18 листопада 2022 року Справа № 160/13206/22
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Конєвої С.О.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-14277-53У від 24.12.2021р., -
26.08.2022р. (згідно штемпеля поштового зв'язку) ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області та просить:
- визнати протиправною та скасувати вимогу відповідача про сплату боргу (недоїмки) від 24.12.2021р. №Ф-14277-53У на суму 23547,02 грн.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що він не погоджується із оспорюваною вимогою, вважає її протиправною та такою, що підлягає скасуванню, оскільки вона винесена з порушенням Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та Закону України «Про виконавче провадження»; позивач був зареєстрований фізичною особою-підприємцем з 17.03.2006р. та 28.05.2019р. припинив підприємницьку діяльність, при цьому, з 2016 року до припинення підприємницької діяльності позивач господарську діяльність не вів та доходи з такої діяльності не отримував; починаючи з січня 2016 року і по теперішній час за позивача, як за найманого працівника, єдиний соціальний внесок сплачується роботодавцями. В обґрунтування своєї позиції позивач посилається на постанови Верховного Суду.
Ухвалою суду від 19.09.2022р. було відкрито провадження у даній адміністративній справі, поновлено позивачеві строк звернення до суду з даним позовом та призначено справу до судового розгляду за правилами спрощеного позовного провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до вимог ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та зобов'язано відповідача надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву згідно до вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України та виходячи з вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.54).
04.10.2022р., на виконання вимог вищевказаної ухвали суду, відповідач подав до канцелярії суду письмовий відзив на позов, в якому останній просив в задоволенні адміністративного позову позивача відмовити повністю посилаючись на те, що ОСОБА_1 з 17.03.2006р. по 28.05.2019р. перебував на податковому обліку в ГУ ДПС у Дніпропетровській області, Новомосковська ДПІ як фізична особа-підприємець на загальній системі оподаткування та з 01.10.2013р. був платником єдиного внеску відповідно до п.4 ч.1 ст.4 Закону №2464; в ІКП по позивачу за період з 01.01.2017р. по 29.05.2019р. проведені нарахування в загальній сумі 23547,02 грн.; згідно поданої звітності по єдиному внеску за 2017, 2018 та 2019 роки позивачем самостійно нараховано єдиний внесок за спірний період, який підлягає сплаті у загальній сумі 22867,02 грн. (де нараховано за 2017 рік - 8448 грн., за 2018 рік - 9828,72 грн., за 2019 рік - 4590,30 грн.); згідно поданої декларації про майновий стан та доходи за 2019 рік, позивач не отримував дохід від підприємницької діяльності, при цьому, декларації за 2017 та 2018 рік позивачем не подавались; позивачеві була сформована та надіслана рекомендованим листом з повідомленням про вручення вимога про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску від 24.12.2021р. №Ф-14277-53У на суму 21547,02 грн. В обґрунтування своєї правової позиції відповідач посилається на постанови Верховного Суду (а.с.58-60).
Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Отже, рішення у даній справі приймається 18.11.2022р., тобто у межах строку, встановленого ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі розгляду адміністративної справи у порядку письмового провадження, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.
ОСОБА_1 з 17.03.2006р. по 28.05.2019р. був зареєстрований як фізична особа-підприємець за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується інформаційними даними, наявними у справі (а.с.62-63).
У періоди, зокрема, з січня по травень 2017 року, з жовтня 2017 року по грудень 2017 року та з травня 2018 року по травень 2019 року ОСОБА_1 був найманим працівником, що підтверджується копією трудової книжки позивача та копіями довідок підприємств, наявними у справі (а.с.27-33).
Факт сплати єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за спірні наведені періоди роботодавцями позивача підтверджується роздруківками індивідуальних відомостей Пенсійного фонду України про застраховану особу позивача (форми ОК-5, ОК-7) - (а.с.19-26).
Контролюючим органом була сформована вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-14277-53У від 24.12.2021р. на загальну суму заборгованості зі сплати єдиного внеску 23547,02 грн. станом на 07.02.2022р. (а.с.13,49,69).
Зазначена вимога була направлена контролюючим органом на адресу місця реєстрації позивача АДРЕСА_2 (проживання за якою підтверджує і позивач у своєму позові) засобами поштового зв'язку з рекомендованим повідомленням про вручення та отримана відповідачем 20.01.2022р., що підтверджується копією поштового повідомлення, наявною у справі (а.с.73).
Сума недоїмки у розмірі 23547,02 грн. виникла за період з 2017 року по травень 2019 року та відповідні нарахування містяться в інформаційній базі даних ІС «Податковий блок», що підтверджується відповідними витягами з інтегрованої картки платника податків позивача (а.с.64-67).
Окрім того, 29.05.2019р. ОСОБА_2 до контролюючого органу було подано Звіти про суму нарахованого доходу застрахованих осіб та сум нарахованого єдиного внеску за Формою №Д5 (річна) із відповідними Таблицями №1 Нарахування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за 2017 рік із визначеною сумою зобов'язань 8448,00 грн., за 2018 рік із визначеною сумою зобов'язань 9828,72 грн., за 2019 рік із визначеною сумою зобов'язань 4590,30 грн., що підтверджується копіями відповідних звітів (а.с.74-79).
Правомірність прийняття вищенаведеної оспорюваної вимоги є предметом розгляду у даній справі.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи, перевіривши доводи та давши їм належну правову оцінку, проаналізувавши норми чинного законодавства України, оцінивши їх у сукупності, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача, виходячи з наступного.
Спірні правовідносини регулюються нормами Податкового кодексу України (далі - ПК України) в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов'язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов'язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, та нормами Закону України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування” (далі - Закон №2464, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин з 2017 по 2019 роки) в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
Так, відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 ПК України, самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
Пункт 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дає визначення поняттю “працівник” - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464 єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно до статті 2 Закону №2464 його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Пунктами 3 і 10 частини першої статті 1 Закону №2464 надано визначення поняттям:
застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок;
страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464 платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону №2464 до платників єдиного внеску віднесено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464 (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:
- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України “Про оплату праці”, та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
- для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом №2464 не врегульовано.
Наведені норми свідчать про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте, за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
З аналізу наведеного, можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Інше тлумачення норм Закону №2464, на якому наполягає контролюючий орган, щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Відповідна правова позиція також узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеною у його постановах від 04.12.2019р. у справі №440/2149/19, від 23.01.2020р. у справі №480/4656/18, від 22.09.2020р. у справі №620/2772/19, яка є обов'язковою для застосування судом першої інстанції згідно до вимог ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Як встановлено судом з наявних в матеріалах справи документів, зокрема, у періоди з січня по травень 2017 року, з жовтня 2017 року по грудень 2017 року та з травня 2018 року по травень 2019 року ОСОБА_1 був найманим працівником, що підтверджується копією трудової книжки позивача та копіями довідок підприємств, наявними у справі (а.с.27-33).
Тобто, у періоди з січня по травень 2017 року, з жовтня 2017 року по грудень 2017 року та з травня 2018 року по травень 2019 року (за які в тому числі винесено оспорювану вимогу) позивач був найманим працівником та у цей період саме роботодавці позивача сплачували за позивача єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірах, визначених законодавством, що підтверджується індивідуальними відомостями Пенсійного фонду України про застраховану особу позивача (форми ОК-5, ОК-7) - (а.с.19-26).
Докази отримання позивачем у ці періоди доходів від провадження підприємницької діяльності матеріали справи не містять, відповідач про наявність таких доходів не зазначив та їх не надав, у зв'язку з чим обставини щодо відсутності у позивача з січня по травень 2017 року, з жовтня 2017 року по грудень 2017 року та з травня 2018 року по травень 2019 року доходу від провадження власної підприємницької діяльності окремо від доходів, отриманих від підприємств, на яких працював позивач, не підлягають доказуванню відповідно до ч.1 ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України.
Факт перебування особи на обліку в органах фіскальної служби не змінює вищенаведених висновків, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється органом доходів і зборів незалежно від наявності обов'язку щодо сплати того чи іншого податку або збору.
Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону №2464 позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в періоди, за які у томі числі винесено оскаржувану вимогу (з січня по травень 2017 року, з жовтня 2017 року по грудень 2017 року та з травня 2018 року по травень 2019 року), нараховували та сплачували роботодавці в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримував дохід від неї.
Відповідна правова позиція також узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеною у його постановах від 04.12.2019р. у справі №440/2149/19, від 23.01.2020р. у справі №480/4656/18, яка є обов'язковою для застосування судом першої інстанції згідно до вимог ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Також і відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи “Серков проти України” (заява №39766/05), “Щокін проти України” (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до ст.17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” підлягають застосуванню судами як джерела права.
У відповідності до вимог ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частина 2 ст. 77 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.
Однак, відповідачем не надано суду жодних доказів правомірності прийняття оспорюваної вимоги про сплату боргу (недоїмки) за періоди з січня по травень 2017 року, з жовтня 2017 року по грудень 2017 року та з травня 2018 року по травень 2019 року на суму 16774,78 грн. з урахуванням обставин встановлених судом, доказів наданих позивачем, аналізу наведених норм чинного законодавства, яким регулюються спірні правовідносини та позиції Верховного Суду, яка наведена вище та не спростована відповідачем жодними належними та допустимими доказами.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Перевіривши правомірність прийняття відповідачем оспорюваної вимоги про сплату боргу (недоїмки) за періоди з січня по травень 2017 року, з жовтня 2017 року по грудень 2017 року та з травня 2018 року по травень 2019 року на суму 16774,78 грн. згідно до вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, суд приходить до висновку, що при прийнятті оспорюваної вимоги у наведеній частині, відповідач діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, необґрунтовано, без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), у зв'язку із чим оспорювана вимога в частині визначення відповідачем недоїмки за періоди з січня по травень 2017 року, з жовтня 2017 року по грудень 2017 року та з травня 2018 року по травень 2019 року на суму 16774,78 грн. підлягає визнанню протиправною та скасуванню.
Разом з тим, не підлягають задоволенню позовні вимоги позивача в частині визнання протиправною та скасування вимоги відповідача про сплату боргу (недоїмки) від 24.12.2021р. №Ф-14277-53У на суму 6772,24 грн., що виникла у позивача у зв'язку з несплатою єдиного внеску за періоди з червня по вересень 2017 року, з січня по квітень 2018 року та у зв'язку з несвоєчасним поданням звітності по єдиному внеску за 2015-2018 роки за рішеннями від 06.06.2019р., виходячи з наступного.
Згідно з п.4 ст.4 Закону №2464, платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 6 Закону №2464, платник єдиного внеску зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.
Порядок обчислення та строки сплати єдиного внеску передбачені статтею 9 Закону №2464, зокрема, абзацом 3 частини 8 зазначеної статті передбачено, що платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
За приписами п.2 ч.2 ст.7 Закону №2464 визначено, що єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за місяць, у якому отримано дохід (прибуток).
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному періоді або окремому місяці звітного періоду, такий платник має право самостійно визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Відповідно до п. 5 ст. 8 Закону №2464 передбачено, що єдиний внесок для платників, передбачених п. 4 ст. 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.
У разі якщо база нарахування єдиного внеску не перевищує розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід, сума єдиного внеску розраховується як добуток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід (прибуток), та ставки єдиного внеску.
Отже, відповідно до вищенаведених приписів Закону України №2464, фізичні особи-підприємці, у тому числі й ті, які обрали загальну систему оподаткування, з 2017 року мали нараховувати єдиний соціальний внесок за себе у розмірі не меншому ніж 22% від розміру мінімальної заробітної плати, незалежно від отриманого доходу.
При цьому, особи, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої цієї статті, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони отримують пенсію за віком або за вислугу років, або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування (частина п'ята статті 4 Закону №2464).
Особи, зазначені у пунктах 4 і 5 частини першої цієї статті, які мають основне місце роботи або уклали гіг-контракт з резидентом Дія Сіті в порядку та на умовах, передбачених Законом України "Про стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні", звільняються від сплати за себе єдиного внеску за місяці звітного періоду, за які роботодавцем (резидентом Дія Сіті) сплачено страховий внесок за таких осіб у розмірі не менше мінімального страхового внеску. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску за умови самостійного визначення ними бази нарахування за місяці звітного періоду, за які роботодавцем (резидентом Дія Сіті) сплачено страховий внесок за таких осіб у розмірі менше мінімального страхового внеску. Самостійно визначена такими особами база нарахування не може перевищувати максимальну величину бази нарахування єдиного внеску, встановлену цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (частина шоста статті 4 Закону №2464).
Метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 27.11.2019р. у справі №160/3114/19.
Відповідно до вимог ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосування норми до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, які зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
З огляду на предмет спору у даній справі та вищевикладені висновки, суд приходить до висновку, що особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Так, як встановлено судом з матеріалів справи, оскаржувана вимога винесена податковим органом щодо наявності боргу (недоїмки) з єдиного внеску, зокрема, за періоди з червня по вересень 2017 року, з січня по квітень 2018 року.
В той же час, згідно індивідуальних даних, 28.05.2019р. була проведена державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 за його рішенням (а.с.62-63).
Отже, в оскаржуваний період з червня по вересень 2017 року, з січня по квітень 2018 року позивач у встановленому порядку не припинив свою підприємницьку діяльність, був зареєстрований фізичною особою-підприємцем, не був найманим працівником (за нього ЄСВ роботодавець не сплачував), а, відтак, позивач належав до кола платника єдиного внеску, передбачених пунктом 4 частини 1 статті 4 Закону №2464.
При цьому, жодних доказів на підтвердження наявності обставин та підстав звільнення від сплати єдиного внеску, які встановлені ч.5, ч.6 ст.4 Закону №2464 (як то, сплата роботодавцем єдиного внеску за позивача, як найманого працівника, за відповідний спірний період) позивачем суду не надано, а згідно наданих відомостей з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування (Форма ОК-5, Форма ОК-7) таких обставин та підстав судом не встановлено (а.с.19-26).
Разом з тим, згідно наявних в матеріалах справи доказів, 29.05.2019р. ОСОБА_2 до контролюючого органу було надіслано Звіти про суму нарахованого доходу застрахованих осіб та сум нарахованого єдиного внеску за Формою №Д5 (річна) із відповідними Таблицями №1 Нарахування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за 2017 рік із визначеною сумою зобов'язань 8448,00 грн., за 2018 рік із визначеною сумою зобов'язань 9828,72 грн., за 2019 рік із визначеною сумою зобов'язань 4590,30 грн., що підтверджується копіями відповідних звітів (а.с.74-79).
Тобто, позивачем самостійно було проведено нарахування зобов'язань з ЄСВ у спірні періоди з червня по вересень 2017 року, з січня по квітень 2018 року.
Окрім того, позивачем не надано суду доказів оскарження та скасування у судовому або адміністративному порядку рішень від 06.06.2019р. про застосування штрафних санкцій у загальному розмірі 680 грн. за несвоєчасне подання звітності по єдиному внеску за 2015-2018 роки, такі докази в матеріалах справи відсутні.
За викладених обставин та враховуючи те, що судом встановлено, а матеріалами справи підтверджено обов'язок позивача зі сплати ЄСВ у спірні періоди (з червня по вересень 2017 року, з січня по квітень 2018 року) у період коли він був зареєстрований фізичною особою-підприємцем (не був найманим працівником), а також і з урахуванням самостійного нарахування позивачем зобов'язань зі сплати ЄСВ у зазначені спірні періоди шляхом подання відповідних звітів, відсутність в матеріалах справи доказів оскарження рішень від 06.06.2019р. про застосування штрафних санкцій, суд приходить до висновку, що контролюючим органом правомірно було нараховано позивачеві недоїмки з ЄСВ на суму 6772,24 грн. та прийнято у наведеній частині оскаржувану вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-14277-53У від 24.12.2021р., а, відповідно, позовні вимоги позивача щодо визнання протиправною та скасування оскаржуваної вимоги в частині нарахування позивачеві недоїмки з ЄСВ на суму 6772,24 грн., є безпідставними та задоволенню не підлягають.
Приймаючи до уваги викладене, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача.
При прийнятті даного рішення, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах "Салов проти України" (заява №65518/01 від06.09.2005; п.89), "Проніна проти України" (заява №63566/00 від18.07.2006; п.23) та "Серявін та інші проти України" (заява №4909/04 від10. 02.2010; п.58), яка полягає у тому, що принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) 09.12.1994, п.29).
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат зі сплати судового збору відповідно до ч.3 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд виходить із того, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
За таких обставин, підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління ДПС у Дніпропетровській області на користь позивача судові витрати позивача по сплаті судового збору понесені позивачем згідно квитанції №5 від 25.08.2022р. пропорційно до розміру задоволених позовних вимог у загальному розмірі 706,99 грн., виходячи із розрахунку: (992,40 грн. (100% за загальну суму вимоги - 23574,02 грн.)*71,24% (задоволена сума вимоги - 16774,78 грн.) - (а.с.8,38).
Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-14277-53У від 24.12.2021р. - задовольнити частково.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про сплату боргу (недоїмки) від 24.12.2021р. №Ф-14277-53У, в частині нарахування ЄСВ у розмірі 16774,78 грн. (шістнадцять тисяч сімсот сімдесят чотири грн. 78 коп.).
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Стягнути з бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (49005, Дніпропетровська область, м. Дніпро, вул. Сімферопольська, буд.17-а; код ЄДРПОУ ВП 44118658) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) - судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 706 грн. 99 коп. (сімсот шість грн. 99 коп.).
Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.О. Конєва