Справа № 755/10586/21 Головуючий у суді І інстанції Чех Н.А.
Провадження № 22-ц/824/3017/2022 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.
10 листопада 2022 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Ігнатченко Н.В., суддів: Мережко М.В., Савченка С.І., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Укрспецпарк» про стягнення коштів,
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Укрспецпарк» (далі - ТОВ «Укрспецпарк») про стягнення коштів, посилаючись на те, що вона являється потерпілою у кримінальному провадженні № 12020100100006887 від 18 жовтня 2020 року, порушеного слідчим відділенням відділу поліції № 4 Шевченківського управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві (далі - СВ ВП № 4 Шевченківського УП ГУНП у м. Києві) за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 289 КК України.
9 листопада 2020 року автомобіль марки «Range Rover Evoque», д.н.з. НОМЕР_1 , було оглянуто, вилучено і поміщено на майданчик для тимчасово вилучених транспортних засобів ГУНП у м. Києві. В ході досудового розслідування арешт на автомобіль не накладався. Листом № 1673/125/56/11-2020 від 29 грудня 2020 року слідче відділення зобов'язало ТОВ «Укрспецпарк» повернути позивачу автомобіль «Range Rover Evoque», д.н.з. НОМЕР_1 .
30 грудня 2020 року позивач з'явилася за адресою: м. Київ, вул. Фанерна, 4 для того, щоб забрати свій автомобіль зі спеціального майданчика, який належить ТОВ «Укрспецпарк», однак співробітники відповідача повідомили їй, що повернуть транспортний засіб лише після сплати нею грошових коштів в сумі 3 662,22 грн на розрахунковий рахунок № НОМЕР_2 .
Зазначені кошти були перераховані, утім позивач вважає, що відповідач отримав їх незаконно, оскільки вона є потерпілою особою та не укладала з відповідачем договору на зберігання автомобіля, а витрати на зберігання транспортного засобу, який в подальшому міг бути речовим доказом у кримінальному провадженні, повинен нести орган, який передав автомобіль на зберігання на спеціальний майданчик або держава.
З наведених вище підстав ОСОБА_1 просила суд стягнути з ТОВ «Укрспецпарк» грошові кошти у розмірі 3 662,22 грн, витрати на правничу допомогу адвоката у розмірі 10 000,00 грн та по сплаті судового збору у розмірі 908,00 грн.
Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2021 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що за зберігання речових доказів у кримінальному провадженні сторона не сплачує кошти, вони покладаються на органи, в якому докази зберігається, а у разі спеціальних умов зберігання, такі витрати покриваються за рахунок держави, проте позивачем не надано документального підтвердження того, що відповідач не видавав їй автомобіль без сплати коштів за його зберігання в сумі 3 662,22 грн на рахунок НОМЕР_2 , а також, що цей рахунок належить саме ТОВ «Укрспецпарк», у зв'язку з чим відсутні підстави для задоволення позову.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач через представника - адвоката Ясинецького О.А. звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального та неправильного застосування норм матеріального права, і прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що позивач перерахувала грошові кошти в сумі 3 644,00 грн на розрахунковий рахунок НОМЕР_2 , який належить директору ТОВ «Укрспецпарк» ОСОБА_2 , що підтверджується копіями квитанції № 84ХК-8РВЕ-2А6ТНЕ74 від 26 листопада 2021 року та дубліката чека № TS205407 від 10 грудня 2021 року, які вона долучає до апеляційної скарги та просить дослідити як нові докази по справі.Позивач не могла надати зазначені докази суду першої інстанції, оскільки вони отриманні після ознайомлення з текстом оскаржуваного рішення та мають важливе значення для справи.
Відзив відповідача на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшли.
Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Згідно із частиною першою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Частиною першою статті 7 ЦПК України встановлено, що розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Такий випадок передбачено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, згідно з якою розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
У зв'язку з наведеним та на підставі ухвали апеляційного суду про призначення справи до судового розгляду у порядку письмового провадження, перегляд справи в апеляційному порядку здійснено без повідомлення (виклику) учасників справи.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Звертаючись до суду з позовом про стягнення грошових коштів, ОСОБА_1 вказувала, що вона є потерпілою у кримінальному провадженні № 12020100100006887 від 18 жовтня 2020 року, порушеного за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 289 КК України, досудове розслідування якого здійснюється СВ ВП № 4 Шевченківського УП ГУНП у м. Києві.
Суд встановив, що згідно акту передачі-приймання транспортного засобу на зберігання без номеру і дати Шевченківським УП ГУНП у м. Києві передано, а ТОВ «Укрспецпарк» прийнято на зберігання за адресою: м. Київ, вул. Фанерна, 4 транспортний засіб (а.с. 9).
Як вбачається із листа заступника начальника ВП - начальника СВ ВП № 4 Шевченківського УП ГУНП у м. Києві Болюбаш Є.В. № 16731/125/56/11-2020 від 29 грудня 2020 року, адресованого директору спеціального майданчика для тимчасово затриманих транспортних засобів ОСОБА_2, 9 листопада 2020 року в ході огляду автомобіля «Range Rover Evoque», д.н.з. НОМЕР_1 , цей транспортний засіб було вилучено та поміщено на майданчик для тимчасово вилучених транспортних засобів ГУНП у м. Києві. Під час досудового розслідування арешт на зазначений автомобіль накладено не було. З огляду на викладене, начальник слідчого відділення просить віддати ОСОБА_1 автомобіль «Range Rover Evoque», д.н.з. НОМЕР_1 (а.с. 10).
Позивач зазначала, що 30 грудня 2020 року з'явилася за адресою: м. Київ, вул. Фанерна, 4 для того, щоб забрати належний їй автомобіль зі спеціального майданчика, який належить ТОВ «Укрспецпарк», однак співробітники відповідача повідомили їй, що повернуть транспортний засіб лише після сплати грошових коштів в сумі 3 662,22 грн на розрахунковий рахунок № НОМЕР_2 , які вона в цей день й перерахувала.
За загальним правилом, визначеним у статях 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною другою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статті 208 цього Кодексу (частина перша статті 936, частина перша статті 937 ЦК України).
Правові відносини щодо порядку зберігання речових доказів регулюються статтею 100 КПК України.
Статтею 100 КПК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що речовий доказ, який був наданий стороні кримінального провадження або нею вилучений, повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю, крім випадків, передбачених статтями 160-166, 170-174 цього Кодексу.
Речовий доказ або документ, наданий добровільно або на підставі судового рішення, зберігається у сторони кримінального провадження, якій він наданий. Сторона кримінального провадження, якій наданий речовий доказ або документ, зобов'язана зберігати їх у стані, придатному для використання у кримінальному провадженні. Речові докази, які отримані або вилучені слідчим, прокурором, оглядаються, фотографуються та докладно описуються в протоколі огляду. Зберігання речових доказів стороною обвинувачення здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Згідно із частинами другою, четвертою статті 168 КПК Українитимчасове вилучення майна може здійснюватися також під час обшуку, огляду. Після тимчасового вилучення майна уповноважена службова особа зобов'язана забезпечити схоронність такого майна в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України № 1104 від 19 листопада 2012 року затверджено Порядок зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов'язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження, яким визначено правила зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов'язаних з їх зберіганням і пересиланням, та схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження.
Пунктами 20, 32 цього Порядку встановлено, що зберігання речових доказів у вигляді автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, здійснюється на спеціальних майданчиках і стоянках територіальних органів Національної поліції для зберігання тимчасово затриманих транспортних засобів.
Фінансування витрат, пов'язаних із зберіганням чи пересиланням речових доказів, здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, передбачених для утримання органу, у складі якого функціонує слідчий підрозділ, який здійснив пересилання речових доказів або їх передачу на зберігання.
Граничний розмір таких витрат не може перевищувати суми, обчисленої на підставі первинних документів, які підтверджують витрати.
Спільним наказом Генеральної прокуратури України, Державної податкової адміністрації України, Верховного суду України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України та Державної судової адміністрації України №51/401/649/471/23/125 від 27 серпня 2010 року затверджено Інструкцію про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна органами дізнання, досудового слідства і суду.
Відповідно до абзацу 4 пункту 13 Інструкції витрати, пов'язані із зберіганням речових доказів, цінностей та іншого вилученого майна, несе орган, на зберіганні якого знаходиться вилучене майно. У випадках, коли майно передається на зберігання в інші установи, підприємства, організації як таке, що потребує спеціальних умов зберігання, такі витрати покриваються за рахунок держави.
Принцип юридичної визначеності вимагає, щоб у випадку прийняття спеціального акту з певного питання, він не ставився під сумнів, зокрема, шляхом його невиконання, а сторони, яких він стосується, мають обґрунтовано очікувати, що він буде застосовуватися.
З огляду на наведені положення вбачається, що в будь-якому випадку витрати на зберігання речових доказів в кримінальному провадженні покриваються за рахунок коштів державного бюджету, а саме: за рахунок бюджетних коштів, передбачених для утримання органу, що здійснив передачу відповідних доказів на зберігання, або ж безпосереднього за рахунок держави у випадку передачі таких доказів на зберігання іншій установі чи підприємству.
Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2019 року у справі № 910/13638/18 та від 29 травня 2019 року у справі № 923/456/18.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України)
Відтак, з урахуванням зазначеного вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що за зберігання речових доказів у кримінальному провадженні його сторона не сплачує кошти, оскільки цей обов'язок покладаються на органи, в якому вони зберігається, а у разі спеціальних умов зберігання, такі витрати покриваються за рахунок держави.
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно зі статтею 129 Конституції України одними з основних засад судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Положення цього конституційного принципу закріплені у статтях 12, 13 ЦПК України, якими встановлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17).
Отже, ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини» змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
За положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (статті 77 - 80 ЦПК України).
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Колегія суддів вказує, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Отже, саме на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Як свідчать матеріали справи, позивач обґрунтовувала свої вимоги про стягнення грошових коштів тим, що 30 грудня 2020 року на виконання листа СВ ВП № 4 Шевченківського УП ГУНП у м. Києві від 29 грудня 2020 року співробітники ТОВ «Укрспецпарк» не видавали їй зі спеціального майданчика для тимчасово вилучених транспортних засобів автомобіль «Range Rover Evoque», д.н.з. НОМЕР_1 , без сплати коштів за його зберігання в сумі 3 662,22 грн на рахунок НОМЕР_2 , які вона вимушена була сплатити.
Разом з тим, як правильно зазначив суд першої інстанції, позивач не надала доказів на підтвердження зазначених обставин, а додані до позовної заяви скріншоти із мобільного банківського застосунку (а.с. 11, 12) за своїм змістом не містять інформації щодо предмета доказування у даній справі, зокрема, що зазначені позивачем кошти перераховувались нею на розрахунковийрахунок відповідача як юридичної особи.
Крім того, матеріали взагалі не містять доказів того, що банківський рахунок НОМЕР_2 належить саме ТОВ «Укрспецпарк».
Таким чином, вирішуючи спір, суд першої інстанції належним чином дослідивши та давши оцінку поданим позивачем доказам, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову внаслідок недоведеності обставин, на які вона посилалася в обґрунтування своїх вимог, оскільки належних, допустимих і достовірних доказів на підтвердження тієї обставини, що грошові кошти в сумі 3 662,22 грн були перераховані ОСОБА_1 на рахунок ТОВ «Укрспецпарк» не надано.
В апеляційній скарзі представник позивача вказав, що ОСОБА_1 перерахувала грошові кошти в сумі 3 644,00 грн на розрахунковий рахунок, який належить директору ТОВ «Укрспецпарк» ОСОБА_2 , що підтверджується копіями квитанції № 84ХК-8РВЕ-2А6ТНЕ74 від 26 листопада 2021 року та дубліката чека № TS205407 від 10 грудня 2021 року, які долучені до апеляційної скарги та які слід дослідити як нові докази по справі (а.с. 43, 44).
Так, учасники справи зобов'язані, зокрема, подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази (частина друга статі 43 ЦПК України).
Положення процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.
При цьому у відповідності до частин другої, четвертої, п'ятої, восьмої статті 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Згідно із вимогами частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Апеляційний суд при перевірці законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та не має права виходити як за межі доводів апеляційної скарги, так і за межі вимог, заявлених у суді першої інстанції, крім випадків, передбачених частинами третьою та четвертою цієї статті.
Відповідно до пункту 6 частини другої статті 356, частини третьої статті 367 та пункту 1 частини першої статті 376 ЦПК апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, або які неправомірно не були цим судом прийняті та досліджені, або доказами, які судом першої інстанції досліджувались із порушенням установленого порядку.
Дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об'єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з'явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень (пункт 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року №12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку»).
Зважаючи на те, що стороною позивача не наведено поважних причин, що об'єктивно перешкоджали їй подати при зверненні до суду першої інстанції чи у встановлений законом строк під час розгляду справи всі наявні у неї та відомі їй докази, що мають значення для справи, а також не повідомлено суду про неможливість подання відповідних доказів у встановлений законом строк з об'єктивних причин і не надано документального підтвердження здійснення всіх залежних від неї дій, спрямованих на отримання вказаних доказів, а суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, то долучені до апеляційної скарги письмові докази, якими вона обґрунтовує мотиви скарги, не можуть бути покладені в основу судового рішення суду апеляційної інстанції та відхиляються під час перегляду справи в апеляційному порядку.
Більше того, квитанція № 84ХК-8РВЕ-2А6ТНЕ74 від 26 листопада 2021 року та дублікат чека № TS205407 від 10 грудня 2021 року ніяким чином не підтверджують того факту, що позивач дійсно перерахувала грошові кошти керівнику ТОВ «Укрспецпарк» ОСОБА_2 як уповноваженому представнику цієї юридичної особи, а не як приватній особі. У квитанції АТ «Універсал Банк» «Мonobank» від 26 листопада 2021 року одержувачем коштів зазначений « ОСОБА_2 », що не дає змоги достовірно ідентифікувати особу отримувача спірних коштів. Крім цього, у дублікаті чека АТ КБ «ПриватБанк» від 10 грудня 2021 року зазначено, що позивач перерахувала на картку НОМЕР_3 грудня 2020 року о 18:07:01 кошти у розмірі 3 644,00 грн, тоді як за доводами позову кошти перераховувались 30 грудня 2020 року у розмірі 3 662,22 грн.
Колегія суддів у прийнятті даної постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 3 грудня 2003 року у справі «Рябих проти Росії», від 9 листопада 2004 року у справі «Науменко проти України», від 18 листопада 2004 року у справі «Праведная проти Росії», від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України», від 3 квітня 2008 року у справі «Понамарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі апеляційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.
За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться.
Зважаючи на положення частини третьої статті 389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах касаційному оскарженню не підлягають, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2021 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Судді: Н.В. Ігнатченко
М.В. Мережко
С.І. Савченко