Справа № 640/4882/21 Суддя (судді) першої інстанції: Бояринцева М.А.
08 листопада 2022 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Файдюка В.В.
суддів: Мєзєнцева Є.І.
Собківа Я.М.
При секретарі: Шепель О.О.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 січня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у м. Києві про визнання протиправною та скасування вимоги, -
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Державної податкової служби у м. Києві (далі - відповідач, ГУ ДПС у м. Києві) про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 08 травня 2019 року №Ф-225732-17.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 є пенсіонером, а отже звільнений від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове пенсійне страхування. Також позивач вказує, що жодних заяв до ДПС як платник ЄСВ не подавав, доходів від діяльності адвоката не отримував, спірна вимога не містить періоду, за який виникла заборгованість.
Рішенням Київського Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 січня 2022 року даний позов залишено без задоволення.
При цьому, суд виходив з того, що згідно матеріалів справи позивач не отримує пенсію за віком, а є пенсіонером за вислугою років, тому положення частини 4 статті 4 Закону № 2464-VI застосуванню до нього не підлягають. Також судом встановлено, що позивачем подавався розрахунок податкових зобов'язань з податку на доходи фізичних осіб та військового збору з доходів, отриманих самозайнятою особою. Тобто, встановлення позивачу «ознаки незалежної професійної діяльності» контролюючим органом здійснено правомірно, з урахуванням наявної звітності платника податку - ОСОБА_1 . Зазначено, що самозайнята особа, яка доходи від незалежної професійної діяльності не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. Наголошено, що Додатком 7 Інструкції №449 затверджено форму вимоги про сплату боргу (недоїмки), яка не передбачає зазначення у ній періоду за який виникає недоїмка.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. На думку апелянта, оскаржуване рішення винесене судом з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Доводи апеляційної скарги аналогічні доводам позовної заяви. Зокрема, позивач наголосив на тому, що Верховний Суд вказав, що обраний особою, яка досягла пенсійного віку, вид пенсії може зумовлювати різницю у підходах до визначення її правового статусу лише у межах питань призначення і виплати відповідного виду пенсії. Якщо особа мала права на пенсію за віком, але обрала інший вид пенсії, то вона має право на звільнення від сплати ЄСВ, оскільки вибір виду пенсії не позбавляє набутого права, що пов'язане з певним віком. ОСОБА_1 є пенсіонером, отримає пенсію за вислугу років, однак, на дату виникнення спірних відносин йому виповнилося 70 років. Відтак, позивач звільнений від сплати єдиного внеску на підставі п.4 ч.1 статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування».
Відповідно до п.3 ч.1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Приймаючи до уваги, що в суді першої інстанції справа розглядалась в порядку спрощеного провадження, враховуючи, що за наявними у справі матеріалами її може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів та з огляду на відсутність необхідності розглядати справу у судовому засіданні, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу позивача необхідно задовольнити, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_1 , виданим Ватутінським РУ ГУ МВС України в м. Києві 23 січня 1998 року.
Відповідно до пенсійного посвідчення № НОМЕР_2 від 06 серпня 2003 року, виданого ФЕУ ГУ МВС України в м. Києві, ОСОБА_1 є пенсіонером за вислугою років з 01 березня 1993 року.
За поясненнями відповідача, що не заперечувалися позивачем, ОСОБА_1 зареєстрований Міністерством Юстиції України, перебуває на обліку в ДПІ у Деснянському районі ГУ ДПС у м. Києві як фізична особа, яка займається незалежною професійною діяльністю - адвокат, дата встановлення ознаки незалежної професійної діяльності - 27 вересня 2006 року, є платником єдиного внеску з 02 квітня 2002 року.
Відповідно до Єдиного реєстру адвокатів України, ОСОБА_1 здійснює індивідуальну адвокатську діяльність відповідно до п. 1 ч. 1 статті 31 Закону України від 05 липня 2012 року №5076 «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» з 30 січня 1998 року, номер свідоцтва 1128.
У зв'язку з наведеним в інтегрованій картці платника ОСОБА_1 по коду платежу 71040000 (для фізичних осіб-підприємців, у т.ч. які обрали спрощену систему оподаткування та осіб, які проводять незалежну професійну діяльність) відображено нарахування єдиного внеску в автоматичному режимі на загальну суму 38888,74 гри, в т.ч. за 2017 рік в сумі 8 448,0 грн, за 2018 рік - 98 28,72 грн, за 2019 рік - 11 016,72 грн, за 2020 рік - 9 595,30 грн, у розмірі мінімального страхового внеску за місяць.
Згідно інформаційних баз даних органів ДПС платником по рахунку зі сплати єдиного внеску за кодом бюджетної класифікації 71040000 (для фізичних осіб-підприємців, у т.ч. які обрали спрощену систему оподаткування та осіб, які проводять незалежну професійну діяльність (22%)) за період з 01 січня 2017 року по 06 квітня 2021 року сплачено єдиного внеску на загальну суму 1 333,69 грн.
Таким чином, згідно інформаційних баз даних органів ДПС станом на 06 квітня 2021 року в інтегрованій картці платника ОСОБА_1 по рахунку зі сплати єдиного внеску за кодом бюджетної класифікації 71040000 наявні недоїмка зі сплати єдиного внеску в сумі 37 555,05 грн, поза карткою обліковуються незастосовані штрафні санкції за несвоєчасну сплату єдиного внеску та неня.
08 травня 2019 року Головним управлянням ДПС у м. Києві винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-225732-17, якою повідомлено позивача про наявність заборгованості зі сплати єдиного внеску у розмірі 21 030,90 грн.
За поясненнями позивача, що не заперечувалися відповідачем, у зв'язку з цим Головне управління ДПС у м. Києві звернулася до Деснянського районного відділу Державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) з вимогою відкрити виконавче провадження з метою примусового стягнення з ОСОБА_1 суми недоїмки.
08 січня 2021 року Державним виконавцем Деснянського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстицію (м. Київ) Федорченком Р.А. винесена постанова про відкриття виконавчого провадження про примусове виконання вимоги № Ф-225732-17 від 0808 травня 2019 року про стягнення недоїмки зі сплати ЄСВ у сумі 21 030, 90 грн. та стягнення виконавчого збору/основної винагороди приватного виконавця в розмірі 2 103,09 грн.
Також 08 січня 2021 року винесена постанова ВП № 64029958 про арешт коштів боржника.
14 січня 2021 року Державним виконавцем винесена постанова ВП № 64029958 про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника.
Не погоджуючись з вказаною вимогою відповідача та подальшими діями відповідача, вважаючи їх протиправними, а свої права порушеними, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку вищевикладеним обставинам справи, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову, виходячи з такого.
Спірні правовідносини, що склались між сторонами, регулюються Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», який визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
Пунктом 2 ч.1 статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» визначено, що єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Пунктом 5 ч.1 статті 4 Закону №2464-VI встановлено, що платниками єдиного внеску є особи, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.
Згідно ч. 4 статті 4 Закону № 2464-VI (у редакції, станом на 08 травня 2019 року - дату винесення спірно вимоги) особи, зазначені у пунктах 4 та 5-1 частини першої цієї статті, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Разом з тим, згідно ч. 4 статті 4 Закону № 2464-VI (у редакції Закону № 592-IX від 13 травня 2020 року) особи, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої цієї статті, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони отримують пенсію за віком або за вислугу років, або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відмовляючи в позові, суд, зокрема, зазначив, що згідно матеріалів справи позивач не отримує пенсію за віком, а є пенсіонером за вислугою років, а відтак положення частини 4 статті 4 Закону № 2464-VI застосуванню до нього не підлягають.
Однак, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що
Згідно абз. 24 статті 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV пенсіонером визнається особа, яка відповідно до цього Закону отримує пенсію, довічну пенсію, або члени її сім'ї, які отримують пенсію в разі смерті цієї особи у випадках, передбачених цим Законом.
Пенсією є щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом № 1058-IV пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом (абзац 22 статті 1 Закону № 1058-IV).
Розглядаючи у системному взаємозв'язку норми Закону № 1058-IV та положення частини 4 статті 4 Закону № 2464-VI, можна дійти висновку, що досягнення пенсійного віку (визначеного статтею 26 Закону № 1058-IV) є загальним страховим ризиком, який вказує на втрату особою працездатності та передбачає право на отримання відповідного соціального забезпечення за рахунок системи загальнообов'язкового державного соціального страхування у порядку та на умовах, визначених чинним законодавством.
У зв'язку з цим застрахована особа у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування замість обов'язку подальшої сплати внесків набуває право на отримання відповідних страхових виплат у вигляді пенсій (за наявності необхідного страхового стажу), що логічно виключає можливість покладення на неї обов'язку одночасної сплати єдиного внеску та є нормативно визначеною підставою для звільнення такої особи від його подальшої сплати.
Однак визначення статусу «пенсіонера за віком» передбачає необхідність отримання особою саме страхової виплати у формі пенсії. Водночас, із проаналізованих положень законодавства не можна зробити висновок про пряму нормативну вказівку щодо обов'язкового виду страхової виплати, яку повинна отримувати особа, що досягла пенсійного віку, для застосування норми про звільнення від сплати єдиного внеску.
Сьогоднішній стан системи пенсійного забезпечення, яке здійснюється в межах солідарно-накопичувальної системи загальнообов'язкового державного соціального страхування (першого-другого рівнів), не передбачає прямого взаємозв'язку між розміром сплачених сум єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що розраховується і сплачується виходячи з нормативного закріплення бази у статті 7 Закону № 2464-VI, та розміром пенсійних виплат.
Водночас, зважаючи на соціальну солідарність та справедливість у системі соціального захисту, до складу якої входить система пенсійного забезпечення, держава нормативно встановлює передумови щодо визначення пропорційної взаємозалежності між особистою участю особи в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та рівнем її подальшого пенсійного забезпечення за рахунок вказаної системи фінансування пенсій та інших соціальних виплат. Тому частина 4 статті 4 Закону № 2464-VI передбачає сплату єдиного внеску особою, яка отримує виплати за рахунок системи загальнообов'язкового державного соціального страхування при досягненні віку, визначеного статтею 26 Закону № 1058-IV, виключно на добровільних засадах.
Частина 1 статті 10 Закону № 1058-IV надає можливість особі, яка має одночасно право на різні види пенсії (за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника), обрати для призначення один із цих видів пенсії.
Обраний особою, яка досягла пенсійного віку, вид пенсії може зумовлювати різницю у підходах до визначення її правового статусу лише у межах питань призначення і виплати відповідного виду пенсії.
Різний вид пенсії, обраний згідно із законодавством особами, які досягли пенсійного віку (встановленого статтею 26 Закону № 1058-IV), не може вважатися виправданою, обґрунтованою та справедливою підставою різниці при вирішенні питання щодо застосування звільнення від сплати єдиного внеску для непрацездатних осіб одного й того ж виду.
Якщо фізична особа - підприємець мала право на пенсію за віком, але вибрала інший вид пенсії, то така фізична особа - підприємець має право на звільнення від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, оскільки вибір виду пенсії не позбавляє набутого права, що пов'язане з певним віком.
Отже, ч.4 статті 4 Закону № 2464-VI встановлює пільги для всіх суб'єктів, які є пенсіонерами за віком, незалежно від того, на підставі якого закону особа набула статусу пенсіонера за віком, будь-то на пільгових умовах, чи набула вона певного віку відповідно до статті 26 Закону № 1058-IV. Цією нормою не визначено обмежень щодо виду пенсії, яку повинна отримувати особа, яка звільняється від сплати єдиного внеску.
Оскільки з 01 березня 1993 року позивачу призначена пенсія за вислугу років, а з 2011 року позивач набув право на пенсію за віком, визначене статтею 26 Закону № 1058-IV, то суд дійшов висновку, що позивач не повинен сплачувати за себе єдиний внесок.
Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2019 року по справі № 814/779/17.
В той же час, до 13 травня 2020 року - дати внесення відповідних змін у законодавства - позивач, як самозайнята особа, не був звільнений від сплати за себе єдиного внеску як пенсіонер, оскільки така пільга стосувалася лише фізичних осіб - підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування та членів фермерського господарства, якщо вони не належать до осіб, які підлягають страхуванню на інших підставах.
Щодо тверджень позивача про те, що ним не подавалась заява до ДПС як платником ЄСВ із посиланням на рішення Верховного Суду від 02 вересня 2019 року у справі №520/3939/19, слід зазначити таке.
Відповідно до ч.1 статті 5 Закону № 2464-VI облік осіб, зазначених у пунктах 1, 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, ведеться в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування, а щодо застрахованих осіб, які є учасниками накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування (далі - учасниками накопичувальної пенсійної системи), - з національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, та Пенсійним фондом.
Взяття на облік осіб, зазначених у пунктах 1, 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, здійснюється органом доходів і зборів шляхом внесення відповідних відомостей до реєстру страхувальників.
У рішенні по справі №520/3939/19 Верховним Судом зазначено, що системний аналіз норм Закону № 2464-VI та Положення № 10-1 дає підстави для висновку про відсутність повноважень у контролюючого органу за власною ініціативою без наявності звітності платника єдиного внеску (особи, яка провадить незалежну професійну діяльність/фізичної особи-підприємця), в якій містяться відомості про суми нарахованого доходу та єдиного внеску фізичних осіб-підприємців, осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, вносити зміни (подавати інформацію до ПФУ щодо змін) до облікової картки платника єдиного внеску шляхом встановлення «ознаки незалежної професійної діяльності» та відповідно нараховувати єдиний внесок у розмірі мінімального страхового внеску на місяць, визначеного Законом як граничний мінімальний внесок для осіб, які провадять незалежну професійну діяльність.
Звідси слідує, що повноваження контролюючого органу за власною ініціативою вносити зміни (подавати інформацію до ПФУ щодо змін) до облікової картки платника єдиного внеску шляхом встановлення «ознаки незалежної професійної діяльності» та відповідно нараховувати єдиний внесок у розмірі мінімального страхового внеску на місяць, визначеного Законом як граничний мінімальний внесок для осіб, які провадять незалежну професійну діяльність відсутні у разі відсутності звітності платника єдиного внеску (особи, яка провадить незалежну професійну діяльність/фізичної особи-підприємця), в якій містяться відомості про суми нарахованого доходу та єдиного внеску фізичних осіб-підприємців, осіб, які провадять незалежну професійну діяльність.
Судом першої інстанції встановлено, що позивачем подавався розрахунок податкових зобов'язань з податку на доходи фізичних осіб та військового збору, з доходів отриманих самозайнятою особою. Тобто, встановлення позивачу «ознаки незалежної професійної діяльності» контролюючим органом здійснено правомірно, з урахуванням наявної звітності платника податку - ОСОБА_1 .
Щодо доводів ОСОБА_1 стосовно не отримання ним доходу від здійснення незалежної професійної діяльності, слід зазначити таке.
Згідно п. 2 частини 1 статті 7 Закону №2464 єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Аналіз наведених норм свідчить, що необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, незалежної професійної діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, які здійснюють незалежну професійну діяльність, проте фактично її не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності
Отже, самозайнята особа, яка доходи від незалежної професійної діяльності не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року №440/2149/19.
В той же час, як зазначалося вище, позивач - застрахована особа у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування замість обов'язку подальшої сплати внесків набувала право на отримання відповідних страхових виплат у вигляді пенсій у зв'язку із досягненням пенсійного віку, що виключає можливість покладення на неї обов'язку сплати єдиного внеску.
Водночас, за приписами пп. 14.1.226 п. 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) самозайнята особа - це платник податку, який є фізичною особою - підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
Незалежна професійна діяльність - це участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
Згідно п. 178.1 статті 178 ПК України (яка регламентує оподаткування доходів, отриманих фізичною особою, яка провадить незалежну професійну діяльність) особи, які мають намір здійснювати незалежну професійну діяльність, зобов'язані стати на облік у контролюючих органах за місцем свого постійного проживання як самозайняті особи та отримати довідку про взяття на облік згідно із статтею 65 цього Кодексу.
Згідно статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року №5076-VI (далі - Закон №5076-VI) адвокат - це фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом; адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Відповідно до ч.3 статті 4, ч.1 статті 13 Закону №5076-VI адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об'єднання (організаційні форми адвокатської діяльності). Адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, є самозайнятою особою.
Як зазначалося вище, ОСОБА_1 отримав Свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю. Поряд із тим позивач не реалізовує своє право на заняття адвокатською діяльністю як самозайнята особа. Доказів отримання позивачем у спірний період доходів від провадження адвокатської діяльності індивідуально судом не встановлено. Відповідач про наявність таких доходів під час розгляду справи також не зазначив.
При цьому, Верховний Суд у постанові від 27 травня 2020 року по справі №500/579/19 зазначив, що наявність в особи Свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю лише посвідчує його право як адвоката на здійснення незалежної професійної діяльності, однак не є доказом безпосереднього здійснення адвокатської діяльності та отримання від такої діяльності доходу.
Відтак, оскільки позивач не здійснює жодної адвокатської діяльності та, відповідно, не отримує від такої діяльності жодного доходу, єдиним джерелом доходу позивача є пенсія, то і бази нарахування єдиного внеску в даному випадку не існує. Відповідно, позивач не має обов'язку зі сплати єдиного внеску.
Таким чином, прийняття податковим органом вимоги про сплату недоїмки направлене на примусове в подальшому стягнення єдиного соціального внеску, що суперечить вищенаведеним приписам Закону №2464-VI та є порушенням прав позивача.
Тобто, відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, при прийнятті оскаржуваної вимоги діяв без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), та без дотримання принципу верховенства права.
Натомість, в ході судового розгляду справи було встановлено, що у позивача відсутній обов'язок щодо сплати єдиного соціального внеску.
З наведеного вбачається, що відповідачем протиправно винесено податкову вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 08 травня 2019 року №Ф-225732-17 без урахування всіх обставин справи, тому позовні вимоги підлягають задоволенню.
За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що судом першої інстанції при прийнятті рішення неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також порушено норми процесуального права, що стали підставою для невірного вирішення справи. У зв'язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, а рішення суду - скасувати.
Приписи п.1, 4 ч.1 статті 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Відповідно до ч.1 статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно ч. 6 статті 139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 сплатив судовий збір за подання адміністративного позову у розмірі 1816 грн., що підтверджується квитанцією № 0.0.2029246124.1.
Враховуючи викладене вище, колегія суддів дійшла висновку, що понесені судові витрати у вигляді сплаченого судового збору підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної податкової служби у м. Києві, відповідно до вимог ч. 1 статті 139 КАС України.
Керуючись ст. ст. 243, 246, 308, 315, 317, 321, 325, 329, 331 КАС України суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 січня 2022 року - скасувати та прийняти нову постанову.
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у м. Києві про визнання протиправною та скасування вимоги - задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління Державної податкової служби у м. Києві про сплату боргу (недоїмки) від 08 травня 2019 року №Ф-225732-17.
Стягнути з Головного управління Державної податкової служби у м. Києві (код ЄДРПОУ 43141267) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (ідент.код НОМЕР_3 ) сплачений судовий збір за подання адміністративного позову у розмірі 1816 (одна тисяча вісімсот шістнадцять) грн.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції в порядку і строки, встановлені статтями 329, 331 КАС України.
Повний текст рішення виготовлено 08 листопада 2022 року.
Головуючий суддя В.В.Файдюк
судді Є.І.Мєзєнцев
Я.М. Собків