01 грудня 2022 рокуЛьвівСправа № 260/1914/22 пров. № А/857/13085/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:
Головуючого судді - Ніколіна В.В.,
суддів - Гінди О.М., Пліша М.А.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 02 серпня 2022 року (суддя -Іванчулинець Д.В., м. Ужгород) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Закарпатського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про визнання дій протиправними і зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 у травні 2022 року звернувся до суду з адміністративним позовом до Закарпатського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі - ІНФОРМАЦІЯ_1 ), Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 в якому просив: визнати протиправними дії Закарпатського ОТЦК та СП в особі Ужгородського територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації та відправлення у військову частину НОМЕР_1 ; визнати протиправним та скасувати окремі положення Наказу №3 від 26.02.2022 року, виданого командиром військової частини НОМЕР_1 , а саме: в частині зарахування ОСОБА_1 до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 ; визнати бездіяльність командира військової частини НОМЕР_1 протиправною щодо не видання наказу про звільнення ОСОБА_1 з військової служби в запас, призваного під час мобілізації; зобов'язати військову частину НОМЕР_1 в особі командира військової частини НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 з військової служби в запас, призваного під час мобілізації, шляхом видачі наказу про виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 25.04.2022 він звертався з відповідним рапортом до свого командира 1 стрілецької роти щодо клопотання в його інтересах до командира військової частини НОМЕР_1 з приводу звільненням його з лав Збройних Сил України за сімейними обставинами, а саме: у зв'язку з утриманням ним трьох дітей віком до 18 років. Втім станом на день звернення до суду позивач не отримав жодної відповіді на такий рапорт. Наголошує, що згідно статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію" (далі - Закон №3543-XII), не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років.
ОСОБА_1 у червні 2022 року звернувся до суду з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_2 в особі командира НОМЕР_3 окремої бригади територіальної оборони полковника ОСОБА_2 , військової частини НОМЕР_1 в особі командира військової частини НОМЕР_1 підполковника ОСОБА_3 , в якому просив:
Визнати протиправними та скасувати окремі положення наказу командира 101 бригади територіальної оборони №27-РС від 06 червня 2022 року (по особовому складу) військової частини НОМЕР_2 щодо призначення ОСОБА_1 на посаду водія стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти військової частини НОМЕР_4 с. Антипівка Черкаської області;
Визнати протиправними та скасувати окремі положення наказу №99 від 09.06.2022 року, виданого командиром військової частини НОМЕР_1 , на підставі Наказу командира НОМЕР_3 окремої бригади територіальної оборони №27-РС від 06 червня 2022 року (по особовому складу) військової частини НОМЕР_2 ,а саме в частині призначення ОСОБА_1 на посаду водія стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти військової частини НОМЕР_2 с. Антипівка Черкаської області та щодо ОСОБА_4 таким, що справи та посаду здав 09 червня 2022 року і вибув до нового місця служби до військової частини НОМЕР_4 ;
Визнати протиправним та скасувати припис від 09.06.2022 року, виданий командиром військової частини НОМЕР_1 , щодо пропонування ОСОБА_1 вибути до військової частини НОМЕР_4 с. Антипівка Черкаської області для подальшого проходження військової служби.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що з огляду на положення частини другої статті 23 Закону №3543-XII, чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, можуть бути призвані на військову службу за їхньою згодою і тільки за місцем проживання. В даному випадку в м. Ужгород Закарпатської області, де позивач проживає разом зі своєю дружиною та трьома дітьми віком до 18 років, а не в с. Антипівка Черкаської області.
15 червня 2022 року ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду було задоволено клопотання представника позивача про об'єднання справ в одне провадження. Об'єднано адміністративні справи № 260/1914/22 та № 260/2030/22 в одне провадження. Присвоєно об'єднаним справам загальний номер № 260/1914/22.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 02 серпня 2022 року позов задоволено частково. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 розглянути, з урахуванням висновків суду, рапорт ОСОБА_1 від 25 квітня 2022 року щодо звільнення його зі служби із Збройних Сил України в запас з підстав визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку». У задоволені решти частини позовних вимог - відмовлено.
Не погодившись з ухваленим рішенням, фактично в частині відмовлених позовних вимог, його оскаржив позивач, який із покликанням на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позов в повному обсязі. В обґрунтування апеляційних вимог зазначає, щосуд першої інстанції вказує, що у позивача є безумовна підстава для отримання відстрочки від призову відповідно до статті 23 Закону №3543-XII, однак обирає неефективний спосіб захисту права позивача. Зазначає,що порушено його право проходити службу призваного під час мобілізації виключно за місцем свого проживання.
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 , подав письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити таку без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін..
Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні), апеляційний суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження відповідно до положень пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження під час розгляду апеляційної скарги, що 26 лютого 2022 року ІНФОРМАЦІЯ_2 призвав ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_3 на військову службу під час мобілізації та направив до військової частини НОМЕР_1 , дані обставини справи підтверджені копію військового квитка серії НОМЕР_5 та витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 від 26 лютого 2022 року № 3, а також довідкою виданою ОСОБА_1 командиром військової частини НОМЕР_1 , що він дійсно перебуває на військовій службі у військовій частині (а.с.4-9).
У позовній заяві позивач звертав увагу суду на те, що прибувши на виклик 26 лютого 2022 року до Ужгородського РТЦК та СП він, під час спілкування з працівниками вказаної установи повідомив їм, що має на утриманні трьох неповнолітніх дітей, при цьому надав вказаним особам всі необхідні документи на підтвердження своїх слів, в тому числі копії свідоцтв про народження його дітей. Однак, даний факт та заяву позивача про надання йому відстрочки від призову, у зв'язку із наявністю у нього на утриманні трьох неповнолітніх відповідачем було проігноровано.
Згідно з матеріалами справи, 25 квітня 2022 року позивач звернувся з рапортом до свого командира 1 стрілецької роти щодо клопотання в його інтересах до командира військової частини НОМЕР_1 з приводу звільнення ОСОБА_1 з лав Збройних Сил України за сімейними обставинами, а саме: у зв'язку з утриманням ним трьох дітей віком до 18 років (а.с.14).
Однак, станом на день звернення позивача до суду, останній не отримав жодної відповіді на такий рапорт.
Також судом встановлено, що 11 травня 2022 року позивач звернувся і з письмовою заявою до відповідача 1 у якій просив вжити заходи щодо видачі наказу про внесення змін до Наказу №3 від 26.02.2022 року в частині зарахування ОСОБА_1 до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , виключивши його зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , а також оформити ОСОБА_1 відстрочку від призову під час мобілізації у воєнний час (а.с.15).
Листом від 22 травня 2022 року за вих. № 9737 відповідач повідомив позивача, що останній подавав заяву до Ужгородського РТЦК, у якій просив призначити його для проходження військової служби до військової частини НОМЕР_1 , а також вказав, що позивач ознайомився з порядком проходження служби, скарг на стан здоров'я не має (а.с.16).
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що на утриманні у позивача є троє неповнолітніх дітей (віком до 18 років), що дає йому безумовну підставу, згідно статті 23 Закону №3543-XII для отримання відстрочки від призову. Однак, рапорт про звільнення з військової служби у зв'язку з наявністю в нього підставі встановлених статтею 23 вищенаведеного Закону не був належним чином розглянутий. Відтак, вимоги позивача підлягають задоволенню шляхом зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 розглянути, з урахуванням висновків суду, рапорт ОСОБА_1 від 25 квітня 2022 року щодо звільнення його зі служби із Збройних Сил України в запас з підстав визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку». Також суд першої інстанції зазначив, що у випадку прийняття рішення щодо визнання протиправним наказів в частині переміщення позивача, суд порушить принцип розподілу влади та втрутиться у виключну компетенцію уповноваженого на прийняття такого рішення органу.
Відповідно до частини другої статті19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Розділом ІІ Конституції України передбачені основоположні права, свободи та обов'язки людини і громадянина. Зокрема, статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Згідно пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Згідно Указу Президента України №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" постановлено ввести в Україні воєнний стан.
Закон №3543-XII встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Згідно статті 1 вищезазначеного Закону, встановлено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Згідно частини другої статті 4 Закону №3543-XII встановлено, що загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
У відповідності до частин п'ятої та шостої статті 4 Закону №3543-XII передбачено, що вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення. Рішення про проведення відкритої мобілізації має бути негайно оголошене через засоби масової інформації.
Статтею 22 Закону №3543-XII встановлені обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Так, згідно абзацу першого частини першої вищевказаної статті громадяни зобов'язані, зокрема з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом Служби зовнішньої розвідки України) для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.
Частиною третьої статті 22 Закону №3543-XII встановлено, що під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Частиною п'ятою статті 22 вищевказаного Закону передбачено, що призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов'язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов'язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Статтею 23 Закону №3543-XII встановлена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації.
Так, відповідно до вимог вищевказаної статті передбачено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані:
- жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років.
Частиною другою статті 26 цього Закону встановлено, що посадові особи, винні в порушенні законів України та інших нормативно-правових актів з питань мобілізаційної підготовки та мобілізації, а також громадяни за невиконання своїх обов'язків щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації несуть відповідальність згідно із законом.
У відповідності до Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційними скаргами ОСОБА_5 та ОСОБА_6 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 59 Закону України „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 вбачається наступне.
Зі змісту статей 17, 65 Конституції України вбачається, що захист держави, забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов'язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов'язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом).
З огляду на специфіку військової служби, яка полягає, зокрема, у виконанні військовослужбовцями спеціальних завдань, наявності ризиків для їх життя та здоров'я тощо, будь-яка форма проходження військової служби є обов'язком громадян України щодо захисту держави. Отже, закріплений у Конституції України обов'язок громадян України потребує поваги, а статус військовослужбовців будь-яких категорій обумовлюється військовою службою, інститут якої надає їм спеціальний статус (абзаци дев'ятий, десятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини).
Закон України "Про військову службу і військовий обов'язок" (далі - Закон №2232-XII) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Статтею 1 цього Закону регламентовано поняття військового обов'язку.
Так, згідно частин першої, другої та третьої статті 1 Закону № 2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає, зокрема прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу.
Частинами п'ятою та сьомою статті 1 вищевказаного Закону передбачено, що від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом. Виконання військового обов'язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, та районні (об'єднані районні), міські (районні у містах, об'єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).
Частиною першою статті 4 Закону № 2232-XII встановлено, що комплектування військовослужбовцями Збройних Сил України та інших військових формувань, зокрема Збройні Сили України та інші військові формування комплектуються військовослужбовцями шляхом призову громадян України на військову службу.
Як вбачається із матеріалів адміністративної справи, між громадянином України ОСОБА_1 та громадянкою України ОСОБА_7 03 лютого 2007 року укладено шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб (виданого повторно), наявною в матеріалах справи та відміткою у паспорті позивача (а.с.13, 112(на звороті)).
В шлюбі вищезазначеними особами народжено дітей: ОСОБА_1 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , що підтверджується копіями свідоцтв виданими повторно серії НОМЕР_6 від 03 травня 2022 року, серії НОМЕР_7 від 03 травня 2022 року та серії НОМЕР_8 від 03 травня 2022 року (а.с.10-12). Дані обставини також підтверджені відмітками у паспорті позивача (а.с.112).
Як вбачається із матеріалів справи, 26 травня 2022 року керівником Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Собранецька 29» в присутності двох свідків складено Акт обстеження матеріально-побутових умов квартири АДРЕСА_1 , де проживає позивач(а.с.18).
Так, згідно вищевказаного Акту обстеження матеріально-побутових умов встановлено, що власником квартири є ОСОБА_10 . У вказаній квартирі також проживає її донька ОСОБА_9 разом із своїм чоловіком ОСОБА_1 , який на час складання акту не зареєстрований у вказаному приміщенні та їх трьома дітьми ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 . Згідно вищезазначеного Акту обстеження матеріально-побутових умов також встановлено, що позивач дійсно виконує свій обов'язок щодо утримання трьох дітей віком до 18 років, як у натуральній, так і у грошовій формі (а.с.18).
Доказом того, що на утриманні позивача дійсно перебуває троє його дітей віком до 18 років, слугує наявна в матеріалах справи Довідка Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Собранецька 29» від 27 травня 2022 року за вих. № 3 (а.с.19).
Таким чином, матеріалами справи підтверджено, що на утриманні у позивача є троє неповнолітніх дітей (віком до 18 років).
Вказане, як правильно зазначає суд першої інстанції, є безумовною підставою, згідно статті 23 Закону №3543-XII для отримання відстрочки від призову.
Апелянт зазначає, що суд першої інстанції обрав неефективний спосіб захисту прав позивача, оскільки не визнав протиправним та не скасовує окремі положення Наказу №3 від 26.02.2022 в частині зарахування ОСОБА_1 до списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 , а також не визнає протиправним бездіяльність командира Військової частини НОМЕР_1 щодо не видання наказу про звільнення ОСОБА_1 з військової служби в запас, призваного під час мобілізації.
Однак апеляційний суд зазначає, що згідно з матеріалами справи, позивач звертався із рапортом про його звільнення з військової служби у зв'язку з наявністю в нього підставі встановлених статтею 23 вищенаведеного Закону№3543-XII.
Також, як встановлено матеріалами справи, рапорт відповідачем не був належним чином розглянутий. Доказів про розгляд його рапорту у відповідності до вимог чинного законодавства суду не надано.
Таким чином, правильними є висновки суду першої інстанції про те, що вимоги позивача підлягають задоволенню шляхом зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 розглянути, з урахуванням висновків суду, рапорт ОСОБА_1 від 25 квітня 2022 року щодо звільнення його зі служби із Збройних Сил України в запас з підстав визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку».
Стосовно покликань апелянта а те, що порушено його право проходити службу за місцем свого проживання, то колегія суддів зазначає наступне.
Як встановлено матеріалами справи, що 09 червня 2022 року командиром Військової частини НОМЕР_1 винесено наказ за № 99, відповідно до п. 14 якого передбачено, що солдата призваного по мобілізації ОСОБА_1 , водія другого стрілецького відділення другого стрілецького взводу першої стрілецької роти військової частини НОМЕР_1 , згідно наказу командира НОМЕР_3 окремої бригади територіальної оборони № 27-РС від 06 червня 2022 року (по особовому складу), призначеного на посаду водія стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти військової частини НОМЕР_4 , вважати таким, що справи та посаду здав 09 червня 2022 року і вибув до нового місця служби до Військової частини НОМЕР_4 , с. Антипівка Черкаської області. З 09 червня 2022 року виключити зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (а.с.64).
Так, 09 червня 2022 року позивачеві, як він стверджує у позовній заяві, з боку командування військової частини НОМЕР_1 було вручено припис, у якому зазначено, що на підставі Наказу командира в/ч №99 від 09.06.2022 року, йому запропоновано вибути до військової частини НОМЕР_4 Черкаської області с. Антипівка строк прибуття 11 червня 2022 року (а.с.65).
Апелянт звертає увагу на те, що з огляду на положення частини другої статті 23 Закону №3543-XII, чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, можуть бути призвані на військову службу за їхньою згодою і тільки за місцем проживання. В даному випадку в м. Ужгород Закарпатської області, де позивач проживає разом зі своєю дружиною та трьома дітьми віком до 18 років, а не в с. с. Антипівка Черкаської області.
Разом з тим, згідно статті 6 Розділу І Закону України «Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України», підлеглі зобов'язані виконувати тільки ті накази і розпорядження командира, які є законними.
Відповідно до абзацу другого пункту 257 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (далі - Положення), для доукомплектування Збройних Сил України в особливий період просування військовослужбовців по службі здійснюється без дотримання вимог пунктів 85, 87 нього Положення, а призначення військовослужбовців на рівнозначні та нижчі посади здійснюється без згоди військовослужбовців, за винятком випадків, визначених пунктом 112 цього Положення.
Пунктом 112 Положення встановлено, що військовослужбовець, який проходить військову службу за призовом, переміщується у зв'язку із службовою необхідністю та за станом здоров'я на нове місце військової служби без його згоди.
Таким чином, переміщення позивача з військової частини НОМЕР_1 (Закарпатська область) у військову частину НОМЕР_4 (Закарпатська область, додаток 2) проведено з дотриманням норм чинного законодавства.
Більше того, місцем проживання позивача є квартира АДРЕСА_1 , а призваний він був Ужгородським РТЦК та СП, що розташований у м. Ужгород, Закарпатської області.
Тобто, позивача було призвано саме за місцем проживання, як то передбачено частиною другою статті 23 Закону №3543-XII.
Разом з тим, як правильно зазначає суд першої інстанції, суд не може перебирати компетенцію суб'єктів владних повноважень та досліджувати документи, яким не надана була оцінка, та встановлювати на їх основі наявність чи відсутність права переміщувати позивача з посади на посаду з однієї військової частини до іншої.
Як випливає зі змісту Рекомендації №R (80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною другою статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за встановленими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.
Наведене узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини в справах "Клас та інші проти Німеччини", "Фадєєва проти Росії", "Єрузалем проти Австрії", в яких останній зазначив, що завдання суду при здійсненні його контрольної функції не полягає у підміні органів влади держави, тобто суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою.
Тому у випадку прийняття рішення щодо визнання протиправним наказів в частині переміщення позивача, суд порушить принцип розподілу влади та втрутиться у виключну компетенцію уповноваженого на прийняття такого рішення органу.
Таким чином, правильними є висновки суду першої інстанції , що вимоги позивача не підлягають до задоволення, оскільки призначення особового складу на посади, переведення з однієї посади на іншу в межах підрозділу, переміщення, є на переконання суду, дискреційними повноваженнями відповідача.
Отже, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про задоволення адміністративного позову.
В підсумку, апеляційний суд переглянув оскаржуване рішення суду і не виявив порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати й ухвалити нове.
Міркування і твердження відповідача не спростовують правильності правових висновків цього рішення, у зв'язку з чим його апеляційна скарга на рішення суду не підлягає задоволенню.
Згідно із статтею 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 242 КАС України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги колегією суддів не встановлено.
Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними.
Керуючись ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 02 серпня 2022 року в справі №260/1914/22- без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя В. В. Ніколін
судді О. М. Гінда
М. А. Пліш