Єдиний унікальний номер справи 757/8464/21-ц
Апеляційне провадження №22-ц/824/7934/2022
06 жовтня 2022 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Сас Ю.В.,
розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 лютого 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Авіакомпанія «Азур Ейр Україна» про визнання недійсною угоди сторін про звільнення, скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та звільнення від виконання посадових обов'язків на час проходження військової служби і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
У лютому 2021 році позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсною угоди сторін про звільнення, скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та звільнення від виконання посадових обов'язків на час проходження військової служби, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позову зазначив, що 19.01.2021 року на підставі наказу від 19.01.2021 року №21/ос позивача було звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України у зв'язку із поданням ним заяви про звільнення. Позивач вважає, що таке звільнення відбулося під впливом та психологічним тиском з боку працівників ТОВ «Авіакомпанія «Азур Ейр Україна» та в супереч ч. 3 ст. 119 КЗпП України.
До позовної заяви представником позивача додано копію висновку лінгвістичної (семантико-текстуальної) експертизи Київської незалежної судово-експертної установи від 15.02.2021 року № 3081. Вказаний висновок ґрунтується на результатах дослідження листа ТОВ «Авіакомпанія «Азур Ейр Україна» від 29.01.2021 року № 0146 та з точки зору позивача вказує на наявність психологічного впливу на ОСОБА_1 під час звільнення.
З урахуванням відмови від частини позовних вимог позивач просив суд:
- скасувати наказ ТОВ «Авіакомпанія «Азур Ейр Україна» про звільнення від 19.01.2021 №21/ос;
- поновити ОСОБА_1 на посаді інспектора відділу безпеки ТОВ «Авіакомпанія «Азур Ейр Україна»;
- стягнути з відповідача на користь позивача заробітну плату за час вимушеного прогулу із розрахунку середньомісячного заробітку та судові витрати.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 09 лютого 2022 року відмовлено у задоволенні позову.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, позивач направив апеляційну скаргу, в якій зазначив, щооскаржуване рішення вважає незаконним та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та є помилковими. У зв'язку з цим апелянт просив апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що підстави для зміни чи скасування оскаржуваного рішення відсутні.
Під час розгляду справи судом було встановлено, що відповідно до наказу про прийом на роботу від 12.07.2019 № 459/ОС ОСОБА_1 було прийнято на роботу на посаду інспектора відділу безпеки до ТОВ «Авіакомпанія «Азур Ейр Україна».
19.01.2021 позивач подав власноруч написану заяву про звільнення з посади за угодою сторін (п.1 ст. 36 КЗпП України).
Наказом від 19.01.2021 № 21/ОС ОСОБА_1 було звільнено на підставі п.1 ст. 36 КЗпП України.
Відповідно до п. 1 ст. 36 КЗпП України однією із підстав для припинення трудового договору є угода сторін.
25.01.2022 р. адвокат позивача направив відповідачу лист про анулювання угоди домовленості щодо звільнення позивача та просив увільнити його у відповідності до ч. 3 ст. 119 КЗпП України оскільки ОСОБА_1 було прийнято на військову службу за контрактом.
Листом від 29.01.2021 №0146 відповідачем було надано відповідь адвокату позивача, в якій серед іншого було зазначено, що 19.01.2021 ОСОБА_1 власноруч написав заяву про звільнення за угодою сторін та погодив її у свого безпосереднього керівника. На підставі отриманої заяви відділом кадрів за дорученням керівництва були підготовлені документи, необхідні для звільнення з роботи за угодою сторін 19.01.2021. ОСОБА_1 ознайомився, про що свідчить його особистий підпис.
В ході розгляду справи судом було встановлено, що ініціатором звільнення за угодою сторін виступав сам позивач, підтвердженням чого є власноруч написана ним письмова заява, що була задоволена керівництвом ТОВ «Авіакомпанія «Азур Ейр Україна». Написання такої заяви позивачем не заперечувалося.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано до суду доказів, які б підтверджували факт тиску на позивача під час звільнення із займаної посади, а також з відсутності відомостей про звернення позивача із заявою про звільнення з інших причин окрім тих, які відображені у його заяві від 19.01.2021 року до моменту його звільнення.
Колегія суддів апеляційного суду погоджується із таким висновком суду першої інстанції.
Суть правової позиції позивача у даній справі полягає в тому, що з його точки зору роботодавець, володіючи інформацією про прийняття його на військову службу за контрактом, зобов'язаний був увільнити його за процедурою, передбаченою ст. 119 КЗпП, при цьому ігноруючи заяву позивача про звільнення з роботи за угодою сторін.
З такою позицією позивача колегія суддів погодитися не може. Чинним законодавством України про працю передбачено ряд гарантій, які законодавець передбачив для працівників певних категорій з метою забезпечення дотримання їх конституційних прав. В той же час, вирішення питання про ініціацію фактичної реалізації наданої законодавцем такої гарантії, як і обрання способу дії в певних ситуаціях, належить виключно самому працівникові, оскільки для застосування таких гарантій має бути наявне його волевиявлення, і жодна дієздатна особа не може бути змушена використовувати проти своєї волі наявні у неї права.
Як було встановлено в ході розгляду справи, позивач дійсно підписав контракт зі Збройними Силами України і мав право на передбачені ст. 119 КЗпП такі гарантії. В той же час з ініціативи позивача роботодавець та працівник пришли згоди щодо того, що припинення трудових відносин буде відбуватися на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП. Свідченням цього є написана самим позивачем відповідна заява.
Як зазначала сторона позивача, офіційно жодних доказів щодо прийняття його на військову службу позивач роботодавцю не надав. За таких умов, досягнувши домовленості з працівником про припинення трудового договору саме на підставі угоди сторін, роботодавець не тільки не був зобов'язаний, але фактично і не мав права на припинення трудових правовідносин за будь-якою іншою підставою.
Окремо зважає колегія суддів на те, що якщо роботодавець і працівник домовились про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Приписами Кодексу законів про працю України для власника або уповноваженого ним органу не передбачено обов'язок прийняття відкликання працівником своєї заяви про звільнення у випадку досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін. Отже, анулювання домовленості про звільнення за згодою сторін може мати місце лише при взаємній згоді на це роботодавця і працівника. Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 26.10.2016 р. у справі № 6-1269цс16 та у численниз постановах Верховного Суду, зокрема: від 01.10.2018 р. у справі №306/1425/17 (провадження № 61-31292св18), від 27.05.2020 року у справі № 404/6236/19 (провадження № 61-21869св19), від 28.04.2021 року у справі № 647/3372/19 (провадження № 61-8922св20) та в ряді інших.
Враховуючи вищевикладену позицію, підстави для зміни мотивів припинення трудових відносин відсутні також і у зв'язку з наступним зверненням представника позивача до роботодавця з відповідним листом.
В ході розгляду справи не було доведено жодної правової підстави, яка б надавала можливість не враховувати факт погодження сторонами підстав звільнення.
В своєму позову позивач зокрема посилався на те, що звільнення за погодженням сторін ним було оформлене під психологічним тиском з боку роботодавця. В той же час, жодного належного та обґрунтованого доказу на підтвердження цього до суд не надав.
Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов'язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.
Не може слугувати таким належним доказом наявний у справі висновок лінгвістичної експертизи, на який посилався апелянт. Неможливості прийняття вказаного доказу саме в якості судової експертизи надав належну оцінку суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні, з чим повністю погоджується і колегія суддів апеляційного суду. Вказаний доказ фактично міг бути використаний в якості іншого письмового доказу, зокрема висновку спеціаліста в певній галузі знань. В той же час, навіть за своєю суттю вказаний висновок не засвідчує наявність вищезгаданого психологічного тиску, оскільки надає оцінку лише мовно-синтаксичним засобам, використаним у відповіді роботодавця, яку останній надав на заяву адвоката позивача. При цьому така відповідь надавалася відповідачем 29.01.2021 року, в той час як припинення трудових правовідносин відбулося 19.01.2021 року. За таких умов оцінка лінгвістичних засобів, які використовувалась не при оформлені звільнення, а в наступній переписці з представником позивача, за своєю суттю не може свідчити про те, чи було застосовано тиск на працівника про самому звільненні.
Інших належних доказів на підтвердження зазначених доводів до суду представлено не було, відтак позиція позивача залишилася недоведеною та не може бути прийнята судом.
Не може погодитись колегія суддів і з доводами апелянта щодо порушення відповідачем принципу добросовісності, які той обґрунтовував з посиланням на постанову Верховного Суду у справі №387/326/20.
По-перше, вказане судове рішення було постановлене у справі, де предметом розгляду були інші правовідносини, відмінні від тих, що досліджуються в рамках даної справи.
По-друге, якщо сторони дійшли згоди з певного питання, жодна х них в односторонньому порядку не може змінити такої домовленості, відтак подальше дотримання такої угоди і буде реалізацією принципу добросовісності.
З огляду на вищевказане, колегія суддів апеляційного суду вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи апеляційним судом. За таких умов підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції при апеляційному розгляді відсутні.
Керуючись ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 лютого 2022 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько