що є підставами для скасування або зміни судового рішення (рішень), які, на його думку, допущені судом при його (їх) ухваленні, та навести аргументи в обґрунтування своєї позиції.
Згідно з частиною другою статті 332 КАС України до касаційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 330 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу.
За таких обставин, відповідно до правил статей 169, 332 КАС України касаційна скарга підлягає залишенню без руху з установленням скаржнику строку для усунення її недоліків шляхом надання до суду касаційної інстанції уточненої касаційної скарги із зазначенням підстав для касаційного оскарження судових рішень, з чітким посиланням на пункти частини четвертої статті 328 КАС України, що саме є підставою для касаційного оскарження та з наданням обґрунтувань, визначених пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України.
На підставі викладеного, керуючись статтями 169, 328, 330, 332 Кодексу адміністративного судочинства України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2021 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 03 травня 2022 року у справі №160/17421/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі про визнання протиправним наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - залишити без руху.
Надати скаржнику строк у десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків касаційної скарги, зазначених у мотивувальній частині ухвали.
Недоліки необхідно усунути шляхом подання до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду:
1) уточненої касаційної скарги із зазначенням підстав для касаційного оскарження судових рішень, з чітким посиланням на пункти частини 4 статті 328 КАС України, що саме є підставою для касаційного оскарження та з наданням обґрунтувань, визначених пунктом 4 частини 2 статті 330 КАС України.
Роз'яснити скаржнику, що у разі невиконання вимог цієї ухвали в частині невиконання вимог статті 330 КАС України касаційна скарга буде повернута.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
...........................
...........................
...........................
Л.О. Єресько
В.М. Соколов
А.Г. Загороднюк
Судді Верховного Суду