01 листопада 2022 рокуЛьвівСправа № 140/4425/22 пров. № А/857/12844/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
судді-доповідача: Гінди О.М.,
суддів: Затолочного В.С., Пліша М.А.,
за участю секретаря судових засідань - Михальської М.Р.,
розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 25 липня 2022 року (головуючий суддя: Денисюк Р.С., місце ухвалення - м. Луцьк) у справі за адміністративним позовом Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до Товариства з обмеженою відповідальністю «Саппортлаб» про стягнення адміністративно-господарських санкцій, -
встановив:
Волинське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів, 21.06.2022 звернулося до суду з позовом, в якому просило стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Саппортлаб» адміністративно-господарські санкції та пеню у сумі 317213,72 грн.
Обґрунтовує позов тим, що всупереч вимогам частини першої статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21.03.1991 № 875-ХІІ (далі - Закон №875-ХІІ) відповідачем у 2021 році не забезпечено норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю в кількості 3 особи. Сума адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю становить 301076,10 грн, яка відповідачем в добровільному порядку не була сплачена. За несвоєчасну сплату адміністративно-господарських санкцій відповідачу нарахована пеня в сумі 16137,62 грн, яку позивач просить стягнути з ТзОВ «Саппортлаб» із сумою адміністративно-господарських санкцій в примусовому порядку.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 25 липня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.
Із цим рішенням суду першої інстанції не погодився позивач та оскаржив в апеляційному порядку. Вважає його необґрунтованим, таким, що прийняте з порушенням норм матеріального права, а тому просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким повністю задовольнити позовні вимоги.
Обґрунтовуючи апеляційні вимоги, апелянт покликається на аналогічні підстави викладені в позовній заяві.
Відповідач, 06.10.2022 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Особи, які беруть участь у справі, в судове засідання не прибули, хоча належним чином були повідомлені про його дату, час та місце.
У відповідності до ч. 4 ст. 229 і ч. 2 ст. 313 КАС України неявка сторін належним чином повідомлених про дату, час, місце розгляду справи не перешкоджає апеляційному розгляду справи і такий проведено у їх відсутності без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких мотивів.
Судом першої інстанції встановлено, що ТзОВ «Саппортлаб» зареєстроване як юридична особа 15.05.2018.
Повідомленням від 08.04.2022 № 34/17-251 позивач проінформував ТзОВ «Саппортлаб» про обов'язок сплатити адміністративно-господарські санкції у розмірі 301076,10 грн до 15 квітня 2022 року та роз'яснило порядок нарахування пені за порушення термінів сплати. У зазначений строк відповідачем адміністративно-господарські санкції в добровільному порядку сплачені не були.
У зв'язку з несплатою товариством адміністративно-господарських санкцій у встановлений термін відповідно до статті 20 Закону № 875-ХІІ, відповідачу нарахована пеня в сумі 16137,60 грн.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем були виконані вимоги Закону № 875-ХІІ щодо вжиття заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю, а тому відсутні підстави для застосування до товариства адміністративно-господарських санкцій.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21.03.1991 № 875-ХІІ (далі-Закон № 875-ХІІ), забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Згідно з ч. 3 ст. 18 Закону № 875-ХІІ, підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Отже, обов'язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості. У свою чергу, закон не покладає обов'язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників - інвалідів.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 07.02.2018 у справі № П/811/693/17, від 02.05.2018 у справі № 804/8007/16, від 13.06.2018 у справі № 819/639/17, від 20.05.2019 у справі № 820/1889/17.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону № 875-ХІІ, для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Згідно ч. 2 ст. 19 Закону № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Відповідно до ч. 5 ст. 19 Закону № 875-ХІІ, виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з ч. 1 цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.
Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк (ч. 2 ст. 20 Закону № 875-ХІІ).
З системного аналізу вказаних норм, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що для підприємств, установ, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, законодавством встановлюється обов'язковий норматив робочих місць, призначених для забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю, а також передбачається сплата підприємствами адміністративно-господарських санкцій у разі порушення встановлених нормативів щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю.
При цьому, адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України, Податковим кодексом України чи іншим нормативним актом, а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення. Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Частиною 2 ст. 218 Господарського кодексу України передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Відповідно до п. п. 3, 5, 6 розділу І Порядку подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року № 316, у редакції наказу від 05.12.2016 № 1476, форма № 3-ПН заповнюється роботодавцями та подається до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця.
Форма № 3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.
Роботодавець визначає вид звітності - первинна або уточнювальна. Первинна звітність подається з метою інформування про наявність попиту на робочу силу (вакансії).
Судом апеляційної інстанції встановлено, що до матеріалів справи додано копії звітів форми 3-ПН, поданих відповідачем у 2021 році до Луцького міського центру зайнятості (а. с. 24-69), згідно яких у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Саппортлаб» наявні вакансії для осіб з інвалідністю.
Проаналізувавши вказані звіти, суд апеляційної інстанції вважає, що у них, відповідно до вимог Порядку подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», зазначено основні дані про вакансії, та вказано вакансії, на які можуть бути працевлаштовані громадяни, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню та можуть бути працевлаштовані, зокрема, - «інваліди».
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що листом від 12.07.2022 № 1137/05/22 Луцьким міським центром зайнятості підтверджено, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Саппортлаб» подавало звіти за формою 3-ПН за 2021 рік, про попит на робочу силу осіб з інвалідністю (а. с. 77).
Так, відповідачем 03.02.2021, 27.07.2021, 10.12.2021 була подана до Луцького міського центру зайнятості звітність за формою № 3-ПН - інформація про попит на робочу силу (вакансії): - «менеджер служби підтримки», «менеджер з організації консультативних послуг», «менеджер по роботі з клієнтами», у яких повідомлялося про наявність вакансії для працевлаштування осіб з інвалідністю.
Крім цього, згідно листа Луцького міського центру зайнятості від 21.04.2022 № 542/05/22 (а. с. 90), центром зайнятості на вищевказані вакансії були спрямовані дві особи з інвалідністю, які від запропонованої роботи відмовились.
Таким чином, відповідачем у повній мірі виконано свій обов'язок щодо подання звітності форми № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу», а також здійснено усіх належних заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю.
Суд апеляційної інстанції зауважує, що доказів того, що відповідач відмовив у прийнятті осіб з інвалідністю на роботу, з власної ініціативи, у матеріалах справи відсутні.
Отже, доказів того, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Саппортлаб» створювало перешкоди для працевлаштування осіб з інвалідністю чи вчиняло інші дії або бездіяльність, які б вказували на суб'єктивне невиконання нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування, вказаної категорії осіб, в матеріалах справи відсутні, не здобуті такі і під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції.
Враховуючи вищенаведене, суд апеляційної інстанції вважає, що оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю «Саппортлаб», до центру зайнятості, подавало звіти форми № 3ПН про наявність вакансій на працевлаштування осіб з інвалідністю, у відповідності до Порядку подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року № 316 у редакції наказу від 05.12.2016 № 1476, а тому, у діях відповідача відсутня вина у не працевлаштуванні осіб з інвалідністю, наявність якої є обов'язковою умовою застосування штрафних санкцій, у зв'язку з чим, позовні вимоги про стягнення з відповідача адміністративно-господарської санкції є необґрунтованими і задоволенню не підлягають.
Щодо вимоги про стягнення пені, то така вимога також задоволенню не підлягає, оскільки є похідною від вимоги про стягнення з відповідача адміністративно-господарської санкції, у задоволенні якої відмовлено.
Стосовно витрат на правничу допомогу, то суд апеляційної інстанції апеляційної вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Частиною 3 ст. 134 КАС України передбачено, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 ст. 134 КАС України).
Відповідно до ч. ч. 1, 7 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Згідно ч. 9 ст. 139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Аналіз наведених положень законодавства, дає підстави суду апеляційної інстанції для висновку, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Крім цього, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди досліджують на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 17.09.2019 у справі № 810/3806/18.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що на підтвердження витрат на правничу допомогу подано, зокрема: копію договору про надання послуг професійної правничої від 27.06.2022, детальний опис виконання адвокатом робіт і надання послуг від 11.07.2022, платіжне доручення № 1220 від 27.06.2022 за адвокатські послуги на суму 14000 грн.
Згідно детального опису виконання адвокатом робіт і надання послуг від 11.07.2022, адвокатом надано такі послуги: ознайомлення із заявленими позовними вимогами, з'ясування у клієнта фактичних обставин справи, надання консультацій та роз'яснень клієнту, збір необхідних документів, доказів, підготовка адвокатського запиту, перевірка актуальної судової практики в аналогічних справах, підготовка відзиву на позовну заяву, формування пакетів документів та надсилання їх відповідачу, подання до суду.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що при визначенні суми відшкодування судових витрат, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені, договором на правову допомогу, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документи про оплату таких послуг та розрахунком таких витрат.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що сума судових витрат на професійну правничу допомогу, яку позивач просить стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, не відповідає критеріям співмірності, визначених ч. 5 ст. 134 КАС України.
Відповідно до ч. 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Згідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди при розгляді справ, практику Європейського Суду з прав людини, застосовують як джерело права.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
Враховуючи вищенаведене, виходячи з критерію розумності, пропорційності, співмірності розподілу витрат на професійну правничу допомогу та те, що заявлена сума до відшкодування витрат на правничу професійну допомогу є неспівмірною з вимогами, які заявлені у позовній заяві, розглядувана справа є незначної складності і розглядалася за правилами спрощеного провадження без виклику сторін, а у детальному описі виконання адвокатом робіт і надання послуг від 11.07.2022 не зазначено скільки конкретно часу затрачено адвокатом на певну дію щодо надання послуг, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що заяву про стягнення витрат на правничу допомогу необхідно задовольнити частково та стягнути на користь відповідача 2000 грн.
Таким чином, апеляційна скарга Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю не спростовує правильність доводів, яким мотивовано судове рішення, зводиться по суті до переоцінки проаналізованих судом доказів та не дає підстав вважати висновки суду першої інстанції помилковими.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального права, тому відповідно до ст. 316 КАС України, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, рішення суду без змін.
Керуючись ст. ст. 313, 316, 321, 322, 325, 328, КАС України, суд -
постановив:
апеляційну скаргу Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 25 липня 2022 року у справі № 140/4425/22 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя О. М. Гінда
судді В. С. Затолочний
М. А. Пліш
У зв'язку з відсутністю суддів Пліша М.А. з 07.11.2022 по 18.11.2022 (відповідно до наказів від 31.10.2022 № 656-к/тм, від 14.11.2022 № 677) та Затолочного В.С. з 14.11.2022 по 18.11.2022 (відповідно до наказу від 08.11.2022 № 666-к/тм) повний текст судового рішення складено та підписано 21.11.2022.