10 листопада 2022 року
м. Київ
cправа № 910/3364/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Булгакової І.В.,
за участю секретаря судового засідання Ярітенко О.В.,
представників учасників справи:
позивача - фізичної особи-підприємця Отчеської Наталії Володимирівни - Педак С.В., адвокат (довіреність від 12.02.2021),
відповідача -товариства з обмеженою відповідальністю «Альфа-Лізинг Україна» - Васильєва А.О., адвокат (довіреність від 14.01.2022 № 14/01) ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Отчеської Наталії Володимирівни
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.06.2022
(головуючий суддя: Кравчук Г.А., судді: Коробенко Г.П., Козир Т.П.)
у справі № 910/3364/21
за позовом фізичної особи-підприємця Отчеської Наталії Володимирівни (далі - Підприємець, позивач, ФОП Отчеська Н.В., скаржник)
до товариства з обмеженою відповідальністю «Альфа-Лізинг Україна» (далі - Товариство, відповідач)
про визнання договору частково недійсним, стягнення боргу, ціна позову 2 391 338,80 грн.,
ФОП Отчеська Н.В. звернулася до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства про визнання недійсним пункт 11.11 договору фінансового лізингу від 24.06.2019 №162-ЗП-МСБ-Ф-074 на підставі приписів статей 203, 215 Цивільного кодексу України та стягнення боргу у розмірі 2 391 338,80 грн. (вартість предмета лізингу), оскільки вважала, що сплачені платежі, як відшкодування вартості майна, підлягають поверненню лізингоодержувачу на підставі частини другої статті 693 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), як попередня оплата покупцю в разі не передання товару.
Позовні вимоги мотивовані наступним:
- між позивачем і відповідачем, як правонаступником товариства з обмеженою відповідальністю «Універсальна лізингова компанія «Ленд-Ліз», були укладені договір фінансового лізингу від 24.06.2019 № 162-ЗП-МСБ-Ф-074 та додаткові угоди від 23.06.2020 №№ 1, 2 до договору, згідно з якими відповідач (лізингодавець) зобов'язався купити, відповідно до вимог викладених в замовленні, і передати лізингоодержувачеві в строкове, платне користування транспортні засоби, а ФОП Отчеська Н.В., в свою чергу, прийняти та відповідно до графіку платежів сплачувати лізингові та інші платежі, а також виконувати інші зобов'язання, визначені договором фінансового лізингу;
- на підставі актів приймання-передачі майна від 27.06.2019 №№ 162-ЗП-МСБ-Ф-074/1, 162-ЗП-МСБ-Ф-074/2 відповідач, відповідно до замовлень на одержання транспортних засобів, передав ФОП Отчеській Н.В. зернозбиральний комбайн New Holland TC5.90 вартістю 3235888,45 грн., пристрій спостереження Teltonika FMB 920 вартістю 7500 грн., зернову жниварку New Holland 8P20VB вартістю 742 176,25 грн;
- на виконання умов договору фінансового лізингу позивачем було сплачено загалом 3 107 587,22 грн., у тому числі відшкодовано частину вартості за зернозбиральний комбайн New Holland TC5.90 у розмірі 1 946 033,06 грн. та зернову жниварку New Holland у розмірі 8P20VB - 445 305,74 грн., тобто, відшкодовано вартість цих об'єктів лізингу у розмірі 2391 338,80 грн.
- у зв'язку з тяжким матеріальним становищем у позивачки була відсутня можливість належним чином сплачувати комісію (проценти) та відшкодовувати вартість предмета лізингу за договором відповідно до графіків від 24.09.2020 №№ 1, 2, внаслідок чого відповідач, на підставі пунктів 7.4 та 11.8 договору фінансового лізингу, листом від 03.11.2020 розірвав зазначений договір;
- 11.11.2020 за заявою відповідача приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Розсохою С.С. було вчинено виконавчий напис (реєстровий № 7013) про вилучення та передачу лізингодавцю майна;
- 16.11.2020 приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Кісельовою В.В. вилучено у ФОП Отчеській Н.В. майно за договором та передано відповідачу, а в подальшому це майно відчужене третій особі;
- згідно з пунктом 11.11 договору у випадку дострокового розірвання (припинення дії) договору, з підстав передбачених цим договором, суми грошових коштів, сплачених лізингоодержувачем в якості авансового платежу, лізингових платежів та/або інших платежів, сплата яких передбачена умовами договору, поверненню лізингоодержувачу не підлягають та залишаються в розпорядженні лізингодавця;
- ФОП Отчеська Н.В. зазначала, що визначене договором право на утримання лізингодавцем сплачених лізингоодержувачем сум в якості авансового платежу, у разі дострокового розірвання договору, суперечить положенням частини другої статті 693 ЦК України яка містить імперативну норму щодо повернення суми попередньої оплати покупцю в разі не передання товару. За таких обставин позивачка просила задовольнити позов та на підставі приписів статей 203, 215 ЦК України визнати цей договір в зазначеній частині (пункт 11.11) недійсним;
- також позивачка вказувала, що внаслідок розірвання договору у відповідача відсутній обов'язок щодо передання об'єктів лізингу у її власність, а у неї відсутній обов'язок щодо сплати вартості цього майна, тому сплачені платежі як відшкодування вартості майна підлягають поверненню їй на підставі частини другої статті 693 ЦК України. У зв'язку з наведеним, на підставі приписів статті 693 ЦК України просила стягнути з відповідача на свою користь 2 391 338,80 грн. попередньої оплати, а також понесені нею по справі судові витрати.
Рішенням господарського суду міста Києва від 26.05.2021 у справі № 910/3364/21 позов задоволено; визнано недійсним пункт 11.11 договору фінансового лізингу від 24.06.2019 № 162-ЗП-МСБ-Ф-074, укладений між ФОП Отчеською Наталією Володимирівною та Товариством; стягнуто з Товариства на користь ФОП Отчеської Наталії Володимирівни 2 391 338,80 грн боргу, 38 140,08 грн витрат по оплаті судового збору.
Судове рішення мотивовано тим, що спірний пункт 11.11 договору не відповідає вимогам діючого законодавства в частині щодо утримання відповідачем на свою користь сум, що були сплачені позивачем як частина відшкодування вартості предметів лізингу, у разі дострокового розірвання, припинення, відмови від договору фінансового лізингу. В частині стягнення з відповідача на користь позивача 2 391 338,80 грн боргу, місцевий господарський суд виходив з того, що договір фінансового лізингу між сторонами є розірваним, а така складова частина лізингового платежу, як відшкодування вартості предмету лізингу в розмірі 2 391 338,80 грн не повернута на користь позивача, вказана сума за висновком місцевого господарського суду є безпідставно набутою відповідачем, тому на підставі приписів статті 1212 ЦК України підлягає стягненню на користь позивача.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 09.06.2022, рішення місцевого господарського суду у справі № 910/3364/21 скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено повністю. Стягнуто з позивача на користь відповідача 57 210,12 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що :
- в пункті 11.11 договору фінансового лізингу сторони погодили, що у випадку дострокового розірвання (припинення дії) договору, з підстав передбачених цим договором, суми грошових коштів, сплачених лізингоодержувачем в якості авансового платежу, лізингових платежів та/або інших платежів, сплата яких передбачена умовами договору, поверненню лізингоодержувачу не підлягають та залишаються в розпорядженні лізингодавця, а цивільне законодавство презюмує свободу договору та обов'язковість виконання, зміст якого в силу статті 628 ЦК України становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства;
- частиною першою статті 627 ЦК України та статтею 6 ЦК України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст принципу свободи договору є однією з фундаментальних засад цивільно-правового принципу диспозитивності, через який суб'єкти цивільного права набувають і здійснюють свої цивільні права вільно на свій розсуд. Важливим елементом свободи договору є воля та її зовнішній вираз - волевиявлення. Наявність укладеного 24.06.2019 договору фінансового лізингу № 162-ЗП-МСБ-Ф-074 між позивачем та відповідачем, свідчить про те, що обидві сторони бажали укласти договір, і що їхній зовнішній вираз волі (волевиявлення) відповідав внутрішній волі;
- позивач беззастережно схвалив та прийняв умови договору до виконання, та у подальшому на відповідних ухвалених та узгоджених умовах такого правочину ним здійснювалось виконання такого договору, зокрема, шляхом прийняття об'єкту лізингу, здійснення оплати лізингових платежів, як це визначено договором. Отже, заявлена позовна вимога про визнання частин договору недійсними очевидно суперечить принципу добросовісності, як основи доктрини заборони суперечливої поведінки. Дослідивши умови та положення спірного договору фінансового лізингу, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що такий договір відповідає чинному законодавству;
- апеляційним судом встановлено факт розірвання договору фінансового лізингу. Сторони цього факту (розірвання договору) не заперечували;
- оскільки апеляційний суд дійшов висновку про те, що при укладанні сторонами договору фінансового лізингу не було порушено приписів статей 203, 215 ЦК України, (такий правочин відповідає вимогам чинного законодавства, у подальшому виконання умов договору фінансового лізингу було схвалено позивачем, шляхом його підписання, прийняття відповідних прав та зобов'язань за укладеним правочином, і їх подальшої реалізації, зокрема, шляхом подання замовлення на транспортні засоби (далі - ТЗ), прийняттям ТЗ до використання за актом приймання-передачі, здійсненням неоднократних оплат відповідно до графіку лізингових платежів), тому відсутні правові підстави для визнання пункту 11.11 такого правочину недійсним, у зв'язку з чим відмовив у задоволенні похідної вимоги щодо стягнення з відповідача 2 391 338,80 грн коштів, сплачених на відшкодування частини вартості предмету лізингу, як безпідставно набутих.
Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить Суд скасувати постанову апеляційної інстанцій, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), вказує що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права, зокрема, приписи статей 653, 693, 1212 ЦК України, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладених у постановах Верховного Суду від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20, від 26.04.2018 у справі № 911/3483/16, від 09.07.2018 у справі № 911/2449/17, від 21.02.2020 у справі № 910/10191/17, від 25.03.2020 у справі № 537/4259/15-ц.
Ухвалою Верховного Суду від 31.08.2022, зокрема, відкрито касаційне провадження у справі, розгляд касаційної скарги призначено на 29.09.2022.
Товариство у відзиві на касаційну скаргу просить Суд залишити її (касаційну скаргу) без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін. При цьому заперечує проти застосування до спірних правовідносин частини другої статті 693 ЦК України та висновків, викладених в постановах Верховного Суду у справах № 904/2357/20, № 910/10191/17, № 911/2449/17 та № 911/3483/16, оскільки вважає, що зазначені скаржником справи є неподібними зі справою, яка переглядається. Крім того заперечує проти застосування приписів статті 1212 ЦК України та висновку, викладеного у постанові Верховного суду у справі № 537/4259/15-ц, з огляду на те, що правовідносини у зазначеній справі та у справі, що розглядається, є неподібними.
26.09.2022 від позивача надійшли відповідь на відзив Товариства та додаткові пояснення по справі, які позивач просить Суд взяти до уваги (врахувати) під час розгляду даної справи.
Крім того, 26.09.2022 від відповідача надійшла заява про відкладення розгляду справи, яка мотивована тим, що належний представник відповідача - адвокатка Васильєва А.О. не може бути присутня у судовому засіданні 29.09.2022, оскільки має представляти інтереси ТОВ «Альфа-Лізинг Україна» у Оболонському районному суді міста Києва у справі №756/6840/21, розгляд якої призначено на 29.09.2022 о 12:00.
Ухвалою Верховного Суду від 29.09.2022 заяву Товариства задоволено, розгляд справи відкладено на 27.10.2022.
Згідно з розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 24.10.2022 № 29.3-02/1839 проведено повторний автоматичний розподіл справи № 910/3364/21 у зв'язку з перебуванням судді Малашенкової Т.М. у відпустці.
У судовому засіданні 27.10.2022 Судом оголошувалася перерва до 10.11.2022.
08.11.2022 від Товариства надійшли додаткові пояснення, відповідно до яких відповідач просить Суд закрити касаційне провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України зазначаючи про неподібність правовідносин у справах, на які здійснює своє посилання скаржник, зі справою, що розглядається. Крім того, просить залишити касаційну скаргу позивача без задоволення, а постанову апеляційного господарського суду без змін.
08.11.2022 до Верховного Суду надійшли додаткові пояснення скаржника, які останній просить Суд врахувати під час розгляду касаційної скарги. Також просить Суд скасувати постанову апеляційної інстанцій, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
09.11.2022 від позивача надійшла відповідь на додаткові пояснення відповідача, які позивач просить Суд врахувати під час розгляду касаційної скарги.
Причиною виникнення спору стало питання щодо наявності/відсутності підстав для визнання пункту 11.11 договору фінансового лізингу недійсним на підставі приписів статей 203 та 215 ЦК України, а також похідної вимоги щодо наявності/відсутності підстав для стягнення 2 391 338,80 грн коштів, сплачених на відшкодування частини вартості предмету лізингу на підставі приписів статті 1212 ЦК України.
Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27 березня 2018 року у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25 квітня 2018 року у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16 травня 2018 року у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 5 червня 2018 року у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31 жовтня 2018 року у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 5 грудня 2018 року у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30 січня 2019 року у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Що ж до доводів касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20, від 26.04.2018 у справі № 911/3483/16, від 09.07.2018 у справі № 911/2449/17, від 21.02.2020 у справі № 910/10191/17, слід зазначити таке.
Так, у справах:
- № 911/3483/16, на яку посилається скаржник у доводах касаційної скарги, спір між сторонами виник з приводу того, що відповідач в порушення умов укладеного між ним та позивачем договору про фінансовий лізинг від 22.11.2012 №00006241 не сплатив лізингові платежі за квітень - червень 2014 року, тобто припинив виконувати своїх зобов'язання, у зв'язку з чим на вимогу позивача договір був розірваний з 01.07.2014 року, однак, відповідач після розірвання договору об'єкт лізингу не повернув, заборгованість за договором за квітень - червень 2014 року не сплатив та продовжував користуватися об'єктом лізингу, у зв'язку з чим має сплатити суму заборгованості зі сплати лізингових платежів за квітень - червень 2014 року та компенсувати позивачу плату за фактичний час користування об'єктом лізингу після розірвання договору. Проте, у справі, що переглядається, предметом розгляду є визнання пункту 11.11 договору фінансового лізингу недійсним на підставі приписів статей 203 та 215 ЦК України, а також стягнення 2 391 338,80 грн коштів, сплачених на відшкодування частини вартості предмету лізингу на підставі приписів статті 1212 ЦК України. При цьому апеляційним судом встановлено факт розірвання договору фінансового лізингу та факт повернення предмету лізингу на підставі виконавчого напису нотаріусу, а також факт відчуження спірного майна третій особі.
- № 910/10191/17, на яку також посилається скаржник у доводах касаційної скарги, предметом позову є повернення сплачених лізингових платежів, оскільки лізингодавець вчасно не виконав зобов'язання щодо переоформлення права власності на предмет лізингу. Відповідно Верховний Суд постановою від 26.04.2018 скасував рішення судів попередніх інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції та зазначив, що судами першої та апеляційної інстанцій не було досліджено та надано належної правової оцінки складу лізингових платежів за умовами Договору, принцип та правомірність їх корегування (у співвідношенні з пунктом 8.4 Договору фінансового лізингу, пунктом 2.6 Загальних умов Договору та Графіком внесення лізингових платежів) та порядок їх зарахування, виходячи зі складу таких платежів. Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 21.02.2020 винесла постанову у цій же справі, у якій дійшла висновку, що положення чинного законодавства, хоч і передбачають обов'язковість застосування валюти України при здійсненні розрахунків, але не містять заборони визначення грошового еквіваленту зобов'язань в іноземній валюті. Відтак коригування лізингових платежів, в основі якого лежить зміна курсової різниці (зміна курсу гривні стосовно долара), прямо не заборонена та не суперечить чинному законодавству України. Суд зазначив, що в даному випадку в контексті встановлених судами фактичних обставин у цій справі сплачені позивачем на виконання умов договору лізингові платежі не є збитками і не підлягають стягненню з лізингодавця на користь лізингоодержувача. Тобто, суди на підставі оцінки наявності/відсутності правової підстави, вказаній у позові як підстава позову, та наданих сторонами доказів щодо її наявності/відсутності встановили відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
- № 911/2449/17 предметом позову є стягнення заборгованості, штрафних санкцій, збитків та інших платежів за договором фінансового лізингу.
- № 904/2357/20 предметом позову є стягнення коштів, які компенсують частину вартості предмету лізингу. У вказаній справі предметом касаційного оскарження та відповідних висновків Верховного Суду у справі є рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного господарського суду в частині стягнення коштів які компенсують частину вартості предметів лізингу. При цьому, Верховним Судом у пункті 8.1. постанови вказано, що визнання недійсним пункту 9.3. та пункту 8.3. в частині умов договорів щодо утримання відповідачем на свою користь сум, що сплачені за договорами як лізингові платежі та авансовий платіж, у разі дострокового розірвання, припинення, відмови від договорів фінансового лізингу Верховний Суд не переглядає, оскільки це не є предметом оскарження відповідно до вимог касаційних скарг у справі № 904/2357/20.
Натомість у справі, що розглядається, предметом позову є безпосередньо визнання недійсним пункту 11.11 договору фінансового лізингу від 24.06.2019 № 162-ЗП-МСБ-Ф-074 згідно з яким у випадку дострокового розірвання (припинення дії) договору, з підстав передбачених цим договором, суми грошових коштів, сплачених лізингоодержувачем в якості авансового платежу, лізингових платежів та/або інших платежів, сплата яких передбачена умовами договору, поверненню лізингоодержувачу не підлягають та залишаються в розпорядженні лізингодавця на підставі приписів статей 203, 215 ЦК України та стягнення боргу.
При цьому, суд апеляційної інстанції у розгляді справи встановив, що при укладанні сторонами договору фінансового лізингу не було порушено приписів статей 203, 215 ЦК України.
Апеляційним судом також встановлено обставини повного виконання лізингодавцем умов укладеного договору фінансового лізингу та, зокрема, належне передання позивачу транспортних засобів зернозбиральний комбайн New Holland TC5.90 вартістю 3 235 888,45 грн, пристрій спостереження Teltonika FMB 920 вартістю 7500 грн, зернову жниварку New Holland 8P20VB вартістю 742 176,25 грн, що підтверджується актами приймання-передачі майна №№ 162-ЗП-МСБ-Ф-074/1, 162-ЗП-МСБ-Ф-074/2 від 27.06.2019, а також реалізація ним передбаченого законом і договором права на одностороннє розірвання (припинення дії) договору, з підстав передбачених цим договором.
Отже, проаналізувавши постанови Верховного Суду, на які як на підставу подання касаційної скарги відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, послався скаржник, Верховний Суд дійшов висновку, що зі змісту вказаних судових рішень вбачається, що наведені в них висновки Верховного Суду стосуються застосування норм права у правовідносинах, які не є подібними до правовідносин у справі, що розглядається, оскільки названі справи суттєво відрізняються за обставинами справи, встановленими судами, за іншими поданими сторонами та оціненими судами доказами, у залежності від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення, що виключає подібність названих справ за змістовним критерієм. При цьому, з'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
З огляду на викладене доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20, від 26.04.2018 у справі № 911/3483/16, від 09.07.2018 у справі № 911/2449/17, від 21.02.2020 у справі № 910/10191/17 не знайшли свого підтвердження.
Стосовно доводів касаційної скарги про неврахування апеляційним господарським судом висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 25.03.2020 у справі № 537/4259/15-ц щодо застосування приписів статті 1212 ЦК України, Верховний Суд зазначає таке.
Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Відсутністю правової підстави вважають такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин та їх юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб, зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.
При цьому, положення статті 1212 ЦК України можуть застосовуватись і після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена або припинена. Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином
Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 16.09.2022 у справі № 913/703/20, від 06.02.2020 у справі № 910/13271/18, від 23.01.2020 у справі № 910/3395/19, від 19.02.2020 у справі № 915/411/19, від 21.02.2020 у справі № 910/660/19, від 17.03.2020 у справі № 922/2413/19, від 23.04.2019 у справі № 918/47/18, від 01.04.2019 у справі № 904/2444/18.
Так, у справі № 537/4259/15-ц, на яку здійснює своє посилання скаржник у доводах касаційної скарги, розглядались позовні вимоги про стягнення грошових коштів, сплачених позивачем у зазначеній справі за договором про пайову участь у будівництві житлового будинку, як такі, що набуті відповідачем без достатньої правової підстави. При цьому наведені вимоги було обґрунтовані тим, що сторонами не погоджені істотні умови вказаного договору, зокрема щодо зазначення його предмету, який неможливо ідентифікувати, оскільки в договорі наведено лише приблизну площу квартири, яка фактично змінилася, а також договір містить приблизну ціну усього житлового будинку, яка не може бути орієнтовною, а повинна бути конкретно визначеною. Позивач у наведеній справі вважав договір не укладеним з цих підстав у зв'язку із чим відповідно до вимог статті 1212 ЦК України, просив стягнути отримані відповідачем грошові кошти. Скасовуючи рішення апеляційного суду у цій справі та передаючи справу на новий розгляд до апеляційного суду, Верховний Суд зазначив, що апеляційний суд не дослідив наявні в матеріалах справи докази та зробив передчасний висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.
Натомість у справі, що розглядається, дослідивши умови та положення спірного договору фінансового лізингу, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що такий договір відповідає чинному законодавству, приписів статей 203, 215 ЦК України не було порушено та відповідно підстави для визнання його недійсним відсутні.
При цьому апеляційний суд, у справі, яка переглядається, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, зазначив, що вимога позивача про стягнення 2 391 338,80 грн коштів, сплачених на відшкодування частини вартості предмету лізингу на підставі приписів статті 1212 ЦК України є похідною від визнання пункту 11.11 договору недійсним, підстав для визнання зазначеного пункту договору недійсним відсутні, при укладанні сторонами договору фінансового лізингу не було порушено приписів статей 203, 215 ЦК України, такий правочин відповідає вимогам чинного законодавства, а отже і відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин приписів статті 1212 ЦК України.
З огляду на викладене Суд відхиляє доводи скаржника про неврахування апеляційним господарським судом висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 25.03.2020 у справі № 537/4259/15-ц, оскільки у справі, яка переглядається, апеляційний суд не повинен був враховувати висновки стосовно застосування приписів статті 1212 ЦК України.
Верховний Суд вважає за необхідне відзначити, що доводи касаційної скарги переважно стосуються питань, пов'язаних з встановленими обставинами справи та з оцінкою доказів у ній, що не узгоджується з правилами перегляду судових рішень судом касаційної інстанції як «суду права», а не «суду факту», повноваження якого визначені у статті 300 ГПК України.
Перевірка відповідних доводів (аргументів) перебуває поза визначеними цією статтею межами розгляду справи судом касаційної інстанції.
За таких обставин доводи скаржника про неврахування апеляційним господарським судом у розгляді справи відповідних висновків Верховного Суду є безпідставним, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у зазначених постановах Верховного Суду стосується правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 910/3364/21.
Тобто наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.
Суд також враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 15.06.2021 зі справи № 904/5726/19, відповідно до якої остання (Велика Палата Верховного Суду), залишаючи в силі постанову апеляційного господарського суду про часткове задоволення позовних вимог лізингодавця щодо стягнення з лізингоодержувача заборгованості за договором фінансового лізингу (лізингових платежів) застосувала принцип свободи договору, вказавши, що цивільне законодавство презюмує свободу договору та обов'язковість виконання, зміст якого в силу статті 628 ЦК України становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (пункт 6.61 постанові від 15.06.2021 зі справи № 904/5726/19), що відповідає позиції апеляційного господарського суду застосованої у справі, яка переглядається (№ 910/3364/21).
Відповідно до приписів частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду. Водночас, відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду згідно з постановою від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступив Верховний Суд, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду.
При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід'ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.
Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.
Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).
У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.
У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).
За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця Отчеської Наталії Володимирівни на постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.06.2022 у справі № 910/3364/21, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця Отчеської Наталії Володимирівни на постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.06.2022 у справі № 910/3364/21.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Колос
Суддя І. Бенедисюк
Суддя І. Булгакова