ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"23" листопада 2022 р. справа № 300/2438/22
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі судді Скільського І.І., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, -
Івано-Франківське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (надалі - позивач) звернулося до суду з адміністративним позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (надалі - відповідач) про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені у розмірі 42 367,61 грн.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 01.03.2022 відповідачем надано «Звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю» за 2021 рік за формою 10-ПОІ (Річна), відповідно до якого середньооблікова кількість працівників облікового складу підприємства у 2021 році становила 13 осіб, відповідно до 4% нормативу на підприємстві повинно бути працевлаштовано одну особу з інвалідністю, проте, відповідачем такої вимоги не виконано. На переконання позивача, відповідач не використав додаткових можливостей пошуку з осіб з інвалідністю для зайняття вакантних посад на підприємстві. З урахуванням статті 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», за одне робоче місце, призначене для працевлаштування осіб з інвалідністю і не зайнятими ними, відповідач до 16.04.2022 повинен був самостійно сплатити адміністративно-господарські санкції у розмірі 40 769,23 грн. У зв'язку з несплатою відповідачем вказаних вище санкцій, відповідачу нарахована пеня за період з 16.04.2022 по 03.06.2022 у розмірі 1598,38 грн.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 21.06.2022 позовну заяву позивача залишено без руху та надано десятиденний строк з дня вручення (отримання) копії цієї ухвали для усунення недоліків шляхом надання доказу про сплату судового збору у відповідному розмірі.
Позивачем у встановлений судом строк недоліки позовної заяви усунуті.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 06.07.2022 відкрито провадження у даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Не погоджуючись з аргументами та доводами викладеними позивачем у позовній заяві, представником відповідача подано до суду відзив на позовну заяву, в якому останній зазначає, що з метою виконання вимог щодо працевлаштування інвалідів у 2021 році та недопущення господарського правопорушення ОСОБА_1 вжито всіх залежних від нього заходів. Так, фізична особа-підприємець ОСОБА_1 протягом 2021 року подавав до центру зайнятості звіти за формою № 3-ПН з інформацією про наявність вакансії для працевлаштування інвалідів, однак ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування та відсутність інвалідів, які бажають працевлаштуватися, не можуть бути підставою для притягнення відповідача до відповідальності. На підставі викладеного, представник відповідача просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.
Розглянувши матеріали адміністративної справи в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, дослідивши в сукупності письмові докази, судом встановлено таке.
ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем та роботодавцем, який відповідно до статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю України» від 21.03.1991 №875-ХІІ зобов'язаний створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів.
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 01.03.2022 подав до Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів «Звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю» за 2021 рік за формою 10-ПОІ (річна) (а.с.4).
За результатами розгляду звіту, Івано-Франківське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів встановило, що у 2021 році відповідач мав працевлаштувати 1 особу з інвалідністю, однак, останній цього обов'язку не виконав.
У зв'язку з цим, позивач нарахував адміністративно-господарські санкції в розмірі 40 769,23 грн., та пені у розмірі 1 598,38 грн., що разом складає суму у розмірі 42 367,61 грн., що підтверджується розрахунком (а.с.5).
Оскільки відповідач у добровільному порядку санкції та пеню не сплатив, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, які склалися між сторонами, суд зазначає наступне.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положенням про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 14.04.2011 №129 визначено, що Фонд соціального захисту інвалідів відповідно до покладених на нього завдань здійснює контроль за виконанням підприємствами нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів та сплатою ними адміністративно-господарських санкцій і пені.
Спеціальним законом, який визначає основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість їм вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами, є Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21.03.1991 № 875-ХІІ (далі - Закон № 875-ХІІ).
Частинами 1, 2 статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об'єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об'єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Відповідно достатті 20 Закону України №875-XII підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Згідно частини 1 статті 238 Господарського кодексу України за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
Спірні у цій справі санкції застосовуються до суб'єктів господарювання уповноваженими органами державної влади за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, а тому є адміністративно-господарськими санкціями, про що йдеться, зокрема, устатті 20 Закону України №875-XII.
З наведеного вбачається, що законом передбачена відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій для підприємств, які не забезпечили середньооблікову чисельність працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу.
Суд звертає увагу, що законом передбачені випадки, у яких суб'єкт господарювання звільняється від відповідальності за вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Так, загальні засади відповідальності учасників господарський відносин, зокрема і підстави для звільнення від відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що передбачені адміністративно-господарські санкції), регламентовано главою 24 Господарського кодексу України.
Відповідно до частини 1 статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Частиною 2 цієї ж статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Зі змісту частини 2статті 218 Господарського кодексу України вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).
Суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до частини 1статті 18 Закону України №875-XII забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Згідно з частиною 3 статті 18 Закону України №875-XII підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
За змістом статті 18-1 Закону №875-XII пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.
Отже, на підприємство покладається обов'язок самостійного працевлаштування осіб з інвалідністю шляхом створення робочих місць для працевлаштування останніх та інформування про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування осіб з інвалідністю, в тому числі і центри зайнятості. В свою чергу, закон не покладає обов'язок на підприємство здійснювати самостійний пошук таких працівників.
При цьому, Законом України №875-XII також визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такого інваліда.
Наведене в сукупності свідчить, що обов'язок по працевлаштуванню інвалідів, відповідно до встановленого Законом нормативу, покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.
Механізм реалізації зазначеної програми працевлаштування передбачає здійснення певних заходів з боку підприємств.
Так, пунктом 4 частини 3 статті 50 Закону України від 05.07.2012 №5067-VI «Про зайнятість населення» передбачено, що роботодавці зобов'язані, зокрема, своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).
Наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 №316 затверджено Форму звітності №3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», яка подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії (й). Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.
Тобто, звіт за формою 3-ПН є актом інформування органів працевлаштування про створені на підприємстві робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю і, водночас, запитом про направлення на підприємство осіб для працевлаштування.
Зазначене вище свідчить про те, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов'язком підбирати і працевлаштовувати таких осіб на створені робочі місця. Такий обов'язок покладається на органи працевлаштування, що перелічені в частині 1статті 18 Закону України №875-XII.
Водночас, суд звертає увагу, що на підприємство покладається лише обов'язок створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю та інформувати про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування.
Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною в постановах Верховного Суду від 21.08.2019 у справі №805/402/17-а та від 24.02.2020 у справі №820/2132/17, яка у силу вимог частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Суд звертає увагу, що Верховний Суд у постанові від 26.06.2018 у справі №806/1368/17 відступив від висновку Верховного Суду, викладеного у справі №825/1276/16, як на підставу для задоволення позовних вимог.
У справі №806/1368/17 Верховний Суд зазначив, що періодичність подачі звітності за формою №3-ПН законодавством не встановлена, а встановлено лише, що така звітність подається не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії (в редакції наказу №316, чинного до 07 лютого 2017 року), тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми №3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» у строк не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов'язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.
Суд зауважує, що позивачем не надано жодних доказів, які б свідчили, що відповідачем не виділено та не створено робоче місце для працевлаштування осіб з інвалідністю, відмовлено особам з інвалідністю у прийнятті на роботу, несвоєчасно надано державній службі зайнятості інформацію щодо наявності вакансій, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, або несвоєчасно подано Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, тобто, не доведено факту протиправного ухилення або протиправної відмови позивачем у працевлаштуванні на вакантні посади осіб з інвалідністю.
Водночас представником відповідача надано суду копії звітності «Інформація про попит на робочу силу (вакансії) за формою №3-ПН від 13.05.2021 та 23.07.2021, де міститься інформація про наявність 1 вакантного місця слюсара-ремонтника з інвалідністю.
До того ж, на виконання вимог приписів норм чинного законодавства, фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 поданий до контролюючого органу звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за формою № 10-ПОІ.
З огляду на вказане, суд дійшов висновку про те, що відповідачем вжито всіх заходів, передбачених чинним законодавством України, спрямованих на працевлаштування осіб з інвалідністю, а саме, суб'єкт господарської діяльності створював робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі інформував державну службу зайнятості та Івано-Франківське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів шляхом подання звітів, передбачених частиною 3 статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», а відтак фізична особа-підприємець ОСОБА_1 не може бути притягнутий до відповідальності.
На підставі викладеного, суд вважає, що відповідачем безпідставно нараховано адміністративно-господарські санкції у розмірі 40 769,23 грн., та пеня у розмірі 1 598,38 грн., оскільки відповідачем виконано вимоги статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні».
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 11.08.2021 у справі №825/1790/18 та відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, підлягає врахуванню судом при розгляді цієї справи.
Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).
Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно достатті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На переконання суду, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в повному обсязі.
Оскільки у задоволенні позову відмовлено, а також з урахуванням того, що матеріали справи не містять доказів понесення позивачем, як суб'єктом владних повноважень витрат, пов'язаних з залученням свідків або проведенням експертизи, підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат відсутні.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
у задоволенні адміністративного позову Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (вул. Гуцульська, 9, м. Івано-Франківськ, 76007, код ЄДРПОУ - 13662300) до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) про стягнення адміністративно - господарських санкцій та пені - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статтей 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя /підпис/ Скільський І.І.