Справа № 640/38220/21 Суддя (судді) першої інстанції: Шевченко Н.М.
09 листопада 2022 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Собківа Я.М.,
суддів: Глущенко Я.Б., Черпіцької Л.Т.,
за участю секретаря: Керімова К.Е.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 січня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправною та скасування постанови,
ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, в якому просила визнати протиправною та скасувати постанову Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України винесену 19.11.2021 року у виконавчому провадженні № 563031765, про стягнення виконавчого збору в сумі 2 329 310,35 грн.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 січня 2022 року адміністративний позов задоволено.
Не погодившись із вказаним рішенням суду, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій скаржник просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 січня 2022 року та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.
Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Шостий апеляційний адміністративний суд процесуальною ухвалою від 02 листопада 2022 року продовжив строк розгляду апеляційної скарги на 15 днів.
Заслухавши у відкритому судовому засіданні, суддю-доповідача, представників сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, 02.12.2016 року старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Пироговською-Харітоновою Я.О. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 53031765 з примусового виконання виконавчого листа Васильківського міськрайонного суду Київської області № 362/5726/13-ц від 19.10.2016 року про звернення стягнення на майно ОСОБА_1 в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 перед Публічним акціонерним товариством "Державним експортно-імпортним банком України" за Кредитним договором № 27108С30 від 30.04.2008 року у сумі 11 977 152 гривні 16 копійок.
19.11.2021 року старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сіренком С.В. прийнято постанову про повернення виконавчого документу стягувачу без виконання на підставі п.1 ч.1 ст.37 Закону України "Про виконавче провадження".
Також 19.11.2021 року старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сіренком С.В. прийнято постанову про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадження № 53031765 у розмірі 2 329 310,35 грн.
Вважаючи протиправною постанову державного виконавця про стягнення виконавчого збору, позивач звернулась з даним позовом до суду.
Вирішуючи питання про правомірність оскаржуваної постанови суд першої інстанції, прийшов до висновку про обґрунтованість позовних вимог з огляду на те, що внесені Законом України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII зміни до статті 27 Закону № 1404-VІІІ погіршили становище боржника - ОСОБА_1 , а також того, що виконавчою службою фактично не стягнуто з боржника коштів за виконавчим листом, оскільки виконавчий лист було повернуто за заявою стягувача.
Однак, з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може погодитися з огляду на наступне.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок та умови виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі не виконання їх у добровільному порядку визначає Закон України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404).
Відповідно до вимог статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до частини першої статті 5 Закону №1404-VIII, примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
Пунктом 1 частини другої статті 18 Закону №1404-VIII визначено, що виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Отже, правомірними вважаються дії державного виконавця, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом.
Згідно статті 26 Закону №1404-VIII, виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення (пункт 1 частини першої). У заяві про примусове виконання рішення стягувач має право зазначити відомості, що ідентифікують боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення (рахунок боржника, місце роботи чи отримання ним інших доходів, конкретне майно боржника та його місцезнаходження тощо), рахунки в банківських установах для отримання ним коштів, стягнутих з боржника, а також зазначає суму, яка частково сплачена боржником за виконавчим документом, за наявності часткової сплати (частина третя). Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону (абзаци перший, другий частини п'ятої). За рішенням немайнового характеру виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення протягом 10 робочих днів (крім рішень, що підлягають негайному виконанню, рішень про встановлення побачення з дитиною) (абзац перший частини шостої).
Отже, у разі надходження до державного виконавця виконавчого документа у вигляді виконавчого листа, який відповідає вимогам, встановленим Законом №1404-VIII до виконавчого документа, державний виконавець зобов'язаний відкрити виконавче провадження та вживати заходи з примусового виконання такого виконавчого листа.
Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону №1404-VІІІ, у редакції, яка була чинна до 28 серпня 2018 року, виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.
За приписами пунктів 1-6 частини п'ятої статті 27 Закону № 1404-VIII виконавчий збір не стягується: за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню; у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини; якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України Про гарантії держави щодо виконання судових рішень; за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону; у разі виконання рішення приватним виконавцем; за виконавчими документами про стягнення заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до Закону України Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії , а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності цим Законом.
Частиною дев'ятою цієї ж статті 27 обумовлено, що виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.
Відповідно до пункту 1 частини першої ст. 37 Закону № 1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.
Приписами статей 40, 42 Закону №1404-VІІІ передбачено порядок винесення постанови про стягнення виконавчого збору.
Частиною третьою статті 40 Закону №1404-VІІІ встановлено, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з частиною четвертою статті 42 Закону № 1404-VІІІ на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.
З аналізу вищенаведених норм Закону № 1404-VІІІ (у редакції, що діяла до 28 серпня 2018 року), вбачається, що підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми.
Проте, Законом України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII, який набрав чинності 28 серпня 2018 року, внесено зміни до статті 27 Закону №1404-VІІІ.
З урахуванням наведених змін, за змістом статті 27 Закону №1404 - VІІІ виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
Таким чином, з урахуванням редакцій Закону №1404-VIII, які були чинними у період існування заборгованості позивача (виконавчий лист про стягнення суми боргу видано 26.03.2018), база обрахунку виконавчого збору змінювалась, а саме: в період до 28 серпня 2018 року розмір виконавчого збору становив 10 відсотків фактично стягнутої суми, а у період після 28 серпня 2018 року - 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню.
Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору є виконавчим документом, який підлягає примусовому виконанню шляхом виокремлення в самостійне виконавче провадження у разі закінчення того виконавчого провадження, у межах якого його первісно було винесено.
При цьому, відповідно до законодавства у сфері виконавчого провадження, чинного в період з 28.08.2018 року по теперішній час, виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10% суми, що підлягає примусовому стягненню, незалежно від фактично стягнутої суми.
Разом з тим, повернення виконавчого документа за заявою стягувача не є підставою для звільнення особи від сплати виконавчого збору.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 11 серпня 2022 року у справі № 640/23271/21.
Додатково колегія суддів звертає увагу, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду (висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17).
Перевіряючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів звертає увагу на те, що виконавчий листи № 362/5726/13-ц був повернутий стягувачу і після цього державним виконавцем винесено оскаржувану позивачем постанову про стягнення з нього виконавчого збору, який розраховано в розмірі 10% від суми, що підлягала примусовому стягненню.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправною та скасування постанови, слід відмовити.
Відповідно до частини 2 статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Колегія суддів приймає до уваги Висновок № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому зазначено, що при викладенні підстав для прийняття рішення суд повинен надати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Судова колегія, також, враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Крім того, у рішеннях ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що «…хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід…».
Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції помилково задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 , а тому, рішення суду підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову.
Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
При цьому, доводи, викладені в апеляційній скарзі знайшли своє підтвердження в суді апеляційної інстанції.
Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Таким чином, колегія суддів вважає, що допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, а тому, оскаржуване рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України - задовольнити.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 січня 2022 року скасувати та прийняти нове рішення.
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправною та скасування постанови - відмовити.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Собків Я.М.
Суддя Глущенко Я.Б.
Суддя Черпіцька Л.Т.