справа №357/2689/2021 Головуючий у І інстанції - Цуранов А.Ю.
апеляційне провадження №22-ц/824/3745/2022 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
21 жовтня 2022 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Немудрої Ю.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 жовтня 2021 року
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, -
встановив:
У березні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, мотивуючи свої вимоги тим, що 19 березня 2018 року між позивачем та відповідачем укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 кошти в розмірі 10000 доларів США.
Відповідач зобов'язався повернути позичені грошові кошти до 01 серпня 2018 року, однак у зазначений строк позику не повернув, що стало підставою для звернення до суду за захистом порушеного права про стягнення боргу з урахуванням трьох відсотків річних в розмірі 777,54 доларів США.
Просив суд, стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг за договором позики в сумі 10000 доларів США та 3% річних в сумі 777,54 доларів США, а також стягнути витрати по сплаті судового збору в сумі 3017,17 грн.
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 жовтня 2021 року, позов задоволено у повному обсязі.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг за договором позики в сумі 10000 доларів США та 3% річних в сумі 777,54 доларів США.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 3017,17 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на те, що воно винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права, з неповним та всебічним дослідженням всіх обставин справи та невідповідності висновків суду обставинам справи.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги, посилався на те, що розписка, яка міститься в матеріалах справи не дає можливості ідентифікувати боржника.
На переконання апелянта, за розпискою, яка міститься у матеріалах справи вже отримано позивачем кошти від інших осіб, ОСОБА_1 чи ОСОБА_3 .
Вважає, що метою створення розписки, направлена на неодноразове отримання прибутку з різних осіб з прізвищем « ОСОБА_4 ».
Звертає також увагу на те, що підпис виконаний в розписці не належить ОСОБА_1 .
Докази, що саме ОСОБА_1 являється боржником за розпискою перед ОСОБА_2 в матеріалах справи відсутні.
Просив, скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 жовтня 2021 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив.
Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судом встановлено, що 19 березня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики №б/н, згідно з умовами якого відповідач отримав від позивача в борг грошові кошти в сумі 10000 доларів США та зобов'язався повернути позичені грошові кошти до 01 серпня 2018 року.
Наведене підтверджується оригіналом розписки від 19 березня 2018 року.
Відповідно до розрахунку відсотків за користування грошовими коштами, за борговий період з 02 серпня 2018 року по 04 березня 2021 року на суму боргу 10000 доларів США, 3% відсотки складають 777,54 доларів США.
В матеріалах справи міститься витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань по Товариству з обмеженою відповідальністю «Щедра нива», код 32075024, одним із засновників якого зазначений ОСОБА_2 , керівником вказаного товариства є ОСОБА_1 .
Позивачем також додано до позову копію паспорта відповідача та довідку про присвоєння ідентифікаційного номера останньому.
Крім цього, судом було отримано відповідь з відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ЦМУ ДМС в м. Києві та Київській області щодо зареєстрованого місця проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 , дані станом на 02 листопада 2006 року, відомості надано 23 березня 2021 року.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем було порушено зобов'язання перед позивачем.
Разом з тим, суд першої інстанції не прийняв до уваги доводи відповідача про наявність іншої особи позичальника « ОСОБА_3 », створення позивачем розписки з метою неодноразового отримання прибутку, а також того, що підпис у розписці вчинений не відповідачем по справі ОСОБА_1 , оскільки такі доводи є безпідставними та не підтверджені належними та допустимими доказами.
З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.
Згідно з ч.1 ст.626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч.1 ст.628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч.1 ст.638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно статті 639 ЦК України, договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом.
Відповідно до положень статей 1046,1049 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до ст.1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до ст.526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з положеннями ст.610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно зі статтею 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.
Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов'язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника.
При обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.
Три відсотка річних розраховуються з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році).
Вказана позиція зазначена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року (справа №373/2054/16-ц).
Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З матеріалів справи вбачається, що між сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору позики, який оформлений сторонами в письмовому вигляді у формі розписки.
Також сторони досягли згоди, що позичальник зобов'язаний здійснити повернення позики до 01 серпня 2018 року, грошові кошти надавались у валюті - долари США.
Доказів повернення коштів суду надано не було.
Із розрахунку заборгованості наданого позивачем, вбачається, що станом на 04 березня 2021 року сума заборгованості позичальника ОСОБА_1 за договором позики від 19 березня 2018 року становить 10777,54 доларів США, з яких: 10000 доларів США - основний борг, 777,54 доларів США - 3% річних за користування коштами.
Згідно ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Стаття 16 ЦК України визначає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.
Відповідно до ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно ч.1 ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до ч.5 статті 12 ЦПК України, суд сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
Статтею 13 ЦПК України передбачено, що збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Статтею 78 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У відповідності до ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до п.2. ч.1 ст.43 ЦПК України, учасники справи мають право подавати докази, яке у взаємозв'язку з положеннями ст.44 повинно використовуватись добросовісно, а не всупереч завданню судочинства.
Відповідно до п.2 та 4 ч.2 ст.43 ЦПК України, учасники справи зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Законодавцем визначено, а саме ч.1 ст.79 ЦПК України, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Таким чином, доказуванням є процесуальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів; докази і доказування виступають процесуальними засобами пізнання в цивільному судочинстві.
Процес доказування (на достовірність знань про предмет) відбувається в межах передбачених процесуальних форм і структурно складається з декількох елементів або стадій, які взаємопов'язані й взаємообумовлені.
Виділяються такі елементи: твердження про факти; визначення заінтересованих осіб щодо доказів; подання доказів; витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі; дослідження доказів; оцінка доказів.
Зазначення доказів - це інформація, повідомлення про конкретні засоби доказування, на підставі яких підтверджується наявність чи відсутність викладених обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін.
Якість доказування забезпечується визначеним ЦПК процесуальним порядком і способом їх дослідження.
Особливість по доказуванню полягає в тому, що воно виступає як право і обов'язок осіб, які беруть участь у справі.
Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення, тобто мають право на доказування.
Сторони, подаючи докази, реалізують своє право по доказуванню і одночасно виконують обов'язок по доказуванню.
Обов'язок по доказуванню покладається на того, хто звернувся за допомогою до суду.
Право доказування виступає як можливість подання доказів, участь в їх дослідженні, попередній оцінці та гарантується сукупністю процесуальних засобів і реалізується по волі заінтересованих осіб особисто або за допомогою суду у відповідності з своїми інтересами та вибором способу поведінки.
Обов'язок по доказуванню полягає у необхідності виконання комплексу відповідних дій, який гарантується настанням несприятливих правових наслідків у випадку їх невиконання, зокрема, відмовою суду визнати наявність юридичного факту у разі невиконання стороною обов'язку по його доказуванню; якщо позивач не доведе підставу вимоги, то в позові належить відмовити.
Невиконання обов'язку по доказуванню для сторін й інших суб'єктів правового спору матиме матеріально-правові і процесуально-правові наслідки.
Розпорядившись своїми процесуальними правами на власний розсуд, апелянт не надав суду належних та допустимих доказів, які б обґрунтовано підтверджували існування обставин, про які останній зазначає у апеляційній скарзі і були б підставою для скасування рішення суду першої інстанції.
Вказані твердження викладені у апеляційній скарзі ґрунтуються виключно на поясненнях самого відповідача.
Суд першої інстанції повно і всебічно з'ясував обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на норми закону, які регулюють спірні відносини, прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення позову.
В свою чергу, сторона відповідача не довела обставини, на які вона посилалася заперечуючи проти вимог позову, тоді як доказування не можуть ґрунтуватися на припущеннях.
Висновки суду відповідають обставинам справи, які судом установлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.
Викладені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки дія оскаржуваного рішення була зупинена ухвалою Київського апеляційного суду від 14 лютого 2022 року, у зв'язку із залишенням рішення суду першої інстанції без змін, необхідно поновити його дію.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384, ЦПК України, суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 жовтня 2021 року залишити без змін.
Поновити дію рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 жовтня 2021 року.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складений 09 листопада 2022 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді С.О. Журба
Т.О. Писана