Номер провадження: 22-ц/813/7224/22
Справа № 522/9950/21
Головуючий у першій інстанції Федчишена Т. Ю.
Доповідач Заїкін А. П.
17.11.2022 року м. Одеса
Єдиний унікальний номер судової справи: 522/9950/21
Номер провадження: 22-ц/813/7224/22
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
- головуючого судді - Заїкіна А.П. (суддя - доповідач),
- суддів: - Князюка О.В., Таварткіладзе О.М.
за участю секретаря судового засідання - Зеніної М.О.,
учасники справи:
- позивач - ОСОБА_1 ,
- відповідач - ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої - ОСОБА_3 ,
- третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Приморська районна адміністрація Одеської міської ради як орган опіки та піклування,
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої - ОСОБА_3 , третя особиа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Приморська районна адміністрація Одеської міської ради як орган опіки та піклування, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, встановлення порядку виконання рішення, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси, ухвалене у складі судді Федчишеної Т.Ю. о 16 годині 50 хвилині 11 січня 2022 року, повний текст рішення складений 21 січня 2022 року,
встановив:
2. Описова частина
2.1 Короткий зміст позовних вимог
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вищезазначеним позовом, в якому просить: 1) визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 ; 2) встановити порядок виконання рішення, за яким рішення після набрання законної сили є підставою для зняття ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з реєстраційного обліку за адресою - АДРЕСА_2 .
ОСОБА_1 обґрунтовує позовні вимоги тим, що на підставі договору про поділ спільного майна подружжя № 354, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Лічман І.М. 29 січня 2020 року, вона є власником квартири АДРЕСА_1 . У квартирі зареєстровані колишня дружина її сина - ОСОБА_2 та усиновлена її сином донька відповідача - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Вказує, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають у належному їй житловому приміщенні з 2016 року без поважних причин, їх фактичним місцем проживання з 2016 року є - квартира АДРЕСА_3 . Оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають за місцем реєстрації протягом тривалого часу, вона, як власник квартири, не бажає надавати їм в подальшому можливості використовувати дане приміщення для проживання.
Зазначає, що відповідачка та її малолітня донька не беруть участі в утриманні житлового приміщення, у квартирі відсутні їхні речі. Тому, їхня реєстрація перешкоджає позивачці у здійсненні права власності у повному обсязі та змушує нести додаткові фінансові витрати зі сплати житлово-комунальних послуг.
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у належній їй квартирі не проживають за власним бажанням, перешкоди у користуванні квартирою їм не чиняться, участі у сплаті житлово-комунальних послуг вони не беруть, спільним побутом з позивачкою вони не пов'язані. Їхня реєстрація місця проживання обмежує майнові інтереси позивачки, як власника квартири. Договір найму житла між сторонами відсутній, не проживають у квартирі позивачки більше одного року, що свідчить про втрату ними інтересу до такого житлового приміщення та про зміну їх місця проживання (а. с. 1 - 8).
2.2 Короткий зміст рішення суду першої інстанції, мотивування його висновків
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 11 січня 2022 рокувідмовлено у задоволенні вищевказаного позову ОСОБА_1 ..
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позбавлення малолітньої дитини права користування житловим приміщенням може відбуватися лише при наявності попереднього дозволу органу опіки та піклування.
Такий дозвіл у матеріалах справи відсутній.
Відповідачка разом з малолітньою донькою не проживають у спірній квартирі через розлучення з сином позивачки. Відповідачка та її донька не є такими, що самоправно вселились до спірного жилого приміщення.
Доказів, що відповідачка та її малолітня дитина забезпечені іншим житлом, матеріали справи не містять.
Враховуючи, що відповідачка та її донька не мають іншого житла, суд першої інстанції вважав, що їх право на користування житловим приміщенням має бути захищено, оскільки визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням призведе до порушення їхніх прав.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 (а. с. 107 - 113).
2.3 Короткий зміст вимог апеляційної скарги
ОСОБА_1 в апеляційній скарзі просить рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 січня 2022 рокускасувати. Ухвалити нове судове рішення про задоволення вищевказаної позовної заяви.
2.4 Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення ухвалено судом першої інстанції при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, з порушенням норм процесуального права, неправильному застосуванні норм матеріального права.
Апелянт зазначає, що: 1) не відповідають дійсності висновки суду про те, що відповідачка вселилася у належну позивачці квартиру як член сім'ї власника квартири і набула право, користуванням нею. Син власників квартири - ОСОБА_4 , колишній чоловік ОСОБА_2 та батько ОСОБА_3 , при вселенні та реєстрації відповідачів не був власником спірної квартири. Отже, при вселені відповідачі мали статус членів сім'ї члена сім'ї власника квартири; 2) прохальна частина позовної заяви не містить вимоги щодо припинення або позбавлення відповідачів права на користування квартирою. Предметом позову є визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, тобто встановлення судом обставин дійсності у передбаченому законом порядку. Надаючи висновок про можливість виселення з квартири позивачки неповнолітньої ОСОБА_3 , суд першої інстанції вийшов за межі заявлених позовних вимог; 3) сам факт реєстрації особи у житловому приміщенні не надає права на вселення. У разі бажання ОСОБА_3 в майбутньому проживати в квартирі позивачки, факт реєстрації не дає їй права на вселення, з огляду на відсутність для цього законних підстав.Відповідачі у спірному житловому приміщенні з 2019 року не мешкають, не користуються житлом, не зберігають в приміщенні належне їм майно. Вони фактично змінили місце проживання, однак дотепер не припинили попередньої своєї реєстрації згідно із законодавством України (а. с. 115 - 117).
2.5 Узагальнені доводи сторін в апеляційному суді
ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої - ОСОБА_3 , Відділ забезпечення діяльності органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради не скористались правом надання відзиву на апеляційну скаргу. Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшов.
2.6 Рух справи в суді апеляційної інстанції
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 16.06.2022 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 січня 2022 року (а. с. 122 - 122 зворотна сторона).
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 16.06.2022 року справу призначено до розгляду (а. с. 123).
Учасники справи у судове засідання не з'явилися. Про дату, час і місце розгляду справи сповіщені належним чином.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, час знаходження справи на розгляді апеляційного суду, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому її розгляді, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, викладення правової позиція сторін у заявах по суті справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, відсутність клопотань про відкладення розгляду справи, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників.
3. Мотивувальна частина
3.1 Позиція апеляційного суду
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підглядає задоволенню частково.
3.2 Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій та неоспорені обставини по справі
ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору про поділ спільного майна подружжя № 354, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Лічман І.М. 29 січня 2020 року, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 29 січня 2020 року, індексний номер - 198166904.
Згідно відомостей, наданих Департаментом надання адміністративних послуг Одеської міської ради № К5-99741-ф/л, у квартирі за адресою - АДРЕСА_2 зареєстровані такі особи: - ОСОБА_2 , дата народження - ІНФОРМАЦІЯ_1 , дата реєстрації особи - ІНФОРМАЦІЯ_3 ; - ОСОБА_3 , дата народження - ІНФОРМАЦІЯ_2 , дата реєстрації - ІНФОРМАЦІЯ_3 ; - ОСОБА_1 , дата народження - ІНФОРМАЦІЯ_4 , дата реєстрації особи - ІНФОРМАЦІЯ_3 ; - ОСОБА_5 , дата народження особи ІНФОРМАЦІЯ_5 , дата реєстрації особи ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Згідно із свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 13 вересня 2016 року, виданим повторно, ОСОБА_3 народилася - ІНФОРМАЦІЯ_6 . Її батьками у свідоцтві значаться - ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 11 листопада 2020 року у справі № 522/11403/20 розірвано шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .
Відповідно до копії листа Служби у справах дітей Одеської міської ради від 19.03.2021 № 07/406, спеціалістами Служби 18.03.2021 здійснена перевірка умов проживання малолітніх дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , за адресою - АДРЕСА_4 , про що складено акт обстеження. Перевіркою встановлено, що діти забезпечені всім необхідним для проживання та всебічного розвитку.
Відповідно до акта, складеного мешканцями будинку № 9 ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та засвідченим начальником дільниці № 1 Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Порто-Франківський» - ОСОБА_12 від 18 травня 2021 року, ОСОБА_2 з дочкою ОСОБА_11 не проживають у квартирі АДРЕСА_1 з 2019 року до теперішнього часу.
Між сторонами виникли правовідносини щодо визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
3.3 Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився/не погодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права
Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).
У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необхідність відмови у задоволенні вимог позову щодо визнання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Між тим, висновки місцевого суду про необхідність відмови у задоволенні вимог позову до ОСОБА_2 апеляційний суд вважає помилковими, з огляду на наступне.
3.4 Мотиви прийняття/відхиленняаргументів, викладених в апеляційній скарзі
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.
Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Згідно зі статтею 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Так, право користування спірним житловим будинком у відповідачів виникло з підстав, передбачених статтею 405 ЦК України, отже припинення шлюбу ОСОБА_2 із сином позивачки не припинило право користування колишньої дружини сина та її доньки спірним житловим будинком.
Ідентичний правовий висновок містить постанова Верховного Суду від 30 серпня 2022 року у справі № 285/1862/20.
Отже, доводи апеляційної скарги про те, що відповідачка вселилася у належну позивачці квартиру не як і член її сім'ї є неспроможними.
Відповідачка вселилася у належну позивачці квартиру як член сім'ї сина власника квартири і набула право користуванням нею.
Між тим, як пояснила у судовому засіданні місцевого суду відповідачка ОСОБА_2 , під час перебування у шлюбі з сином позивачки вона та її малолітня донька зареєструвалися в належній позивачці квартирі. Після розлучення вона з дитиною переїхала проживати в інше місце. Вказала, що житла на праві власності вона не має, відтак, у разі зняття з реєстрації в судовому порядку вона не матиме змоги зареєструвати місце проживання дитини, а тому вважає, що задоволення позову призведе до порушення прав її малолітньої доньки.
Отже, апеляційний суд на підставі наявних у справі доказів приходить до висновку про те, що з 2020 року відповідачі не проживають у спірній квартирі.
За змістом вищезазначених норм матеріального права правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Отже, виходячи з встановлених вище обставин, враховуючи, що ОСОБА_2 на даний момент не є членом сім'ї позивачки, не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з нею і ведуть з нею спільне господарство, будинком з 2020 року не користується, апеляційний суд приходить до висновку, що відповідачка ОСОБА_2 втратила право на користування житлом, в зв'язку з чим позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Так, 05 жовтня 2021 року, на виконання ухвали місцевого суду від 17 вересня 2021 року, від Приморської районної адміністрації, як органу опіки та піклування, в особі голови - Корольова М.В., до суду першої інстанції надійшов лист, яким повідомлено, що надання висновків Службою у справах дітей або органом опіки та піклування щодо виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням не передбачено.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Практика ЄСПЛ визначає, що будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 405 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 640/20274/18 (провадження № 61-10748св20).
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.
Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України (далі - СК України) правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Відповідно до частини другої статті Закону України «Про охорону дитинства» діти-члени сім'ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. За положеннями частини першої статті 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989, забезпечення виконання якої є складовою обов'язків держави України як суб'єкта міжнародного права, в усіх діях дітей, незалежного від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.
Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини).
Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Наведені висновки узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19), від 16 грудня 2020 року у справі № 206/4028/18, 18 серпня 2021 року у справі № 523/3106/18.
Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що малолітня ОСОБА_3 набула право власності або право постійного користування іншим житлом матеріали справи не містять.
Таким чином, враховуючи, що дитина на даний час за своїм віком не може самостійно визначати своє місце проживання, а сам по собі факт її не проживання у спірній квартирі не може бути безумовною підставою для визнання її такою, що втратила право користування зазначеним житлом, апеляційний суд приходить до висновку про правомірну відмову в задоволенні позову в цій частині судом першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги про необхідність задоволення вимог позову до малолітньої ОСОБА_3 є безпідставними.
Відповідно до статті 7 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється, зокрема, на підставі заяви особи, судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права користування житловим приміщенням.
Доводи апеляційної скарги про те, що предметом позову є визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, тобто встановлення судом обставин дійсності у передбаченому законом порядку є неспроможними.
Щодо клопотання позивачки про встановлення порядку виконання рішення колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до частини 1, 2 статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
За положеннями частини 1, 3 статті 435 ЦПК України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
Аналіз норм статті 435 ЦПК України дає підстави для висновку, що суд може змінити чи встановити спосіб і порядок виконання судового рішення лише у виняткових випадках, за наявності обставин, що ускладнюють його виконання за умови надання достатніх доказів наявності таких обставин.
Поняття «спосіб» і «порядок» виконання судового рішення мають спеціальне значення, яке реалізується у виконавчому провадженні. Вони означають визначену рішенням суду послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним виконавцем. Спосіб виконання судового рішення це спосіб реалізації та здійснення способу захисту, встановленого статтею 16 ЦК України. Під зміною способу виконання рішення суду необхідно розуміти прийняття судом нових заходів для реалізації рішення суду у разі неможливості його виконання у раніше встановлений спосіб.
Отже, при вирішенні питання про встановлення нового способу виконання рішення суд повинен з'ясувати обставини, що свідчать про абсолютну неможливість виконання рішення суду раніше встановленим способом.
Задоволення відповідної заяви є можливим лише у виняткових випадках, які суд визначає виходячи з особливого характеру обставин, що ускладнюють або виключають можливість виконання рішення.
Така правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 10.06.2019 року у справі № 350/426/16-ц, від 05.09.2018 року у справі № 2-749/11/2229.
Рішення суду про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відповідно до статті 7 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є підставою для зняття з реєстрації місця проживання.
3.5 Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги, з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції
Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги є доведеними частково, а тому вона підлягає задоволенню частково.
Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 374, пункту 4 статті 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги скасовує судове рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення при невідповідності висновків суду обставинам справи, з порушенням норм процесуального права або неправильному застосуванні норм матеріального права.
Оскільки висновки суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог позову до ОСОБА_2 не відповідають обставинам справи, судом в цій частині було порушено норми процесуального права, неправильно застосовано норми матеріального права, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення вказаних позовних вимог за вищевказаного обґрунтування.
В іншій частині рішення необхідно залишити без змін.
3.6 Порядок та строк касаційного оскарження
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Підстави касаційного оскарження передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 390 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 391 ЦПК України).
4. Резолютивна частина
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 січня 2022 року в частині відмови у задоволенні вимог позову про визнання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням- скасувати. Ухвалити в цій частині нове судове рішення.
Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме - квартирою АДРЕСА_1 .
В іншій частині рішення - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у випадках, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повний текст постанови складений 01 грудня 2022 року.
Головуючий суддя: А. П. Заїкін
Судді: О. В. Князюк
О. М. Таварткіладзе