Справа № 640/28113/20 Суддя (судді) першої інстанції: Чудак О.М.
02 листопада 2022 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого: Бєлової Л.В.
суддів: Аліменка В.О., Безименної Н.В.,
за участю секретаря судового засідання: Матвєєвої С.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Києві апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 липня 2022 року (повний текст виготовлено 11 серпня 2022 року) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення компенсації,
У листопаді 2020 року позивач, ОСОБА_1 , звернулась до суду першої інстанції з адміністративним позовом, у якому просила:
- визнати протиправною бездіяльність Кабміну та МОУ щодо відсутності нормативного врегулювання використання майна, що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 , як фортифікаційної споруди, Збройними Силами України (далі - ЗСУ);
- зобов'язати МОУ та Кабмін розробити та прийняти нормативно-правові акти, якими врегулювати порядок використання майна цивільних осіб підрозділами ЗСУ в ході проведення антитерористичної операції без введення воєнного або надзвичайного стану;
- встановити порушення права ОСОБА_1 на користування своїм майном, а саме квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку з протиправною бездіяльністю Кабміну та МОУ в зв'язку з використанням цієї квартири підрозділами ЗСУ без законних підстав;
- стягнути з МОУ компенсацію за порушення права ОСОБА_1 на користування своїм майном, а саме квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 у розмірі: 385 000 грн матеріальної шкоди; 100 000 грн моральної шкоди.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 липня 2022 року адміністративний позов задоволено частково:
Визнано протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України щодо невчинення дій з ухвалення нормативно-правового акту про використання майна, що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 Збройними Силами України під час проведення Антитерористичної операції, Операції Об'єднаних сил зі здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях.
Зобов'язано Кабінет Міністрів України вчинити необхідні та достатні дії для ухвалення нормативно-правового акту, яким врегулювати порядок використання майна цивільних осіб Збройними Силами України під час проведення Антитерористичної операції, Операції Об'єднаних сил зі здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях без введення воєнного або надзвичайного стану.
В задоволенні решти позовних вимог, - відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, відповідачем подано апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині задоволених позовних вимог та прийняти в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, щодо решти вимог - рішення суду першої інстанції залишити без змін. Апелянт мотивує свої вимоги тим, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, неповно з'ясовано обставини справи, встановлено обставини, які є недоведеними, а висновки суду не відповідають обставинам справи.
Зокрема, апелянт в обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що на переконання Кабінету Міністрів України, обставина щодо використання житла позивача військовослужбовцями ЗСУ є недоведеною.
Відповідач наголошує, що в Кабінету Міністрів України відсутні законодавчі повноваження та зобов'язання щодо розробки проекту Закону чи власного нормативно-правового акту про використання військослужбовцями Збройних Сил України житла під час проведення Операції Об'єднаних сил зі здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях та про компенсацію за використання такого житла.
Також апелянт посилається на Порядок № 767 та вказує, що останні визначає механізм використання коштів, передбачених у державному бюджеті за програмою «Грошова компенсація постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією російської федерації».
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 жовтня 2022 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Кабінету Міністрів України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 липня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення компенсації та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 02 листопада 2022 року.
31 жовтня 2022 року до Шостого апеляційного адміністративного суду надійшов відзив ОСОБА_1 за підписом представника позивача Лутковської В.В., в якому представник позивача повністю підтримує правову позицію суду першої інстанції та просить залишити оскаржуване рішення суду без змін.
Адвокат Лутковська В.В. зазначає, що твердження Кабінету Міністрів України про відсутність в матеріалах справи доказів щодо підтвердження використання майна (квартири) позивача військовослужбовцями ЗСУ не відповідає дійсності.
Представник позивача вказує, що у цій справі склалась ситуація, коли використання власності цивільних необхідне ЗСУ для виконання заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації, незалежно від їх згоди на таке використання. Ефективним усуненням підстав для порушення прав людини (у цій справі права власності) є запровадження чіткого регулювання нових правовідносин, шляхом прийняття або ініціації нормативно-правового акту, що в свою чергу є прямим обов'язком Кабінету Міністрів України, передбаченим Конституцією та Законом України «Про Кабінет Міністрів України». Цей нормативно-правовий акт стане виконанням позитивного зобов'язання щодо забезпечення прав людини, оскільки врегулює відповідні правовідносини.
У відкритому судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник Кабінету Міністрів України доводи апеляційної скарги підтримав та просив суд вимоги останньої задовольнити повністю.
Представник Міністерства оборони України також підтримав доводи апеляційної скарги Кабінету Міністрів України та просив її вимоги задовольнити.
Представники ОСОБА_1 просили рішення суду першої інстанції залишити без змін та відмовити у задоволенні апеляційної скарги.
Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю доповідача, пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, довідкою від 07.09.2017 №0000322332 (т. 1 а.с. 24) підтверджується взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , остання зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 21.06.2006 (т. 1 а.с. 28-29) квартира за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві приватної спільної власності в рівних частках ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (помер згідно з свідоцтвом про смерть від 21.06.206 серії НОМЕР_1 , т. 1 а.с. 26), що також підтверджується витягом від 23.06.2006 №11029761 (т. 1 а.с. 30) та інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 24.05.2021 №258036754 (т. 1 а.с. 195-197).
Відповідно до довідки Мар'їнської державної нотаріальної контори від 19.12.2016 №643/01-16 (т. 1 а.с. 27) позивач є спадкоємцем першої черги за законом як дружина померлого ( ОСОБА_2 ).
Згідно з актом технічного обстеження стану квартири за адресою: АДРЕСА_1 від 25.11.2015 (т. 1 а.с. 32) комісія провела обстеження вказаної квартири, яка постраждала під час артобстрілів у період з січня по листопад 2015 року, власниками якої є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . В результаті обстеження встановлено: осколочні пошкодження стін, стелі квартири, повністю розбиті 3 пластикових вікна, розбиті вхідні металеві двері та 3 дерев'яні міжкімнатні двері, розбиті металеві ворота гаражу.
Відповідно до довідки-підтвердження від 27.01.2016 (т. 1 а.с. 33, 249), виданої ОСОБА_2 , він та ОСОБА_1 під час проведення АТО втратили можливість проживати за адресою: АДРЕСА_1 , в період з 11.07.2014, але продовжували контролювати цілісність своєї нерухомості та майна. В період з 08.06.2015 і по теперішній час така можливість була повністю втрачена з причини дислокації військових частин ЗСУ по АДРЕСА_2 та заселення військових у приватні будівлі. Гр. ОСОБА_2 та інші члени його сім'ї дійсно є потерпілими під час проведення АТО і повністю втратили нерухомість і майно, яке знаходилося в нерухомості.
Згідно з листом Військової частини НОМЕР_2 від 09.09.2016 №313/шу/2/7532 (т. 1 а.с. 213) на ім'я позивача, інформація про дислокацію військовослужбовців ЗСУ у м. Мар'їнка в період з серпня 2014 року по серпень 2016 року становить державну таємницю.
З листа Штабу антитерористичного центру при Службі безпеки України від 26.12.2016 №33/2/2-К-1656 (т. 1 а.с. 34) на ім'я позивача видно, зокрема, що м. Мар'їнка включено до переліку населених пунктів, на території яких проводиться АТО, і в цілому знаходиться на лінії зіткнення. Інформація про факти примусового відчуження військовослужбовцями ЗСУ приватного житла позивача в Штабі АТЦ відсутня. Також повідомлено, що за даним фактом СВ Мар'їнського РВ ГУ МВС України у Донецькій області проводяться слідчі дії у рамках кримінального провадження №12015050690001165 від 13.07.2015.
Згідно з актом обстеження технічного стану житлового приміщення від 27.02.2020 №28 (т. 1 а.с. 31) обстежено квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка була пошкоджена під час проведення бойових дій в січні 2015 року, з метою визначення її технічного стану, в присутності власника ОСОБА_1 , що належить їй на підставі свідоцтва про право власності. В результаті обстеження квартири встановлено її пошкодження внаслідок артобстрілів. Пошкоджені несучі конструкції, відсутні двері, вікна. Квартира непридатна для проживання. Потребує проведення відновлювальних робіт.
У зв'язку з неможливістю користуватись своєю квартирою та втратою частини речей, які в ній знаходились, що пов'язано з проведенням АТО та здійсненням заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, що здійснюються шляхом проведення операції Об'єднаних сил (ООС), а також відсутністю нормативно-правових актів, якими було б врегульовано порядок використання майна цивільних осіб підрозділами ЗСУ в ході проведення антитерористичної операції без введення воєнного або надзвичайного стану, позивач звернулась з даним адміністративним позовом до суду.
Суд першої інстанції адміністративний позов задовольнив частково та зазначив, що зайняття та використання ЗСУ квартири ОСОБА_1 є втручанням в право останньої мирно володіти своїм майном, що відбулось без законних підстав, оскільки законодавство України не містить таких.
Також суд звернув увагу на те, що відсутність правового регулювання стосовно використання військовослужбовцями ЗСУ житла та не передбачення компенсаційних механізмів призводить до юридичної невизначеності.
За наведених висновків суд погодився з доводами представників позивачів, що порушення права позивача мирно володіти майном зумовлене невиконанням Україною позитивних зобов'язань щодо прийняття правового акту з питань використання військовослужбовцями ЗСУ житла цивільних осіб під час проведення АТО і ООС та про компенсацію за використання такого житла.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Згідно із частиною третьою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Статтею 6 Конвенції встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Завданням адміністративного судочинства згідно із частиною першою статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною першою статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Отже, в контексті завдань адміністративного судочинства звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Тому особа повинна довести (а суд - встановити), що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту.
Заінтересованість повинна мати правовий характер, який виявляється в тому, що рішення суду повинно мати правові наслідки для позивача.
Заінтересованість повинна мати об'єктивну основу. Юридична заінтересованість не випливає з факту звернення до суду, а повинна передувати йому.
Поняття законного (охоронюваного законом) інтересу міститься в рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 у справі № 1-10/2004, згідно з яким поняття "охоронюваний законом інтерес" у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Так, в позовній заяві позивач вказує, що вона з 11.07.2014 втратила можливість користуватися своєю квартирою, яка є її єдиним житлом, у м. Мар'їнка, Донецької області, оскільки будинок, де знаходиться квартира, використовується військовослужбовцями ЗСУ.
Щодо правового регулювання на вказаній території, зокрема, у Донецькій області, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до Указу Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності" від 14.04.2014 №405/2014 (набрав чинності 14.04.2014) введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13.04.2014.
Законом України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" від 15.04.2014 №1207-VII (набрав чинності 27.04.2014) визначено статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлено особливий правовий режим на цій території, визначено особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.
Законом України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" від 02.09.2014 №1669-VII (набрав чинності 15.10.2014) передбачено тимчасові заходи для забезпечення підтримки суб'єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, та осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення.
Відповідно до статті 1 цього Закону період проведення антитерористичної операції час між датою набрання чинності Указом Президента України від 14.04.2014 №405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України. Територія проведення антитерористичної операції територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України від 14.04.2014 №405/2014.
Статтею 1 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" від 18.01.2018 №2268-VIII (набрав чинності 24.02.2018) визнано тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль, а саме: сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей; внутрішні морські води, прилеглі до сухопутної території, визначеної пунктом 1 цієї частини; надра під територіями, визначеними пунктами 1 і 2 цієї частини, та повітряний простір над цими територіями (пункти 1-3).
За змістом статей 8, 9 зазначеного Закону: встановлено заходи із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, початок і завершення якого визначаються окремими рішеннями Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України; стратегічне керівництво силами та засобами Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, які залучаються до здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях покладено на Генеральний штаб Збройних Сил України; визначено повноваження Командувача об'єднаних сил та діяльність Об'єднаного оперативного штабу Збройних Сил України.
Відповідно до частини другої статті 13 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" цим Законом Верховна Рада України відповідно до пункту 9 частини першої статті 85 Конституції України схвалює рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, що приймається відповідно до пункту 19 частини першої статті 106 Конституції України, для відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях і забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.
Указом Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 30 квітня 2018 року "Про широкомасштабну антитерористичну операцію в Донецькій та Луганській областях" від 30.04.2018 №116/2018 (набрав чинності 30.04.2018) уведено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 30 квітня 2018 року "Про широкомасштабну антитерористичну операцію в Донецькій та Луганській областях".
Згідно з Переліком населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, який є додатком до розпорядження Кабінету Міністрів України від 02.12.2015 №1275-р, станом на час формування цього додатку м. Мар'їнка, Донецької області включено до переліку. Наявний цей населений пункт і в Переліку в редакції розпорядження Кабінету Міністрів України від 23.01.2019 №28-р.
Таким чином, як вірно було встановлено судом першої інстанції та не заперечується відповідачами, з 14.04.2014 на підставі Указу Президента України розпочато Антитерористичну операцію, з 30.04.2018 відповідно до Указу Президента України від 30.04.2018 №116/2018 здійснюються заходи із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях Об'єднаних силами на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях частини території України.
Згідно зі змістом статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України від 17.07.1997 №475/97-ВР та вона набула чинності для України 11.09.1997.
Відповідно статті 1 протоколу №1 до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
З матеріалів справи вбачається, що довідкою від 07.09.2017 №0000322332 (т. 1 а.с. 24) підтверджується взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , остання зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 21.06.2006 (т. 1 а.с. 28-29) квартира за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві приватної спільної власності в рівних частках ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (помер згідно з свідоцтвом про смерть від 21.06.206 серії НОМЕР_1 , т. 1 а.с. 26), що також підтверджується витягом від 23.06.2006 №11029761 (т. 1 а.с. 30) та інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 24.05.2021 №258036754 (т. 1 а.с. 195-197).
Відповідно до довідки Мар'їнської державної нотаріальної контори від 19.12.2016 №643/01-16 (т. 1 а.с. 27) позивач є спадкоємцем першої черги за законом як дружина померлого ( ОСОБА_2 ).
Таким чином, квартира за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві власності ОСОБА_1 , відтак, становить майно позивача.
Як вже було зазначено вище, у позовній заяві зазначено, що з липня 2014 року втратила можливість користуватися своєю квартирою, яка є її єдиним житлом, у м. Мар'їнка, Донецької області, оскільки будинок, де знаходиться квартира, використовується військовослужбовцями Збройних Сил України.
Так, в матеріалах справи наявний акт технічного обстеження стану квартири за адресою: АДРЕСА_1 від 25.11.2015 (т. 1 а.с. 32), згідно з яким комісія провела обстеження вказаної квартири, яка постраждала під час артобстрілів у період з січня по листопад 2015 року, власниками якої є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . В результаті обстеження встановлено: осколочні пошкодження стін, стелі квартири, повністю розбиті 3 пластикових вікна, розбиті вхідні металеві двері та 3 дерев'яні міжкімнатні двері, розбиті металеві ворота гаражу.
Відповідно до довідки-підтвердження від 27.01.2016 (т. 1 а.с. 33, 249), виданої ОСОБА_2 , він та ОСОБА_1 під час проведення АТО втратили можливість проживати за адресою: АДРЕСА_1 , в період з 11.07.2014, але продовжували контролювати цілісність своєї нерухомості та майна. В період з 08.06.2015 і по теперішній час така можливість була повністю втрачена з причини дислокації військових частин ЗСУ по АДРЕСА_2 та заселення військових у приватні будівлі. Гр. ОСОБА_2 та інші члени його сім'ї дійсно є потерпілими під час проведення АТО і повністю втратили нерухомість і майно, яке знаходилося в нерухомості.
Згідно з листом Військової частини НОМЕР_2 від 09.09.2016 №313/шу/2/7532 (т. 1 а.с. 213) на ім'я позивача, інформація про дислокацію військовослужбовців ЗСУ у м. Мар'їнка в період з серпня 2014 року по серпень 2016 року становить державну таємницю.
З листа Штабу антитерористичного центру при Службі безпеки України від 26.12.2016 №33/2/2-К-1656 (т. 1 а.с. 34) на ім'я позивача видно, зокрема, що м. Мар'їнка включено до переліку населених пунктів, на території яких проводиться АТО, і в цілому знаходиться на лінії зіткнення. Інформація про факти примусового відчуження військовослужбовцями ЗСУ приватного житла позивача в Штабі АТЦ відсутня. Також повідомлено, що за даним фактом СВ Мар'їнського РВ ГУ МВС України у Донецькій області проводяться слідчі дії у рамках кримінального провадження №12015050690001165 від 13.07.2015.
Згідно з актом обстеження технічного стану житлового приміщення від 27.02.2020 №28 (т. 1 а.с. 31) обстежено квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка була пошкоджена під час проведення бойових дій в січні 2015 року, з метою визначення її технічного стану, в присутності власника ОСОБА_1 , що належить їй на підставі свідоцтва про право власності. В результаті обстеження квартири встановлено її пошкодження внаслідок артобстрілів. Пошкоджені несучі конструкції, відсутні двері, вікна. Квартира непридатна для проживання. Потребує проведення відновлювальних робіт.
Також, як зазначено в рішенні Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 липня 2022 року, в судовому засіданні допитано в якості свідків з попередженням про кримінальну відповідальність за статтями 384 та 385 Кримінального кодексу України ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , зокрема, з приводу обставин користування військовослужбовцями квартирами будинку за адресою: АДРЕСА_2 .
В свою чергу відповідачами відповідно до частини другої статті 77 КАС України, за якою в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, не надано відповідних доказів на спростування вказаних вище обставин, не зазначено про неможливість їх надання чи їх відсутність, не подано клопотання про їх витребування.
Враховуючи неможливість ОСОБА_1 користуватися квартирою, яка перебуває в її власності та є єдиним житлом, внаслідок зайняття військовослужбовцями Збройних Сил України будинку, де знаходиться квартира, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про втручання Збройних Сил України в право позивача мирно володіти своїм майном (квартирою).
Відповідно до Закону України "Про Збройні Сили України" від 06.12.1991 №1934-XII (зі змінами):
Збройні Сили України це військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. Збройні Сили України забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного простору держави та підводного простору у межах територіального моря України у випадках, визначених законом, беруть участь у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом (частини перша та друга статті 1);
правовою основою діяльності Збройних Сил України є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", статути Збройних Сил України, інші закони України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України, міжнародні договори України, що регулюють відносини в оборонній сфері (стаття 2);
органи військового управління, з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації Збройних Сил України дислокуються на території держави або тимчасово за її межами відповідно до завдань оборони, стратегічного плану застосування і завдань Збройних Сил України з урахуванням військово-адміністративного поділу території України та соціально-економічних умов районів дислокації. План дислокації Збройних Сил України розробляється Генеральним штабом Збройних Сил України, узгоджується Міністерством оборони України з Кабінетом Міністрів України і затверджується Президентом України. Передислокація військових частин, а також військових навчальних закладів, установ та організацій Збройних Сил України до рівня з'єднання здійснюється за рішенням Міністерства оборони України за погодженням з Кабінетом Міністрів України, а з'єднань за рішенням Президента України (частини перша-третя статті 6).
Як вірно зазначив суд першої інстанції, наведені норми щодо дислокації Збройних Сил України не регулюють питання їх дислокації під час Антитерористичної операції чи Операції Об'єднаних сил у житлових приміщеннях, які належать на праві користування цивільним особам, внаслідок чого користування такими приміщення є неможливим.
В той же час, в апеляційній скарзі Кабінет Міністрів України посилається на приписи Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та вказує, що норми останнього суд першої інстанції невірно тлумачить, оскільки за його приписами військовослужбовці мають право заходити в жилі приміщення, що належать громадянам.
Так, відповідно до пункту 6 частини першої статті 15 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" від 20.03.2003 №638-IV (зі змінами) в районі проведення антитерористичної операції посадові особи, залучені до операції, мають право входити (проникати) в жилі та інші приміщення, на земельні ділянки, що належать громадянам, під час припинення терористичного акту та при переслідуванні осіб, які підозрюються у вчиненні такого акту, на територію та в приміщення підприємств, установ і організацій, перевіряти транспортні засоби, якщо зволікання може створити реальну загрозу життю чи здоров'ю людей.
Однак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що статтею 15 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" передбачено повноваження військовослужбовців проникати, знаходиться у приміщеннях цивільних осіб саме під час запобіганню антитерористичному акту, водночас дана норма не врегульовує питання використання житловий приміщень, які знаходяться в користуванні цивільних осіб, унаслідок чого такі особи втратили можливість ними користуватись.
До того ж, наведені норми не передбачають порядку компенсації за таке користування, що власне і є підставою звернення із даним адміністративним позовом до суду.
Так, відповідно до Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" для забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях здійснюються відповідні заходи Об'єднаними Силами, однак, цим Законом не встановлено особливостей повноважень Збройних Сил України інших військових формувань щодо їх дислокації з використанням майна цивільних осіб, внаслідок чого такі особи втратили можливість користуватися цим майном.
Посилання апелянта на Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим від надзвичайних ситуацій та розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2020 №767, апеляційний суд відхиляє як необгрунтоване, оскільки Порядок № 767 визначає механізм використання коштів, передбачених у державному бюджеті за програмою «Грошова компенсація постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації».
Однак, у межах спірних правовідносин судом встановлено не руйнування майна позивача, а його використання військовослужбовцями ЗСУ, що призвело до неможливості користування квартирою позивачем.
Як зазначили представники позивача, ОСОБА_1 бажає користуватись своїм житлом після закінчення Операції Об'єднаних сил, однак відсутність правового регулювання щодо використання військовослужбовцями Збройних Сил України житла та не передбачення компенсаційних механізмів призводить до юридичної невизначеності, оскільки залишається незрозумілим чи зможе позивач відновити своє право на користування житлом, за яких обставин та через який період часу, яким чином будуть компенсуватися витрати на утримання житла, в тому числі комунальні послуги, інші витрати в разі пошкодження житла, яке залишилось придатним для проживання.
За змістом частини другої статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції держава може здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Однак такий контроль має мати правове підґрунтя в національному законодавстві.
Враховуючи викладене, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, не спростованими доводами апеляційної скарги про те, що втручання Збройних Сил України в право ОСОБА_1 мирно володіти квартирою відбулось без законних підстав, оскільки в законодавстві України відсутня відповідна правова підстава.
Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Отже, Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати право мирно володіти майном особам, які перебувають під її юрисдикцією.
Колегія суддів погоджується з доводами представників позивачів, що порушення права позивача мирно володіти майном зумовлене невиконанням Україною позитивних зобов'язань щодо прийняття правового акту з питань використання військовослужбовцями Збройних Сил України житла під час проведення Операції Об'єднаних сил зі здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях та про компенсацію за використання такого житла.
З огляду на встановлені обставини щодо неможливості позивачем користуватися своїм єдиним житлом внаслідок того, що військовослужбовці займають будівлю, де знаходиться таке житло, проаналізоване судом правове регулювання, зважаючи на висновки суду щодо відсутності правового регулювання підстав використання житла цивільних осіб військовослужбовцями Збройних Сил України під час проведення Антитерористичної операції чи Операції Об'єднаних сил, беручи до уваги практику Європейського суду з прав людини стосовно обов'язку держави виконати свої позитивні зобов'язання з прийняття правового акту для врегулювання наведених відносин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог.
При цьому, обираючи належний та ефективний спосіб захисту порушених прав позивача, колегія суддів виходить із такого.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При цьому, пунктом 4 частини другої статті 245 КАС передбачено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
При обранні належного способу захисту, колегія суддів зважає на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Розкриваючи критерій ефективності способу захисту порушеного права платника, Верховний Суд України у постанові від 16 вересня 2015 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Аскоп-Україна» до Південної митниці Міністерства доходів і зборів України, Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів зазначив, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Таким чином, встановивши порушення прав позивача, суд має обрати такий захисту, який з урахуванням конкретних обставин справи буде ефективним з точки зору частини першої статті 2 КАС та статті 13 Конвенції та виключатиме можливі подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень у спірних правовідносинах.
Відповідно до частини другої статті 9 КАС суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Беручи до уваги фактичні обставини даної справи, на переконання суду апеляційної інстанції для належного та ефективного захисту порушених прав позивача у даному випадку суд першої інстанції обрав правильний спосіб захисту позивача шляхом обов'язання Кабінету Міністрів України вчинити необхідні та достатні дії для ухвалення нормативно-правового акту, яким врегулювати порядок використання майна цивільних осіб Збройними Силами України під час проведення Антитерористичної операції, Операції Об'єднаних сил зі здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях без введення воєнного або надзвичайного стану.
Так, колегія суддів враховує, що позивач не заперечує в ситуації проведення Операції Об'єднаних сил чи Антитерористичної операції використання військовими формуваннями її житла з метою забезпечення безпеки України, однак, бажаючи використовувати своє житло в майбутньому знаходиться в стані юридичної невизначеності щодо правових підстав використання житла, строків такого використання, чи здійснюється сплата комунальних послуг чи інші витрати на утримання житла, чи фіксується це в належний спосіб, що може мати в майбутньому доказову силу, чи є можливим отримання компенсації, які підстави її виплати та від чого залежить розмір.
Однак, законодавство України наразі спірні питання не вирішують.
Відповідно до пункту 2 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
Згідно з абзацом третім пунктом 3 статті 20 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" від 27.02.2014 №794-VII (зі змінами) Кабінет Міністрів України у сферах правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина забезпечує проведення державної правової політики (абзац другий); вживає заходів щодо захисту прав і свобод, гідності, життя і здоров'я людини та громадянина від протиправних посягань, охорони власності та громадського порядку, забезпечення пожежної безпеки, боротьби із злочинністю, запобігання і протидії корупції (абзац четвертий).
Отже, Уряд України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, наділений повноваженнями вчиняти дії з метою захисту прав людини.
Основним Законом України встановлено, що право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України (частина перша статті 95), Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання (частина перша статті 117).
Тобто, Уряд України для реалізації своїх повноважень може внести проект закону України або ухвалити власний нормативно-правовий акт з метою захисту прав та інтересів осіб, зокрема, в спірних відносинах.
Щодо доводів апелянта про втручання в його дискреційні повноваження, колегія суддів зазначає, що відповідно до п. п. 4, 10 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про, зокрема, визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
За правилами ч. 4 ст. 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначенізаконом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Зі змісту наведених норм випливає, що втручанням у дискреційні повноваження суб'єкту владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов'язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб'єкта владних повноважень.
Тобто законодавець передбачив обов'язок суду змусити суб'єкт владних повноважень до правомірної поведінки, а не вирішувати питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.
Згідно позиції Верховного Суду, яка сформована у постановах від 13.02.2018 року у справі № 361/7567/15-а, від 07.03.2018 року у справі № 569/15527/16-а, від 20.03.2018 року у справа № 461/2579/17, від 20.03.2018 року у справі № 820/4554/17, від 03.04.2018 року у справі № 569/16681/16-а та від 12.04.2018 року справа № 826/8803/15, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював позицію з цього питання, згідно якої національні суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об'єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (пункт 157 рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункт 44 рішення у справі «Брайєн проти Об'єднаного Королівства» (Bryan v. the United Kingdom); пункти 156-157, 159 рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункти 47-56 рішення у справі «Путтер проти Болгарії» (Putter v. Bulgaria № 38780/02).
Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Апеляційний суд вважає доводи апелянта про втручання в його дискреційні повноваження необгрунтованими та зазначає, що обраний судом спосіб захисту у формі зобов'язання відповідача вчинити необхідні та достатні дії для ухвалення нормативно-правового акту, яким врегулювати порядок використання майна цивільних осіб Збройними Силами України під час проведення Антитерористичної операції, Операції Об'єднаних сил зі здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях без введення воєнного або надзвичайного стану не є втручанням в дискреційні повноваження, оскільки не зобов'язує суб'єкта владних повноважень діяти конкретно, а лише зобов'язує вчинити необхідні та достатні дії для ухвалення нормативно-правового акту, а які саме буде визначено самим органом державної влади.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права, а відтак не є підставою для скасування рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 липня 2022 року.
Крім того, судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищевикладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України та судову практику, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення компенсації.
Згідно з положеннями статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до вимог статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що рішення суду першої інстанції постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права, обставини справи встановлено повно та досліджено всебічно.
Заслухавши у судовому засіданні доповідь головуючого судді, пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Керуючись ст. 243, 315, 316, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 липня 2022 року - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 липня 2022 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена протягом 30 днів, з урахуванням положень ст. 329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст виготовлено 07 листопада 2022 року.
Головуючий суддя Л.В. Бєлова
Судді В.О. Аліменко,
Н.В. Безименна