Справа № 320/368/22 Суддя (судді) першої інстанції: Басай О.В.
16 листопада 2022 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого-судді: Черпіцької Л.Т., суддів: Глущенко Я.Б., Пилипенко О.Є., за участю секретаря: Висоцького А.М. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від "30" травня 2022 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Гатненської сільської ради Фастівського району Київської області про визнання протиправним та скасування рішення,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив:
- визнати протиправним рішення Гатненської сільської ради Фастівського району Київської області №12/86 від 26.08.2021 про відмову ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,12 га на території Гатненської територіальної громади;
- зобов'язати Гатненську сільську раду Фастівського району Київської області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,12 га на території Гатненської територіальної громади, згідно клопотання від 22.07.2021 (вх. №2286 від 27.07.2021);
- зобов'язати Гатненську сільську раду Фастівського району Київської області подати у місячний строк звіт про виконання судового рішення у даній справі. За наслідками розгляду такого звіту або в разі неподання такого звіту вирішити питання про накладення на керівника суб'єкта владних повноважень - голову Гатненської сільської ради Фастівського району Київської області Паламарчука Олександра Івановича штраф у сумі сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (99 240,00 грн на момент подання позову).
Позовні вимоги мотивовані тим, що відмова відповідача в наданні йому дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,12 га на території Гатненської територіальної громади не відповідає положенням статті 118 Земельного кодексу України, у зв'язку з чим є протиправною та підлягає скасуванню.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від "30" травня 2022 р. позов задоволено частково.
Визнано протиправним рішення Гатненської сільської ради Фастівського району Київської області №12/86 від 26.08.2021 про відмову ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,12 га на території Гатненської територіальної громади.
Зобов'язано Гатненську сільську раду Фастівського району Київської області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 22.07.2021 (вх. №2286 від 27.07.2021) про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,12 га на території Гатненської територіальної громади.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач, приймаючи спірне рішення №12/86 від 26.08.2021, не дотримався вимог Земельного кодексу України та безпідставно відмовив позивачу в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, у зв'язку з чим спірне рішення є протиправним та підлягає скасуванню.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення відповідної земельної ділянки, суд першої інстанції дійшов висновку, що прийняття судом рішення про зобов'язання відповідача видати дозвіл на розробку проекту землеустрою, без перевірки наявності чи відсутності усіх необхідних підстав для відмови у видачі дозволу, може бути необґрунтованим та призвести до видачі такого дозволу з порушенням закону, тому дана позовна вимога задоволенню не підлягає. Водночас, суд зазначив, що належним і ефективним способом повного захисту порушених прав позивача є зобов'язання відповідача повторно розглянути в установленому законом порядку клопотання позивача (його представника) від 22.07.2021 з доданими документами про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення безоплатно у власність відповідної земельної ділянки та відповідно до вимог статті 118 ЗК України прийняти обґрунтоване рішення з урахуванням висновків суду.
Також суд першої інстанції вказав, що вимога позивача про зобов'язання відповідача подати у місячний строк звіт про виконання судового рішення у даній справі задоволенню не підлягає, адже є передчасною.
Позивач, не погоджуючись із судовим рішенням в частині відмовив задоволенні позовних вимог, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та недотримання норм матеріального права, просить скасувати рішення суду в цій частині та ухвалити нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу скаржник зазначає, що позиція суду першої інстанції про розмитість зазначених відповідачем підстав для відмови не відповідає дійсності, адже відповідач зазначив конкретну підставу для відмови - суперечність містобудівній документації, а саме: невідповідність місця розташування запитуваної позивачем ділянки Проекту внесення змін до Генерального плану села Віта-Поштова.
Також скаржник зазначає, що виконав усі визначені законом умови для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою. Водночас причини відмови у наданні такого дозволу цілком законно визнані судом першої інстанції необґрунтованими та безпідставними, тому є підстави вважати, що у відповідача відсутні перешкоди у наданні позивачу запитуваного дозволу. Зазначене узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постанові від 17.06.2021 у справі № 815/2318/18. Отже, на думку скаржника, єдиним належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є саме зобов'язання відповідача надати запитуваний позивачем дозвіл.
Крім того, скаржник зазначив, що, враховуючи невиконання відповідачем правомірних вимог, заявлених у клопотанні позивача, а також зазначення підстав для відмови, які прямо суперечать фактичним обставинам, у позивача наявні обґрунтовані побоювання щодо можливості подальшого невиконання відповідачем судового рішення, а тому необхідним є встановлення судового контролю за виконанням рішення у цій справі.
Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, наполягаючи на необґрунтованості доводів скаржника і правильності висновків суду першої інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, оцінивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що представник позивача звернувся до Гатненської сільради з заявою (клопотанням) від 22.07.2021, в якому просив надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,12 га на території Гатненської територіальної громади (далі також - проект землеустрою). До заяви (клопотання) були додані наступні документи: графічні матеріали, на яких зображено бажане місце розташування земельної ділянки (а.с. 10-11).
Рішенням Гатненської сільської ради Фастівського району Київської області від 26.08.2021 №12/86, у зв'язку з тим, що заявлена позивачем ініціатива суперечить містобудівній документації, позивачу відмовлено в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,12 га, яка розташована на території Гатненської територіальної громади Фастівського району Київської області (а.с. 13).
З метою з'ясування підстав для відмови позивачу в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, його представник (адвокат) звертався з адвокатським запитом до відповідача, в якому просив надати інформацію: якій саме містобудівній документації суперечити ініціатива позивача; у чому полягає суперечність заявленої ініціативи містобудівній документації; а також надати викопіювання з містобудівної документації, які суперечить ініціатива позивача (а.с. 14-15).
У відповідь на зазначений адвокатський запит, листом від 26.10.2021 №02-28/2373, відповідач повідомив, що ініціатива, заявлена у клопотанні суперечить містобудівній документації, а саме Проекту внесення змін до Генерального плану села Віта-Поштова. Також відповідач зазначив, що у зв'язку з невідповідністю місця розташування об'єкта генеральному плану села Віта-Поштова, відповідно до частини сьомої статті 118 Земельного кодексу України, постійна комісія з питань земельних відносин, містобудування, архітектури, капітального будівництва, агропромислового комплексу, охорони навколишнього середовища та екології вирішила відмовити в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва позивачу. При цьому зауважив, що надати викопіювання з Проекту внесення змін до Генерального плану села Віта-Поштова, відповідач не має змоги, у зв'язку з тим, що позначена на графічних матеріалах земельна ділянка не входить в межі вищезазначеного генерального плану (а.с. 16-17).
Не погоджуючись з рішенням відповідача від 26.08.2021 №12/86, Позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам скаржника, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до статей 13, 14 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Водночас, суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею врегульовано, зокрема, Земельним кодексом України від 25.10.2001 №2768-ІІІ (далі також - ЗК України).
Згідно з статтею 1 ЗК України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно статті 2 ЗК України, земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.
Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.
Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).
За приписами частини другої статті 4 ЗК України, завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
Відповідно до статті 5 ЗК України, земельне законодавство базується на таких принципах: а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; в) невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; г) забезпечення раціонального використання та охорони земель; ґ) забезпечення гарантій прав на землю; д) пріоритету вимог екологічної безпеки.
Згідно з пунктами а), б), к) частини першої, пунктом 2) частини другої статті 12 ЗК України, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин належить, окрім іншого: розпорядження землями комунальної власності територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; к) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
До повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належать, зокрема, вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
За приписами частини першої статті 40 ЗК України, громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.
Відповідно до частин першої-третьої статті 78, частини першої статті 79 ЗК України, право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.
Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності
Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленим межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності (пункт б) частини першої статті 84-1 ЗК України).
За приписами статті 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Статтею 121 ЗК України визначено норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам.
Так, пунктом в) частини першої статті 121 ЗК України закріплено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах, окрім іншого, для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара.
Отже, згідно норм чинного земельного законодавства, громадянин України вправі отримати у власності безоплатно земельну ділянку для ведення садівництва в розмірі не більше 0,12 гектара із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
Водночас, відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, зокрема, для ведення садівництва, у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні (частини сьома статті 118 ЗК України).
Відповідно до статті 1, частини першої статті 50 Закону України "Про землеустрій" від 22.05.2003 №858-IV, проект землеустрою - сукупність економічних, проектних і технічних документів щодо обґрунтування заходів з використання та охорони земель, які передбачається здійснити за таким проектом.
Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок розробляються у разі формування нових земельних ділянок із земель державної, комунальної власності (крім випадків формування земельних ділянок за іншою документацією із землеустрою) та у разі зміни цільового призначення земельних ділянок у випадках, визначених законом.
За приписами пункту 6 частини другої статті 186 ЗК України, проекти землеустрою погоджуються та затверджуються в такому порядку, окрім іншого, проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок затверджуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
Відповідно до частини дев'ятої статті 18 ЗК України, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, що передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
Згідно з частиною першою статті 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
З аналізу наведеним норм вбачається, що надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає, що земельна ділянка виділяється конкретній особі, як і не є тотожним поняттю передачі земельної ділянки у власність, натомість є виключно початковою стадією процедури безоплатного одержання у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності.
Разом з тим, відповідно до частини сьомої статті 118 ЗК України, підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку
Наведені положення дають суду підстави для висновку, що ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118ЗК України.
Аналогічну правову позицію викладено в постанові Верховного Суду від 27.02.2018 у справі №545/808/17.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач (через представника) звертався до відповідача з відповідним клопотанням у порядку статті 118 ЗК України, за результатами розгляду якого, у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,12 га на території Гатненської територіальної громади було відмовлено, оскільки заявлена позивачем ініціатива суперечить містобудівній документації.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачем в оскаржуваному рішенні не зазначено, у чому саме полягає невідповідність місця розташування обраної позивачем земельної ділянки вимогам містобудівної документації та якій саме містобудівній документації суперечить клопотання позивача і в якій саме частині.
Отже, оскільки оскаржуване рішення містить лише загальні посилання на норми Земельного Кодексу України, без посилання на частину сьому статті 118 ЗК України, а також без конкретизації (опису, в чому саме полягає невідповідність), якій саме містобудівній документації полягає невідповідність заявленої позивачем ініціативи, то встановити дійсну підставу відмови неможливо.
Також суд першої інстанції звернув увагу на те, що відповідач, відмовляючи позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, зазначив, що заявлена позивачем ініціатива суперечить містобудівній документації, проте у відзиві на позов зазначив, що сільські селищні, міські ради повинні розробити містобудівну документацію (земель, що знаходяться за межами населеного пункту) відповідно до вимог Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо планування використання земель" від 17.06.2020№711-IX, тобто суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідна містобудівна документація відсутня.
З огляду на наведені обставини та норми діючого законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач, приймаючи спірне рішення №12/86 від 26.08.2021, не дотримався вимог ЗК України та безпідставно відмовив позивачу в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, у зв'язку з чим спірне рішення є протиправним та підлягає скасуванню.
Щодо доводів скаржника про те, що оскільки судом першої інстанції встановлені обставини безпідставної відмови відповідачем на отримання позивачем дозволу на розроблення проекту землеустрою, то єдиним належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є саме зобов'язання відповідача надати запитуваний позивачем дозвіл, колегія суддів їх відхиляє, з огляду на таке.
На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
У справі, що розглядається, повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні, регламентовано частиною сьомою статті 118 ЗК України.
Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Водночас, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Така правова позиція узгоджується із позицією, висловленою Верховним Судом України у постанові від 16.09.2015 у справі №21-1465а15 та Верховним Судом у постанові від 22.12.2018 у справі №804/1469/17.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що зобов'язання відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може мати місце лише у випадку, якщо судом встановлено відсутність таких підстав для відмови у видачі дозволу, які передбачені законом, а саме: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів; невідповідність місця розташування об'єкта вимогам прийнятих відповідно до цих законів нормативно-правових актів; невідповідність місця розташування об'єкта вимогам генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Разом з тим, суд не уповноважений здійснювати перевірку наявності чи відсутності наведених підстав.
У свою чергу, прийняття судом рішення про зобов'язання відповідача видати дозвіл на розробку проекту землеустрою, без перевірки наявності чи відсутності усіх названих підстав для відмови у видачі дозволу, може бути необґрунтованим та призвести до видачі такого дозволу з порушенням закону.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у суду відсутні підстави для зобов'язання відповідача прийняти конкретне рішення.
Тому, належним і ефективним способом повного захисту порушених прав позивача є зобов'язання відповідача повторно розглянути в установленому законом порядку клопотання позивача (його представника) від 22.07.2021 з доданими документами про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення безоплатно у власність відповідної земельної ділянки та відповідно до вимог статті 118 ЗК України прийняти обґрунтоване рішення з урахуванням висновків суду.
Також колегія суддів вважає необґрунтованими доводи скаржника про наявність підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення у цій справі шляхом подання у місячний строк звіту про виконання судового рішення, оскільки такі заходи є передчасними.
Так, згідно з частинами першою, другою статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
За наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Отже, інститут судового контролю полягає у здійсненні судом саме контролюючої функції по відношенню до суб'єкта владних повноважень з дотримання ним принципу обов'язковості судового рішення.
Законодавець фактично наділив суд повноваженнями контролю за виконанням тих обов'язків, які передбачив для суб'єкта владних повноважень у своєму рішенні.
Тож, встановлення судового контролю за виконанням судового рішення є заходом превентивного впливу на відповідача у справі з метою своєчасного виконання ним своїх зобов'язань у межах відповідної судової справи.
Разом з тим, зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, а не його обов'язком.
Аналогічна правова позиція підтверджується практикою Верховного Суду, що викладена у додатковій постанові по справі №235/7638/16-а від 31.07.2018 та ухвалах від 10.12.2018 в справі №807/2358/15, від 17.10.2019 в справі №826/12592/14.
Посилання скаржника на правові висновки Верховного Суду, викладені, зокрема в постанові від 17.06.2021 у справі № 815/2318/18, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі висновки Верховного Суду сформовані за інших обставин справи на відміну від обставин, які склались у справі, яка розглядається.
Проаналізувавши інші доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.
Крім того, аналізуючи всі доводи учасників справи, апеляційний суд враховує висновки ЄСПЛ, викладені в рішенні від 21.01.1999 р. по справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід.
Згідно ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Керуючись ст. ст. 241, 242, 250, 308, 311, 312, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від "30" травня 2022 р. - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Повний текст постанови виготовлено 16 листопада 2022 року.
Головуючий суддя Судді:Л.Т. Черпіцька Я.Б. Глущенко О.Є. Пилипенко