7 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 569/4806/15-ц
провадження № 61-13448св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , Рівненська міська рада,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 та касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року, ухвалене у складі судді Панас О. В., та постанову Рівненського апеляційного суду від 6 червня 2019 року,прийняту колегією у складі суддів: Боймиструк С. В., Гордійчук С. О., Хилевич С. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , Рівненської міської ради про скасування рішення, виділ в натурі земельної ділянки, припинення права власності та визнання права власності на земельну ділянку.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що він на підставі свідоцтв про право на спадщину за заповітом від 27 вересня 2011 року є власником нерухомого майна, зокрема, 15/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 та будівлі кафе-бару « ІНФОРМАЦІЯ_1 », розташованої за тією ж адресою.
При оформленні правовстановлюючого документа на земельну ділянку під будівлями він дізнався про те, що земельна ділянка перебуває у власності ОСОБА_2 , яка є власником іншої частки того ж будинку.
Посилаючись на зазначені обставини, позивач, уточнивши позовні вимоги, просив:
- скасувати рішення Рівненської міської ради № 1648 від 23 лютого 2012 року «Про видачу державного акта на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 »;
- виділити йому частину земельної ділянки в натурі із загальної площі 544 кв. м, кадастровий номер 5610100000:01:015:0181, по АДРЕСА_1 площею 264 кв. м, визначеної висновком експерта № 180322/1/С судової комплексної будівельно-технічної експертизи від 10 вересня 2018 року;
- припинити право власності ОСОБА_2 на частину земельної ділянки з кадастровим номером 5610100000:01:015:0181 по АДРЕСА_1 площею 264 кв. м, яку виділено йому;
- визнати за ним право власності на земельну ділянку площею 264 кв. м, визначену висновком експерта № 180322/1/С судової комплексної будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 10 вересня 2018 року, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної і касаційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 1 березня 2016 року позов задоволено частково.
Скасовано рішення Рівненської міської ради № 1648 від 23 лютого 2012 року «Про видачу державного акта на право власності на земельну ділянку гр. ОСОБА_3 ».
Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0124 га, виданий ОСОБА_3 10 лютого 2012 року на підставі рішення Рівненської міської ради від 23 лютого 2012 року (кадастровий номер 5610100000:015:0136) та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 361010001001183.
Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,0124 га, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений 5 жовтня 2011 року приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Торкуновою Т. А., реєстровий за № 1386, та скасовано його державну реєстрацію.
Скасовано свідоцтво про право власності серія та номер НОМЕР_1 на земельну ділянку площею 0,0544 га з кадастровим номером 5610100000:01:015:0181 в АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та скасовано державну реєстрацію права власності.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 243,60 грн судового збору.
Частково задовольняючи позов, місцевий суд виходив з того, що правовстановлюючий документ на земельну ділянку площею 0,0544 га, до складу якої входить і спірна земельна ділянка площею 0,0124 га, виготовлений на підставі незаконного державного акта, виданого за рішенням Рівненської міської ради № 1648 та договором дарування від 5 жовтня 2012 року. Такий перехід права власності на земельну ділянку, до якої увійшла земельна ділянка площею 0,0124 га, порушує законні права та інтереси ОСОБА_1 як власника нерухомого майна - кафе-бару « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та 15/100 часток житлового будинку по АДРЕСА_1 , що розташовані на цій же земельній ділянці (0,0124 га).
Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що згідно з висновком експерта № 50909/2_ЮШ від 3 грудня 2015 року наявне накладення об'єктів нерухомого майна на суміжні ділянки, тому у разі задоволення позовних вимог про визнання права власності на земельну ділянку площею 0,0124 га матиме місце позбавлення права власності ОСОБА_2 на належну їй частину земельної ділянки, яка знаходиться під нерухомим майном, що перебуває у її власності.
Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 12 травня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено.
Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 1 березня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в розмірі 736,72 грн.
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що мати ОСОБА_1 не була і не могла бути власником спірної земельної ділянки, оскільки ділянка при відчуженні в 2005-2006 роках частини будинку не переходила до інших набувачів на підставі цивільно-правових угод, як вимагалось чинним на той час ЗК України.
Посилання суду першої інстанції на чинну на час вирішення справи в березні 2016 року статтю 120 ЗК України є помилковим, оскільки вказана норма не підлягала застосуванню при вирішенні даного спору.
Права позивача не було порушено і укладеним 5 жовтня 2012 року договором дарування земельної ділянки, який відповідає загальним умовам дійсності правочину, визначеним у статті 203 ЦК України, тому у суду не було підстав для визнання його недійсним.
Вимоги ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на земельну ділянку, яка правомірно перебуває у власності відповідача, безпідставні та необґрунтовані.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення апеляційного суду Рівненської області від 12 травня 2016 року залишено без змін.
Ухвала суду касаційної інстанції мотивована правильністю висновку апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог, оскільки ОСОБА_4 не доведено порушення його прав рішенням від 23 лютого 2012 року № 1648 «Про видачу державного акта на право власності на земельну ділянку гр. ОСОБА_5 », який і був власником цієї земельної ділянки до неправомірного її відчуження іншими особами в червні 2005 року, тому у суду не було підстав для скасування рішення Рівненської міської ради та визнання недійсним державного акта на земельну ділянку на ім'я ОСОБА_6 .
Також суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що права позивача не було порушено і укладеним 5 жовтня 2012 року договором дарування земельної ділянки, тому вимоги ОСОБА_7 про визнання за ним права власності на земельну ділянку, яка правомірно перебуває у власності відповідача, безпідставні та необґрунтовані.
Постановою Верховного Суду України від 22 червня 2017 року заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, рішення апеляційного суду Рівненської області від 12 травня 2016 року та рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 1 березня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова Верховного Суду України мотивована тим, що, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, встановивши, що право власності на об'єкти нерухомості перейшло до позивача в порядку спадкування, не врахував норми матеріального права; не з'ясував, чи зумовило це автоматичний перехід права власності на земельну ділянку під будівлями та спорудами з необхідністю подальшого оформлення переходу права власності та чи є це наслідком визнання відповідних рішень міської ради незаконними з урахуванням тієї обставини, що на зазначеній земельній ділянці розташоване інше нерухоме майно іншого власника.
Не можна також погодитися з рішенням суду першої інстанції, оскільки, установивши, що відчуження об'єкта нерухомості, на який позивач набув право власності у порядку спадкування, відбулося в період з квітня 2005 року до вересня 2006 року, суд першої інстанції не з'ясував, на яку частину первинної земельної ділянки, на якій розміщене це нерухоме майно, перейшло відповідне право з урахуванням тієї обставини, що на спірній земельній ділянці розміщене нерухоме майно іншого співвласника.
Суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається Верховним Судом України, неправильно застосували положення статей 88, 120,125 ЗК України.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року позов задоволено частково.
Припинено право власності ОСОБА_2 на 82 кв. м земельної ділянки, кадастровий номер 5610100000:01:05:015:0181, по АДРЕСА_1 , яка знаходиться під частиною будинковолодіння, належного на праві власності ОСОБА_1 , та складається з коридору № 1-7 площею 8,1 кв. м, кухні № 1-8 площею 11,8 кв. м, бару № 1-9 площею 14,8 кв. м, зали № 1-10 площею 17,2 кв. м загальною площею 66,6 кв. м з врахуванням земельної ділянки для обслуговування будівлі - в м. 9,27-1,44-3,50-1,64-3,86-1,00-7,57-1,12-0,19-7,21-1,31 (згідно рис. 1 додатку до експертизи № 180322/1/С від 10 вересня 2018 року).
У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що до ОСОБА_8 могло перейти право власності на 66,6 кв. м земельної ділянки під придбаними будівлями та частина земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. У ОСОБА_9 та ОСОБА_1 виникло похідне право власності на будівлі по АДРЕСА_1 , тому суд визначив розмір земельної ділянки, яка може бути виділена позивачу, виходячи з положень частини другої статті 377 ЦК України в редакції станом на квітень 2005 року при набутті права власності на будівлі ОСОБА_8 .
Врахувавши постанову Верховного Суду України від 22 червня 2017 року, суд першої інстанції дійшов висновку про усунення порушення, яке було допущене при укладенні договорів відчуження часток домоволодіння, з метою юридичного закріплення правового режиму земельної ділянки під об'єктами нерухомості шляхом визначення рішенням суду розміру земельної ділянки.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про виділення ОСОБА_1 частини земельної ділянки в натурі та визнання за ним права власності на виділену земельну ділянку, суд першої інстанції виходив з того, що рішення, пов'язані з виділенням та наданням у власність земельних ділянок, є компетенцією органу місцевого самоврядування та дискреційними, тому суд не може підміняти своїм рішенням вирішення даного питання.
Враховуючи висновок суду про припинення права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку у розмірі 82 кв. м на АДРЕСА_1 , зазначена частина земельної ділянки повертається у власність територіальної громади міста Рівного.
Також суд першої інстанції зазначив, що прийняттярішення Рівненською міською радою № 1648 «Про видачу державного акта на право власності на земельну ділянку гр. ОСОБА_3 » є приведенням у відповідність права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, рішення є ненормативним правовим актом органу місцевого самоврядування та вичерпало свою юридичну силу після виконання.
Постановою Рівненського апеляційного суду від 6 червня 2019 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що правильним є висновок місцевого суду про те, що як позивач, так і попередні власники 15/100 часток домоволодіння та кафе-бару « ІНФОРМАЦІЯ_1 » не були і не могли бути власниками спірної земельної ділянки, оскільки ця ділянка при відчуженні в 2005-2006 роках частини будинку не переходила до інших набувачів на підставі цивільно-правових угод, як вимагалось чинним на той час ЗК України.
До ОСОБА_8 могло перейти право власності на 66,6 кв. м земельної ділянки під придбаними будівлями та частина земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. У ОСОБА_9 та ОСОБА_1 виникло похідне право власності на будівлі на АДРЕСА_1 , тому розмір земельної ділянки, яка може бути виділена позивачу, виходячи з положень частини другої статті 377 ЦК в редакції станом на квітень 2005 року, тотожний площі земельної ділянки при набутті права власності на будівлі ОСОБА_8
264 кв. м земельної ділянки не можуть бути виділені ОСОБА_1 , оскільки це можливе фактично за рахунок земельної ділянки площею 420 кв. м, яку ОСОБА_2 набула значно раніше на законних підставах та яка не має відношення до об'єктів нерухомості позивача, що розташовані на частині земельної ділянки площею 124 кв. м.
Місцевий суд дійшов правильного висновку, що рішення Рівненської міської ради № 1648 «Про видачу державного акта на право власності на земельну ділянку гр. ОСОБА_3 » є приведенням у відповідність відновленого права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, воно вичерпало свою юридичну силу після виконання - видачі державного акта на земельну ділянку.
Отже, право ОСОБА_1 на частину земельної ділянки не може порушувати акт, який вичерпав свою юридичну силу, як і виданий ОСОБА_3 цим рішенням № 1648 державний акт на земельну ділянку площею 124 кв. м, оскільки він також вже припинив свою дію після дарування цієї земельної ділянки ОСОБА_2 .
В даному випадку право власності ОСОБА_1 на частину земельної ділянки, на якій розташовані належні йому об'єкти нерухомості, порушується існуючим правом власності ОСОБА_2 , при набутті і оформленні якого не було дотримано вимог статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України. Тому місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про його захист шляхом припинення права власності ОСОБА_2 на 82 кв. м земельної ділянки, кадастровий номер 5610100000:01:05:015:0181, на АДРЕСА_1 , яка знаходиться під частиною будинковолодіння, належного на праві власності ОСОБА_1 . Інша частина земельної ділянки залишена у приватній власності ОСОБА_2 .
Мотивовано було відмовлено судом першої інстанції і в задоволенні інших вимог ОСОБА_1 .
Також судом першої інстанції правильно відмовлено у задоволенні позовних вимог про виділення частини земельної ділянки в натурі та визнання за ним права власності на виділену земельну ділянку, оскільки зазначені вимоги у заявлений спосіб до задоволення не підлягають.
Вирішуючи спір та частково захищаючи порушене право позивача, за захистом якого він звернувся, місцевий суд припинив право власності ОСОБА_2 на частину земельної ділянки, на якій розміщені споруди, належні ОСОБА_1 , з огляду на те, що таке право у ОСОБА_3 при його переоформленні в 2012 році вже не могло виникнути та, відповідно, перейти до ОСОБА_2 .
Рішення місцевого суду є законним, справедливим і не суперечить пункту «е» частини першої статті 141 ЗК України.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали
8 липня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 6 червня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог.
Підставою касаційного оскарження рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 6 червня 2019 року ОСОБА_1 вказує, що при набутті права власності на нерухомість законодавець передбачає припинення права власності на земельну ділянку попередньої особи та перехід земельної ділянки до власника цієї нерухомості.
В разі переходу права власності на будівлі та споруди до кількох осіб право на земельну ділянку визначалось пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди.
Право власності на земельну ділянку площею 544 кв. м оформлено за ОСОБА_2 , незважаючи на те, що нерухомість перебувала у спільній власності, що суперечить частині четвертій статті 120 ЗК України, частині першій статті 377 ЦК України та не відповідає судовій практиці.
Суди попередніх інстанцій, установивши, що право власності на об'єкти нерухомості перейшло до позивача в порядку спадкування, не з'ясували, чи зумовило це автоматичний перехід права власності на земельну ділянку під будівлями та спорудами з необхідністю подальшого оформлення переходу права власності та чи є це наслідком визнання відповідних рішень міської ради незаконними з урахуванням тієї обставини, що на зазначеній земельній ділянці розташоване інше нерухоме майно іншого власника.
Апеляційний суд безпідставно дійшов висновку, що як позивач, так і попередні власники 15/100 часток домоволодіння та кафе-бару не були і не могли бути власниками спірної земельної ділянки з підстав відсутності цивільно-правових угод.
Судами не застосовано норми матеріального права, які регулюють виділ частки в натурі, що є у спільній частковій власності, а саме статті 364, 367, 377, 183 ЦК України та статті 87, 88, 120 ЗК України.
Суди не врахували висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 31 серпня 2018 року у справі № 924/1020/17.
23 серпня 2019 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 6 червня 2019 року в частині задоволення позову про припинення її права власності на 82 кв. м спірної земельної ділянки, яка знаходиться під частиною будинковолодіння. В частині відмови у задоволенні позовних вимог оскаржувані судові рішення не оскаржені.
Підставою касаційного оскарження рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 6 червня 2019 року ОСОБА_2 вказує, що позивач вимагає частину земельної ділянки, на якій розташовані 15/100 частин будинку для обслуговування якого вона виділена, і на який у сторін наявне право спільної часткової власності, а також на кафе-бар, який не є спільною частковою власністю сторін, який не є житловим будинком чи господарською спорудою, і, виходячи з цільового призначення земельної ділянки, вона не призначена для розміщення та обслуговування на ній кафе-бару.
Спірна земельна ділянка площею 544 кв. м як самостійний об'єкт цивільних прав була сформована лише 30 грудня 2015 року, тому позовні вимоги про виділення є безпідставними.
Суди не навели норм права, на підставі яких її позбавлено права власності на частину земельної ділянки.
Позиція інших учасників справи
У грудні 2019 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому, посилаючись на відповідність висновків судів першої та апеляційної інстанцій нормам матеріального та процесуального права, просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог без змін. Задовольнити її касаційну скаргу.
У квітні 2020 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому, посилаючись на відповідність висновків судів першої та апеляційної інстанцій нормам матеріального та процесуального права, просив відмовити у задоволенні касаційної скарги.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 8 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2019 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 6 червня 2019 року і відкрито касаційне провадження у даній справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 .
Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_3 належав на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 2 вересня 2002 року та земельна ділянка площею 544 кв. м на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 5 червня 2000 року.
21 квітня 2005 року між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_8 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким продавець продав, а покупець придбав будівлю кафе-бару, яка належить продавцеві на праві власності та знаходиться на земельній ділянці площею 544 кв. м, наданій продавцеві у приватну власність згідно з державним актом, виданим Рівненською міською радою 5 червня 2000 року.
ОСОБА_3 також продав ОСОБА_8 за договором купівлі-продажу від 21 квітня 2005 року 15/100 частин житлового будинку за вказаною адресою.
За договором купівлі-продажу від 7 червня 2005 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_8 частину земельної ділянки площею 0,0124 га (124 кв. м).
17 серпня 2005 року між ОСОБА_3 (дарувальник) та його дочкою ОСОБА_2 (обдаровувана) було укладено договір дарування 85/100 частин житлового будинку за вказаною адресою та договір дарування земельної ділянки, згідно з пунктами 1.1, 1.2 якого дарувальник подарував, а обдаровувана прийняла в дар земельну ділянку площею 420 кв. м за вказаною адресою.
4 вересня 2006 року між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_9 (покупець) укладено договір купівлі-продажу будівлі кафе-бару, а 30 вересня 2006 року - договір купівлі-продажу 15/100 частин житлового будинку за вказаною вище адресою.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 8 грудня 2006 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 18 квітня 2007 року, у справі № 2-5412/06 за позовом ОСОБА_10 до ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , третя особа - ОСОБА_11 , визнано недійсним договір купівлі-продажу від 7 червня 2005 року частини земельної ділянки площею 0,0124 га, яка розташована по АДРЕСА_1 .
В результаті визнання недійсним договору купівлі-продажу у первинного власника земельної ділянки ОСОБА_3 , який раніше набув її у власність на підставі рішення Рівненської міської ради депутатів від 2 грудня 1998 року № 59 у розмірі 0,0544 гектарів в межах згідно з планом, були відновлено права власника щодо неї.
Рішенням сесії Рівненської міської ради від 23 лютого 2012 року № 1648 на підставі технічної документації та зазначеного вище рішення міського суду ОСОБА_3 видано державний акт на землю, зокрема на 124 кв. м за адресою АДРЕСА_1 .
5 жовтня 2012 року між ОСОБА_3 (дарувальник) та його дочкою ОСОБА_2 (обдаровувана) було укладено договір дарування земельної ділянки площею 0,0124 га за вищевказаною адресою.
3 лютого 2015 року ОСОБА_1 на підставі свідоцтв про право на спадщину за заповітом від 27 вересня 2011 року зареєстрував право власності на нерухоме майно, зокрема, на 15/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 та будівлю кафе-бару за цією ж адресою.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційних скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 6 червня 2019 рокуздійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147?VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Закону України
від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (частина третя статті 401 ЦПК України).
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг та відзиви на них, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України в редакції 2001 року право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Поняття земельної ділянки як об'єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Нормами частини другої статті 6, частини першої статті 22, частини першої статті 23 ЗК України в редакції 1991 року передбачалося набуття громадянами права власності на земельні ділянки у разі одержання їх у спадщину та виникнення права власності після встановлення меж земельної ділянки в натурі і одержання державного акта про право власності на землю.
Аналогічними за змістом нормами статті 81 ЗК України також передбачено, що громадяни набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, прийняття спадщини.
На відміну від норми статті 30 ЗК України в редакції 1991 року, яка в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку в разі переходу права власності на будівлю і споруду, частина перша статті 120 ЗК України в редакції, чинній на час укладення сторонами договорів купівлі-продажу будівлі кафе-бару та 15/100 частин житлового будинку, тобто 21 квітня 2005 року, визначила, що при переході права власності на будівлю і споруду до набувача нерухомого майна право власності на земельну ділянку, на якій розташовані будівля або споруда, може переходити на підставі цивільно-правових угод між власниками земельної ділянки і набувачем будівель або споруд (договори купівлі-продажу, дарування, міни тощо).
Перехід права користування земельною ділянкою при переході права власності на будівлю або споруду, які розташовані на ній, також визначається на підставі договору (частина друга статті 120 ЗК України ).
Разом з тим за відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід враховувати наступне.
Частина четверта статті 120 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.
Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула право власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.
При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.
Окрім того, частиною першою статті 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Відповідно до статей 364, 367 ЦК України кожен зі співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності в натурі, або його поділ з дотриманням вимог статті 183 цього Кодексу.
Аналогічне положення закріплено в частині третій статті 88 ЗК України.
За нормою статті 87 ЗК України право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає, зокрема, при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами; при прийнятті спадщини або за рішенням суду.
Частиною першою статті 88 ЗК України передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а в разі недосягнення згоди - у судовому порядку.
Відповідно до частини четвертої цієї статті учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.
Враховуючи викладене, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд, правильно зазначили про те, що як позивач, так і попередні власники 15/100 часток домоволодіння та кафе-бару « ІНФОРМАЦІЯ_1 » не були і не могли бути власниками спірної земельної ділянки, оскільки вона при відчуженні 2005-2006 роках частини будинку не переходила до інших набувачів на підставі цивільно-правових угод.
Суди також правильно зазначили про те, що до ОСОБА_8 могло перейти право власності на 66,6 кв. м земельної ділянки під придбаними будівлями та частина земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування. У ОСОБА_9 та ОСОБА_1 виникло похідне право власності на будівлі на АДРЕСА_1 , тому розмір земельної ділянки, яка може бути виділена позивачу, виходячи з положень частини другої статті 377 ЦК в редакції станом на квітень 2005 року, тотожний площі земельної ділянки при набутті права власності на будівлі ОСОБА_8 .
Врахувавши висновок експерта № 180322/1/С судової комплексної будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 10 вересня 2018 року, суди дійшли висновку, що ОСОБА_1 на АДРЕСА_1 для обслуговування об'єктів нерухомості необхідна земельна ділянка площею 82 кв. м.
Судами встановлено, що земельна ділянка кадастровий номер 5610100000:01:015:0181, площею 544 кв. м, як самостійний об'єкт цивільних прав ОСОБА_2 була сформована лише 30 грудня 2015 року, тобто на момент набуття ОСОБА_1 права власності на 15/100 частин будинку та кафе-бару « ІНФОРМАЦІЯ_1 » цієї земельної ділянки ще не існувало, а майно, яке перейшло у спадщину ОСОБА_1 , було розташоване на іншій земельній ділянці площею 124 кв. м. Іншою (окремою) земельною ділянкою площею 420 кв. м володіла і була власником ОСОБА_2 з 17 серпня 2005 року.
Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для виділення ОСОБА_1 264 кв. м земельної ділянки за рахунок земельної ділянки площею 420 кв. м, яку набула ОСОБА_2 значно раніше на законних підставах та яка не має відношення до об'єктів нерухомості позивача, що розташовані на частині земельної ділянки площею 124 кв. м.
Суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про скасування рішення Рівненської міської ради № 1648 від 23 лютого 2012 року «Про видачу державного акта на право власності на земельну ділянку гр. ОСОБА_3 », оскільки зазначеним рішенням приведено у відповідність порушене право ОСОБА_3 на земельну ділянку, яке вичерпало свою юридичну силу після виконання - видачі державного акта на земельну ділянку.
Право ОСОБА_1 на частину земельної ділянки не може порушувати акт, який вичерпав свою юридичну силу, як і виданий ОСОБА_3 на підставі зазначеного рішення державний акт на земельну ділянку площею 124 кв. м, оскільки він також припинив свою дію у зв'язку з укладенням договору дарування, згідно з яким земельна ділянка подарована ОСОБА_2 .
Також обґрунтовано суди відмовили у задоволенні позовних вимог про виділення ОСОБА_1 земельної ділянки в натурі та визнання за ним права власності на виділену земельну ділянку з таких підстав.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача апеляційний суд виходив з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статті 1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Здійснюючи судочинство ЄСПЛ неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами.
Зокрема, в рішенні ЄСПЛ від 17 грудня 2004 року у справі «Педерсен і Бодсгор проти Данії» зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
У рішенні ЄСПЛ від 2 червня 2006 року у справі «Волохи проти України» при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».
На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що згідно з положеннями статті 12 ЗК України рішення, пов'язані з виділенням та наданням у власність земельних ділянок, є компетенцією органу місцевого самоврядування.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що суди порушили її право власності на земельну ділянку, суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки право власності ОСОБА_2 на частину земельної ділянки площею 124 кв. м виникло на підставі договору дарування від 5 жовтня 2012 року, згідно з яким земельна ділянка належить дарувальнику на підставі державного акта від 16 липня 2012 року і будь-які майнові права і претензії третіх осіб на цю земельну ділянку відсутні.
ОСОБА_1 , на час отримання ОСОБА_3 державного акта на земельну ділянку та складення ним у 2012 році договору дарування, вже був власником кафе-бару та частини будинку, тому ОСОБА_3 не міг не знати про відчуження ним цього ж кафе-бару і частини будинку ще в 2005-2006 роках.
Крім того, рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 8 грудня 2006 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 18 квітня 2007 року, у справі № 2-5412/06 за позовом ОСОБА_10 до ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , третя особа - ОСОБА_11 , визнано недійсним договір купівлі-продажу від 7 червня 2005 року частини земельної ділянки площею 0,0124 га, яка розташована по АДРЕСА_1 .
Враховуючи викладене, у ОСОБА_3 не було правових підстав оформляти на себе право власності на землю, що знаходиться під будівлями позивача, та розпоряджатись нею, подарувавши ОСОБА_2 .
Вирішуючи спір та частково захищаючи порушене право позивача за захистом якого він звернувся, місцевий суд, з яким погодився апеляційний суд, припинив право власності ОСОБА_2 на частину земельної ділянки, на якій розміщені споруди належні ОСОБА_1 , оскільки таке право у ОСОБА_3 при його переоформленні в 2012 році вже не могло виникнути та відповідно перейти до ОСОБА_2 .
Посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 31 серпня 2018 року у справі № 924/1020/17, суд касаційної інстанції також відхиляє.
Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій Верховний Суд у постанові від 31 серпня 2018 року у справі № 924/1020/17 зробив висновок про те, що під час проведення паювання земель, переданих в колективну власність сільськогосподарським підприємствам, члени селянської спілки власників реалізували своє право власності шляхом отримання майнових паїв на землі, які підлягали паюванню. Натомість, як встановлено судами попередніх інстанцій, спірна земельна ділянка належала до земель під будівлями і дворами, тому не підлягала паюванню і залишилася у колективній власності ССВ «Улашанівка», правонаступником якої є СК «Улашанівський».
Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Враховуючи викладене, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать практиці Верховного Суду, викладеній у постанові, на яку посилається ОСОБА_1 у касаційній скарзі.
Інші доводи касаційних скарг фактично зводяться до переоцінки доказів і встановлення на їх підставі нових обставин, що не відноситься до визначених статтею 400 ЦПК України повноважень касаційного суду.
ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційних скарг без задоволення, а постанови апеляційного суду без змін.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтею 400 ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, статтями 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 та касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 лютого 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 6 червня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: С. О. Карпенко
В. М. Ігнатенко
В. А. Стрільчук