Провадження № 2/679/298/2022
Справа № 679/552/22
04 листопада 2022 року м.Нетішин
Нетішинський міський суд Хмельницької області
у складі: головуючого судді Стасюка Р.М.,
за участю секретаря судового засідання Плазій Н.В.,
представника позивача - адвоката Калабського С.В.,
розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду м.Нетішин цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_3 про стягнення боргу, пені, інфляційних втрат та 3% річних,-
В травні 2022 року до Нетішинського міського суду Хмельницької області надійшла позовна заява ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , до ОСОБА_2 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_3 , про стягнення боргу, пені, інфляційних втрат та 3% річних.
В обґрунтування позову представник позивача посилається на те, що 15.02.2019 року між третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до якого останній отримав в борг грошові кошти у розмірі 3500 доларів США та зобов'язався їх повернути до 25.05.2019 року. У випадку невиконання вказаного зобов'язання на відповідача буде накладена пеня в розмірі 1 % від суми вищевказаного боргу за кожен день невиконання зобов'язання. Однак, станом на 25.05.2019 року відповідач борг не повернув.
23.03.2022 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір про відступлення права вимоги, за вищевказаним договором позики.
Про укладення договору про відступлення права вимоги від 23.03.2022 року ОСОБА_3 повідомив відповідача ОСОБА_2 , листом від 23.03.2022 року із зазначенням реквізитів для сплати грошових коштів нового кредитора.
Будь-яких заперечень щодо договору про відступлення права вимоги, відповідач не направляв.
Крім того, 28.04.2022 року позивачем на адресу відповідача було направлено досудову вимогу про повернення безпідставно набутих грошових коштів у сумі 3500 доларів США. Враховуючи те, що відповідач станом на час звернення до суду з позовом не виконав свого обов'язку щодо своєчасного повернення грошових коштів, сплати пені, тому позивач звернувся до суду з вказаним позовом. Просив суд стягнути з відповідача на його користь грошову суму у розмірі 478306,29 гривень, що встановлена згідно офіційного курсу валют НБУ станом на 15.02.2019 року, з яких: 95059,65 грн. основний борг; 347915,94 грн. пеня; 8524,06 грн. 3% річних за користуваня грошовими коштами та 26806,64 грн. інфляційні втрати. Також просив стягнути з відповідача на його користь судові витрати по справі.
Ухвалою судді Нетішинського міського суду Хмельницької області від 24.05.2022 року провадження у справі відкрито за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою судді Нетішинського міського суду Хмельницької області від 21.09.2022 року підготовче провадження у справі закрито і справу призначено до судового розгляду по суті.
Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явився, хоча про час та місце слухання справи був повідомлений належним чином.
Представник позивача ОСОБА_4 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити в повному обсязі. Крім того, просив стягнути з відповідача на користь позивача понесені ним судові витрати, а саме, витрати на правову допомогу в розмірі 15000,00 грн., зазначивши, що документальне підтвердження надасть не пізніше п'яти днів з дня винесення рішення.
Відповідач ОСОБА_2 повторно у судове засідання не з'явився. Про дату, час і місце проведення судового засідання повідомлявся судом неодноразово, шляхом направлення поштової кореспонденції за місцем його реєстрації, про що свідчать повідомлення про вручення поштових відправлень, наявні в матеріалах справи. В матеріалах справи містяться телефонограма, згідно якої відповідачу, було повідомлено про розгляд справи, а також довідка про доставку SMS-повідомлення про дату та час судового засідання. Відповідач причин поважності своєї неявки суду не надав.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_3 у судове засідання не з'явився. 21.09.2022 року ОСОБА_3 надіслав на адресу суду заяву в якій просив позов задовольнити та подальший розгляд справи проводити без його участі.
Розгляд даної справи розпочато 24.05.2022 року, отже протягом тривалого часу судом була надана можливість реалізації учасниками справи прав, передбачених ЦПК України. Від сторони відповідача будь-яких заяв по суті заявленого позову не надходило.
В той же час, в даному випадку підстави для відкладення розгляду справи чи оголошення перерви у судовому засіданні, визначені статтями 223, 240 ЦПК України, відсутні.
З огляду на те, що розгляд даної справи неодноразово відкладався, у зв'язку з неявкою відповідача, а також враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для підготовки до судового засідання та подання доказів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивності цивільного процесу, суд вважає, що в межах наданих йому повноважень, створені належні умови учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених ЦПК України, висловлення своєї правової позиції у спорі та надання відповідних доказів, що є підставою для розгляду справи по суті за наявними у ній матеріалами за відсутності відповідача.
Суд, вислухавши пояснення представника позивача та дослідивши матеріали справи, розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно дослідивши і оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Частиною 1 ст.2 ЦПК України встановлено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
З матеріалів справи вбачається, що 15.02.2019 року між ОСОБА_3 (позикодавець) та відповідачем ОСОБА_2 (позичальника) укладено договір позики, відповідно до якого третя особа - ОСОБА_3 (позикодавець) передав у власність відповідача ОСОБА_2 (позичальника) грошові кошти в сумі 3500 доларів США, а відповідач зобов'язався повернути зазначені кошти до 25.05.2019 року. У випадку невиконання вищевказаного зобов'язання на відповідача було накладено пеню в розмірі 1% від суми вищевказаного боргу за кожен день невиконання зобов'язання.
На підтвердження отримання зазначених коштів позичальник ОСОБА_2 15.02.2019 року написав розписку, в якій йдеться про отримання ним від позикодавця коштів у вказаній сумі та строк їх повернення.
23.03.2022 року між позивачем ОСОБА_1 та третьою особою ОСОБА_3 було укладено Договір про відступлення права вимоги, за умовами якого ОСОБА_3 передав ОСОБА_1 право вимоги до боржника ОСОБА_2 за договором позики від 15.02.2019 року, який укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , а новий кредитор прийняв це право вимоги.
За умовами вказаного договору за відступлення права вимоги за цим Договором, новий кредитор, після отримання від боржника вказаних вище грошових коштів, протягом 10 календарних днів, сплачує первісному кредитору винагороду у розмірі 40000 гривень.
23.03.2022 року ОСОБА_3 направив на адресу відповідача лист, яким повідомив про заміну кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підставі договору позики від 15.02.25019 року, а також, зазначив нові реквізитів, для сплати грошових коштів вищевказаного договору позики.
28.04.2022 року позивачем ОСОБА_1 на адресу відповідача направлено досудову вимогу про повернення безпідставно набутих грошових коштів у сумі 3500 доларів США. Однак, відповідач свої зобов'язання щодо повернення боргу за договором позики не виконав.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до ч.1 і ч.2 ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За приписами ч.1 та ч.2 ст.639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Згідно зі ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі щодо повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
У постанові від 08.07.2019 у справі №524/4946/16-ц Верховний Суд також зауважив, що розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов'язанням її повернення та дати отримання коштів. Тому у справах про стягнення боргу за договором позики позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання, а суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Судом встановлено, що 15.02.2019 року між третьою особою ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до якого останній отримав у борг грошові кошти в сумі 3500 доларів США з зобов'язанням повернути їх до 25.05.2019 року, що підтверджується розпискою.
Таким чином, дослідивши зміст оригіналу розписки, суд приходить до висновку, що факт передачі грошей ОСОБА_3 та отримання їх відповідачем ОСОБА_2 підтверджується належними доказами, а саме розпискою.
Відтак грошове зобов'язання відповідача вбачається з розписки, яка підписана відповідачем, що відповідає вимогам простої письмової форми, якою оформлена між сторонами угода згідно ст.207 і ч.2 ст.1047 ЦК України.
Стаття 526 ЦК України встановлює загальні умови виконання зобов'язань та закріплює основний принцип виконання зобов'язань - принцип належного виконання, що стосується як суб'єктів, так і предмета, строку чи терміну, місця і способу виконання (статті 527, 545 ЦК України).
За змістом ст.526 ЦК України належне виконання зобов'язання - це передусім виконання його відповідно до умов договору і вимог ЦК України та інших актів цивільного законодавства.
Однією з умов належного виконання зобов'язання є його виконання належними суб'єктами.
Частина перша статті 510 ЦК України визначає, що сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.
У ч.1 ст.527 ЦК України сформульовано загальне правило, відповідно до якого боржник зобов'язаний особисто виконати зобов'язання, а інша сторона (кредитор) повинна особисто прийняти виконання, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Згідно із ч.2 ст.527 ЦК України виконання зобов'язання належним боржником або прийняття виконання належним кредитором визнається і у випадках здійснення цих дій уповноваженими особами.
Відповідно до ст.625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням зокрема трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Із розписки, підписаної ОСОБА_2 вбачається, що він взяв на себе зобов'язання повернути ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 3500 доларів США до 25.05.2019 року.
Таким чином, зобов'язання з повернення коштів ОСОБА_3 , відповідач ОСОБА_2 підтвердив своїм підписом. Крім того, в розписці відповідач власноруч зазначив про те, що грошові кошти отримав в повному обсязі.
Так, судом встановлено, що ОСОБА_3 умови договору виконав, передав відповідачу кошти у розмірі 3500 доларів США. В свою чергу відповідач порушив умови договору, в обумовлений договором строк позику не повернув. Вказані обставини підтверджуються розпискою від 15.02.2019 року, яка за своєю суттю є документом про отримання в борг грошових коштів, який видається боржником кредитору за договором позики.
Доказів повернення позики відповідачем суду не надано.
Що стосується Договору про відступлення права вимоги, укладеного 23.03.2022 року між позивачем ОСОБА_1 та третьою особою ОСОБА_3 . За умовами Договору ОСОБА_3 передав ОСОБА_1 право вимоги до боржника ОСОБА_2 за договором позики від 15.02.2019 року, який укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Відповідно до статей 512-514 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Аналіз положень ст.ст.512-518 ЦК України дає підстави для висновку щодо суб'єктного складу правочинів із відступлення права вимоги, а відповідно до ст.2 ЦК України учасником цесії може бути будь-яка фізична або юридична особа.
Відповідно до підпункту 14.1.255 Податкового кодексу України відступлення права вимоги - операція з переуступки кредитором прав вимоги третьої особи новому кредитору з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу кредитору або без такої компенсації.
Уступка права вимоги стосується виключно заміни сторони (кредитора) у зобов'язанні, не впливає на зміст самого зобов'язання і заміна сторони у зобов'язанні жодним чином не порушує права та інтереси боржника.
Договір укладений в порядку та на умовах, визначених чинним законодавством: кредитор у зобов'язанні замінений внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) відповідно до п.1 ч.1 ст. 512 ЦК України, сторонами дотримано письмової форми правочину відповідно до ст.513 Цивільного кодексу України; при укладені правочину сторонами не порушено інтереси третіх осіб; в момент вчинення правочину сторонами дотримано вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостоюстатті 203 ЦК України.
Відповідно до ст.525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 526 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч.1 ст.1049 ЦК України).
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені ст.193, ч.2 ст. 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-ХІІ «Про зовнішньоекономічну діяльність», Законом України «Про валюту і валютні операції»).
Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.
У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. При цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 16 січня 2019 року у справах № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
У справі встановлено, що відповідач договірні зобов'язання не виконав, а тому за вимогою позивача суд вважає необхідним стягнути на його користь суму неповернутих грошових коштів переданих за договором позики, тобто 3500 доларів США, що відповідатиме вимогам ст.1046 ЦК України і ст.533 ЦК України.
Вимоги позивача ОСОБА_1 щодо стягнення боргу з відповідача, укладення договору про відступлення права вимоги, невиконання зобов'язання по поверненню коштів доведені належними та достатніми доказами, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню в частині стягнення основної суми боргу у розмірі 3500 доларів США.
Що стосується позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення 3 % річних, то суд зазначає наступне.
За змістом ст.ст. 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому право кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.
Згідно з ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються в тому числі на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України).
Отже, у ст.625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Доказів виконання зобов'язання відповідачем матеріали справи не містять.
З огляду на те, що відповідач порушив грошове зобов'язання, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до ст.625 ЦК України.
Передбачене ч.2 ст.625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року №6-49цс12.
У ч.2 ст.625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення.
Суд перевіривши розрахунок позивача, який міститься в позовній заяві, зазначає що він є невірним. Здійснивши перерахунок, судом встановлено, що сума 3 % річних від простроченої суми, яка підлягає задоволенню становить 314,14 доларів США.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 року у справах №703/2718/16-ц та №646/14523/15-ц.
Так, Велика Палата розтлумачила положення частини другої статті 625 ЦК України: при обрахунку 3% річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у гривні. 3% річних розраховуються з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році).
Отже, 3 % річних розраховуються з урахуванням боргу у розмірі 3500,00 доларів США, помноженого на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання, а саме з 25 травня 2019 року до 20 травня 2022року.
Тобто 3500,00 доларів США х 1092 день х 3 : 100 : 365 = 314,14 доларів США.
Матеріалами справи встановлено, що в розписці (договорі позики) від 15.02.2019 року зобов'язання виражене у валюті - доларах США, а грошовий еквівалент, тобто сума коштів у національній валюті України, не визначався.
Вказаним договором не встановлено іншого порядку повернення боргу та не передбачено його визначення в грошовому еквіваленті до національної валюти України - гривні, тому правових підстав для перерахунку у гривні зазначеного боргу в розмірі 3500 доларів США за офіційним курсом НБУ не вбачається.
Таким чином, позовні вимоги про стягнення 3 % річних від простроченої суми заборгованості є законними та обґрунтованими і підлягають частковому задоволенню з урахуванням розрахунків здійснених судом в сумі 314,14 доларів США без посилання на грошовий еквівалент стягнутої суми боргу у гривні.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача пені в розмірі 347915,94 грн., суд зазначає наступне.
Згідно з ч.3 ст. 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Пеня є неустойкою і має штрафний, а не компенсаційний характер, вона не входить до складу зобов'язання, то нарахування та стягнення такої пені має бути здійснене в національній валюті України.
Відповідно до ч.3 ст. 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у постанові від 28 лютого 2018 року (справа № 202/3351/14-ц, провадження № 61-4338св18) вказав, що відповідно до правової позиції, висловленій Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі № 6-100цс14, ч.3 ст. 551 ЦК України з урахуванням положень ст. 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та ч.4 ст. 10 ЦПК України щодо обов'язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків.
Однак, жодних відомостей щодо розміру завданих відповідачем збитків позивачеві та їхнього співвідношення із нарахованою позивачем сумою неустойки суду не надано і матеріали справи не містять, як і не зазначено відповідачем інших обставин, що мають істотне значення для справи і можуть бути підставою для зменшення розміру неустойки.
Проте, вирішуючи питання про можливість зменшення розміру неустойки, суд вважає, що необхідно, перш за все, враховувати, що неустойка не повинна перетворюватися в джерело збагачення, оскільки в цьому випадку вона втрачає свою стимулюючу функцію.
Так, законодавець не наводить переліку «інших обставин», які мають істотне значення. Це питання вирішується із врахуванням конкретної ситуації. Такими обставинами можуть бути: відповідність порушення розміру неустойки; традиційний розмір неустойки, який зустрічається в практиці ділового обігу; співвідношення розміру неустойки із сумою основного зобов'язання; наявність збитків і їх розмір; негативні наслідки, які настали або можуть настати для кредитора у зв'язку з неналежним виконанням боржником зобов'язання; форма і ступінь вини боржника; ступінь виконання зобов'язання боржником перед кредитором і контрагентами перед боржником; ділова репутація боржника, ступінь поширеності такого порушення в діловому обігу; рівень інфляції протягом часу, коли зобов'язання повинно було бути виконано, і до його фактичного виконання чи до моменту прийняття судового рішення; середня банківська ставка за користування кредитом тощо. Застосоване у нормі ч. 3 ст. 551 ЦК України поняття «значно» є оціночними і має конкретизуватися судом у кожному конкретному випадку.
При цьому слід враховувати, що правила норми ч. 3 ст. 551 ЦК України направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, недопущення заінтересованості кредитора у порушенні боржником своїх зобов'язань.
Суд враховує ступінь невиконання боржником своїх зобов'язань, однак вважає суму неустойки завищеною і такою, що з урахуванням принципів розумності та справедливості, повинна бути зменшена судом.
Серед обставин, які в розумінні ч. 3 ст. 551 ЦК України, є підставою для зменшення судом розміру нарахованої відповідачу неустойки суд виділяє поширеність в діловому обігу неповернення і несвоєчасного повернення боржником позичених коштів, а також неспівмірність неустойки розміру основного боргу, у зв'язку з чим, приходить до висновку про необхідність зменшення належної до стягнення з відповідача на користь позивача неустойки до розміру в сумі 30000 гривень.
Стосовно позовних вимог про стягнення інфляційних втрат у сумі 26806,64 гривень, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом статті 1 Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-XII "Про індексацію грошових доходів населення" індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.
Норми ч.2 ст.625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях.
Разом із тим у випадку порушення зобов'язання, в якому кошти, виражені в еквіваленті в іноземній валюті, інфляційні втрати не стягуються, оскільки втрати від знецінення гривні відновлені еквівалентом іноземної валюти.
Таких висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд України у постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 423/468/16-ц, аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі №296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19) та постанові КЦС ВС від 3 березня 2021 року у справі № 130/2604/18.
Відповідно до ч.ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
При цьому суд виходить з того, що згідно ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.
Вирішуючи питання судових витрат суд зазначає наступне.
Згідно з п.1 ч.1 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч.6 ст.141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.
Приймаючи до уваги вимоги ч.6 ст.141 ЦПК України, звільнення позивача від сплати судового збору при поданні позовної заяви до суду, часткове задоволення позову, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь держави судовий збір у сумі 1825,65 грн.
Окрім того, згідно вимог ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Крім того, представник позивача просив стягнути з відповідача ОСОБА_2 на користь позивачки ОСОБА_1 понесені ним судові витрати, а саме витрати на правову допомогу. Документальне підтвердження яких буде надано не пізніше п'яти днів після ухвалення рішення суду.
Приписами ч.ч. 1, 2 ст. 246 ЦПК України передбачено, що якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог.
Зважаючи на зазначене суд вважає за доцільне призначити таке засідання для вирішення питань про судові витрати у даній справі.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4, 5, 12, 13, 76-81, 89, 141, 246, 258, 259, 263-265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України, ст.ст. 256, 257, 261, 264, 267, 258, 526, 530, 541, 543, 546, 553, 554, 610, 612, 625, 1054 ЦК України, Законом України «Про індексацію грошових доходів населення», суд,
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_3 про стягнення боргу, пені, інфляційних втрат та 3% річних - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 15.02.2019 року у розмірі 3500 (три тисячі п'ятсот) доларів США, 3% річних від простроченої суми заборгованості, у розмірі 314 (триста чотирнадцять) доларів 14 центів США, пені у розмірі 30000 (тридцять тисяч) гривень.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в розмірі 1825,65 гривень.
В іншій частині позову - відмовити.
Призначити судове засідання для вирішення питання про судові витрати у даній справі на 11 год. 30 хв. 11 листопада 2022 року в залі судових засідань (30100, Хмельницька область, м.Нетішин, просп.Незалежності, 12).
ОСОБА_1 протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду надати суду докази щодо розміру понесених судових витрат.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Хмельницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повне судове рішення складено 08 листопада 2022 року.
Суддя Р.М.Стасюк