15 листопада 2022 року Чернігів Справа № 620/5472/22
Чернігівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Соломко І.І., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін в приміщенні суду справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії,
У провадженні Чернігівського окружного адміністративного суду перебуває справа за позовом ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1 , позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (далі - також відповідач 1, ГУПФУ в Чернігівській області), Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (далі також - відповідач 2, ГУПФУ в Дніпропетровській області) про визнання протиправною бездіяльність відповідача 2, яка виразилась у відмові позивачу в призначенні пенсії по інвалідності відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», при переїзді пенсіонера на постійне на постійне або тимчасове проживання до іншої адміністративно - територіальної одиниці та зобов'язати відповідача 2 призначити позивачу пенсію по інвалідності згідно поданої заяви.
Свої вимоги позивач мотивує тим, що є пенсіонером та отримує пенсію по інвалідності, яка призначена йому пенсійним органом Автономної Республіки Крим. З початком повномасштабного вторгнення рф на територію України, 29.03.2022 позивача взято на облік як внутрішньо переміщену особу. 10.05.2022 звернувся до відповідача із заявою про призначення йому пенсії по інвалідності та отримав відповідь про відмову, оскільки пенсія по інвалідності йому вже призначена.
24.08.2022 ухвалою суду провадження у справі відкрито, розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
18.10.2022 ухвалою суду позовну заяву залишено без руху.
26.10.2022 ухвалю суду продовжено розгляд справи та залучено в якості другого відповідача - Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області та надано строк для подання відзиву.
Відповідач 1 направив відзив, у якому позовні вимоги не визнав, просив у їх задоволенні відмовити повністю за відсутністю порушеного права, оскільки пенсія позивачеві вже призначена, тому підстави для призначення пенсії, за заявою позивача від 10.05.2022, відсутні. У даному випадку можливе лише поновлення виплати пенсії, за умови надходження пенсійної справи та додаткового атестату. Але у в'язку з військовою агресією Російської Федерації, Укрпоштою повністю припинено поштове співробітництво та обмін поштою з країною - агресором. Поштові відправлення у цю країну не відправляються і не приймаються. З урахуванням викладеного, відповідач не має можливості зробити запит пенсійної справи позивача для проведення пенсії. Також зазначає, що рішення про відмову було прийнято ГУПФУ в Дніпропетровській області.
Відповідачем 2 подано відзив на позовну заяву, в якому заперечує проти позовних вимог та зазначає, що діяв у спосіб визначений чинним законодавством.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
ОСОБА_1 є громадянином України , що підтверджується копією паспорта серія НОМЕР_1 (а.с. 11).
Позивачу з 1987 року призначена пенсія по інвалідності пенсійним органом Автономної Республіки Крим, що підтверджується посвідченням № НОМЕР_2 (а.с13).
29.03.2022 позивача взято на облік внутрішньо переміщеної особи за адресою АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 29.03.2022 № 6819-7000252960 (а.с. 19).
На звернення позивача до відповідача 1 із заявою про призначення пенсії по інвалідності від 10.05.2022, отримав супровідний лист від 18.05.2022 та рішення ГУПФУ в Дніпропетровській області №254150019619 від 16.05.2022, яким відмовлено у призначенні пенсії з підстав того, що пенсія вже призначалася.
Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи нормативно-правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (статті 22 та 64).
Європейська соціальна хартія (переглянута) від 3 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року №137-V, яка набрала чинності з 1 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов'язаннями України.
Особливою формою здійснення права на пенсію є пенсійні правовідносини, які водночас виступають як один із видів суспільних відносин. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об'єктивно виникає в суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права та обов'язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів в особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів.
Згідно із частиною третьою статті 25 Конституції України Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Крім того, суд зазначає, що пенсії відповідають ознакам такої категорії як власність, а тому не залежать від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених частиною четвертою статті 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.
Порядок нарахування та виплати пенсії регламентовано Законом України від 09 липня 2003 року № 1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-ІV) та іншими нормативно-правовими актами.
Статтею 1 Закону № 1058-ІV встановлено, що пенсія - це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
Згідно із частиною другою статті 2 Закону України від 11 грудня 2003 року №1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Відповідно до статті 24 Конституції України, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.
Тобто, виходячи із чинного пенсійного законодавства, особа має право на отримання призначеної пенсії незалежно від місця її проживання.
Тож, суд звертає увагу, що позивач, незалежно від його місця проживання, вправі користуватися всіма своїми конституційними правами, в тому числі і на пенсійне забезпечення, а тому за відсутності законодавчих перешкод відповідач зобов'язаний відновити йому виплату пенсії.
Імперативність заборони обмежувати чи позбавляти можливості реалізації громадянами України їх конституційного права на соціальне забезпечення у взаємозв'язку з дійсним місцем проживання особи також кореспондується з правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеною в пункті 52 рішення у справі №10441/06 «Пічкур проти України» від 7 лютого 2014 року.
Отже, виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як відсутність поштового співробітництва з рф та обмін поштою з країною - агресором.
Таким чином, у разі, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах до тих пір, поки такі виплати передбачено законодавством. Конституція України та Закон № 1058-ІV гарантують всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій.
У пункті 2 частини першої статті 1 Закону України Про запобігання та протидії дискримінації в Україні занотовано: дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користування правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Отже, як Законом України Про запобігання та протидії дискримінації в Україні, так і практикою ЄСПЛ встановлено, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях.
У статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних зазначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому страхової суми незалежно від того, де проживає особа, якій призначені страхові виплати.
Відповідно до положень статті 1 Закону України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України, Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими Російською Федерацією з 20 лютого 2014 року.
Частиною третьої статті 5 вказаного закону передбачено , що за фізичними особами незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального правового статусу та за юридичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території, якщо таке майно набуте відповідно до законів України.
Цілями державної політики, відповідно до зазначеного Закону, є захист прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, а основними напрямами захисту прав і свобод цивільного населення на тимчасово окупованих територіях, зокрема в Автономній Республіки Крим, захист основоположних політичних і громадянських прав і свобод людини; сприяння забезпеченню відновлення порушених матеріальних прав; сприяння забезпеченню соціально-економічних, екологічних та культурних потреб.
Україна не відступала від зобов'язань, визначених статтями 1, 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу до неї, що передбачають поважати права людини, заборону дискримінації та захист власності.
Отже, відмова позивачу у відновленні виплати пенсії відбулося не у спосіб, що передбачений законом, і з точки зору положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було законним.
Тому, враховуючи положення пункту 10 частини другої статті 245 КАС України, з метою відновлення порушених прав позивача, і ефективного способу їх захисту, суд дійшов висновку зобов'язати ГУ ПФУ в Чернігівській області відновити позивачу виплату пенсії по інвалідності з 10.05.2022.
У той же час позовні вимоги позивача до 2 відповідача задоволенню не підлягають, оскільки позивачу вже призначена пенсія по інвалідності, а спірним питанням є саме її невиплата.
Таким чином суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог частково.
Щодо питання про стягнення понесених витрат на правничу допомогу в розмірі 4000,00 грн, суд зазначає таке.
Як вбачається з прибуткового касового ордеру № 125 від 08.08.2022, витрати на правничу допомогу складають 4000,00 грн.
Відповідно до частини першої статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
За пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
За правилами частин першої та другої статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно частиною дев'ятою статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
З матеріалів справи вбачається, що 08.08.2022 між позивачем та адвокатським бюро укладено договір про надання правової допомоги (а.с.30).
На підтвердження понесених витрат на правову допомогу, позивачем надана калькуляція до договору, акт виконаних робіт та прибутковий касовий ордер № 125 від 08.08.2022 про сплату послуг на суму 4000,00 грн.
Разом з тим, при визначенні суми відшкодування вказаного виду судових витрат суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Суд звертає увагу, що доводи й позиція сторін протягом усього часу розгляду справи не змінювалась, справа № 620/5472/22 віднесена судом до справ незначної складності. Також, по зазначеній категорії справ, сформована правова позиція Верховного Суду.
Отже, усі ці витрати повинні перебувати у безпосередньому причинному зв'язку із наданням правової допомоги у конкретній справі, а їх розмір повинен бути розумним.
Враховуючи викладене, вказані обставини свідчать, що заявлений до стягнення розмір витрат на оплату послуг адвоката не є співмірним із складністю справи та об'ємом виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт та їх обсягом, тому суд дійшов висновку про необхідність зменшити їх розмір та стягнути з відповідача 1 на користь позивача 2000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.
Оскільки позивач, відповідно до статті 5 Закону України “Про судовий збір”, звільнений від сплати судового збору, такий ним не сплачувався, а отже, не підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст. ст.139, 227, 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов задовольнити частково.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області відновити ОСОБА_1 виплату пенсії по інвалідності з 10.05.2022.
В решті позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 2000,00 грн (дві тисячі гривень).
Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 АДРЕСА_1 рнокпп НОМЕР_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідач: Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області вул.П'ятницька, 83-А,м.Чернігів,14005 код ЄДРПОУ 21390940.
Відповідач: Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, вул. Набережна Перемоги,26, м. Дніпро, Дніпропетровська область, 49000, код ЄДРПОУ 21910427.
Повний текст рішення виготовлено 15 листопада 2022 року.
Суддя І.І. Соломко