Справа № 173/1402/22
Номер провадження 1-кп/173/189/2022
25 листопада 2022 р. м. Верхньодніпровськ
Верхньодніпровський районний суд Дніпропетровської області у складі:
головуючого судді: ОСОБА_1 ,
за участю секретаря судового засідання: ОСОБА_2 ,
прокурора: ОСОБА_3 ,
обвинуваченого: ОСОБА_4 ,
захисника: ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12022041430000198 від 21.07.2022, за обвинуваченням ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Верхівцеве Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, проживає за адресою АДРЕСА_1 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 307, ч. 1 ст. 263 КК України,
І. Історія провадження.
У провадженні Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області перебуває кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12022041430000198 від 21.07.2022 за обвинуваченням ОСОБА_4 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 307, ч. 1 ст. 263 КК України.
ІІ. Позиції учасників процесу.
У судовому засіданні 25.11.2022 року прокурором заявлено клопотання про продовження обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, посилаючись на те, що ризики, передбачені п. п. 1, 3, 4, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України, які були підставою для обрання запобіжного заходу, наразі не зменшились та продовжують існувати.
Обвинувачений у судовому засіданні заперечив проти клопотання прокурора, зазначив, що він має зареєстроване місце проживання, не збирається переховуватися від суду та хоче бути поруч зі своїми дітьми. Також обвинуваченим у судовому засіданні заявлено клопотання про забезпечення проведення йому медичного обстеження.
ІІІ. Мотиви, з яких виходить суд при вирішенні заявлених клопотань.
Частина 2 статті 29 Конституції України передбачає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
Зважаючи на вищевказані положення Основного закону слід визначити такі обов'язкові вимоги до правомірного тримання під вартою: по-перше, тримання під вартою має здійснюватися виключно на підставі належним чином вмотивованого рішення суду; по-друге, підстави та порядок застосування такого запобіжного заходу мають бути визначені в законі та повинні відповідати конституційним гарантіям справедливої судової процедури та принципу верховенства права.
Ухвалою Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 19.08.2022 у справі № 173/1100/22 обвинуваченому обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до 17.10.2022 року, який було продовжено ухвалою Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 14.10.2022 до 12.12.2022 року включно.
Згідно з ч. ч. 1-3 ст. 331 КПК України під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати, обрати або продовжити запобіжний захід щодо обвинуваченого. Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 цього Кодексу. За наявності клопотань суд під час судового розгляду зобов'язаний розглянути питання доцільності продовження запобіжного заходу до закінчення двомісячного строку з дня його застосування. За результатами розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців. Копія ухвали вручається обвинуваченому, прокурору та надсилається уповноваженій службовій особі до місця ув'язнення.
Відповідно до ч. 4 ст. 176 КПК України Запобіжні заходи застосовуються: під час досудового розслідування та до початку підготовчого судового засідання - слідчим суддею за клопотанням слідчого, погодженим з прокурором, або за клопотанням прокурора, а під час судового провадження - судом за клопотанням прокурора.
Положеннями ч. 1 ст. 183 КПК України унормовано, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частинами шостою та сьомою статті 176 цього Кодексу.
Згідно з ч. 1 ст. 177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам: 1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; 2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; 3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; 4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; 5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.
Частина 2 ст. 177 КПК України визначає, що підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті.
Отже, виходячи із вищевказаних положень чинного законодавства, звертаючись до суду з клопотанням про продовження строків тримання під вартою, прокурор має викласти обставини, які доводять, що заявлені раніше ризики не зменшилися або з'явилися нові ризики, які виправдовують продовження тримання особи під вартою, а застосування більш м'яких запобіжних заходів не гарантує запобігання цим ризикам.
Таким чином, судовий контроль на новій процесуальній стадії при продовженні дії запобіжних заходів, пов'язаних з обмеженням права особи на свободу та особисту недоторканність, має відбуватися з обґрунтуванням підстав такого продовження.
Вирішуючи питання про продовження строку тримання під вартою, суд керується загальними приписами, якими врегульовано застосування запобіжних заходів, з урахуванням додаткових відомостей щодо продовження існування ризиків, які стали підставою для обрання обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Відповідно до ч. 1 ст. 194 КПК України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу суд зобов'язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать, зокрема, про:
- наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує прокурор;
- недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні (ч. 1 ст. 194 КПК України).
Водночас, в силу положень ч. 2 ст. 42 КПК України ОСОБА_4 наразі перебуває у статусі обвинуваченого, тому судом не надається оцінка наявності обґрунтованої підозри у вчиненні ОСОБА_4 кримінальних правопорушень.
В обґрунтування поданого клопотання прокурор посилається на те, що на теперішній час продовжують існувати такі заявлені органом досудового розслідування та попередньо підтверджені судом ризики, що визначені у ч. 1 ст. 177 КПК України:
- переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;
- незаконно впливати на свідків у цьому кримінальному провадженні;
- перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;
- вчинити інші кримінальні правопорушення.
Ризиком у контексті кримінального провадження є певна ступінь можливості, що особа вдасться до вчинків, які будуть перешкоджати досудовому розслідуванню та судовому розгляду або ж створять загрозу суспільству. Суд, оцінюючи вірогідність такої поведінки обвинуваченого, має дійти обґрунтованого висновку про високу ступінь ймовірності позапроцесуальних дій зазначеної особи.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у справі «Клішин проти України» наявність кожного ризику повинна носити не абстрактний, а конкретний характер та доводитися відповідними доказами.
При цьому, суд враховує правову позицію ЄСПЛ у рішенні у справі «Тодоров проти України», відповідно до якої «для продовження тримання під вартою повинні бути винятково вагомі причини, при цьому лише тяжкість вчиненого злочину, складність справи та серйозність обвинувачень не можуть вважатися достатніми причинами для тримання особи під вартою протягом досить тривалого строку.
Стосовно зазначеного стороною обвинувачення ризику незаконного впливу на свідків, суд зазначає наступне.
Після відкриття матеріалів кримінального провадження обвинувачений дізнався про обсяг зібраних доказів, у тому числі свідків, показання яких підтверджують його вину у вчиненні інкримінованих йому злочинів.
Оцінюючи можливість впливу на свідків, суд виходить із передбаченої КПК України процедури отримання свідчень від осіб, які є свідками, у кримінальному провадженні, а саме на стадії досудового розслідування показання отримуються шляхом допиту слідчим чи прокурором, а після направлення обвинувального акту до суду на стадії судового розгляду - усно шляхом допиту особи в судовому засіданні (ч. ч. 1, 2 ст. 23, ст. 224 КПК України). Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на свідченнях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 КПК України, тобто допитаних на стадії досудового розслідування слідчим суддею. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них (ч. 4 ст. 95 КПК України).
За таких обставин ризик впливу на свідків існує не лише на початковому етапі кримінального провадження при зібранні доказів, а й на стадії судового розгляду до моменту безпосереднього отримання судом свідчень від свідків та дослідження їх судом.
Разом із цим, ознайомившись з матеріалами кримінального провадження, а отже і з протоколами допитів встановлених досудовим розслідуванням свідків, обвинувачений знатиме як їх персональні данні, так і зміст наданих ними показань на стадії досудового розслідування.
Вказане дає підстави обґрунтовано припускати вірогідність незаконного впливу зі сторони обвинуваченого на свідків з метою зміни чи відмови від раніше наданих ними показань.
Стосовно зазначеного стороною обвинувачення ризику незаконно переховуватися від суду, суд зазначає наступне.
Однією з обставин, яка має враховуватись судом при оцінці ризику переховування, є суворість покарання, яке загрожує особі у випадку визнання її винною. Як неодноразово зазначав Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, ризик втечі підсудного не може бути встановлений лише на основі суворості можливого вироку. Оцінка такого ризику має проводитись з посиланням на ряд інших факторів, які можуть підтвердити існування ризику втечі або вказати, що вона маловірогідна, і необхідність в утриманні під вартою відсутня («Панченко проти Росії» (Panchenko v. Russia), § 106, «Летельє проти Франції», п. 43). Таким чином, сама по собі тяжкість покарання, що може бути застосоване до особи за умови визнання її винуватості, не є самостійною і достатньою підставою для встановлення ризику втечі. Така обставина має значення лише у сукупності з іншими релевантними факторами.
Вагомими факторами при оцінці ризику переховування є дані про особистість обвинуваченого, адже саме за їх сукупного аналізу можна скласти уявлення про те, наскільки вагомою є вірогідність недобросовісної поведінки особи. З цього приводу Європейський суд зазначав, що ризик втечі має оцінюватися у світлі факторів, пов'язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейними зв'язками та усіма видами зв'язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідуванню (Becciev v. Moldova («Бекчиєв проти Молдови») § 58).
Дослідивши відомості про особу обвинуваченого, а також фактичні обставини справи, суд вважає, що перебуваючи на свободі він може переховуватись від суду, оскільки відповідно до наявних матеріалів провадження він офіційно не працевлаштований, не має міцних соціальних зв'язків, обвинувачується у вчиненні ряду злочинів, в тому числі у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, тобто злочину проти здоров'я населення, а тому несе підвищену суспільну небезпеку.
Також судом враховано тяжкість покарання, що загрожує обвинуваченому у разі визнання його винуватим.
Усвідомлення імовірності визнання вини особи за висунутим їй обвинуваченням та тиск тягаря можливого відбування покарання, є обставинами, що свідчать про наявність ризику переховування від суду та можуть бути підставами для тримання особи під вартою.
Отже, наведений прокурором ризик, визначений п. 1 ч. 1 ст. 177 КПК України, суд вважає доведеним.
Стосовно зазначеного стороною обвинувачення ризику вчинення обвинуваченим інших кримінальних правопорушень, суд зазначає наступне.
Обвинувачений ОСОБА_4 не працює, не має законних джерел доходу, раніше неодноразово судимий, що дозволяє зробити висновок про його неможливість адаптуватися до загальприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві, нездатність до пошуку легальних засобів заробітку коштів на власне утримання і, як наслідок, пошуку альтернативних (незаконних) засобів їх набуття та створює підґрунтя до вчинення обвинуваченим нових правопорушень.
Таким чином, суд погоджується з доводами прокурора про існування ризику, передбаченого п. 5 ч. 1 ст. 177 КПК України.
Стосовно зазначеного стороною обвинувачення ризику перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином, суд зазначає наступне.
Суд критично ставиться до обґрунтувань прокурором ризику передбаченого п. 4 ч. 1 ст. 177 КПК України, який полягає у перешкоджанні кримінальному провадженню іншим чином, оскільки прокурором у клопотанні даний ризик лише формально зазначений, при цьому жодним чином не обґрунтований фактичними даними.
З приводу того, чи наявні обставини, які свідчать про те, що заявлені раніше ризики не зменшились або з'явилися нові ризики, які виправдовують тримання обвинуваченого під вартою, суд зазначає, що вказані обставини у своїй сукупності свідчать про те, що ризики не зменшились та продовжують існувати.
Стосовно того, чи є інші більш м'які запобіжні заходи, які зможуть запобігти ризикам, передбачених статтею 177 КПК України, суд зазначає наступне.
Тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбачених статтею 177 КПК України (частина 1 статті 184 КПК України).
Більш м'якими запобіжними заходами, у порівнянні з триманням під вартою, є 1) особисте зобов'язання; 2) особиста порука; 3) застава; 4) домашній арешт.
При оцінці можливості застосування іншого більш м'якого запобіжного заходу з метою запобігання встановленим ризикам, враховуючи, що така оцінка стосується перспективних фактів, суд використовує стандарт доказування «обґрунтованої ймовірності», за яким слід вважати, що інші більш м'які запобіжні заходи ніж тримання під вартою не зможуть запобігти встановленим ризикам за умови встановлення обґрунтованої ймовірності цього. При цьому, КПК України не вимагає доказів того, що обвинувачений при застосуванні до нього більш м'якого запобіжного заходу обов'язково (поза всяким сумнівом) порушить покладені на нього процесуальні обов'язки чи здійснить одну із спроб, що передбачена пунктами 1-5 частини 1 статті 177 КПК України, однак вимагає доказів того, що він має реальну можливість допустити це в конкретному кримінальному провадженні в майбутньому.
З огляду на викладене суд вважає, що на даному етапі кримінального провадження лише запобіжний захід у вигляді тримання під вартою буде необхідним для забезпечення належної процесуальної поведінки обвинуваченого та зможе запобігти ризикам, які передбачені п. п. 1, 3, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України, та які були встановлені судом.
Суд уважно ставиться до того, що з плином часу продовжуване тримання обвинувачених під вартою потребує більшого обґрунтування і що сторона обвинувачення повинна надавати додаткові підстави щодо цього питання.
Однак при цьому, суд також враховує, що у рішенні від 26.01.1993 року у справі «W. проти Швейцарії» Європейський суд з прав людини зазначив, що тривале тримання під вартою може виявитись виправданим лише за наявності конкретних ознак того, що цього вимагають справжні інтереси суспільства, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважають інтереси забезпечення поваги до особистої свободи.
Оскільки ОСОБА_4 обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, у тому числі і тяжкого злочину у сфері обігу наркотичних засобів, суд дійшов висновку, що інтереси суспільства у забезпеченні належної процесуальної поведінки обвинуваченого переважають інтереси забезпечення поваги до його особистих свобод.
Доводи обвинуваченого в частині того, що він має зареєстроване місце проживання, не збирається переховуватися від суду та хоче бути поруч зі своїми дітьми не спростовують зазначених вище ризиків і не є підставами для відмови прокурору у задоволенні клопотання про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Також суд зазначає, що злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів це злочини, що посягають на здоров'я населення. При цьому протягом останніх рокiв спостерігається поширення наркоманії та зростання злочинностi, пов'язаної з незаконним обiгом наркотичних засобiв, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорiв. Цi злочини набувають усе більших масштабiв i стають серйозним соцiальним чинником, який негативно впливає на життя, здоров'я та благополуччя людей.
Жодних інших обставин, які б спростовували правомірність подальшого тримання обвинуваченого під вартою судом не встановлено.
Підсумовуючи вищевикладене, суд вважає клопотання прокурора про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно обвинуваченого таким, що підлягає задоволенню.
Щодо клопотання обвинуваченого про забезпечення медичного обстеження, суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що Наказом Міністерства юстиції України, МОЗ України № 239/5/104 від 10.02.2012 року затверджено Порядок взаємодії закладів охорони здоров'я Державної кримінально - виконавчої служби України із закладом охорони здоров'я з питань надання медичної допомоги особам, узятим під варту (далі за текстом Порядок № 239/5/104), пунктом 2.3. якого встановленого підчас медичного обстеження особи, узятої під варту, з метою встановлення діагнозу лікар медичної частини СІЗО використовує дані анамнезу, медичної документації, яка долучена до особової справи, результати огляду, дані лабораторних, рентгенологічних і функціональних методів дослідження. За необхідності керівництво СІЗО подає запит до закладу охорони здоров'я, який надавав медичну допомогу особі, узятій під варту, щодо результатів диспансерного, амбулаторного, стаціонарного нагляду або лікування. У випадках, коли лікарі медичної частини СІЗО не можуть самостійно встановити діагноз, начальник медичної частини СІЗО подає запит до керівництва СІЗО щодо направлення хворого на лікування до обраного закладу охорони здоров'я з орієнтовного переліку або залучення відповідного лікаря- фахівця закладу охорони здоров'я. Керівництво СІЗО забезпечує допуск відповідного лікаря-фахівця чи направлення хворого на лікування до обраного начальником медичної частини СІЗО закладу охорони здоров'я з орієнтовного переліку.
Відповідно до положень Європейських пенітенціарних правил-1 (Рекомендація № К (2006) 2 Комітету Міністрів держав-учасниць), при поводженні з усіма особами, позбавленими волі, необхідно дотримуватись їхніх прав людини. Життя в місцях позбавлення волі повинно бути, наскільки це можливо, наближене до позитивних аспектів життя у суспільстві. Адміністрація пенітенціарних установ мусить забезпечувати охорону здоров'я всіх ув'язнених цих установ. Компетентна інстанція повинна брати до уваги будь-які письмові скарги-від ув'язненого, якщо в них є підстави припускати, що права ув'язненого були порушені. Пенітенціарні установи регулярно інспектуються урядовими органами з метою оцінки того, чи відповідає управління ними вимогам національного законодавства та міжнародного права, а також положень даних Правил.
У зв'язку з викладеним, суд вважає за необхідне задовольнити заявлене клопотання обвинуваченого ОСОБА_4 .
Керуючись ст. ст. 177, 178, 331, 369-372, 392, 395 КПК України, суд,-
Клопотання прокурора про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно обвинуваченого ОСОБА_4 задовольнити.
Продовжити обвинуваченому ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в Державній установі «Дніпровська установа виконання покарань № 4» на 60 днів - до 23.01.2023 року включно.
Клопотання обвинуваченого ОСОБА_4 задовольнити.
Доручити протягом місяця з дня отримання ухвали начальнику Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань № 4» організувати та забезпечити медичне обстеження стану здоров'я обвинуваченого ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідно до порядку взаємодії закладів охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України з закладами охорони здоров'я з питань надання медичної допомоги особам, взятим під варту, затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Міністерства охорони здоров'я України від 10.02.2012 р. № 239/5/104.
Ухвала може бути оскаржена в частині продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом п'яти днів з дня її оголошення. Для особи, яка перебуває під вартою, строк подачі апеляційної скарги обчислюється з моменту вручення їй копії судового рішення
Подання апеляційної скарги на ухвалу суду про продовження строку тримання під вартою, постановлену під час судового провадження в суді першої інстанції, не зупиняє судовий розгляд у суді першої інстанції.
Повний текст ухвали буде проголошено 25.11.2022 року о 15:40 год.
Суддя ОСОБА_1