Справа №585/568/21 Головуючий у суді у 1 інстанції - ОСОБА_1
Номер провадження 11-кп/816/306/22 Суддя-доповідач - ОСОБА_2
Категорія - Справи в порядку виконання судових рішень у кримінальних провадженнях
Іменем України
16 листопада 2022 року колегія суддів Сумського апеляційного суду в складі:
головуючого-судді - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
з участю секретаря судового засідання - ОСОБА_5 ,
розглянула у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Суми кримінальне провадження № 585/568/21 за апеляційною скаргою засудженого ОСОБА_6 на ухвалу Роменського міськрайонного суду Сумської області від 15.04.2021, якою відмовлено в задоволенні його клопотання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання,
установила:
В поданій апеляційній скарзі засуджений ОСОБА_7 просить скасувати ухвалу суду, а матеріали справи повернути на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суд не взяв до уваги його обґрунтування з посиланням на відповідні положення національного та міжнародного законодавства, які надають суду право та механізм застосувати до нього умовно-дострокове звільнення.
26.02.2021 до Роменського міськрайонного суду Сумської області надійшло клопотання засудженого ОСОБА_8 , в якому він просив звільнити його умовно-достроково від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі, оскільки подальше його тримання під вартою порушує ст. 3 Конвенції про захист прав та основоположних свобод.
Ухвалою Роменського міськрайонного суду Сумської області від 15.04.2021 у задоволенні зазначеного клопотання засудженого відмовлено. Своє рішення суд першої інстанції умотивував тим, що чинне законодавство України передбачає можливість заміни невідбутої частини покарання у виді довічного позбавлення волі більш м'яким лише шляхом помилування засудженого, а підстави для умовно-дострокового звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі чи заміни невідбутої частини покарання більш м'яким поширюються лише на покарання у виді позбавлення волі на певний строк і до покарання у виді довічного позбавлення волі не можуть бути застосовані.
Приймаючи до уваги те, що учасники кримінального провадження, будучи належним чином повідомленими про час і місце апеляційного розгляду, в судове засідання не з'явились, прокурор ОСОБА_9 та захисник ОСОБА_10 надали суду клопотання про розгляд справи без їхньої участі, враховуючи те, що через оголошений в Україні воєнний стан в ДУ «Роменська виправна колонія (№ 56)», в якій відбуває покарання засуджений ОСОБА_8 відсутній доступ до мережі Інтернет і відеоконференцзв'язок та неможлива доставка останнього до суду органом, який здійснює конвоювання, то колегія суддів вважає за можливе здійснити апеляційний розгляд без участі сторін судового провадження та без фіксації судового засідання технічними засобами, що не суперечить вимогам кримінального процесуального закону.
Вислухавши суддю-доповідача про зміст оскарженого судового рішення, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи поданої апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Зокрема, відповідно ч. 1-2 ст. 1 КПК, порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, яке складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України, а згідно ч. 3 цієї статті зміни до кримінального процесуального законодавства України можуть вноситися виключно законами про внесення змін до цього Кодексу та/або до законодавства про кримінальну відповідальність, та/або до законодавства України про адміністративні правопорушення.
Завданнями кримінального провадження, крім іншого, є охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ч. 1 ст. 2 КПК).
Законодавство України про кримінальну відповідальність становить КК, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено. Зміни до законодавства України про кримінальну відповідальність можуть вноситися виключно законами про внесення змін до КК та/або до кримінального процесуального законодавства України, та/або до законодавства України про адміністративні правопорушення (ч. 1, 4, 6 ст. 3 КК).
Переглядаючи судове рішення в межах апеляційної скарги засудженого (ч. 1 ст. 404 КПК), колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність законних підстав для умовно-дострокового звільнення від відбування покарання ОСОБА_8 .
Відповідно ч. 1 ст. 51 КК, до осіб, визнаних винними у вчиненні кримінального правопорушення, судом можуть бути застосовані такі види покарань, зокрема: п. 11) позбавлення волі на певний строк; п. 12) довічне позбавлення волі. Кримінальний закон розкриває зміст цих покарань в різних його статтях (ст. 63 і 64 КПК) і виокремлює правила щодо їх призначення, що і вказує на те, що довічне позбавлення волі не є законодавчо визнаним різновидом такого виду покарання як позбавлення волі, а навпаки, є окремим видом, який має свій спеціальний порядок та умови його відбування.
Згідно редакції ч. 1 ст. 81 КК, яка діяла до 16.09.2021, до осіб, що відбувають покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, але рішенням Конституційного Суду України № 6-р(II)/2021 від 16.09.2021 цю редакцію ч. 1 ст. 81 КК визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) в тім, що вона унеможливлює її застосування до осіб, яких засуджено до відбування покарання у виді довічного позбавлення волі.
Таким чином, на національному рівні Конституційний Суд України визнав, що норми закону України про кримінальну відповідальність (ч. 1 ст. 81 КК) не містять положень, які надають суду повноваження для застосування до осіб, яких засуджено до покарання у виді довічного позбавлення волі, умовно-дострокового звільнення від відбування призначеного покарання, тому ч. 1 ст. 81 КК не відповідає Конституції України (є неконституційною). При цьому, оскільки ч. 1 ст. 81 КК не відповідає Конституції України (є неконституційною), то це унеможливлює її застосування й до інших видів кримінальних покарань - виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі до внесення законодавцем відповідних змін чи нової редакції ч. 1 ст. 81 КК (ч. 1, 4, 6 ст. 3 КПК).
Згідно ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яке розтлумачене в рішенні ЄСПЛ від 12.03.2019 у справі «Пєтухов проти України» (Petukhov v. Ukraine), заява № 41216/13) у частині необхідності з боку держави передбачення можливості та механізму умовно-дострокового звільнення засудженого до довічного позбавлення волі носять абстрактний характер і не ґрунтується на засадах національного законодавства, тому колегія суддів вважає їх необґрунтованими.
У своєму рішенні ЄСПЛ зазначив, що сам факт того, що зрештою покарання у виді довічного позбавлення волі може бути відбутим у повному обсязі не суперечить ст. 3 Конвенції. Отже, перегляд покарання у виді довічного позбавлення волі необов'язково має призвести до звільнення відповідного засудженого. Характер встановленого за ст. 3 Конвенції порушення свідчить, що для належного виконання цього рішення від держави-відповідача вимагатиметься впровадження реформи системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі. Механізм такого перегляду повинен гарантувати перевірку у кожному конкретному випадку, чи обґрунтовано триваюче тримання під вартою законними пенологічними підставами, та має надавати засудженим до довічного позбавлення волі можливість передбачити з певним ступенем точності, що їм треба зробити, аби було розглянуто питання щодо їх звільнення, та за яких умов це можливо, відповідно до стандартів, розроблених практикою Суду.
Тобто, рішенням ЄСПЛ зобов'язано державу впровадити реформу системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі, та не встановлено будь-яких обов'язків держави щодо заміни покарання засудженим до довічного позбавлення волі. При цьому колегія суддів враховує, що національним законодавством України на теперішній час не передбачено будь-якого іншого способу вирішення порушеного засудженим питання, крім заміни засудженому призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше 25 років актом про помилування (ст. 87 КК).
Аналогічну правову позицію висловила і Велика Палата Верховного Суду (далі - ВП ВС), яка 08.07.2020 розглянула в судовому засіданні кримінальну справу за заявою ОСОБА_11 про перегляд судових рішень, постановлених щодо нього, з підстав встановлення рішенням ЄСПЛ від 12.03.2019 (заява № 41216/13) у справі «Пєтухов проти України № 2» порушення Україною вимог ст. 3 Конвенції у зв'язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити. При цьому у своїх інших рішеннях ЄСПЛ також неодноразово звертав увагу на недосконалість чинного законодавства України і необхідність дотримуватися принципу правової визначеності, зокрема у п. 31 рішення в справі «Ракевич проти Росії» (Rakevich v. Russia), у п. 109 рішення у справі «Церква Бесарабської Митрополії та інші проти Молдови» (Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova), у п. 53 рішення в справі «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine) та у п. 19 рішення в справі «Новік проти України» (Novik v. Ukraine).
ВП ВС зазначила, що встановлені порушення Конвенції щодо ОСОБА_11 полягають у тому, що в Україні немає законодавчих підстав пенологічного характеру, які забезпечують особам, засудженим до довічного позбавлення волі, перспективу реального звільнення або перегляду призначеного покарання.
Враховуючи національне законодавство та практику ЄСПЛ, ВП ВС дійшла таких висновків: а) довічне позбавлення волі як пропорційний та справедливий вид покарання за скоєння найтяжчих злочинів не суперечить ідеї людської гідності, яка лежить в основі Конвенції, та не являє собою порушення ст. 3 цієї Конвенції; б) лише нескорочуване довічне позбавлення волі є порушенням ст. 3 Конвенції; в) відсутнє порушення ст. 3 Конвенції в тому випадку, коли існує нормативно визначений на національному рівні та практично ефективний механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі; г) механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі повинен надавати національним органам можливість оцінити зміни поведінки довічно ув'язненого і констатувати прогрес, який не виправдовує триваючого утримання в ізоляції. ВП ВС зауважила, що в національному законодавстві України існує суттєва законодавча прогалина, що стосується врегулювання можливості звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Однак заповнення прогалин у нормативно-правових актах, прийняття законів, внесення до них змін і доповнень, узгодження їх положень між собою є прерогативою законодавчої влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Адже варто розрізняти повноваження щодо правотворення, які належать законодавчому органу, та повноваження щодо правозастосування, що реалізуються судовими органами в процесі здійснення правосуддя.
Таким чином, як ЄСПЛ, так КСУ і ВП ВС констатували de facto певну законодавчу прогалину в питаннях неможливості в Україні здійснювати оцінку змін поведінки довічно ув'язненого і констатувати прогрес, який не виправдовує триваючого утримання в ізоляції, але вказаного роду прогалини мають усуватися виключно законодавцем, а не судом, оскільки при вирішенні конкретного клопотання засудженого у кримінальному провадженні правозастосувач, яким в даному випадку є суд, повинен діяти відповідно до точного змісту норми права, яку він застосував, у межах своєї компетенції, суворо дотримуватися процедури розгляду порушених особою питань, тобто користуватися принципом законності, згідно якого «дозволено робити лише те, що передбачено в законі» (ст. 19 Конституції України, рішення КСУ № 7-рп/2009 від 16.04.2009).
В справі «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» (Steel and Оthers v. the United Kingdom), рішення від 23.09.1998 (п. 54) ЄСПЛ наголосив, що «Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба з належною порадою, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити певна дія. Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом», зумовлюють повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права».
З урахуванням викладеного, висновки суду першої інстанції щодо не можливості застосування станом на 15.04.2021 до засудженого умовно-дострокового звільнення від відбування покарання є вірними і ґрунтуються на положеннях національного законодавства України, а тому ухвала суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга засудженого - без задоволення.
Керуючись ст. 404, 405, 407, 418 і 419 КПК України,
постановила:
Ухвалу Роменського міськрайонного суду Сумської області від 15.04.2021 відносно ОСОБА_12 залишити без змін, а його апеляційну скаргу на цю ухвалу - без задоволення.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4