Справа № 644/4221/21 Номер провадження 22-ц/814/2319/22Головуючий у 1-й інстанції Шевченко С.В. Доповідач ап. інст. Абрамов П. С.
24 листопада 2022 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді: Абрамова П.С.,
Суддів: Одринської Т.В., Панченка О.О.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу представника відповідача, Акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна», Коваленко Ю.Ю., на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 16 вересня 2021 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» про відшкодування шкоди заподіяної здоров'ю фізичної особи
короткого змісту позовних вимог і рішення суду першої інстанції;
В травні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» (далі по тексту - АТ «СК «Країна») про стягнення 27 604,56 грн недоплаченого страхового відшкодування, пов'язаного із витратами на лікування; 1 380,23 грн - недоплаченого страхового відшкодування, пов'язаного із заподіяною моральною шкодою у зв'язку із ушкодженням здоров'я; 3 463,53 грн - страхового відшкодування, пов'язаного із тимчасовою втратою працездатності, а також 6 000 грн витрат на професійну правничу допомогу адвоката у справі.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 20.03.2020 близько 14 години 50 хвилин, у м. Харкові, по вул. Миру, поблизу будинку 2-А, вона знаходилась у маршрутному таксі - автомобілі марки «І-VAN А07А-30», державний номер НОМЕР_1 , під керуванням водія ОСОБА_2 , який, керуючи автомобілем, почав раптове пришвидшення руху, внаслідок чого відбулося її падіння у салоні маршрутного таксі. Внаслідок падіння їй були спричинені тілесні ушкодження, вона була госпіталізована до медичного закладу і витратила на лікування 56 037,10 грн. Оскільки цивільно-правова відповідальність ПП «Транс-Сервіс», як власника транспортного засобу, з якою водій ОСОБА_2 , перебував у трудових відносинах, була застрахована в AT «СК «Країна», вона звернулась до вказаної страхової компанії про виплату страхового відшкодування, а саме: 50 383,60 грн та 5 653,50 грн - страхове відшкодування, пов'язане із витратами на лікування (що становить суму 56 037,71 грн); 3 463,53 грн - страхове відшкодування, пов'язане із тимчасовою втратою працездатності; 2 692,35 грн - страхове відшкодування, пов'язане із заподіяною моральною шкодою.
Після звернення до «СК «Країна» їй 14.01.2021 було виплачено страхове відшкодування в розмірі 28 984,79 грн, та на запит до представника страхової компанії їй було повідомлено, що сума визнаного страховиком страхового відшкодування була зменшена на 50% у зв'язку із відсутністю вини водія у вчиненні ДТП, а тимчасова втрата працездатності не розглядалась, так як вона пенсіонер. Тобто, страховик визнав обґрунтованою суму витрат на лікування у розмірі 55 209,12 грн із заявлених 56 037,71 грн, але фактично виплатив менше.
Позивач вважає, що страховик незаконно застосував п. 36.3 ст. 36 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі по тексту - Закон № 1961-IV) та неправомірно здійснив ділення визнаних ним обґрунтованих витрат страхової виплати на 50%, пов'язаних із витратами на лікування та заподіяною моральною шкодою. Вказувала, що положення п. 36.3 вказаного Закону щодо ділення страхової виплати на кількість осіб, винних у заподіянні шкоди, стосуються випадку, що передбачений ч. 2 ст. 1188 ЦК України, тобто у разі коли шкода була спричинена внаслідок взаємодії декількох об'єктів підвищеної небезпеки. Однак, у даній ситуації, позивач (потерпіла) отримала травму в результаті ДТП за участю одного автомобіля, а не внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки.
Вказувала, що відсутність вини водія маршрутного таксі не може бути підставою для зменшення страхового відшкодування, оскільки водієм здійснювалась діяльність, пов'язана з використанням транспортного засобу, як джерела підвищеної небезпеки, що тягне за собою обов'язок відшкодувати завдану шкоду незалежно від наявності вини відповідно до ст. 1187 ЦК України.
Щодо відмови у виплаті страхового відшкодування, пов'язаного із тимчасовою втратою працездатності, зазначала, що внаслідок отриманих в ДТП травм вона перебувала на стаціонарному лікуванні з 20.03.2020 по 10.04.2020 (тобто 22 дні), та, відповідно до ст. 25 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», будучи пенсіонером за віком, має право на страхове відшкодування, пов'язане із тимчасовою втратою працездатності, оскільки жодної заборони або застереження щодо такої виплати особам пенсійного віку стаття не містить. А тому, прохала стягнути з відповідача 3 463,43 грн страхового відшкодування, пов'язаного із тимчасовою втратою працездатності, розрахованого як для непрацюючої повнолітньої особи у порядку п. 5, п. 9 Порядку обчислення середньої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) для розрахунку виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1266 від 26.09.2001, шляхом ділення мінімальної заробітної плати станом на 1 січня 2020 року (4 723 грн) на середньомісячну кількість календарних днів (30), та множення 22 днів перебування позивачки на стаціонарному лікуванні на 157,43 грн середньоденного заробітку ((4 723,00 грн х 1/30) = 3 463,53 грн).
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 16 вересня 2021 року позовні вимоги задоволено частково:
Стягнуто з Акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» на користь ОСОБА_1 27 604 грн 56 коп страхового відшкодування, 1 380 грн 23 коп в рахунок відшкодування моральної шкоди та 6 000 грн в рахунок компенсації судових витрат на оплату правничої допомоги.
В решті позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» - відмовлено.
Стягнуто з Акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» на користь держави судові витрати з оплати судового збору у сумі 908 грн.
короткого змісту вимог апеляційної скарги;
Із вказаним рішенням не погодився відповідач, АТ «СК «Країна», та оскаржив його в апеляційному порядку через уповноваженого представника.
В апеляційній скарзі прохали рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 16 вересня 2021 року скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
узагальнених доводів особи, яка подала апеляційну скаргу;
Скаржник вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, є необґрунтованим; судом було неповно з'ясовано обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, а саме не досліджено питання грубої необережності потерпілої та не враховано висновків Верховного Суду з цього приводу, зокрема у постановах: від 21.11.2018 у справі № 392/548/16-ц, від 25.06.2018 у справі № 274/882/15-ц, від 09.01.2019 у справі № 607/2442/16-ц, від 19.12.2018 у справі № 583/2757/14-ц; не досліджено належним чином докази: постанову слідчого про закриття кримінального провадження, відповідно до якої зазначено, що в діях водія маршрутного таксі «І-VAN А07А-30», днз НОМЕР_1 , відсутній склад кримінального правопорушення, а ДТП сталася саме внаслідок необережних дій пасажирки ОСОБА_1 ; не досліджено повідомлення про неможливість проведення експертизи № 7/1304СЕ-20 від 26.10.2020, відповідно до якого дії водія відповідали вимогам Правил дорожнього руху України, після закриття дверей та виїзді автобусу із зупинки громадського транспорту на проїзду частину пасажир ОСОБА_1 не втрималась і впала в салоні автомобіля.
Скаржником зазначено, що 15.06.2020 АТ «СК «Країна» отримано від представника потерпілої повідомлення про настання страхового випадку (ДТП) та три заяви про виплату страхового відшкодування, а саме: щодо виплати 50 383,60 грн страхового відшкодування, пов'язаного із витратами потерпілої на лікування; щодо виплати 2 692,35 грн страхового відшкодування у зв'язку із спричиненням потерпілій моральної шкоди через ушкодження здоров'я; щодо виплати 3 463,53 грн страхового відшкодування, пов'язаного із тимчасовою втратою працездатності потерпілою, а 07.09.2020 АТ «СК «Країна» було отримано ще одну заву про виплату 5 653,50 грн страхового відшкодування, пов'язаного із витратами потерпілої на лікування. Страховиком було визнано частину витрат на лікування у сумі 1 217,98 грн необґрунтованими та такими, що не підлягають відшкодуванню та представник потерпілої не заперечував проти зменшення відшкодування на цю суму в порядку п. 24.1 статті 24 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». АТ «СК «Країна» було визнано необґрунтованою вимогу про виплату потерпілій 3 463,53 грн страхового відшкодування, пов'язаного із тимчасовою втратою працездатності, та відмовлено у її виплаті, оскільки ОСОБА_1 є пенсіонеркою за віком та, відповідно до ст. 1 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», є непрацездатною. 13.01.2021 АТ «СК «Країна» прийнято рішення про здійснення страхового відшкодування, пов'язаного із витратами на лікування та моральною шкодою. 14.01.2021 здійснено переказ коштів потерпілій у сумі 28 984,79 грн із розрахунку зменшення суми страхового відшкодування на 50%, так як кількість відповідальних осіб за спричинення шкоди становила дві особи: (55 209,12 / 2) + (2 760,46 / 2) = 28 984,79 грн.
Також, скаржником в апеляційній скарзі зазначено, що стягуючи з АТ «СК «Країна» на користь позивача 6 000 грн. в рахунок компенсації витрат позивача на правову допомогу, суд першої інстанції не врахував, що такі послуги, як підготовка, копіювання та надсилання позовної заяви з додатками в суд (у тому числі сторонам) не можуть бути віднесені до жодного з видів правничої допомоги, а тому такі витрати не можуть бути відшкодовані.
узагальнених доводів та заперечень інших учасників справи;
30.11.2021, в межах строку, встановленого судом, від представника позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого останній прохав апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції без змін.
Вказував, що звернення до суду із вказаним позовом обумовлене незаконним поділом страховиком суми погодженого ним страхового відшкодування на 50% у порядку п. 36.6 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», який не підлягає застосуванню у даних правовідносинах. Дана норма матеріальна права застосовується у випадку коли шкоду було спричинено третій особі у разі взаємодії двох і більше джерел підвищеної небезпеки.
Щодо доводів апелянта про відсутність вини водія зазначено, що особливістю відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки є те, що володілець небезпечного об'єкта зобов'язаний відшкодувати шкоду незалежно від його вини. Перед потерпілим несуть однаковий обов'язок з відшкодування завданої шкоди як невинні володільці об'єктів, діяльність з якими є джерелом підвищеної небезпеки, так і ті, що завдали шкоди внаслідок необережності. Межі відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (ч. 5 ст. 1187 ЦК України), стосуються випадків коли мало місце непереборна сила чи умисел потерпілого. Разом із цим, діє цивільно-правова презумпція винуватості заподіювача шкоди і саме він повинен доказати наявність непереборної сили або умисел потерпілого. Вказане відповідає правовій позиції, висловлені у постанові Верховного Суду від 21.04.2021 у справі № 336/2892/18, відповідно до якої зазначено, що водій, розпочинаючи експлуатацію такого джерела підвищеної небезпеки, тим самим приймає на себе усі ризики, пов'язані із здійсненням такої діяльності, а отже зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану його власними діями, навіть за відсутності вини у настанні негативних наслідків, якщо вони не викликані дією непереборної сили або настали в силу умислу потерпілого.
Також зазначено, що відповідно до ч. 2 ст. 1193 ЦК України розмір відшкодування зменшується, якщо виникненню або збільшенню шкоди сприяла груба необережність потерпілого. Відповідно до постанови Верховного Суду від 18.10.2019 у справі № 352/342/17 підставою для такого зменшення може бути тільки груба необережність потерпілого (перебування у нетверезому стані, нехтування правилами безпеки руху тощо), а не проста необачність.
У відповіді на відзив на апеляційну скаргу представник відповідача заперечував проти вищевказаних доводів, вказував про нерелевантне посилання на судову практику.
встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу;
Місцевим судом установлено, що 20.03.2020 близько 14 години 50 хвилин у м. Харкові по вул. Миру поблизу буд. 2-А відбулася дорожньо-транспортна пригода, в якій водій ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , керуючи автомобілем марки «І-VAN А07А-30», державний номер НОМЕР_2 (маршрутне таксі №262) почав раптове пришвидшення руху керованого ним автомобіля, внаслідок чого відбулося падіння позивачки ОСОБА_1 , яка була пасажиром маршрутного таксі, внаслідок ДТП ОСОБА_1 були спричинені тілесні ушкодження та остання була госпіталізована до медичного закладу.
Як вбачається з Виписки з медичної картки стаціонарного хворого № 4478, ОСОБА_1 перебувала на стаціонарному лікуванні у травматичному відділенні КНП «МКБЛ №17» ХГС з 20.03.2020 по 10.04.20 (а.с. 82-83).
За фактом ДТП до Єдиного реєстру досудових розслідувань були внесені відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 cт. 286 КК України за № 12020220000000350 та розпочато досудове розслідування.
30.11.2020 за результатами проведеного досудового розслідування по факту ДТП слідчим управлінням ГУНП в Харківській області було винесено постанову про закриття кримінального провадження у зв'язку з відсутністю в діях водія ОСОБА_2 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України (а.с. 8-9).
Цивільно-правова відповідальність власника транспортного засобу марки «І-VAN А07А-30», днз НОМЕР_2 , ПП «Транс-Сервіс», з яким водій ОСОБА_2 перебував у трудових правовідносинах, була застрахована в АТ «СК «Країна» відповідно до договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, поліс № АО/04929003 (а.с. 78).
07.06.2020 представником потерпілої ОСОБА_1 було повідомлено страховика, АТ «СК «Країна», про настання страхового випадку (а.с. 30-36).
11.06.2020 представником потерпілої надіслано на адресу страховика три заяви про виплату страхового відшкодування, датовані 07.06.2020 (а.с. 30), а саме: щодо виплати 50 383,60 грн страхового відшкодування, пов'язаного із витратами на лікування; щодо виплати 2 692,35 грн страхового відшкодування у зв'язку із спричиненням моральної шкоди; щодо виплати 3 463,53 грн страхового відшкодування, пов'язаного із тимчасовою втратою працездатності;
07.09.2020 АТ «СК «Країна» отримано ще одну заву від представника потерпілої про виплату 5 653,50 грн страхового відшкодування, пов'язаного із витратами на лікування (а.с. 77).
Листом АТ «СК «Країна» за вих. № 561 від 13.01.2021 повідомлено представника потерпілої ОСОБА_1 , що за результатом розгляду матеріалів страхової справи АТ «СК «Україна» прийнято рішення про виплату страхового відшкодування у розмірі 28 984,79 грн. (а.с. 37)
Вказана сума фактично виплачена страховиком 14.01.2021 на банківські реквізити представника позивача за довіреністю, що сторонами не заперечувалось.
Згідно з роздруківкою електронного поштового відправлення від 30.03.2021 вбачається, що представником ОСОБА_1 здійснено електронний запит на електронну адресу представника АТ «СК «Країна» про надання роз'яснень щодо підстав зменшення суми виплаченого розміру страхового відшкодування. (а.с. 38)
Електронною відповіддю на даний запит повідомлено, що по страховій справі було погоджено: 55 209,12 грн (лікування по чекам); 2 760,46 грн - моральна шкода від лікування; тимчасова втрата працездатності не розглядалась, потерпіла особа - пенсіонер, інші документи не надавались та наведено формулу розрахунку: 55 209,12 грн + 2 760,46 грн, -50,00% зменшення (відсутня вина водія) = 28 984,79 грн. (а.с. 38)
Місцевим судом також установлено, що в ході проведення розслідування страхового випадку АТ «СК «Країна» не здобуто і, відповідно, не надано жодних доказів, які б підтверджували той факт, що позивачу спричинена шкода внаслідок непереборної сили або внаслідок умислу потерпілої.
Факт отримання тілесних ушкоджень внаслідок ДТП 20.03.2020 та набуття позивачем статусу потерпілої особи відповідач не заперечував, визнав вказану подію страховим випадком, здійснив 14.01.2021 часткову виплату страхового відшкодування у сумі 28 984,79 грн, що складається з: 27 604,56 грн - страхове відшкодування понесених витрат на лікування та 1 380,23 грн - відшкодування моральної шкоди.
Загальний розмір витрат позивачки, які відповідачем визнані обґрунтованими, понесених нею на лікування, складає 55 209,12 грн. Відповідачем виплачено з цієї суми 27 604,56 грн. Відтак, невиплачена сума страхового відшкодування дорівнює 27 604,56 грн.
Розмір страхового відшкодування моральної шкоди становить 5% від суми 55 209,12 грн та дорівнює 2 760,46 грн. З урахуванням проведеної відповідачем виплати стягненню підлягає сума 1 380,23 грн. (2 760,46 грн / 2).
Встановивши вказані обставини, суд першої інстанції дійшов висновку, що рішення відповідача про виплату позивачці 50 % страхового відшкодування пов'язане з невірним застосування п. 36.3 Закону №1961-IV до даних спірних правовідносин. Положення п. 36.3 Закону №1961-IV стосується випадку, передбаченого ч. 2 ст. 1188 ЦК України. Таким чином, положення про ділення страхової виплати на кількість осіб, винних у заподіянні шкоди застосовується у разі здійснення страхової виплати потерпілому внаслідок взаємодії кількох об'єктів підвищеної небезпеки. Однак, потерпіла отримала тілесні ушкодження в результаті ДТП за участю одного автомобіля. Перебування в транспортному засобі в якості пасажира, у розумінні ст. 1187 ЦК України, не є діяльністю з використання джерела підвищеної небезпеки, тому не може вважатися взаємодією джерел підвищеної небезпеки. Має місце відшкодування шкоди внаслідок діяльності, пов'язаної з джерелом підвищеної небезпеки (автомобіля) іншій особі - пасажиру. Відтак, відсутність вини водія у спричиненні шкоди потерпілій особі, не може бути підставою для зменшення страхового відшкодування позивачу, оскільки водієм здійснювалася діяльність, пов'язана з використанням транспортного засобу, як джерела підвищеної небезпеки, що тягне за собою обов'язок відшкодувати шкоду незалежно від наявності вини, а тому є підстави для стягнення з відповідача 27 604 грн 56 коп страхового відшкодування та 1 380 грн 23 коп в рахунок відшкодування моральної шкоди.
У стягненні 3 463,43 грн страхового відшкодування, пов'язаного із тимчасовою втратою працездатності потерпілою, місцевим судом відмовлено, оскільки потерпіла ОСОБА_1 є пенсіонером за віком та відповідно до статті 1 Закону «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» є непрацездатною особою. Пенсія, яку отримує позивач, не є меншою від встановленого прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, а тому права позивача при відмові у відшкодуванні шкоди, пов'язаної з тимчасовою працездатністю, не порушені, відтак відсутні правові підстави для стягнення з відповідача відшкодування, пов'язаного з тимчасовою втратою працездатності.
В цій частині рішення суду першої інстанції не оскаржено сторонами, а тому не є предметом апеляційного перегляду.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення місцевого суду в межах доводів і вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.
Згідно з частиною 1 статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.
Відповідно до частин 2, 5 статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
Згідно з п. 4 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 4 від 01.03.2013 «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки», розглядаючи позови про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 1166, 1187 ЦК шкода, завдана особі чи майну фізичної або юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала. Обов'язок відшкодувати завдану шкоду виникає у її завдавача за умови, що дії останнього були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, - незалежно від наявності вини. З огляду на презумпцію вини завдавача шкоди (частина друга статті 1166 ЦК) відповідач звільняється від обов'язку відшкодувати шкоду (у тому числі і моральну шкоду), якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (частина п'ята статті 1187 ЦК, пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК). Потерпілий подає докази, що підтверджують факт завдання шкоди за участю відповідача, розмір завданої шкоди, а також докази того, що відповідач є завдавачем шкоди або особою, яка відповідно до закону зобов'язана відшкодувати шкоду.
Відповідно до ст. ст. 23, 1167 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, яка полягає в стражданнях спричинених каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.
Згідно з пунктом 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини особи, яка її завдала, серед іншого, якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.
У випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов'язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов'язаним суб'єктом перед потерпілим замість завдавача шкоди в передбаченому Законом порядку.
Тобто, якщо цивільна правова відповідальність власника наземного транспортного засобу була застрахована, відповідальність за спричинену шкоду джерелом підвищеної небезпеки покладається на страховика в межах страхової суми.
Особливості порядку призначення та виплати страхового відшкодування визначені Законом України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі по тексту - Закон № 1961 IV).
Згідно з п. 22.1 ст. 22 Закону № 1961 IV у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи.
Пунктом 23.1 ст. 23 Закону № 1961 IV передбачено, що шкодою, заподіяною життю та здоров'ю потерпілого внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, є: шкода, пов'язана з лікуванням потерпілого; шкода, пов'язана з тимчасовою втратою працездатності потерпілим; шкода, пов'язана із стійкою втратою працездатності потерпілим; моральна шкода, що полягає у фізичному болю та стражданнях, яких потерпілий - фізична особа зазнав у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; шкода, пов'язана із смертю потерпілого.
Згідно з п. 35.1 ст. 35 Закону № 1961 IV для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, протягом 30 днів з дня подання повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду подає страховику (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - МТСБУ) заяву про страхове відшкодування.
Згідно з п. 36.1 ст. 36 Закону № 1961 IV страховик (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - МТСБУ), керуючись нормами цього Закону, приймає вмотивоване рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) або про відмову у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати).
Пунктом 36.2 передбачено, що страховик (МТСБУ) протягом 15 днів з дня узгодження ним розміру страхового відшкодування з особою, яка має право на отримання відшкодування, за наявності документів, зазначених у статті 35 цього Закону, повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду, але не пізніш як через 90 днів з дня отримання заяви про страхове відшкодування зобов'язаний: у разі визнання ним вимог заявника обґрунтованими - прийняти рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) та виплатити його. У разі невизнання майнових вимог заявника або з підстав, визначених статтями 32 та/або 37 цього Закону, - прийняти вмотивоване рішення про відмову у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати).
Статтею 26-1 Закону № 1961 IV передбачено порядок визначення розміру відшкодування моральної шкоди, заподіяної потерпілому. Страховиком відшкодовується потерпілому - фізичній особі, який зазнав ушкодження здоров'я під час дорожньо-транспортної пригоди, моральна шкода у розмірі 5 відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров'ю.
Статтею 37.1 Закону № 1961 IV передбачено, що підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) є, серед іншого, навмисні дії потерпілого, спрямовані на настання страхового випадку (37.1.1).
Щодо зменшення страховиком суми страхового відшкодування
Звертаючись до суду із позовом у даній справі, позивач вказувала, що страховиком незаконно зменшено визнану страховиком обґрунтованою суму страхового відшкодування на 50% на підставі п. 36.3 ст. 36 Закону № 1961 IV (підстави позову).
У відзиві на позов відповідач навпаки доводив обґрунтованість такого зменшення на підставі п. 36.3 ст. 36 Закону № 1961 IV.
Пунктом 36.3 статті 36 Закону № 1961 IV передбачено, що у разі якщо відповідальними за заподіяння неподільної шкоди взаємопов'язаними, сукупними діями є декілька осіб, розмір страхового відшкодування (регламентної виплати) за кожну з таких осіб визначається шляхом поділу розміру заподіяної шкоди на кількість таких осіб. Якщо дорожньо-транспортна пригода сталася за участю декількох транспортних засобів, що перебували у з'єднанні між собою (у складі одного транспортного составу або під час буксирування із застосуванням жорсткого зчеплення чи з частковим навантаженням буксируваного транспортного засобу на платформу або на спеціальний опорний пристрій), виплата страхового відшкодування здійснюється страховиком, який уклав договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності щодо тягача, а в разі якщо цей тягач незабезпечений, регламентна виплата здійснюється МТСБУ. Якщо водії транспортних засобів скористалися правом, передбаченим пунктом 33.2 статті 33 цього Закону, страховик відшкодовує виключно шкоду, визначену статтями 29 та 30 цього Закону.
Як вбачається з фактичних обставин справи ДТП сталася за участю одного транспортного засобу - автомобіля марки «І-VAN А07А-30» (маршрутного таксі), відповідальність власника якого була застрахована в АТ «СК «Країна».
Позивач ОСОБА_1 була пасажиром цього маршрутного таксі та є потерпілою у деліктних правовідносинах, оскільки в результаті ДТП отримала тілесні ушкодження.
Вказана ДТП сталася не в результаті взаємодії джерел підвищеної небезпеки.
Місцевим судом вірно зазначено, що перебування в транспортному засобі в якості пасажира, у розумінні ч. 1 ст. 1187 ЦК України, не є діяльністю з використання джерела підвищеної небезпеки, тому не може вважатися взаємодією джерел підвищеної небезпеки.
Має місце відшкодування шкоди внаслідок діяльності, пов'язаної з джерелом підвищеної небезпеки (автомобіля), іншій особі - пасажиру.
Положення п. 36.3 Закону №1961-IV стосується випадку, передбаченого ч. 2 ст. 1188 ЦК України, яка визначає, що якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов'язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини, якщо відповідальними за заподіяння неподільної шкоди взаємопов'язаними, сукупними діями є декілька осіб, розмір страхового відшкодування (регламентної виплати) за кожну з таких осіб визначається шляхом поділу розміру заподіяної шкоди на кількість таких осіб.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2022 у справі № 477/874/19 зазначено, що внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки шкода може бути завдана як власникам (володільцям), наприклад, транспортних засобів, так і третім особам, зокрема пасажирам, пішоходам. Особливості відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, визначені у частині першій статті 1188 ЦК України, а особливості відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки третім особам, - частиною другою цієї статті. Приписи останньої та пункту 36.3 статті 36 Закону № 1961-IV застосовні у тому разі, якщо декілька осіб є саме відповідальними за завдану шкоду, тобто якщо вони спільними неправомірними діями чи бездіяльністю її завдали. За таких умов не має значення вина кожного з них у завданні шкоди. Останню вони зобов'язані відшкодувати у відповідній пропорції незалежно від вини. Припис пункту 36.3 статті 36 Закону № 1961-IV розрахований на випадки, якщо: 1) шкода завдана взаємопов'язаними, сукупними діяннями декількох осіб, які за це відповідальні, тобто поведінка яких обов'язково є неправомірною, внаслідок чого вони разом спричинили завдання шкоди; 2) остання є неподільною (як-от у випадках із завданням шкоди здоров'ю чи моральної шкоди). Тільки за таких умов розмір страхового відшкодування (регламентної виплати) за кожну особу з тих, які завдали шкоди, треба визначати шляхом поділу її розміру на кількість осіб, які цю шкоду завдали. За змістом припису пункту 36.3 статті 36 Закону № 1961-IV частки відповідальних за завдання неподільної шкоди страхувальників (їхніх страховиків або Моторного (транспортного) страхового бюро України) є рівними.
З урахуванням наведеного, можна зробити висновок, що пункт 36.3 статті 36 Закону № 1961-IV застосовний у разі завдання шкоди третім особам, зокрема, пасажиру, внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, та солідарна відповідальність за спричинену шкоду виникає саме між власниками (володільцями) транспортних засобів, а не між власником (володільцем) транспортних засобів та потерпілою особою.
Таким, чином відповідачем, як страховиком, незаконно застосовано до даних правовідносин пункт 36.3 статті 36 Закону № 1961-IV та зменшено суму страхового відшкодування, що визнана ним обґрунтованою, а саме: 55 209,12 грн - витрат на лікування по чекам та 2 760,46 грн - моральної шкоди.
Доводи апеляційної скарги в цій частині правильності висновків місцевого суду не спростували.
Щодо доводів скаржника про відсутність вини водія у вчиненні ДТП та необережних дій потерпілої.
Статтею 1187 ЦК України передбачено об'єктивну (безвинну) цивільно-правову відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки за шкоду, яка завдана внаслідок його експлуатації третій особі.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18), у випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов'язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик хоч і не завдав шкоди, але є зобов'язаним суб'єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди.
Таким чином, обов'язок відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, виникає незалежно від наявності вини у її заподіювача.
Випадки, за якими відповідальність заподіювача шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, виключається, становлять непереборна сила та умисел потерпілого (ч. 5 ст. 1187 ЦК України). При цьому, обов'язок доведення умислу потерпілого або наявності непереборної сили законом покладається на володільця джерела підвищеної небезпеки, оскільки діє цивільно-правова презумпція винуватості заподіювача шкоди.
У даній справі не встановлено обставин, які б підтверджували той факт, що потерпілій спричинена шкода внаслідок непереборної сили або внаслідок умислу потерпілої.
Відсутність вини водія та закриття кримінального провадження відносно нього не звільняє останнього від обов'язку відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, тобто особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, відповідає й за випадкове її завдання (без вини).
Щодо доводів скаржника про грубу необережність потерпілої та ненадання судом першої інстанції оцінки доказам у справі з цього приводу.
Відповідно до положень ч. 2 ст. 1193 ЦК Україниу редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, - також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом.
Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Позивач прохала, згідно позовних вимог, серед іншого, стягнути із страховика (відповідача) суму недоплаченого страхового відшкодування, пов'язаного із витратами на лікування, на яку воно було незаконно зменшено, в межах визнаних страховиком обґрунтованими вимог потерпілої.
Розмір заявлених потерпілою до відшкодування витрат на лікування у сумі 55 209,12 грн був погоджений страховиком (рішення страховика про відмову у виплаті в цій частині не надано, а позивачем у справі належними доказами ще раз підтверджено обґрунтованість таких витрат), а розмір моральної шкоди, що страховик зобов'язаний відшкодувати потерпілій у зв'язку із ушкодженням здоров'я, чітко визначений законом (ст. 26-1 Закону № 1961 IV) - 5 % страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров'ю, а тому підстави для зменшення судом розміру відшкодування відповідно до ч. 2 ст. 1193 ЦК України відсутні.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що поза увагою місцевого суду залишився факт грубої необережності потерпілої є безпідставними.
Положення статті 1193 ЦК України про зменшення розміру відшкодування з урахуванням ступеня вини потерпілого застосовуються і в інших випадках завдання шкоди майну, а також фізичній особі, однак у кожному разі підставою для цього може бути груба необережність потерпілого (перебування у нетверезому стані, нехтування правилами безпеки руху тощо), а не проста необачність. Питання про те, чи є допущена потерпілим необережність грубою (частина друга статті 1193 ЦК України), у кожному конкретному випадку має вирішуватись з урахуванням фактичних обставин справи (характеру дії, обставин завдання шкоди, індивідуальних особливостей потерпілого, його стану тощо) (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 19.05.2022 у справі № 201/8818/19).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази у справі не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). (ст. ст. 12, 81, 89 ЦПК України)
Матеріали справи не містять доказів грубої необережності потерпілої. Не є такими доказами і постанова слідчого про закриття кримінального провадження, і повідомлення про неможливість проведення експертизи № 7/1304СЕ-20 від 26.10.2020, на які вказував скаржник.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).
Постанова слідчого про закриття кримінального провадження не є вироком суду в кримінальному провадженні, ухвалою про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постановою суду у справі про адміністративне правопорушення, а тому, обставини, викладені слідчим у постанові (у тому числі висновок про необережні дії потерпілої), окрім висновку про відсутність в діянні водія складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 286 ч. 1 КК України, підлягають доказуванню на загальних підставах та підстави звільнення від їх доказування відповідно до ч. 6 ст. 82 ЦПК України відсутні.
Висновок експерта, у тому числі проведений в межах кримінального провадження, яким би було встановлено, що дії (бездіяльність) потерпілої ОСОБА_1 знаходилися у причинному зв'язку із подією ДТП та з вини потерпілої, яка виразилась у формі необережності, настали наслідки у вигляді отриманих нею тілесних ушкоджень, відсутній.
Повідомлення про неможливість проведення експертизи № 7/1304СЕ-20 від 26.10.2020 не є висновком експерта.
Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги щодо неврахування судом першої інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду щодо врахування грубої необережності потерпілого, оскільки у наведених судових рішеннях та оскаржуваному рішенні суду у цій справі встановлені різні фактичні обставини.
Так, у справах № 392/548/16-ц, № 274/882/15-ц предметом позову було стягнення із заподіювача матеріальної та моральної шкоди, спричиненої смертю. Правовідносин щодо відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, не встановлено у даних справах, на відміну від справи, що розглядається.
У справі № 607/2442/16-ц позивач (потерпіла від ДТП) звернулась до суду із позовом про стягнення з ПрАТ «СК «Україна» на свою користь 51 000 грн майнової шкоди (пов'язаної із витратами на лікування) в межах суми страхового ліміту, а з ОСОБА_4 (заподіювача шкоди) 131 807,59 грн майнової шкоди та 1 000 000 грн моральної шкоди (різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). У даній справі рішення судів першої та апеляційної інстанції переглядалось Верховним Судом щодо позовних вимог до заподіювача шкоди, а не страховика, та зменшення розміру моральної шкоди, оціненої потерпілим в 1 000 000 грн, не стосувалось порядку визначення розміру моральної шкоди, що підлягає стягненню зі страховика згідно зі статтею 26-1 Закону № 1961 IV.
У справі № 583/2757/14-ц позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 (заподіювач шкоди) та ПАТ НАСК «Оранта» про солідарне стягнення матеріальної шкоди у розмірі 11 173 грн 76 коп та моральної шкоди у розмірі 50 000 грн, заподіяної ушкодженням здоров'я внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. В межах фактично встановлених обставин Верховний Суд погодився, що суди попередніх інстанцій правильно визначили з урахуванням вимог розумності і справедливості розмір моральної шкоди та дійшли правильного висновку про те, що заподіювач шкоди має нести цивільно-правову відповідальність за заподіяння шкоди здоров'ю потерпілому незалежно від наявності його вини, та у межах вказаної справи встановлено відсутність підстав для стягнення матеріального відшкодування як із заподіювача шкоди, враховуючи встановлені обставини добровільного порядку згідно із письмовими розписками, так і зі страхової компанії, у зв'язку з добровільним відшкодування матеріальної шкоди потерпілому, а також у зв'язку з невиконання страхувальником передбаченого законом обов'язку, щодо повідомлення страховика про страховий випадок.
Таким чином, з урахуванням фактичних обставин даної справи, що переглядається, наведена скаржником в апеляційній скарзі судова практика є нерелевантною.
Щодо доводів скаржника про порушення судом першої інстанції норм процесуального права при здійсненні розподілу судових витрат.
Рішенням суду першої інстанції позовні вимоги задоволено частково: стягнуто з АТ «Страхова компанія «Країна» на користь ОСОБА_1 27 604,56 грн страхового відшкодування, 1 380,23 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди та 6 000 грн витрат позивача на професійну правничу допомогу. В іншій частині позовних вимог - відмовлено. Стягнуто з АТ «Страхова компанія «Країна» на користь держави судовий збір у сумі 908 грн.
Задовільнивши позов частково та здійснюючи розподіл судових витрат (судового збору та витрат позивача на професійну правничу допомогу) судом першої інстанції не було враховано пропорційність задоволених позовних вимог, як вірно зазначено скаржником в апеляційній скарзі.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. (ч. 6 ст. 141 ЦПК України).
Позивач був звільнений від сплати судового збору за подачу позову до суду на підставі п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».
Згідно з п.п. 1 п. 1 ч. 2 ст. 4 1 Закону України «Про судовий збір» за подачу до суду фізичною особою позову майнового характеру ставка судового збору становить 1% відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (який станом на 1 січня 2021 року, у якому подано позов становив 908 грн)
Враховуючи ціну позову у даній справі - 32 448,32 грн, сума судового збору, яка підлягала сплаті за подачу позову до суду, становила 908 грн.
Враховуючи те, що позов задоволено на 89,33% (із розрахунку: 28 984,79 / 32 448,32 х 100%), з відповідача на користь держави підлягав стягненню судовий збір у розмірі 811,07 грн пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
В цій частині доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, а тому рішення суду першої інстанції в цій частині необхідно змінити, зменшивши суму судового збору, стягнутого з відповідача на користь держави, з 908 грн до 811,07 грн.
Щодо стягнення з відповідача на користь позивача 6 000 грн витрат, понесених позивачем у суді першої інстанції на професійну правничу допомогу адвоката, апеляційний суд виходить з наступного.
Вирішуючи питання відшкодування позивачу витрат на правову допомогу адвоката у даній справі, суд першої інстанції виходив з того, що на підтвердження таких витрат позивачем надано копію ордеру про надання правової допомоги, укладеного між позивачем та адвокатом Стефківським В.І., детальний розрахунок виконаних робіт (наданих послуг) та їх вартість, яка складає 6000 грн. Зазначений розмір понесених позивачем витрат на правову допомогу підтверджено належними та допустимими доказами та є адекватним заявленим позовним вимогам, складності справи та об'єму виконаної представником роботи.
В апеляційній скарзі скаржником зазначено, що, стягуючи 6 000 грн витрат позивача на правничу допомогу, місцевий суд не врахував, що послуги з підготовки, надсилання позовної заяви з додатками в суд (у тому числі сторонам), зазначені в детальному розрахунку робіт, не можуть бути віднесені до жодного з видів правничої допомоги, а тому такі витрати не можуть бути відшкодовані.
Як вбачається з Розділу 5 Договору про надання професійної правничої (правової) допомоги № 2617 від 20.05.2020, укладеного між ОСОБА_1 та Адвокатським об'єднанням «Автопоміч», вартість послуг адвокатського об'єднання та порядок їх сплати передбачено в додатку до цього договору.
Згідно з Додатком № 1.1 від 27.01.2021 плата за надані послуги становить 1 000 грн за 1 годину.
Адвокат Стефківський В.І., що представляв інтереси позивача у справі, є членом Адвокатського об'єднання «Автопоміч»; ордер на представництво інтересів позивач у справі виданий Адвокатським об'єднанням «Автопоміч».
Згідно з Детальним розрахунком робіт (наданих послуг) від 26.04.2021 (а.с. 47), послуги Адвокатського об'єднання у загальній сумі 6 000 грн складаються з наступних: правовий аналіз наявних доказів (документів) по справі - 1 000 грн (1 година); опрацювання законодавчої бази, формування правової позиції, аналіз судової практики - 2 000 грн (2 години); написання, підготовка, копіювання та надсилання позовної заяви з додатками в суд (в т.ч. сторонам) -3 000 грн (3 години).
Проте, підготовка, копіювання та надсилання позовної заяви з додатками в суд (в т.ч. сторонам) не можуть бути віднесені до жодного з видів правничої допомоги, які передбачені статтями 1, 19 Закону № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Тим більше, обов'язок з надсилання позовної заяви сторонам та іншим учасникам справи чинним ЦПК України покладено на суд, а не на позивача. Витрати на здійснення вказаних видів робіт не можуть бути відшкодовані у якості витрат на професійну правничу допомогу.
Однак, у пункті 3 Детального розрахунку робіт (наданих послуг) від 26.04.2021 (а.с. 47) разом із вказаними послугами (підготовка, копіювання та надсилання позовної заяви з додатками в суд (в т.ч. сторонам) також зазначена послуга з написання позовної заяви, що відноситься до юридичних послуг, та зазначено витрачений час - 3 години, що відповідає вартості 3 000 грн згідно з умовами договору. Окремо вартість інших послуг (підготовка, копіювання та надсилання позовної заяви з додатками в суд (в т.ч. сторонам), що не є юридичними (копіювання та надсилання), у цьому детальному розрахунку не визначена.
Згідно з ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, серед іншого, чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
Так як зазначені у пункті 3 Детального розрахунку робіт (наданих послуг) витрати у сумі 3 000 грн за три години включають в себе оплату послуг адвоката на написання позовної заяви, колегія суддів вважає їх розумними та обґрунтованими, пов'язаними із розглядом справи (тобто написання адвокатом позовної заяви є витратами на правничу допомогу), а тому підстав для відмови у стягненні цих коштів не вбачається.
Однак, враховуючи часткове задоволення позовних вимог, витрати позивача на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції у сумі 6 000 грн також підлягали розподілу судом першої інстанції пропорційно розміру задоволених позовних вимог відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України.
Враховуючи задоволення позову на 89,33%, рішення суду першої інстанції в частині стягнення з відповідача на користь позивача суми витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 6 000 грн підлягає зміні, шляхом зменшення суми до 5 359,80 грн.
висновків за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції;
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
В силу ч. 4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Враховуючи вищевикладені висновки суду апеляційної інстанції, рішення суду першої інстанції підлягає зміні в резолютивній частині щодо суми стягнутого судового збору та витрат позивача на професійну правничу допомогу, як таке, що винесене з порушенням норм процесуального права, оскільки не дотримано принципу пропорційності розподілу судових витрат.
В іншій частині рішення місцевого суду є законним, обґрунтованим та таким, що відповідає нормам матеріального і процесуального права.
Щодо розподілу витрат сторін у зв'язку із апеляційним розглядом справи.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи те, що рішення суду першої інстанції змінено лише в частині розподілу судових витрат, в частині матеріально-правових вимог апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстави для відшкодування скаржнику витрат, понесених ним у суді апеляційної інстанції відшкодуванню не підлягають.
Разом із тим, стороною позивача заявлено у відзиві на апеляційну скаргу про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у сумі 3 000 грн, понесених позивачем у зв'язку із апеляційним розглядом справи, що підтверджено детальним розрахунком робіт (наданих послуг) від 29.11.2021 року.
Скаржником не подавалось до апеляційного суду клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу у порядку ч. 5 ст. 137 ЦПК України.
Враховуючи доведеність, обґрунтованість та розумність витрат позивача на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції, вони підлягають відшкодуванню відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме у розмірі 2 679,90 грн.
Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу представника відповідача, Акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна», Коваленко Ю.Ю. - задовольнити частково.
Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 16 вересня 2021 року в частині стягнення з Акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» на користь ОСОБА_1 6 000 грн в рахунок компенсації судових витрат на оплату правничої допомоги змінити, зменшивши суму до 5 359,80 грн.
Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 16 вересня 2021 року в частині стягнення з Акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» на користь держави судового збору у сумі 908 грн змінити, зменшивши суму до 811,07 грн.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Стягнути з Акціонерного товариства «Страхова компанія «Країна» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у зв'язку із апеляційним розглядом справи у сумі 2 679,90 грн.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції, яким є Верховний Суд.
Повний текст постанови складено 25 листопада 2022 року.
Головуючий суддя П.С. Абрамов
Судді Т.В. Одринська
О.О. Панченко