24 листопада 2022 року
м. Київ
Cправа № 914/3305/20(914/522/22)
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду
Банаська О. О. - головуючого, Пєскова В. Г., Погребняка В. Я.
розглянув матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Сторхауз Україна"
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 13.10.2022
у складі колегії суддів: Матущака О. І. (головуючого), Марка Р. І., Галушко Н. А.
та на рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2022
у складі судді Морозюк А. Я.
у справі за позовом Приватного підприємства "Церера Технолоджіс"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сторхауз Україна"
про стягнення 200 000,00 грн
у межах справи за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Ізі Софт"
до Приватного підприємства "Церера Технолоджіс"
про банкрутство
10.11.2022 Товариство з обмеженою відповідальністю "Сторхауз Україна" звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Західного апеляційного господарського суду від 13.10.2022 та на рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2022 у справі № 914/3305/20 (914/522/22).
Одночасно до касаційної скарги скаржником долучено клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 914/3305/20 (914/522/22) визначено колегію суддів у складі: Банасько О. О. (головуючий), Пєсков В. Г., Погребняк В. Я., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.11.2022.
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
За приписами пункту 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Згідно з частиною сьомої статті 12 ГПК України розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Суд зазначає, що в даному випадку об'єктом оскарження є рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2022 у справі № 914/3305/20 (914/522/22), залишене без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 13.10.2022, яким задоволено позов Приватного підприємства "Церера Технолоджіс" в особі ліквідатора арбітражного керуючого Тимофєєвої О. А. про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Сторхауз Україна" заборгованості у розмірі 200 000,00 грн.
Статтею 7 Закону України "Про державний бюджет України на 2021 рік" прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01 січня було встановлено у розмірі 2 270,00 грн.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Відтак, предметом позову у цій справі є стягнення 200 000,00 грн, що є меншим ніж сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а тому у розумінні наведених вище положень ГПК України справа № 914/3305/20 (914/522/22) є малозначною в силу закону.
Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.
Відповідно до частини шостої статті 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними ГПК України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.
Отже, Верховному Суду надано право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у статті 293 ГПК України, що узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства.
У касаційній скарзі заявник зазначає про наявність підстав для відкриття касаційного провадження, зокрема зазначає про обставини, визначені пунктом 1 частини другої, підпунктом "а" пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Так, скаржником зазначено, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права (частини другої статті 642 та статті 1212 Цивільного кодексу України) без врахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13.11.2018 у справі № 904/10123/17, від 02.05.2018 у справі № 923/1366/16, від 27.01.2021 у справі № 910/16334/19.
Крім того, скаржник зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастовчої практики, оскільки існує низка рішень судів першої та апеляційної інстанції у аналогічних справах з протилежними правовими висновками, аніж викладені у рішеннях судів попередніх інстанцій у даній справі в частині тлумачення виставленого рахунку-фактури як оферти (пропозиції укласти договір), а його оплату як прийняття пропозиції та укладення договору у спрощених спосіб.
Вказані твердження судом відхиляються, як необґрунтовані з огляду на таке.
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми (аналогічний правовий висновок викладений в ухвалах Верховного Суду від 04.03.2021 у справі № 922/1990/20, від 10.03.2021 у справі № 904/3935/20, від 10.03.2021 у справі № 911/239/20 тощо).
Водночас, формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.
Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Такі критерії, серед іншого, можливого використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 725/3690/17, від 17.01.2019 у справі № 17/5009/5413/11, від 19.09.2019 у справі N№1/106/52-Б, від 10.04.2019 у справі № 456/647/18.
Водночас, вказуючи на фундаментальне значення цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики скаржник не навів обґрунтованих доводів та не надав жодних доказів кількісного та якісного виміру наявності/відсутності питання, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Оцінивши доводи скаржника щодо застосування зазначених ним норм права, Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, що дана справа має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики і її розгляд Верховним Судом є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Верховним Судом під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду даної справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію та враховано межі, порядок та повноваження апеляційного суду щодо розгляду справи.
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми (аналогічний правовий висновок викладений в ухвалах Верховного Суду від 04.03.2021 у справі № 922/1990/20, від 10.03.2021 у справі № 904/3935/20, від 10.03.2021 у справі № 911/239/20 тощо).
Водночас, формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.
Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Такі критерії, серед іншого, можливого використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 725/3690/17, від 17.01.2019 у справі № 17/5009/5413/11, від 19.09.2019 у справі N№1/106/52-Б, від 10.04.2019 у справі № 456/647/18.
Водночас, вказуючи на фундаментальне значення цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики скаржник не навів обґрунтованих доводів та не надав жодних доказів кількісного та якісного виміру наявності/відсутності питання, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Оцінивши доводи скаржника щодо застосування зазначених ним норм права, Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, що дана справа має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики і її розгляд Верховним Судом є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Верховним Судом під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду даної справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію та враховано межі, порядок та повноваження апеляційного суду щодо розгляду справи.
Колегія суддів відзначає, що незгода із рішеннями судів попередніх інстанцій не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального/процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цих рішень, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь позивача/відповідача є звичайним передбачуваним процесом.
Подана касаційна скарга фактично зводиться до спроби переконати суд у необхідності переглянути зміст судових рішень, однак Верховний Суд не може ставити під сумнів законність судових рішень попередніх інстанцій тільки через те, що такі рішення скаржник вважає незаконними.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів" (аналогічний правовий висновок викладений в ухвалі Верховного Суду від 22.03.2021 у справі № 922/3160/19).
Разом з тим, доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі зводяться до висловлення незгоди з прийнятими судовими рішеннями, викладення власного бачення у питанні застосування правових норм, посилання на нерелевантну судову практику та є проханням про повторний перегляд справи та переоцінку встановлених судами попередніх інстанцій обставин, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Використання оціночних чинників, як-то: "винятковість значення справи для скаржника", "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики", "малозначні справи" тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень.
Учасники судового процесу повинні розуміти, що визначені підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є винятком із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, як від заінтересованих осіб, так і від суду, оскільки в іншому випадку принцип "правової визначеності" буде порушено (аналогічний правовий висновок викладений в ухвалах Верховного Суду від 16.03.2021 у справі № 916/2438/19, від 22.03.2021 у справі № 918/551/19).
Наведені скаржником у касаційній скарзі доводи та аналіз оскаржуваних судових рішень не дають підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, зокрема, що результат вирішення цього спору судами виходить за межі звичайних наслідків вирішення такого роду спорів.
Таким чином, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під пункт 2 частини третьої статті 287 ГПК України, і, які надають повноваження Верховному Суду переглянути, як "суду права", дану категорію справ.
Щодо зазначення скаржником підстави касаційного оскарження визначеної пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, а саме неврахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 13.11.2018 у справі № 904/10123/17, від 02.05.2018 у справі № 923/1366/16, від 27.01.2021 у справі № 910/16334/19 суд зазначає таке.
Задовольняючи позовні вимоги про стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 200 000,00 грн, судами попередніх інстанцій у справі № 904/3305/20 (914/522/22) встановлено, що оплата коштів в розмірі 200 000,00 грн здійснена за договором, який не є укладеним оскільки договір № 19-483 на виготовлення та поставку обладнання від 21.11.2019 двома сторонами підписано не було, а рахунок на оплату замовлення № 4056 від 26.11.2019, за яким позивачем здійснено передоплату у розмірі 200 000 грн, не може підтверджувати існування між сторонами договірних відносин, .
Водночас, у справах, на які посилається скаржник стосовно неврахування висновків щодо застосування норми права, викладених у постановах Верховного Суду, судами встановлено наявність договірних відносин між сторонами, зокрема:
- у постанові Верховного Суду від 13.11.2018 у справі № 904/10123/17 суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договір підряду укладений між сторонами з огляду на встановлення обставин погодження сторонами креслення виробу та часткове виконання умов договору з боку обох сторін;
- у постанові Верховного Суду від 27.01.2021 у справі № 910/16334/19 суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для стягнення коштів у відповідності до статті 1212 Цивільного кодексу України з огляду на наявність договірних відносин між сторонами (на підставі кредитного договору, банківських гарантій);
- відповідно до постанови Верховного Суду від 02.05.2018 у справі № 923/1366/16 суд касаційної інстанції направив справу до суду першої інстанції з огляду на невстановлення судами попередніх інстанцій факту прийняття позивачем пропозиції відповідача щодо укладення спірного договору підряду та призначення платежу повернутих сум.
Тобто, на відміну від цієї справи, у вищезазначених справах суди посилались на обставини наявності встановлених договірних відносин.
Так суд звертає увагу, що посилання скаржника, як на підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, а саме неврахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду за неподібних правовідносин, в тому числі без належного обґрунтування виключних підстав визначених пунктом 2 частини третьої статті 287 цього Кодексу не є підставою для відкриття касаційного провадження у малозначних справах.
Рекомендацією № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07.02.1995 державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 Рекомендації, скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).
Разом з тим, суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 09.10.2018 щодо неприйнятності у справі "Азюковська проти України" (Azyukovska v. Ukraine, заява № 26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.
Таким чином, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині другій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства.
Беручи до уваги вищевказане, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом) колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження у справі № 914/3305/20 (914/522/22) за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Сторхауз Україна" на постанову Західного апеляційного господарського суду від 13.10.2022 та на рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2022.
З огляду на відмову у відкритті касаційного провадження, клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження залишається судом без розгляду.
Враховуючи наведене та керуючись статтями 12, 163, 234, 235, 287, пунктом 1 частини першої статті 293, статтею 326 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду
1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Сторхауз Україна" на постанову Західного апеляційного господарського суду від 13.10.2022 та на рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2022 у справі № 914/3305/20 (914/522/22).
2. Копію цієї ухвали, оригінал касаційної скарги із доданими до скарги матеріалами надіслати скаржнику.
3. Копію касаційної скарги залишити в суді касаційної інстанції.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями та оскарженню не підлягає.
Головуючий О. О. Банасько
Судді В. Г. Пєсков
В. Я. Погребняк