Справа № 640/32922/21 Головуючий у 1 інстанції - Аверкова В.В.
Суддя-доповідач - Василенко Я.М.
21 листопада 2022 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Василенка Я.М.,
суддів Ганечко О.М., Кузьменка В.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.07.2021 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -
ОСОБА_1 звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому просила:
- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середній заробіток за весь час затримки розрахунку при виплаті вихідної допомоги при звільненні за період з 18.10.2019 по день фактичного розрахунку в розмірі 814 849, 00 грн.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.07.2021 позов задоволено частково: стягнуто на користь ОСОБА_1 з Офісу Генерального прокурора середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 662 720, 52 грн., з відрахуванням при виплаті встановлених податків і зборів; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням Офіс Генерального прокурора звернувся із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення в частині задоволення позовних вимог, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається, що наказом Генерального прокурора від 17 жовтня 2019 року № 1122ц ОСОБА_1 звільнено з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 18 жовтня 2019 року.
Цим же наказом зобов'язано Департамент планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні.
У зв'язку з невиплатою ОСОБА_1 у день звільнення вихідної допомоги, остання звернулася з позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва про стягнення недоплачених сум.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.12.2020 у справі № 640/23650/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15.04.2021, стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у зв'язку зі звільненням в розмірі 52 449, 39 грн.
Державна казначейська служба України, на підставі виконавчих листів Окружного адміністративного суду міста Києва у справі № 640/23650/19, 08 вересня 2019 року провела безспірне списання коштів з рахунків Офісу Генерального прокурора в якості вихідної допомоги при звільнення з відрахуванням податку з доходів фізичних осіб та військового збору.
Вважаючи протиправними дії відповідача щодо затримки розрахунку при звільненні, позивач звернулася до суду першої інстанції з даним позовом.
Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що позивач має право на стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, однак зменшив розмір стягнення до 662 720, 52 грн.
Апелянт у своїй скарзі зазначає, що оскаржуване рішення прийнято судом першої інстанції з ненаданням належної оцінки нормам чинного законодавства, що призвело до прийняття невірного рішення, судом порушено правильність застосування норм матеріального та процесуального права та правової оцінки обставин у справі.
Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Натомість врегульовано Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України).
Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто, за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який ухвалює рішення по суті спору (ч. 2 ст. 117 КЗпП України).
У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.
При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
З матеріалів справи вбачається, що право позивача на виплату вихідної допомоги підтверджено рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.12.2020 у справі № 640/23650/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15.04.2021.
На виконання рішення суду від 24.12.2020 у справі № 640/23650/19 та виконавчих листів Окружного адміністративного суду міста Києва у справі № 640/23650/19, Державна казначейська служба України провела безспірне списання коштів з рахунків Офісу Генерального прокурора в якості вихідної допомоги при звільнення з відрахуванням податку з доходів фізичних осіб та військового збору, тобто фактична їх виплата здійснена з затримкою.
У той же час, доказів щодо виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідачем надано не було, а тому відповідно до ст. 117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
При визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягають застосуванню положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100).
Абзацом 1 пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100 визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час (абзац 3 пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100).
Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку (абзац 4 пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100).
Відповідно до пункту 8 розділу ІІІ Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Як вже було зазначено вище, наказом Генерального прокурора від 17 жовтня 2019 року ОСОБА_1 звільнено з 18 жовтня 2019 року з посади начальника Департаменту підтримання обвинувачення та представництва інтересів держави в судах Генеральної прокуратури України та органів прокуратури. Отже, 18 жовтня 2019 року є останнім робочим днем позивача і саме в цей день позивачу мали б надати повний розрахунок при звільненні. Оскільки у цей день, 18 жовтня 2019 року, позивачу не було виплачено вихідної допомоги при звільненні, перебіг строку затримки у виплаті такої допомоги розпочався з наступного дня після настання події, з якою пов'язано його початок, тобто з 19 жовтня 2019 року.
Згідно наданих позивачем банківських виписок та листа Державної казначейської служби України вихідна допомога сплачена позивачу 08 вересня 2021 року, а отже період затримки у виплаті такої допомоги закінчується 07 вересня 2021 року.
Таким чином, періодом затримки у виплаті позивачу вихідної допомоги слід вважати з 19 жовтня 2019 року до 07 вересня 2021 року включно - 691 день.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2020 року у справі № 640/23650/19, залишеним в силі постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 квітня 2021 року, встановлено, що середньоденний розмір заробітної плати ОСОБА_1 складає 2 497, 59 грн., що не потребує доказуванню в силу частини четвертої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України.
Отже, середній заробіток за час затримки у виплаті вихідної допомоги становить 1 725 834,69 грн. (2 497,59 грн. х 691 календарний день) і саме така сума може підлягати стягненню за порушення відповідачем строків виплати позивачу вихідної допомоги.
Водночас, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року по справі № 761/9584/15-ц зазначила, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
У постанові від 11 серпня 2021 року по справі № 821/2093/16 Верховний Суд вказав, що критерії, які запропонувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, містять широкий спектр умов, які можуть вплинути на суму середнього заробітку. Обставини кожної конкретної справи можуть бути різними, тож вимагатимуть індивідуального підходу і пояснення щодо застосування цих критеріїв
При звільненні ОСОБА_1 останній було нараховано 220 737, 36 грн., проте з урахуванням стягнутої за рішенням суду вихідної допомоги у розмірі 52 449, 39 грн. до виплати належало 273 186, 75 грн. Таким чином, частка вчасно невиплачених позивачу коштів порівняно із загальною сумою нарахованих при звільненні коштів становить 19, 2 відсотків.
Отже, до стягнення за період з 19 жовтня 2019 року до 07 вересня 2021 року, з урахуванням частки 19,2 %, належить сума у розмірі 331 360, 26 грн.
При цьому, як вірно було зазначено судом першої інстанції, застосування частки вчасно невиплачених коштів не є єдиною підставою, яку суд може застосувати при обчисленні розміру суми затримки у виплаті вихідної допомоги при звільненні.
Зважаючи на вищенаведену позицію Верховного Суду також підлягає з'ясуванню період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
При обранні способу зменшення компенсації за час затримки розрахунку при звільненні суд враховує, що позивач після свого звільнення неодноразового звертався до відповідача задля уникнення зі сторони відповідача в подальшому зайвих витрат, з проханням виплати йому суму вихідної допомоги, яка мала б бути виплачена роботодавцем у день звільнення.
Колегія суддів також враховує, що у зв'язку з невиплатою відповідачем вихідної допомоги на звернення позивача, останній звертався до суду з позовом про стягнення вихідної допомоги, і рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2020 року у справі № 640/23650/19, залишеним в силі постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 квітня 2021 року, дії відповідача визнані протиправними.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід'ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Практика Європейського суду з прав людини (справи "Юрій Миколайович Іванов проти України", "Горнсбі проти Греції") говорить, що право на справедливий суд є ілюзорним, якщо судове рішення залишається невиконаним.
Зазначені норми Конституції України знайшли своє відображення в процесуальному законодавстві України.
Так, статтею 14 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Відповідно до статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
В той же час, незважаючи на те, що рішення суду, яке набрало законної сили 15 квітня 2021 року та яким з відповідача було стягнуто вихідну допомогу, відповідач добровільно не виконав, ОСОБА_1 звернулась до органів Казначейства для примусового виконання рішення шляхом безспірного списання коштів з рахунків відповідача. При цьому, кошти позивач отримала лише 08.09.2021, тобто майже через два роки після її звільнення.
Отже, за такий тривалий період з 19.10.2019 по 07.09.2021, при наявності судових рішень, які набрали законної сили, відповідач мав усвідомлювати, що може понести значні витрати при затримці у виплаті вихідної допомоги, замість того, щоб виплатити у встановлений законом строк значно меншу суму.
Таким чином, враховуючи те, що до стягнення за час затримки у виплаті вихідної допомоги підлягає сума 1 725 834, 69 грн., а з урахуванням застосування частки 19, 2 % - 331 360, 26 грн., однак враховуючи інші обставини, наведені вище щодо тривалого періоду затримки у виплаті вихідної допомоги, дії позивача та відповідача, застосовуючи принцип справедливості та співмірності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність стягнення з відповідача суми у розмірі 662 720,52 грн, тобто у подвійному розмірі суми 331 360,26 грн., як компенсацією за затримку у виплаті вихідної допомоги.
Доводи апелянта щодо відсутності достатніх правових підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, а також щодо розміру суми, стягнутої судом першої інстанції, колегія суддів відхиляє з підстав, наведених вище.
Доводи апелянта про те, що позивач пропустив строк звернення до суду з позовом у цій справі, колегія суддів до уваги не приймає з огляду на наступне.
Частинами 1 та 5 статті 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Відповідно до частин 1, 2 статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у редакції, чинній станом на час звернення позивача до суду з цим позовом, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Згідно зі ст. 2 Закону України «Про оплату праці» основна заробітна плата. Це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що вихідна допомога при звільненні є компенсаційною виплатою з фонду оплати праці, на яку особа набуває право в разі припинення трудових правовідносин.
Тож, звернення до адміністративного суду з позовними вимогами щодо вказаної виплати не обмежується строком позовної давності і на такі правовідносини не поширюються положення частини п'ятої статті 122 КАС України.
При цьому, колегія суддів враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену в рішенні від 04.12.1995 у справі «Беллет проти Франції», в якому Суд зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
У рішенні від 27.06.2000 у справі «Ілхан проти Туреччини» Європейський суд з прав людини зазначив, що правило встановлення обмежень звернення до суду у зв'язку з пропуском строку повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично, не має абсолютного характеру і перевіряючи його виконання слід звернути увагу на обставини справи.
У рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» від 13.01.2000 та в рішенні по справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28.10.1998 Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог, що є порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до ст. 6 КАС України та ст. 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» висновки ЄСПЛ є джерелом права.
Отже, доводи апелянта щодо пропуску позивачем строку звернення з цим позовом є необґрунтованими і безпідставними.
Аналізуючи всі доводи апеляційної скарги, колегія суддів також приймає до уваги висновки ЄСПЛ, викладені в рішенні у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, в якому суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід.
Враховуючи вищевикладене, проаналізувавши всі доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції повно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції.
Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Керуючись ст.ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.07.2022 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий: Василенко Я.М.
Судді: Ганечко О.М.
Кузьменко В.В.