Справа № 761/10237/21
Провадження № 2/761/4174/2022
18 жовтня 2022 року Шевченківський районний суд міста Києва в складі:
головуючого судді: Волошина В.О.
при секретарі: Яницькій О.Л.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Шевченківського районного суду м. Києва за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору частково недійсним,
В березні 2021р. позивач ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до відповідачки ОСОБА_2 , в якому просив суд:
- визнати недійсним договір про поділ нерухомого майна, укладений 23 серпня 2016р. між відповідачкою та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Атапенко М.А., в частині поділу гостьового будинку літера «Ж» по АДРЕСА_1 .
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що у період часу з 26 вересня 2014р. по 05 липня 2018р. він перебував з відповідачкою у зареєстрованому шлюбі. Після розірвання шлюбу між сторонами виник спір щодо поділу спільного майна подружжя. Позивач подав позов до відповідача про поділ спільного майна подружжя, в якому просив, зокрема, визнати спільною власністю гостьовий будинок «Ж» з господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , та визнати за ним право власності на Ѕ частину даного будинку. Під час розгляду Шевченківським районним судом м. Києва справи №761/23122/19 про поділ майна подружжя відповідачка надала копію оспорюваного договору про поділ нерухомого майна від 23 серпня 2016р., згідно якого відповідачка як власник 18/24 частки житлового будинку та ОСОБА_3 як власник ј житлового будинку, лише здійснили поділ житлового будинку в натурі, зокрема, виділивши у приватну власність відповідачки квартиру, гостьовий будинок літ. «Ж».
Позивач зазначає, що за змістом оспорюваного договору, вбачалось, що сторони вирішили поділити нерухоме майно, розміщене на земельній ділянці: в результаті поділу відповідачці відійшла квартира АДРЕСА_2 , а ОСОБА_3 , квартира АДРЕСА_3 . Разом з тим, позивач вказує, що у цьому договорі зазначено, що відповідачці переходить у приватну власність гостьовий будинок ОСОБА_4 , до якого ОСОБА_3 не мала жодного відношення.
Позивач стверджує, що у такий спосіб, шляхом поділу спільного з ОСОБА_3 майна, відповідачка включила у склад майна, яке підлягало поділу, гостьовий будинок «Ж», до якого ОСОБА_3 не мала жодного відношення, та який був набутий в шлюбі з позивачем. На підставі вищенаведеного, позивач зазначає, що гостьовий будинок «Ж» розташований за адресою: АДРЕСА_1 є частиною власності позивача, як елемент спільної сумісної власності подружжя.
Оскільки в досудовому порядку вирішити спір неможливо, він вимушений був звернутись до суду з вказаним позовом для захисту своїх прав.
Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 02 червня 2021р. відкрито провадження по справі за правилами загального позовного провадження і призначено справу в підготовче засідання.
21 вересня 2021р. на адресу суду надійшов відзив на позов, в якому сторона відповідача проти позову заперечила та зазначила, що нерухоме майно, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , позивач безпідставно вважає спільним сумісним майном подружжя, оскільки воно не було придбане/набуте/побудоване сторонами в період шлюбу, а належало відповідачці на праві особистої приватної власності задовго до того, як сторони уклали шлюб.
Частину нерухомого майна відповідач та ОСОБА_3 успадкували, а саме, 18/24 частки вказаного житлового будинку відповідач отримала у спадщину від свого дідуся, ОСОБА_5 , та від свого батька, ОСОБА_6 , згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 10 серпня 1988р. (8/24 частин зазначеного житлового будинку) та свідоцтва про право на спадщину за законом від 29 серпня 1995р. (10/24 частин зазначеного житлового будинку). Тобто, 18/24 частки зазначеного житлового будинку відповідач успадкувала від батька та дідуся ще в дитинстві, а інші 1/4 частки зазначеного житлового будинку належать ОСОБА_3 , яка є також і співвласницею оспорюваної земельної ділянки.
Згідно договору від 23 серпня 2016р., відповідач, як власник 18/24 частки житлового будинку та ОСОБА_3 , як власник 1/4 житлового будинку, лише здійснили поділ успадкованого житлового будинку в натурі. Поділ нерухомого майна здійснювався з урахуванням Висновку щодо технічної можливості поділу об'єкта нерухомого майна № 02-16/10/15-Б, виданого ТОВ «Реєстраційно-експертний центр «Алтана» від 14 липня 2016р.
Відповідачка вказує, що оспорюваний договір вона та ОСОБА_3 уклали в 2016р., однак ще задовго до знайомства з позивачем відповідач здійснювала поліпшення та реконструкцію отриманого у спадок житлового будинку, здійснювала будівництво нового будинку за літерою «Ж» та, відповідно, вкладала в це свої особисті кошти. Таким чином, нерухоме майно, в тому числі і будинок за літерою «Ж», правомірно перейшов у приватну власність відповідача, що підтверджується копією Технічного паспорту на житловий будинок від 20 лютого 2013р. за номером Інвентарної справи 50124/37145, виготовленим Київським бюро технічної інвентаризації, згідно якого власником і замовником Технічного паспорту є відповідачка. Тобто, все нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , в тому числі і житловий будинок за літерою «Ж», також був збудований ще в 2013р. і його площа, згідно Технічного паспорту становила 169,20 кв.м.
Отже, станом на 2013р. відповідачці та ОСОБА_3 належало нерухоме майно, що було отримане ними у спадок, та новозбудоване і реконструйоване майно. Натомість, сторони уклали шлюб лише 26 вересня 2014р. і за змістом позову не вбачається, що сторони фактично перебували у шлюбних відносинах і проживали разом, так само відсутнє й рішення суду про встановлення факту проживання сторін до шлюбу. Таким чином, станом на дату виготовлення Технічного паспорту, сторони у шлюбі не перебували, спільне господарство не вели, а отже майно не може бути спільним сумісним майном подружжя, як того бажає позивач.
Також відповідачка звертала увагу суду, що позов подано позивачем до суду в березні 2021р., однак, оспорюваний договір було укладено 23 серпня 2016р. Нерухоме майно, що було поділене між відповідачкою та ОСОБА_3 , було успадковане ними ще в 1988р. та в 1995р. Реконструкція отриманого в спадок нерухомого майна здійснювалась відповідачкою ще в 2013р. Шлюб між сторонами було укладено в 2014р., тобто з 2014р. позивач був обізнаний про наявність у дружини спадку, який вона пере облаштувала, а тому на думку сторони відповідача при зверненні до суду позивачем пропущені строки позовної давності, про що наголошує сторона відповідача, в порядку ст. 267 ЦК України.
Відповідач акцентує, що ні в справі про поділ майна подружжя № 761/23122/19, ні в цьому позові, позивач не довів та не надав жодних належних та допустимих доказів, б свідчили про те, що позивач міг би претендувати на дане майно.
Рішення у справі № 761/23122/19 залишено в силі після перегляду в апеляційній інстанції, касаційна скарга була повернута, як неподана. Станом на сьогодні рішення суду у справі № 761/23122/19 про поділ майна подружжя - виконано.
Відповідачка вважає, що позивач не виклав обставин, якими він обґрунтовує свої вимоги, так само не зазначив докази, що підтверджують дані обставини.
Крім того, сторона відповідача звертала увагу суду, що 02 лютого 2021р. ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 761/8151/20, було залишено без розгляду позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору про поділ нерухомого майна від «23» серпня 2016 року частково недійсним.
На думку відповідачки, подачею цього позову, позивач зловживає своїми процесуальними правами, оскільки рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 01 червня 2020р. у справі № 761/23122/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільної сумісної власності та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільної сумісної власності: Гостьовий будинок за літерою «Ж» з господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1 в не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Також, відповідачка зазначала, що з 27 грудня 2019р. позивач втратив право користування житловим приміщенням в АДРЕСА_1 та був знятий з реєстрації за цією адресою на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 листопада 2019р. в справі № 761/33064/19.
Відповідь на відзив стороною позивача не подавалась.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 09 листопада 2021р. закрито підготовче засідання, справу призначено до розгляду по суті.
В судове засідання 18 жовтня 2022р. сторони не з'явилися, про час та місце розгляду справи були повідомлені в установленому законом порядку. Сторона відповідача клопотала перед судом про розгляд справи у свою відсутність, проти задоволення позову заперечує, з підстав, наведених у відзиві на позов. Сторона позивача поважності причин неявки не повідомила.
В силу положень ст. ст. 211, 223 ЦПК України, суд вважає, за можливе здійснювати розгляд справи у відсутність сторін.
Суд, розглянувши подані сторонами документи, повно і всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи і це встановлено судом, сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 26 вересня 2014р., який було розірвано за рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 05 липня 2018р. у справі №761/41935/17, яке набрало законної сили. Після розірвання шлюбу, відповідачка змінила прізвище на дошлюбне - « ОСОБА_7 ».
Статтею 21 СК України, передбачено, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.
Згідно з ч. 1 ст. 60 цього Кодексу, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Крім того, як зазначено в правовій позиції Верховного Суду України від 25 листопада 2015р. по справі №6-2333цс15, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто, критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: час набуття такого майна; кошти, за яке таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Аналогічна правова позиція також викладена й в постанові Верховного Суду України від 02 жовтня 2013р. по справі №6-79цс13.
Норми ст.ст. 60, 70 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017р. у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018р. у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018р. у справі № 404/1515/16-ц.
Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у ст. 57 СК України.
Згідно із ч. 1 зазначеної статті особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу.
Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивач наголошував, що спільною власністю подружжя (сторін) є гостьовий будинок «Ж» з господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , який підлягає поділу порівну, але не час розгляду позову про поділ майна подружжя, позивачу сталі відомі обставини відчуження цього майна зі сторони відповідача.
Як встановлено судом, у відповідності до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 10 серпня 1988р., посвідченого державним нотаріусом Першої Київської нотаріальної контори Драчуком В.Ф., відповідачка отримала у спадщину, після смерті її діда - ОСОБА_5 8/24 частин житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Як вбачається із свідоцтва про право на спадщину за законом від 29 серпня 1995р., посвідченого державним нотаріусом Першої Київської нотаріальної контори Пилипчук Є.І., відповідачка отримала у спадщину, після смерті її батька - ОСОБА_6 10/24 частин житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Так, згідно Технічного паспорту на житловий будинок від 20 лютого 2013р. за номером Інвентарної справи 50124/37145, виготовленим Київським бюро технічної інвентаризації, власником і замовником технічного паспорту є відповідачка.
Згідно Декларації про готовність об'єкта до експлуатації. Будівництво індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_1 , зареєстрованого Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві 19 липня 2013р., датою початку будівництва будинку загальною площею 169,2 кв.м (літ. Ж) є - квітень 2013р., а датою закінчення будівництва є - липень 2013р.
Відповідно до договору про поділ нерухомого майна від 23 серпня 2016р., посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Апатенко М.А., відповідачка, як власник 18/24 частки житлового будинку, та ОСОБА_3 , як власник 1/4 житлового будинку, лише здійснили поділ житлового будинку в натурі, зокрема, виділивши у приватну власність відповідачки квартиру АДРЕСА_2 , гостьовий будинок літ. «Ж».
Таким чином, спірний житловий будинок ОСОБА_2 отримана у спадок від своїх рідних (діда та батька у 1988р., 1995р. відповідно), та розпочала реконструкцію будинку у квітні 2013р., а завершила - у липні 2013р., тобто, до укладення шлюбу з позивачем. При цьому, 23 серпня 2016р. між співвласниками спірного житлового будинку відповідачкою та ОСОБА_3 було здійснено лише його поділ, за умовами якого у приватну власність останніх перейшли відповідні квартири.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 ЦК України.
Згідно ч.ч. 1 - 3, 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Вказані обставини дають підстави для висновку, що гостьовий будинок «Ж» з господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Протягом всього часу розгляду справи в суді, стороною позивача, в порушення ст. ст. 76-81 ЦПК України не надано до суду жодного належного і допустимого доказу на підтвердження того, що гостьовий будинок, «Ж» з господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а договір про поділ нерухомого майна від 23 серпня 2016р. є недійсним у відповідній частині. Натомість матеріалами справи повністю підтверджено правомірність укладення оспорюваного договору.
Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги є безпідставними, а тому задоволенню не підлягають.
Відповідно до п. 30. рішення ЄСПЛ у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Однак, згідно із п. 29 рішення ЄСПЛ у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09 грудня 1994р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, враховуючи, що суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову, то з відповідачки не підлягає стягненню судові витрати.
Керуючись ст. ст. 4, 5, 10, 12, 13, 17-19, 76-82, 89, 133, 137, 141, 223, 258, 259, 263-266, 268, 352, 354, 355 ЦПК України; ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; ст.ст. 15, 16, 203, 215, 627, 638 ЦК України; ст. ст. 57, 60, 61, 70 СК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , останнє відоме місце проживання: АДРЕСА_4 ) до ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) про визнання договору частково недійсним - залишити без задоволення.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення суду складено 25 жовтня 2022р.
Суддя: