29 листопада 2022 року
м. Хмельницький
Справа № 675/388/22
Провадження № 11-кп/4820/792/22
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Хмельницького апеляційного суду у складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
при секретарі ОСОБА_4 ,
за участю прокурора ОСОБА_5 ,.
захисника ОСОБА_6 ,
засудженого ОСОБА_7 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відео конференції апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_7 на ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 06 вересня 2022 року, якою відмовлено у задоволенні його заяви про визнання покарання у виді довічного позбавлення волі тортурами, нелюдським і таким, що принижує гідність, поводженням та покаранням, -
Короткий зміст оскаржуваного судового рішення та встановлені слідчим суддею суду першої інстанції обставини.
Засуджений ОСОБА_7 , який відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі в Державній установі «Замкова виправна колонія (№ 58)», звернувся до суду в порядку виконання вироку з заявою, у якій просив визнати призначене йому покарання у виді довічного позбавлення волі, яке він відбуває з 24 жовтня 2008 року і по сьогоднішній день, тортурами, нелюдським і таким, що принижує гідність, поводженням та покаранням.
В обґрунтування поданої заяви зазначив, що Європейським Судом з прав людини у своїх рішеннях неодноразово констатовано, що довічне позбавлення волі в Україні саме по собі є катуванням та покаранням, яке порушує ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
ОСОБА_7 засуджений за вироком Апеляційного суду Хмельницької області від 21 травня 2009 року, залишеним без змін ухвалою Верховного Суду України від 08 вересня 2009 року, за ст.ст. 115 ч. 2 п.п. 1, 6, 12, 187 ч. 4, 70 ч.ч. 1, 2 КК України до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього особисто йому належного майна.
У подальшому ОСОБА_7 засуджений за вироком Татарбунарського районного суду Одеської області від 10 грудня 2015 року, зміненим ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 20 квітня 2017 року, за ст.ст. 289 ч. 1, 71 КК України до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього особисто йому належного майна.
Верховним Судом 29 серпня 2018 року здійснювався перегляд у касаційному порядку вироку Татарбунарського районного суду Одеської області від 10 грудня 2015 року та ухвали Апеляційного суду Одеської області від 20 квітня 2017 року, відповідно до постанови суду ухвалу суду апеляційної інстанції змінено. На підставі ч. 5 ст. 74, ст. 49 КК України звільнено ОСОБА_7 від призначеного покарання за ч. 1 ст. 289 КК України у зв'язку із закінченням строків давності. Виключено з ухвали посилання на призначення покарання ОСОБА_7 на підставі ст. 71 КК України за сукупністю вироків. Ухвалено вважати ОСОБА_7 засудженим вироком Апеляційного суду Хмельницької області від 21 травня 2009 року за п.п. 1, 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187, ч.ч. 1, 2 ст. 70 КК України до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією майна.
Ухвалою Ізяславського районного суду Хмельницької області від 06 вересня 2022 року у задоволенні заяви засудженого ОСОБА_7 про визнання покарання у виді довічного позбавлення волі тортурами, нелюдським і таким, що принижує гідність, поводженням та покаранням - відмовлено.
Вимоги апеляційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала.
В апеляційній скарзі та доповненнях до неї засуджений ОСОБА_7 просить ухвалу суду скасувати та призначити новий розгляд його скарги в суді першої інстанції.
Вважає, що прокурор ОСОБА_8 , який приймав участь в розгляді його заяви в Ізяславському райсуді Хмельницької області не був ознайомлений судом з матеріалами провадження, з матеріалами його особової справи, не був обізнаний зі змінами в законодавстві, тому прокурор ввів суд в оману. Вказує, що суд не міг допускати цього прокурора до участі у розгляді його заяви.
Зауважує, що оскаржувана ухвала суду від 06.09.22 року не була постановлена судом іменем України, як цього вимагає закон, тому не може вважатися законним судовим рішенням.
Посилається як на джерело права на практику ЄСПЛ у рішеннях «Пєтухов проти України», «Старишко проти України», «Лопата та інші проти України», «П'ятаченко та інші проти України, якими було встановлено порушення судами України ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в частині відсутності в Україні реальної перспективи звільнення осіб, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі. Вважає, що такий вид і міру покарання визнано ЄСПЛ нелюдським поводженням за своєю суттю. Засуджений вказує, що суд мав визнати тортурами, нелюдським поводженням застосоване до нього покарання в виді довічного позбавлення волі, яке він відбуває з 24.10.08 року по сьогоднішній день.
В обґрунтування своїх доводів засуджений посилається на ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та практики ЄСПЛ», за якою рішення ЄСПЛ мають застосовувати суди України як джерело права, а також на рішення Конституційного Суду від 16 вересня 2021 року, яким визнано неконституційними положення ст. 81,82 КК України, які унеможливлюють застосування умовно-дострокового звільнення від відбуття покарання або заміну на більш м'яке покарання особам, засудженим до довічного позбавлення волі. Вважає судове рішення, ухвалене за його скаргою не законним, постановленим всупереч загальновизнаним принципам правосуддя.
Узагальнені позиції учасників апеляційного перегляду провадження.
Під час апеляційного розгляду захисник та засуджений підтримали подану апеляційну скаргу, а прокурор заперечував проти її задоволення.
Заслухавши суддю - доповідача, учасників процесу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга засудженого ОСОБА_7 не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Мотиви суду з посиланням на норми матеріального та процесуального закону.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 КПК України під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов'язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.
Вирішуючи апеляційні вимоги засудженого в частині порушення судом форми постановлення ухвали за його заявою, колегія суддів вважає їх безпідставними та виходить з положень статті 371 КПК України, якою передбачений порядок ухвалення судових рішень, їх форма. Виходячи з її положень, суд ухвалює вирок іменем України безпосередньо після закінчення судового розгляду. Вирок ухвалюється в нарадчій кімнаті складом суду, який здійснював судовий розгляд. У випадках, передбачених КПК України ухвала постановляється в нарадчій кімнаті складом суду, який здійснював судовий розгляд. Усі судові рішення викладаються письмово у паперовій та електронній формах. Судові рішення в електронній формі оформляються згідно з вимогами законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронні довірчі послуги".
Виходячи з матеріалів провадження, що надійшли для перегляду до апеляційного суду вбачається, що результати розгляду скарги засудженого ОСОБА_7 , розглянутої Ізяславським райсудом Хмельницької області в порядку виконання вироку за ст. 537, 539 КПК України, викладені в ухвалі від 06 вересня 2022 року. Судове провадження за заявою ОСОБА_7 , в якій порушувалися питання виконання вироку, вирішено ухвалою суду, а не вироком. Отже, вимог щодо обов'язкого оголошення та написання ухвали суду іменем України КПК України не містить.
Приймаючи рішення за апеляційними доводами засудженого в цій частині, колегія суддів також виходить з того, що це не впливає на обставини, встановлені у судовому рішенні, мотиви суду, застосування процесуального закону, та висновки суду за результатами розгляду заяви засудженого в цілому. Таку обставину не можна визнати істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону, що перешкодило чи могло перешкодити ухвалити суду законне та обґрунтоване рішення по суті заявлених вимог, тому апеляційні доводи ОСОБА_7 в частині порушення судом порядку ухвалення судового рішення та його форми, не можна визнати обґрунтованими.
Апеляційні твердження ОСОБА_7 , де він вважає участь прокурора ОСОБА_8 у розгляді його зави судом не законною, колегія суддів відкидає та виходить з того, що за положеннями ст. 36 КПК України передбачені функції та повноваження прокурора за якими, він здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог цього Кодексу, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові та інші фізичні особи зобов'язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення прокурора. Участь прокурора в суді є обов'язковою. Порядок призначення та заміни прокурора у кримінальному провадженні керівником органу відповідної прокуратури визначений у ст. 37 КПК України.
Колегія суддів виходить з того, що повноваження прокурора ОСОБА_8 були перевірені судом під час судового розгляду заяви ОСОБА_7 , відводів прокурору засуджений не заявляв, твердження засудженого про необізнаність прокурора стосовно матеріалів провадження за його заявою та його особистої справи, колегія суддів вважає надуманими та обумовленими позицією захисту. Колегія суддів вважає, що правова позиція прокурора у судовому засіданні, в якій він заперечував проти вимог захисту обумовлена його самостійністю у здійсненні процесуальної діяльності, в тому числі і під час судового розгляду.
Колегія суддів не погоджується з апеляційними вимогами ОСОБА_7 , в яких він оспорює судове рішенням по суті заявлених ним вимог та вважає тортурами, нелюдським і таким, що принижує гідністьпокарання в виді довічного позбавлення волі, яке він відбуває, за вироком суду, що набрав законної сили.
За загальними правилами, закріпленими в ст. 3 Конвенції захисту прав та основоположних свобод, нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Згідно з частиною першою статті 64 Кримінального кодексу України довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. Зважаючи на це, довічне позбавлення волі є винятковим і альтернативним видом покарання, що застосовується лише у випадках, коли суд дійде висновку, що застосування покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк є неможливим за конкретних обставин кримінального провадження.
За положеннями ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та практики Європейського Суду з прав людини», рішення ЄСПЛ є обов'язковими для застосування судами України та мають застосовуватися як джерело права. Між тим рішення ЄСПЛ, наведені у заяві засудженого ОСОБА_7 до суду та в апеляційній скарзі правових висновків на підтвердження тези про визнання тортурами, нелюдським і таким, що принижує гідністьпокарання в виді довічного позбавлення волі не містять.
У рішенні «Kafkaris v. Cyprus» від 12 лютого 2008 року Європейський суд з прав людини зазначив, що призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі дорослому злочинцеві, саме по собі, не заборонено і не суперечить статті 3 або будь-який інший статті Конвенції. У рішенні «Пєтухов проти України (№2)» від 12 березня 2019 року суд констатує, що Конвенція не забороняє застосування покарання у вигляді довічного позбавлення волі до осіб, яких було визнано винними у вчиненні особливо тяжких злочинів, наприклад, умисному вбивстві, визнання такого покарання тортурами, нелюдському чи такому, що принижує гідність всупереч положенням ст. 3 Конвенції також не містить.
Отже, колегія суддів виходить з того, що за національним та міжнародним законодавством покарання у виді довічного позбавлення волі саме по собі не є таким, що піддає засуджених катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню та не суперечить вимогам ст. 3 Конвенції. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд обґрунтовано відмовив у задоволенні заяви засудженого.
Разом з тим, згідно наведених рішень ЄСПЛ для того, щоб таке покарання відповідало вимогам статті 3 Конвенції, воно має бути de jure та de facto таким, яке може бути скороченим, що означає як наявність у засудженого перспективи звільнення, так і можливість перегляду.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду № 6-р(II)/2021 від 16 вересня 2021 року визнано неконституційними положення ч. 1 ст. 81, ч. 1 ст. 82 КК України, як такі, що унеможливлюють їх застосування до осіб, яких засуджено до відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі, в зв'язку з чим, зобов'язано Верховну Раду України невідкладно привести нормативне регулювання, установлене статтями 81, 82 Кримінального кодексу України, у відповідність до Конституції України та цього Рішення.
Згідно з вимогами Закон України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» від 18 жовтня 2022 року відповідне законодавче регулювання проведено.
Так, відповідно до ст. 82 КК України невідбута частина покарання у виді обмеження, позбавлення волі або покарання у виді довічного позбавлення волі можуть бути замінені судом більш м'яким покаранням, строк якого обчислюється з дня заміни невідбутої частини покарання або покарання у виді довічного позбавлення волі більш м'яким.
Покарання у виді довічного позбавлення волі може бути замінено на покарання у виді позбавлення волі строком від п'ятнадцяти до двадцяти років, якщо засуджений відбув не менше п'ятнадцяти років призначеного судом покарання. До осіб, яким покарання замінене більш м'яким, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення за правилами, передбаченими статтею 81 КК України.
Таким чином, наразі в Україні визначено перспективи звільнення та можливість перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі, що за наявності відповідного правового механізму може використати і засуджений ОСОБА_7 .
З приводу апеляційних вимог засудженого про порушення розумних строків розгляду провадження в суді, перевіривши матеріали провадження колегія суддів таких порушень не вбачає, оскільки відкладення судового розгляду провадження за заявою ОСОБА_7 відбувалося з причин переведення ОСОБА_7 з місця відбуття покарання до установ тимчасового утримання у м. Києві, клопотань самого засудженого про відкладання судового розгляду та укладення договору про правову допомогу з захисником членами його родини, яке згодом підтверджено не було, призначення захисника засудженому з центру безоплатної вторинної правової допомоги, не можливості здійснювати судове засідання в режимі відео конференції установою, де утримувався засуджений ОСОБА_7 . Також колегія суддів зазначає, що з 24 лютого 2022 року, в зв'язку з повномасштабним вторгненням РФ на всій території України введено воєнний стан, що обумовлює затримку в роботі телекомунікаційних систем та затримку в судовому розгляді заяв громадян, в зв'язку з чим, значні строки розгляду справ викликані не бездіяльністю суду, а військовою агресією відносно нашої держави.
Інших підстав для скасування ухвали суду або призначення нового судового розгляду провадження за заявою засудженого, передбачених ст. 407,409, 412,415 КПК України апеляційна скарга ОСОБА_7 не містить і колегія суддів не вбачає.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 404,405, 407, 537,539 КПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_7 - залишити без задоволення.
Ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 06 вересня 2022 року, якою відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_7 про визнання покарання у виді довічного позбавлення волі тортурами, нелюдським і таким, що принижує гідність - залишити без зміни.
Ухвала є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3