справа № 380/25775/21
провадження № П/380/26028/21
31 жовтня 2022 року
Зал судових засідань №7,
Львівський окружний адміністративний суд,
у складі:
головуючої-судді Братичак У.В.,
секретар судового засідання Гавінська М.В.,
за участю сторін:
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача Ощипок О.З.,
представника відповідачів Горбаня О.В.,
перекладача Маркелової Л.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, у м.Львові, в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
Громадянка Республіки Казахстан ОСОБА_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 ) звернулася з позовною заявою до Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області (місцезнаходження: вул.Січових Стрільців, 11, м.Львів, 79007; код ЄДРПОУ: 37831493), Державної міграційної служби України (місцезнаходження: вуд.Володимирська, 9, м.Київ, 01001; код ЄДРПОУ: 37508470), в якій просить:
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2021 року № 341-21 про відмову у визнанні громадянки Республіки Казахстан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну служби України визнати громадянку Республіки Казахстан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства;
- визнати протиправними дії Головного Управління Державної міграційної служби України в Львівській області в частині нероз'яснення ОСОБА_1 причин відмови та порядку оскарження рішення.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що громадянка Республіки Казахстан ОСОБА_1 , маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, а також побоюючись систематичного порушення прав людини, залишила та не може повернутися до країни походження - Республіки Казахстан. В Україні позивач подала до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області належним чином оформлену та обґрунтовану заяву-анкету про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 14.12.2021 позивач отримала повідомлення відповідача № 27 від 29.11.2021 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України № 341-21 від 11.10.2021. Позивачу відмовлено на підставі відсутності умов, передбачених п.п. 1 і 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». При цьому не було роз'яснено порядок оскарження та причини відмови.
Позивач посилається на те, що у своїй заяві-анкеті вказувала, що є активним членом організації Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі в Республіці Казахстан. За участь у цій організації проти неї було відкрито кримінальне провадження, через що позивач побоюється переслідування у випадку повернення до Казахстану. Ситуація з політичними та релігійними переслідуваннями в Казахстані по відношенню до членів Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі кожен день погіршується і це підтверджується інформацією про країну походження. Влада Республіки Казахстан не здатна забезпечити захист прав позивача та сама є агентом переслідування. Відтак, просить задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою від 04.01.2022 суддя прийняла справу до провадження; справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження.
26.01.2022 на адресу суду від відповідачів надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що в результаті аналізу матеріалів особової справи № 2021LV0005 ОСОБА_1 було встановлено, що в обставинах справи заявника відсутні підстави для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Представник відповідачів зазначає, що з матеріалів особової справи позивача встановлено, що заявник є членом політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». Згідно рішення суду м. Астани Республіки Казахстан від 28.03.2005 партія «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» визнана екстремістською організацією на території Республіки Казахстан. Діяльність членів партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» засуджується не лише правоохоронними органами Республіки Казахстан, на теренах якої позивач вступила до лав партії, а й Європейським судом з прав людини, який визнав діяльність цієї організації несумісною з принципами демократичного суспільства. Заявник в ході співбесіди повідомила про те, що у країні походження її чоловік тричі притягувався до кримінальної відповідальності, при цьому на запитання «чи вона переслідується?» надала відповідь «Ні. Але коли ми з чоловіком виїжджали КНБ приїхали, забрали телефон, задавали питання, сказали що я в розшуку. Але потім відпустили і ми поїхали». Крім цього, в ході співбесіди позивач повідомила, що в 2019 році її чоловік мав вийти з тюрми, а місяць до цього всю квартиру перевернули, а її забрали КНБ (комітет національної безпеки) та почали допити, звинуватили що в соцмережах вона розповсюджує терористичну агітацію, однак на підтвердження зазначених фактів до органу міграційної служби не було надано жодного документа. Водночас, під час аналізу матеріалів особової справи №2021LV0005 відповідачем 1 встановлено, що позивач лише виступала свідком у кримінальній справі, яка була заведена на її сестру, проте стосовно самої ОСОБА_1 кримінальних проваджень не відкривалося.
Відтак, відповідачі вважають, що у позивача відсутні обґрунтовані підстави для побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, крім того у відповідачів відсутні підстави для прийняття рішення про визнання її особою, яка потребує додаткового захисту, тому просять у задоволенні позову відмовити.
Протокольною ухвалою суду від 14.06.2022 закрито підготовче провадження у справі та призначено її до судового розгляду по суті.
31.10.2022 в судовому засіданні заслухано покази свідків, пояснення представників сторін. Позивач та її представник у судовому засіданні позовні вимоги підтримали з підстав, наведених у позовній заяві, представник відповідачів проти позову заперечив з мотивів, зазначених у відзиві на позовну заяву.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі факти, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини та надав їм правову оцінку.
Громадянка Республіки Казахстан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 26.02.2021 перетнула кордон з Турецькою Республікою та прибула у місто Стамбул.
В подальшому 06.03.2021 позивач перетнула кордон з Ураїною та прибула у місто Львів, наведені обставини підтверджуються штампом у закордонному паспорті ОСОБА_1 № НОМЕР_1 .
Перебуваючи на території України, позивач 30.06.2021 звернулася з заявою до Головного управління ДМС у Львівській області про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням ДМС України від 11.10.2021 № 341-21 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», пункту 6.5 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 №649, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні.
29.11.2021 відповідач - 1 надіслав позивачу повідомлення №27 від 29.11.2021 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2021 № 341-21.
Позивач не погодилася з діями (рішеннями) відповідачів та звернулася до суду з цим позовом.
Вирішуючи спір, суд керується таким.
Приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).
Згідно з п. п. 1 та 13 ч. 1 ст.1 вказаного Закону:
- біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
- особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI довідка про звернення за захистом в Україні - це документ, що засвідчує законність перебування особи на території України на період, що розпочинається з моменту звернення особи з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і є дійсною для реалізації прав і виконання обов'язків, передбачених цим Законом та іншими законами України, до остаточного визначення статусу такої особи чи залишення нею території України.
Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 7 ст. 7 Закону № 3671-VI встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Згідно з ст. 8 Закону № 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п. 1 чи п. 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п. 1 чи п.13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Частиною 11 ст. 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За змістом статті 10 Закону № 3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Термін «біженець» означає особу, яка: внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань (підпункт 2 пункту А Конвенції про статус біженців від 28.07.1951, далі - Конвенція).
За правилами частини 1 статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» зі змінами (далі - Директива): обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Згідно з пунктами 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
За змістом пункту 195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані передусім самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
На підставі позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. У такий спосіб, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.
За правилами частини 2 статті 13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, зокрема подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Отже, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
До того ж, при розгляді зазначених справ слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця або надання додаткового захисту.
Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні
Відповідно до абз.5 п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 №3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (далі - Постанова №3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Згідно з частиною 3 статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.
Також, слід зазначити, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Отже, особа, яка шукає притулку, має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.
З матеріалів особової справи позивача встановлено, що причиною її виїзду з країни громадянської належності стало можливе кримінальне переслідування на території Республіки Казахстан через її участь в забороненій на території вказаної країни партії «Хізб ут-Тахрір».
З огляду вимоги позивача, у спірних правовідносинах є два ключових аспекти, а саме кваліфікація переслідування за політичними та релігійними мотивами.
Як вбачається із змісту заяви, матеріалів співбесіди, адміністративного позову, переслідування позивача за релігійними мотивами проявлялося у порушенні кримінальної справи проти її чоловіка та її допити, обшук у її квартирі.
Звинувачення полягали у факті членства чоловіка ОСОБА_1 у забороненій партії на території країни громадянської належності відповідно до національного законодавства, що підтверджується додатковим протоколом співбесіди.
Свобода думки, совісті і релігії, закріплена у статті 9 Конвенції, є однією з підвалин «демократичного суспільства» у розумінні Конвенції.
Стаття 9 § 1 Конвенції містить два аспекти, котрі стосуються, відповідно, права мати переконання і права його сповідувати:
a) право мати будь-яке переконання (релігійне чи ні) у своєму серці і не змінювати релігію або переконання. Це право є абсолютним і безумовним; держава не може в нього втручатись, наприклад, наказуючи особі, у що вона має вірити, або вживаючи заходів, спрямованих на примусову зміну переконань (рішення ЄСПЛ «Ivanova v. BULGARIE», App 52435/99, 12 april 2007);
b) право сповідувати своє вірування самому і приватно, а також практикувати його в громаді з іншими особами або прилюдно. (див. рішення ЄСПЛ EWEIDA and others v. THE UNITED KINGDOM, App.№ 48420/10, 59842/10, 51671/10 and 36516/10, 15 January 2013 § 80).
Матеріали справи не містять інформації щодо обмеження позивача сповідувати своє вірування за наведеними вище аспектами у країні походження, оскільки 70 % населення Республіки Казахстан сповідує іслам, що є загальновідомою обставиною.
Відповідно до приписів 81 Настанов з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН - переслідування за «політичними мотивами» не завжди можливо встановити причинний зв'язок між вираженими поглядами та відповідними нормами, від яких страждає або від яких побоюється прохач. Такі важелі рідко застосовуються безпосередньо у зв'язку з політичними переконаннями відповідною мірою, від яких страждає або побоюється прохач. Частіше ці міри приймають вид санкцій за начебто злочинні дії проти існуючої влади. Тому необхідно з початку з'ясувати політичні переконання прохача, які є причиною його поведінки та встановити факти, котрі призвели чи можуть призвести до наслідків, яких побоюється прохач.
Щодо діяльності політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» («Партія ісламського визволення»), то така є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами «халіф». Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема «Amnesty International», визнавали членів цієї партії, засуджених до ув'язнення у країнах СНД, політичними в'язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в цих країнах.
Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_2 , який є головою Інформаційного офісу «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в Україні, зазначив, що «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» - міжнародна ісламська політична партія, заснована у 1953 році, метою якої є відновлення ісламського способу життя шляхом встановлення держави Халіфат. Всі погляди, ідеї та метод партії побудовані виключно на Ісламі. «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» обмежив діяльність по відновленню Халіфату виключно у мусульманських країнах. За межами ісламського світу (в т.ч. в Росії та Україні) «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» веде просвітницьку діяльність по поширенню серед мусульман і не мусульман ідей Ісламу. В Україні «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не веде боротьби за владу і не працює над зміною державного устрою, рівно як і не зазіхає на територіальну цілісність, оскільки населення України у своїй більшості не є мусульманським. Тому в Україні «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» діє скоріше як релігійна організація, а не як політична партія.
Відповідно до приписів статті 2 Закону України «Про політичні партії» від 5 квітня 2001 року № 2365-III, політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
Організація «Хізб ут Тахрір аль Ісламі», належність до якої відносить себе позивач, не має відповідної реєстрації, а отже не може вважатись політичною партією в розумінні чинного законодавства, яка здійснює законну політичну діяльність в Україні.
Окрім цього, вказана організація не зареєстрована в Україні як громадське об'єднання, створене відповідно до вимог Закону України «Про громадські об'єднання»
Також слід зауважити, що Європейський суд з прав людини своїм рішенням у справі «HIZB UT-TAHRIR and others against Germany» №31098/08 від 12.06.2021, яка стосувалася заборони діяльності ісламістської асоціації за захист застосування насильства з метою знищення Держави Ізраїль, виправдання нападів терористів-смертників, вигнання або вбивства її мешканців і повалення урядів ісламських держав. На думку Суду, асоціація-заявник застосовувала права Конвенції для цілей, які явно суперечили цінностям Конвенції, зокрема, зобов'язання щодо мирного врегулювання міжнародних конфліктів і святості людського життя, тому Суд визнав законним та обґрунтованим рішення німецького уряду щодо заборони діяльності організації «Хізб ут Тахрір».
Вказані висновки Європейський суд підтвердив у справі «KASYMAKHUNOV AND SAYBATALOV v. RUSSIA», №26261/05 and №26377/06, від 14 березня 2013 року та постановив, що цілі, у тому числі і політичні, «Хізб ут-Тахрір» явно суперечать цінностям Конвенції (пункти 106 -113 згаданого рішення).
Крім цього, слід враховувати, що згідно п. 5 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Натомість, як встановлено судом, позивач побоюючись переслідування з політичних та релігійних причин, разом зі своїми неповнолітніми дітьми прибула на територію Республіки Туреччина, де перебувала з 26.02.2021 по 06.03.2021. При цьому, не зверталася за міжнародним захистом у цій країні.
На територію України ОСОБА_1 прибула 06.03.2021, однак лише 30.06.2021 звернулася зі заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС у Львівській області, чим порушила встановлений ч.1 ст. 5 Закону № 3671-VI 5-ти денний строк звернення до органу міграційної служби із відповідною заявою.
В судовому засіданні обґрунтовуючи пропущення вищевказаного строку позивач пояснила, що вважала, що може звернутися із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до закінчення законного строку перебування на території України (90 днів).
З огляду на наведене, суд звертає увагу, що відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Таким чином, аналізуючи вказану норму, можна дійти висновку, що із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до закінчення законного строку перебування на території України (90 днів) особа може звернутися лише у разі, коли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту виникли вже під час її перебування на законних підставах в Україні (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника).
Водночас, у разі, коли вказані вище обставини виникли ще під час перебування особи на території країни її громадянської належності чи постійного проживання та особа залишає країну у пошуках притулку, то для звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на території України застосовується строк, визначений ч. 1 ст. 5 Закону № 3671-VI (п'ять робочих днів).
Відтак, оскільки з матеріалів справи судом встановлено, що підстави, з якими ОСОБА_1 пов'язує необхідність отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту виникли ще під час її перебування на території Республіки Касахстан, то із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вона повинна була звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту протягом п'яти робочих днів.
Таким чином, суд враховує, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Правові висновки аналогічного змісту викладені Верховним Судом, зокрема, в постанові від 16.02.2018 у справі №825/608/17, у постанові від 11.10.2018 у справі №815/1892/17.
Окрім цього, слід зазначити, що основною причиною звернення за захистом в Україні позивач вказує обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв'язку з своїми релігійними та політичними поглядами, членством в організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», у зв'язку з чим вона була вимушена покинути Республіку Казахстан, де заборонена діяльність цієї організації та ведуться кримінальні переслідування за участь у цій організації. Зокрема, як вбачається з протоколу співбесіди позивач повідомила, що не може повернутися на територію країни громадянської належності, оскільки там її чоловік був тричі притягнений до кримінальної відповідальності за участь в партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», зазначила, що в 2019 році її чоловік мав вийти з тюрми, а місяць до цього всю квартиру перевернули, а її забрали КНБ (комітет національної безпеки) та почали допити, звинуватили що в соцмережах вона розповсюджує терористичну агітацію, в її будинку був проведений обшук. В позовній заяві позивач зазначає, що через свою діяльність проти неї було відкрито кримінальне провадження (сторінка 4 позовної заяви, п.3.1).
Разом з тим, на підтвердження зазначених вище фактів до органу міграційної служби позивачем не було надано жодного документа. Водночас, інформацію про проведення в будинку позивача обшуку підтвердив допитаний в судовому засіданні свідок - ОСОБА_3 .
В ході співбесіди на запитання чи позивач переслідується, ОСОБА_1 надала відповідь «Ні. Але коли ми з чоловіком виїжджали КНБ приїхали, забрали телефон, задавали питання, сказали що я в розшуку. Але потім відпустили і ми поїхали».
З матеріалів справи судом встановлено, що 26.02.2021 ОСОБА_1 вільно перетнула кордон з Республікою Туреччина, також згідно з листом Головного управління Національної поліції у Львівській області від 13.07.2021 №9033/1/4601-21, за обліками осіб, оголошених в розшук каналами Генерального секретаріату МОКП Інтерпол, заявниця не значиться. Крім цього, під час аналізу матеріалів особової справи №2021LV0005 судом встановлено, що позивач лише виступала свідком у кримінальній справі, яка була заведена на її сестру, проте стосовно самої ОСОБА_1 кримінальних проваджень не відкривалося, що було підтверджено самим позивачем в судовому засіданні.
Аналізуючи вищевказане, суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 не навела переконливих фактів, які б підтверджували, що позивач має цілком обґрунтовані побоювання, що через активне членство у «Хізб ут-Тахрір» вона може зазнавати переслідування у разі повернення до Республіки Казахстан, а тому Державна міграційна служба України обґрунтовано прийняла спірне рішення від 11.10.2021 № 341-21 про відмову у визнанні громадянки Республіки Казахстан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відтак відсутні підстави для його скасування.
Щодо вимоги позовача про визнання протиправними дій Головного управління Державної міграційної служби України в Львівській області в частині не роз'яснення причин відмови та порядку оскарження рішення суд враховує, що із наявного в матеріалах справи повідомлення ГУ ДМС у Львівській області від 29.11.2021 № 27 порядок та строки оскарження рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2021 № 341-21 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивачу роз'яснено у встановленому порядку.
При цьому, повідомлення ГУ ДМС у Львівській області від 29.11.2021 № 27 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідає формі та змісту, визначеній у додатку 27 до Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом МВС України від 07.09.2011 № 649.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що вказана позовна вимога також не підлягає задоволенню.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Судові витрати відповідно до ст.139 КАС України стягненню зі сторін не підлягають.
Керуючись ст.ст.6-10, 14, 72-77, 90, 132, 159, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
у задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повний текст рішення складено та підписано 10.11.2022.
Суддя Братичак Уляна Володимирівна