ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
22 листопада 2022 року м. Київ № 640/22795/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Офісу Генерального прокурора
про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Генеральної прокуратури України, в якому просить суд:
- визнати бездіяльність Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) протиправною в частині невнесення до наказу Генерального прокурора від 28 жовтня 2019 року № 1227ц щодо звільнення ОСОБА_1 посилання на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України;
- зобов'язати відповідача доповнити наказ Генерального прокурора від 28 жовтня 2019 року № 1127ц та трудову книжку записами з посиланням на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України;
- визнати бездіяльність Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) протиправною в частині невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розміру середнього місячного заробітку та зобов'язати здійснити виплату;
- зобов'язати відповідача виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати належних ОСОБА_1 сум при звільненні за період з 30 жовтня 2019 року по день фактичного розрахунку із компенсацією втрат частини доходів (індексацію) у зв'язку з порушенням строків їх виплат.
Позивач зазначає про протиправну бездіяльність відповідача щодо невиплати вихідної допомоги при звільненні та, що наказ відповідача про її звільнення без урахування норм Кодексу законів про працю України, а саме пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України є неповним та протиправним. Також зазначає, що оскаржуваний наказ видано без посилань пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України саме з метою ухилення від виплати вихідної допомоги.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 грудня 2019 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
13 січня 2020 року відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому зазначає, що доводи позивача про необхідність посилання в наказі про звільнення на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України є необґрунтованими, оскільки норми Закону «Про прокуратуру» являються пріоритетними перед нормами Кодексу законів про працю України і трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального закону не врегульовано спірних правовідносин або коли про застосування приписів трудового законодавства прямо йдеться у спеціальному законі. Щодо не виплати вихідної допомоги відповідач зазначає, що позивач звільнена з підстав та порядку передбачених Законом «Про прокуратуру», яким не передбачено виплата такої допомоги.
Також відповідач просив відмовити у задоволенні позову зазначивши, що Законом України "Про прокуратуру" не передбачено виплату вихідної допомоги у разі звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону. У свою чергу, стаття 44 Кодексу законів про працю України, також не передбачає можливості виплати вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку працівникові у разі припинення трудового договору на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру".
У відповіді на відзив позивач повторно наголосив на обґрунтованості позовних вимог зазначивши, що право на одержання вихідної допомоги та обов'язок роботодавця щодо її виплати визначено законом.
26 лютого 2020 року позивач подав клопотання про зупинення провадження у справі до вирішення справи № 640/23420/19.
В обґрунтування вказаного клопотання зазначено, що позивачем подано до Окружного адміністративного суду позовну заява до Генеральної прокуратури України про визнання протиправним і скасування наказу Генерального прокурора від 28 жовтня 2019 № 1227ц, яким позивача звільнено з роботи, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 грудня 2019 року відкрито провадження у справі (справа № 640/23420/19). Також, зазначено, що вирішення справи № 640/23420/19 має переважне значення, оскільки саме незаконне звільнення з роботи потягнуло за собою всі інші негативні наслідки для позивача, зокрема, невиплату вихідної допомоги при звільненні.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 березня 2020 року зупинено провадження в адміністративній справі № 640/22795/19 до набрання законної сили рішенням в адміністративній справі № 640/23420/19. Зобов'язано сторін невідкладно повідомити суд про набрання законної сили рішенням в адміністративній справі № 640/23420/19.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 листопада 2022 року поновлено провадження в адміністративній справі № 640/22795/19. Відмовлено відповідачу у задоволенні клопотання про розгляд справи за загальними правилами позовного провадження. Продовжено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін. Розгляд справи продовжувати з належною назвою відповідача - Офіс Генерального прокурора.
Дослідивши наявні у справі докази, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив такі фактичні обставини, що мають значення для вирішення справи.
Наказом Генеральної прокуратури України від 28 жовтня 2019 року № 1227ц ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора відділу нагляду за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності управління нагляду за додержанням законів Національною поліцією України Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 29 жовтня 2019 року.
Також вказаним наказом доручено Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні.
Позивач не погодившись із вказаним наказом оскаржила його до суду.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2021 року, залишеним в силі постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 серпня 2021 року, адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора України від 28.10.2019 № 1227ц позивача звільнено з посади прокурора відділу нагляду за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності управління нагляду за додержанням законів Національною поліцією України Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 29 жовтня 2019 року. Поновлено ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на рівнозначній посаді прокурора відділу нагляду за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності управління нагляду за додержанням законів Національною поліцією України Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України з 30 жовтня 2019 року. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30 жовтня 2019 року по 28 квітня 2021 року у розмірі 736 080,16 грн (сімсот тридцять шість тисяч вісімдесят гривень 16 копійок) без урахування обов'язкових відрахувань.
Постановою Верховного Суду від 11 липня 2022 року касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора задоволено. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 серпня 2021 року скасовано. Прийнято у справі нове рішення суду, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовлено.
Вважаючи бездіяльність відповідача щодо невиплати вихідної допомоги при звільненні протиправною та у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, позивач звернулась до суду із цим позовом.
Окружний адміністративний суд міста Києва, вирішуючи спір по суті позовних вимог, керується таким.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, зокрема чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.
Щодо позовних вимог про визнання бездіяльність Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) протиправною в частині невнесення до наказу Генерального прокурора від 28 жовтня 2019 року № 1227ц щодо звільнення ОСОБА_1 посилання на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України та зобов'язання відповідача доповнити наказ Генерального прокурора від 28 жовтня 2019 року № 1127ц та трудову книжку записами з посиланням на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суд зазначає наступне.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України регулює Закон України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, який містить спеціальні норми організації та порядку діяльності органів прокуратури України, особливості розгляду трудових спорів (зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов'язки прокурорів, їх соціальні гарантії та ін.).
Норми даного Закону є пріоритетними перед нормами Кодексу законів про працю України і, на переконання суду, трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального закону не врегульовані спірні правовідносини або коли про застосування приписів трудового законодавства прямо йдеться у спеціальному законі, на що також звертав увагу і суд першої інстанції.
Відповідно до положень пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру", прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Отже, положення КЗпП України не підлягають застосуванню до правовідносин щодо звільнення прокурора з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, оскільки такі правовідносини врегульовані спеціальним законодавством.
Саме таку позицію висловлено Верховним Судом у постанові у справі № 804/211/16 від 08 жовтня 2019 року.
Судом встановлено, що наказом Генерального прокурора України від 28 жовтня 2019 року №1227ц, керуючись статтею 9 Закону України "Про прокуратуру", підпунктом 1 пункту 19 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури", ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора відділу нагляду за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності управління нагляду за додержанням законів Національною поліцією України Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України саме на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 29 жовтня 2019 року.
Суд вважає, що формулюючи підставу для звільнення позивача та здійснюючи посилання у трудовій книжці лише на пункт 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру", відповідач діяв правомірно, з огляду на що, вимоги позивача визнання бездіяльність Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) протиправною в частині невнесення до наказу Генерального прокурора від 28 жовтня 2019 року № 1227ц щодо звільнення ОСОБА_1 посилання на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України та зобов'язання відповідача доповнити наказ Генерального прокурора від 28 жовтня 2019 року № 1127ц та трудову книжку записами з посиланням на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України, не підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про визнання бездіяльність Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) протиправною в частині невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розміру середнього місячного заробітку та зобов'язання здійснити виплату, суд зазначає наступне.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України "Про прокуратуру".
Відповідно до статті 4 Закону України "Про прокуратуру" організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 51 Закону України "Про прокуратуру" передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.
Пункт 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Законом України від 19 вересня 2019 року №113-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п'ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
У даному випадку, спір виник у зв'язку із не виплатою позивачу вихідної допомоги при звільненні з органів прокуратури у жовтні 2019 року.
Суд зазначає, що Законом України "Про прокуратуру" не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або у разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення врегульовано статтею 44 Кодексу законів про працю України.
Конституційний Суд України у Рішенні від 07 травня 2002 року №8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв'язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 лютого 2015 року у справі №21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічні правові висновки містяться також у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі №803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі №804/406/16, від 08 серпня 2019 року у справі №813/150/16.
Статтею 40 Кодексу законів про працю України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої вказаної статті).
Відповідно до частини четвертої статті 40 Кодексу законів про працю України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 421, частини першої, другої і третьої статті 492, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Згідно із статтею 44 статтею 44 Кодексу законів про працю України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
З наведеного вбачається, що частиною п'ятою статті 51 Закону України "Про прокуратуру" та частиною четвертою статті 40 Кодексу законів про працю України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми Кодексу законів про працю України. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 цього Кодексу при вирішенні спірного питання.
Таким чином, суд приходить до висновку, що позивач набула право на виплату вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку, відповідно до статті 44 Кодексу законів про працю України, оскільки її звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" (у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури).
Аналогічна правова позиція викладена постановах Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі №560/3971/19, від 27 січня 2021 року у справі №380/1662/20, від 21 січня 2021 року у справі №260/1890/19, від 18 лютого 2021 року у справі №640/23379/19, від 25 лютого 2021 року у справі №640/8451/20, від 17 березня 2021 року у справі №420/4581/20, від 30 березня 2021 року у справі №640/25354/19, від 31 березня 2021 року у справі №320/2449/20, від 15 квітня 2021 року у справі №440/3166/20.
Згідно з довідкою Офісу Генерального прокурора від 01 листопада 2019 року № 18-810зп, сума середньомісячної заробітної плати ОСОБА_1 складає 41 110,86 грн.
Отже, позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та невиплати вихідної допомоги при звільнення, а також зобов'язання нарахувати і виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку, що складає 41 110,86 грн є обґрунтованими і підлягають задоволенню.
Щодо позовної вимоги в частині стягнення з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги, починаючи з 30 жовтня 2019 року по день фактичного розрахунку, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, з посиланням на постанову від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц зазначала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
Оскільки відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо нарахування та виплати позивачці вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку, та враховуючи приписи статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає відповідальність власника за затримку розрахунку при звільненні, підставою для якої є факт порушення власником строків розрахунку при звільненні та вина власника, суд вважає обґрунтованими позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 30 березня 2021 року у справі №640/25354/19.
Обчислення середньої заробітної плати та розрахунок розміру суми відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України має здійснюватися за правилами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі по тексту - Порядок).
Із пункту 5 Порядку вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).
Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Згідно з довідкою Генеральної прокуратури України від 01 листопада 2019 року №18-810зп, сума середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 складає 1957,66 грн.
Враховуючи, що позивача звільнено 29 жовтня 2019 року, згідно з наказом Генеральної прокуратури України від 28 жовтня 2019 року №1227ц, то стягненню підлягає середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 30 жовтня 2019 року по 22 листопада 2022 року.
Так, згідно листів Міністерства праці та соціальної політики України "Про розрахунок норми тривалості робочого" кількість робочих днів за період з 30 жовтня 2019 року по 22 лютого 2022 року становить: за жовтень 2019 року - 2 робочих дні, листопад 2019 року - 21 робочий день, за грудень 2019 - 21 робочий день; 2020 рік - 251 робочий день; 2021 рік - 250 робочих днів; січень 2022 року - 19 робочих днів; лютий 2022 року - 20 робочих днів; березень 2022 року - 22 робочих дня; квітень 2022 року - 21 робочий день; травень 2022 року - 22 робочих дня; червень 2022 року - 22 робочих дня; липень 2022 року- 21 робочий день; серпень 2022 року - 23 робочих дня; вересень 2022 року - 22 робочих дня; жовтень 2022 року - 21 робочий день; листопад 2022 року - 16 робочих дня.
Таким чином, сума середнього заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку при звільненні, становить: 1 515 228,84 грн (1957,66 грн х 774 днів).
Разом із тим, за висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16, постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №711/4010/13-ц суд може зменшити розмір такого відшкодування і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до 117 Кодексу законів про працю України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Як встановлено вище, заборгованість відповідача перед ОСОБА_1 у сумі 41 110,86 грн, а обчислена сума компенсації за час затримки розрахунку при звільненні становить 1 515 228,84 грн.
На думку суду, такий розмір компенсації був би неспівмірним із сумою заборгованості перед позивачем. Крім того, у справі відсутні докази, які б свідчили, що позивач зазнав матеріальних втрат у зв'язку із такою заборгованістю.
За таких підстав суд приходить до висновку, що достатньою буде вважатись компенсація за час затримки розрахунку при звільненні сума, що дорівнює сумі заборгованості, а саме 41 110,86 грн.
Таким чином, оскільки позивач не просить стягнути конкретну суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а визначення розміру відшкодування за час затримки належить до повноважень суду, позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, розподіл судових витрат не здійснюється.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії - задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку.
3. Зобов'язати Офіс Генерального прокурора нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку, що становить 41 110 (сорок одну тисячу сто десять) гривень 86 копійок.
4. Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 41 110 (сорок одну тисячу сто десять) гривень 86 копійок.
5. У задоволені інших позовних вимог - відмовити.
Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя В.В. Аверкова