ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
23.11.2022Справа № 910/5132/22
Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,
при секретарі судового засідання Петрук Б.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
За позовом Комунального підприємства "Виробниче управління комунального господарства"
вул. Чернігівська 128, м. Ніжин, Чернігівська обл.
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ПП Право"
вул. Лук'янівська 21, м. Київ, 04071
про визнання договору розірваним (припиненим)
За участі представників учасників справи згідно протоколу судового засідання
Комунальне підприємство "Виробниче управління комунального господарства" (далі-позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "ПП Право" (далі-відповідач) про визнання договору розірваним (припиненим).
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.07.2022 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 20.07.2022.
18.07.2022 до відділу діловодства суду від Товариства з обмеженою відповідальністю "ПП Право" надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач зазначає, що не визнає позов, вважає його безпідставним та необґрунтованим.
У підготовчому засіданні 20.07.2022 судом протокольною ухвалою відкладено розгляд справи на 07.09.2022.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.09.2022 підготовче засідання призначено на 05.10.2022.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 закрито підготовче провадження та призначено справу №910/5132/22 до розгляду по суті на 26.10.2022.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.10.2022 розгляд справи по суті призначено на 23.11.2022.
У судовому засіданні 23.11.2022 представник позивача позовні вимоги підтримав, просив задовольнити, в свою чергу представник відповідача у судове засідання не з'явився, причин неявки не повідомив, хоча про дату та час судового засідання був повідомлений належним чином.
У судовому засіданні 23.11.2022 оголошено вступну та резолютивну частину рішення відповідно до ст. 240 ГПК України.
На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
01 січня 2020 року між комунальним підприємством «Виробниче управління комунального господарства» (надалі-Позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ПП Право» (надалі-Відповідач) укладено договір №02/2020 на надання консультаційно- інформаційних та юридичних послуг строком на 24 місяці.
Умовами Договору, а саме п.7.1. передбачено, що Договір укладений строком на двадцять чотири місяці з 01 січня 2020 року по 31 грудня 2021 року і підлягає пролонгації на тих же умовах, у разі якщо жодна із Сторін не пізніше, ніж за два місяці до закінчення строку його дії письмово не повідомить іншу сторону про його розірвання (припинення).
23 лютого 2021 року листом №1-4/342 від Позивач звертався до ТОВ «ПП «Право» про дострокове розірвання договору. Листом №02-09/2 від 26 лютого 2021 року Відповідач повідомив про те, що розгляд питання про дострокове припинення договору буде розглянуто після здійснення оплати поточної заборгованості. Таким чином, як стверджує Позивач, даним листом Позивач письмово завчасно повідомив Відповідача про відсутність потреб у надання послуг, які охоплювались предметом договору. Але, враховуючи, що умови договору не передбачали права Позивача розірвати (припинити) договір в односторонньому порядку, Відповідач відмовився від дострокового розірвання (припинення) договору. Отже за переконанням Позивача, він завчасно, більше ніж за 10 місяців до дати закінчення строку, договору виявив свій намір припинити договірні правовідносини між сторонами.
29 жовтня 2021 року за вих. №1-4/1359 Позивач листом письмово повідомив ТОВ «ПП Право» про те, що на виконання пункту 7.1.Договору Комунальне підприємство «Виробниче управління комунального господарства», не пізніше ніж за 2 місяці до закінчення строку дії договору повідомляє про розірвання(припинення) договору від 01 січня 2020 року №02/2020. Лист про розірвання (припинення) договору направлений замовним листом з описом вкладення на юридичну адресу ТОВ «ПП Право», зазначену в Єдиному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Водночас, як зазначає Позивач, поштове відправлення № 1660007194360 не було отриманий Відповідачем. Причина невручення: «закінчення терміну зберігання». 18 грудня 2021 року лист було повернуто на адресу комунального підприємства «Виробниче управління комунального господарства».
03 грудня 2021 року Позивач отримав від Відповідача лист №05-100/1 від 30 квітня 2021 року щодо питання виконання договірних зобов'язань (підписання актів виконаних робіт за квітень 2021 року). Також крім цього листа 03 грудня 2021 року Позивач отримав на підписання акти виконаних робіт за червень, липень, серпень, вересень, жовтень, листопад 2021 року та рахунки за цей період. Зважаючи на фактичне ненадання послуг за договором за цей період Позивач звернувся з листом від 17.12.2021року вих.№1-4/1681 до Відповідача щодо надання підтверджуючих документів щодо надання послуг по актам та рахункам (відповідь на лист ТОВ «ПП «Право» вих.№05-100/1 від 30.04.202 Іроку), надісланий на адресу ТОВ «ПП «Право» 17.12.202Іроку, номер відправлення 1661001168550 (копія листа, опису цінного листа, квитанції про відправлення додається).
Цим листом Позивач повторно повідомив Відповідача про припинення (розірвання) договору після завершення строку його дії. Лист був направлений на юридичну адресу ТОВ «ПП Право», зазначену в Єдиному реєстрі юридичних .осіб, фізичних осіб-підприємців. та громадських формувань замовними листом з описом вкладення. Однак, цей лист також не був отриманий ТОВ «ПП «Право».
10 січня 2022 року за вих. №04.1-09/26 Позивач у відповідь на лист ТОВ «ПП «Право» №05-100/5 від 31.05.2021 року (щодо підписання актів виконаних робіт за травень 2021р.), яке надійшло на адресу Позивача лише 21 грудня 2021р. ПОВТОРНО повідомило Відповідача про те, що у встановлений Договором строк, тобто за два місяці до закінчення Договору Позивач (Клієнт за договором) повідомив Відповідача (Виконавця за договором) про те, що на підставі п.7.1 Договору КП «ВУКГ» розриває (припиняє) вищезазначений Договір, номер відправлення 1661001172948. Цей лист ТОВ «ПП «Право» отримало.
21 січня 2022 року за вих. №04.1-09/74 КП «ВУКГ» надало аналогічну відповідь ТОВ «ПП «Право» щодо підписання актів виконаних робіт за грудень 2021р., в якому знову ПОВТОРНО повідомило Виконавця про те що за два місяці до закінчення Договору Клієнт повідомив Виконавця про те, що на підставі п.7.1 Договору КП «ВУКГ» розриває (припиняє) вищезазначений Договір. Цей лист ТОВ «ПП «Право» також отримало. Інформація про трекінг поштових відправлень додається.
Однак, не зважаючи на дотримання Позивачем процедури повідомлення Відповідача про припинення (розірвання) договору, а саме завчасне не пізніше ніж за 2 місяці, письмове повідомлення про припинення (розірвання) договору, тобто відмову від пролонгації договору, яке було надіслано Позивачем на юридичну адресу Відповідача, зазначену у Єдиному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Відповідач своїм листом від 31 січня 2022 року вих. №031/22 (відповідь на лист КП «ВУКГ» від 21.01.2022р. №0.4-09/74) направив на адресу Позивача вимогу щодо сплати заборгованості за договором за січень 2022 року, в якому зазначає наступне: «Також наголошуємо на тому, що дія Договору №02/2020 від 01.01.2020р. є пролонгованою на тих же умовах, оскільки у встановлені вимогами п. 7.1 договору строки, тобто не пізніше, ніж за два місяці до закінчення строку його дії, ви не направили нам свого офіційного повідомлення про розірвання договору».
У зв'язку з викладеним позивач звернувся до суду з позовом про розірвання договору №02/2020 на надання консультаційно-інформаційних та юридичних послуг від 01.01.2020, укладеного між комунальним підприємством «Виробниче управління комунального господарства» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ПП Право» з 01.01.2022.
Відповідач, в свою чергу, заперечує проти задоволення позовних вимог з тих підстав, що позивачем не дотримано процедури повідомлення відповідача про припинення дії договору.
Приписами частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з положеннями частин першої та другої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Тобто, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, до особи, яка порушила це право, з метою його захисту.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09.10.2018 у справі №910/2062/18.
Відповідно до вимог статті 14 Господарського процесуального кодексу України, яка встановлює диспозитивність господарського судочинства, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Предметом спору у даній справі є вимога позивача про розірвання договору №02/2020 на надання консультаційно-інформаційних та юридичних послуг від 01.01.2020, укладеного між комунальним підприємством «Виробниче управління комунального господарства» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ПП Право» з 01.01.2022.
Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором надання послуг, а відповідно до частини 1 статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Згідно зі статтею 905 Цивільного кодексу України строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.
В той же час, статтею 631 Цивільного кодексу України та частиною 7 статті 180 Господарського кодексу України передбачено, що строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.
Відповідно до п. 7.1. Договір укладений строком на двадцять чотири місяці з 01 січня 2020 року по 31 грудня 2021 року і підлягає пролонгації на тих же умовах, у разі якщо жодна із Сторін не пізніше, ніж за два місяці до закінчення строку його дії письмово не повідомить іншу сторону про його розірвання (припинення).
Лист позивача 29 жовтня 2021 року за вих. №1-4/1359 з повідомленням про припинення дії договору на підставі пункту 7.1. відповідачем не отримано.
Відповідач заперечуючи проти позовних вимог вказував на недотримання позивачем процедури повідомлення відповідно до п.7.1 Договору про намір розірвати договір з 01.01.2022. Проте суд зауважує, що за умовами Договору достатньо лише письмового повідомлення про розірвання договору, а подія припинення договору не ставиться в залежність від події отримання стороною визначеного умовами договору повідомлення про припинення дії (розірвання) договору.
Суд звертає увагу на те, що направлення листів рекомендованою кореспонденцією на дійсні адреси є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним. При цьому отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника (Суд враховуєmutandis висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18), провадження № 11-268заі18).
Отже, враховуючи повідомлення позивачем відповідача про припинення договору та відсутність у матеріалах справи будь-яких інших доказів продовження дії договору, станом на момент розгляду справи строк дії договору №02/2020 на надання консультаційно- інформаційних та юридичних послуг від 01.01.2020 закінчився.
Суд зазначає, що розірваний може бути лише договір, який діє (строк/термін дії якого не закінчився), а відтак вимога позивача про розірвання договору №02/2020 від 01.01.2020 з 01.01.2022 є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18.11.2019 у справі № 910/16750/18.
При цьому, суд також вважає необґрунтованими доводи позивача щодо порушення його прав за наслідком самого лише надсилання відповідачем рахунків на оплату згідно договору.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Водночас, рахунок на оплату є документом, який містить лише платіжні реквізити на перерахування коштів; виставлення таких рахунків не створює жодних правових наслідків для сторін в частині дії укладеного договору.
У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу, не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Суд зазначає, що обов'язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.
Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.
При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.
Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.
Відповідно до ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Згідно із ст. ст. 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 ГПК України).
Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Щодо інших аргументів сторін суд зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, рішення від 10.02.2010). Крім того, аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі №127/3429/16-ц.
Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Позивач не довів належними та допустимими доказами свою правову позицію.
З огляду на встановлені судом обставини, оцінюючи наявні в матеріалах справи докази, суд прийшов до висновку, що вимоги позивача є необґрунтованими та не доведеними належними доказами у справі, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.
Згідно з пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, враховуючи положення ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору належить покласти на позивача у зв'язку з відмовою у задоволенні позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
У задоволенні позовних вимог - відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.
Дата складання та підписання повного тексту рішення 28.11.2022
Суддя М.О. Лиськов