Справа № 620/9546/21 Суддя (судді) першої інстанції: Лобан Д.В.
08 листопада 2022 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Файдюка В.В.
суддів: Мєзєнцева Є.І.
Собківа Я.М.
При секретарі: Шепель О.О.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Чернігівській області на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 08 жовтня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Чернігівській області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернулася до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Чернігівській області (далі - ГУ ПФУ у Чернігівській області, відповідач), в якому просила:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Чернігівській області щодо ненарахування та невиплати їй з 17 липня 2018 року підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території зони гарантованого добровільного відселення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат відповідно до статті 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи";
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Чернігівській області здійснити їй з 17 липня 2018 року нарахування та виплату підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території зони гарантованого добровільного відселення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат відповідно до статті 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач є постраждалою внаслідок Чорнобильської катастрофи, є непрацюючим пенсіонером та проживає в селі Дніпровське Чернігівського району Чернігівської області, яке відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, віднесено до зони гарантованого добровільного відселення, а тому, враховуючи рішення Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018, позивач вважає, що має право на отримання щомісячного підвищення до пенсії у розмірі, встановленому статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», а саме у розмірі двох мінімальних заробітних плат.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 08 жовтня 2021 року даний адміністративний позов задоволено в повному обсязі.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, відповідач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
В обґрунтування вимог скарги зазначено, що виплати, передбачені Законом №796-XII, здійснюються в розмірах, визначених п. 15 Порядку обчислення пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого Постановою №1210 "Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", а тому правові підстави для перерахунку та виплати пенсії в будь-яких інших розмірах відсутні.
Крім того, апелянт вказує на пропуск позивачем встановленого процесуальним законом строку на звернення до суду з вказаними позовними вимогами, у зв'язку з чим він підлягає залишенню без розгляду.
Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження згідно п. 3 ч. 1 статті 311 КАС України, яким передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження.
Розглянувши матеріали справи та вказану апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідача підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного.
Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1 .
Як слідує з матеріалів справи, позивач є громадянкою України, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 3), що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 , перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України у Чернігівській області та отримує пенсію за віком.
17 липня 2018 року набрало законної сили Рішення Конституційного Суду України №6-р/2018, яким було вказано, що обмеження чи скасування Законом №76-VІІІ пільг, компенсацій і зобов'язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, приписи статті З Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина друга), зобов'язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон №76-VIII у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини другої статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
ОСОБА_1 звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України у Чернігівській області із заявою про виплату їй з 17 липня 2018 року підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території зони гарантованого добровільного відселення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат.
Листом 15 березня 2021 року відповідач повідомив позивачу про відсутність правових підстав для перерахунку та виплати підвищення до пенсії, оскільки відповідно до Закону №796-XII підвищення непрацюючим пенсіонерам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, після 01 січня 2015 року не встановлюється.
Вважаючи таку відповідь пенсійного органу протиправною, такою, що не ґрунтуються на нормах чинного законодавства та порушує конституційні права позивача, ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку вказаним обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.
Згідно статті 63 вказаного Закону фінансування витрат, пов'язаних з реалізацією цього Закону, здійснюється за рахунок державного бюджету.
Відповідно до статті 49 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» пенсії особам, віднесеним до категорій 1, 2, 3, 4, встановлюються у вигляді державної пенсії та додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію.
Приписами статті 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, чинній до 01 січня 2015 року, було передбачено, що громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах: - у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати; - у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати; - у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.
Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
23 липня 2011 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України "Про встановлення деяких розмірів виплат, що фінансуються за рахунок коштів державного бюджету" від 06 липня 2011 року № 745, якою встановлено розмір підвищення пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, положення статті 39 Закону № 796-ХІІ підлягають застосуванню лише до 23 липня 2011 року, а після вказаної дати застосуванню підлягають положення Закону № 3491-VI та постанови №745.
01 січня 2014 року набрав чинності Закон України "Про Державний бюджет України на 2014 рік" від 16 січня 2014 року № 719-VІІ (далі - Закон № 719-VІІ), прикінцевими положеннями якого жодних змін чи обмежень для застосування розмірів основної та додаткової пенсій, встановлених статтями Закону № 796-ХІІ, передбачено не було.
Лише Законом України від 31 липня 2014 року № 1622-VІI "Про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2014 рік", який набрав чинності 03 серпня 2014 року, розділ Прикінцеві положення Закону України від 16 січня 2014 року № 719-VІI "Про Державний бюджет України на 2014 рік" доповнено пунктом 67, яким, зокрема, встановлено, що норми і положення ст.ст. 20-23, 30, 31, 37, 39, 48, 50- 52,54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" застосовуються в порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів Державного бюджету України та бюджету Пенсійного фонду України на 2014 рік.
Отже, з 03 серпня 2014 року Законом № 719-VІI Кабінету Міністрів України надані повноваження встановлювати інші, ніж передбачені ст.ст. 39, 50, 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" розміри державної та додаткової пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
28 грудня 2014 року прийнято Закон № 76-VIII, який набрав чинності 01 січня 2015 року, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого внесено зміни до Закону № 796-ХІІ шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45.
Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6- р/2018 підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону України від 28 грудня 2014 року № 76-VІІІ "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" (далі - Закон № 76-VІІІ) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).
Тобто, з 17 липня 2018 року відновлено дію статті 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, що діяла до 01 січня 2015 року, та яка не змінена Законом № 987-VІІІ).
В іншій частині стаття 39 Закону № 796-ХІІ діє у редакції Закону № 987-VІІІ від 04 лютого 2016 року.
Аналіз вищевикладених норм дає підстави для висновку, що вказаним Рішенням Конституційного Суду України відновлено дію статті 39 Закону № 796-ХІІ, яка з 17 липня 2018 року є чинною та передбачає, зокрема, виплату пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають у зонах радіоактивного забруднення.
При цьому, в Рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону №796-ХІІ у редакціях, чинних до внесення змін Законом №76-VIII, проте, застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону №796-ХІІ вказане Рішення не містить.
За приписами статті 151-2 Конституції України, рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковим, остаточним і не можуть бути оскаржені.
Отже, з 17 липня 2018 року відновлено дію статті 39 Закону №796-ХІІ у редакції, що діяла до 01 січня 2015 року.
Крім того, за результатами розгляду зразкової справи № 240/4937/18 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року дійшла висновку, що з 17 липня 2018 року відновлено дію статті 39 Закону №796-ХІІ у редакції, що діяла до 01 січня 2015 року.
Таким чином, стаття 39 Закону №796-ХІІ з 17 липня 2018 року передбачає, що громадянам, які працюють на території радіоактивного забруднення проводиться доплата в таких розмірах: - у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати; - у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати; - у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють в зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25% від розміру мінімальної заробітної плати".
Отже, з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ.
Таким чином, позивач має право на щомісячне отримання підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, що проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі двох мінімальних заробітних плат, як установлено статтею 39 Закону № 796.
При цьому, як вірно зазначив суд першої інстанції, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а тому порушене право позивача підлягає судовому захисту та поновленню шляхом зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України у Чернігівській області здійснити нарахування та виплату підвищення до пенсії ОСОБА_1 як непрацюючому пенсіонеру, що проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону № 796-XII, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік).
Щодо позовних вимог за період з 17 липня 2018 року по 11 лютого 2021 року включно, колегія суддів зазначає наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, з позовною заявою ОСОБА_1 звернулася до суду першої інстанції 12 серпня 2021 року.
Згідно вимог ч.ч. 1-2 статті 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
За приписами ч.ч. 3-4 статті 123 КАС України, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
З вищевказаного вбачається, що за загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених Кодексом адміністративного судочинства України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
Таким чином, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі, і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.
Даний висновок узгоджується з паровою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 27 січня 2021 року по справі № 160/4284/19 та від 14 травня 2021 року по справі №176/2584/15-а (2-а/176/114/15).
Рішенням Конституційного Суду України № 17-рп/2011 від 13 грудня 2011 року визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.
Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 15 травня 2019 року у справі № 804/4217/18.
Так, колегія суддів зазначає, що предметом судового розгляду в даній справі є доплата позивачу до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, яка проживає на території радіоактивного забруднення.
Разом з тим, Верховний Суд у постанові від 31 березня 2021 року по справі №240/12017/19 дійшов висновку, що для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання такою особою строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.
Пенсія є щомісячним періодичним платежем, а тому в будь-якому разі її розмір відомий особі, яка її отримує щомісячно. Відтак, отримання пенсіонером листа від територіального органу Пенсійного фонду України у відповідь на його заяву не змінює момент, з якого така особа повинна була дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли вона почала вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду у разі якщо така особа без зволікань та протягом розумного строку не вчиняла активних дій щодо отримання інформації про правильність / помилковість нарахування розміру пенсії, своєчасність / несвоєчасність її перерахунку, тощо.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що позовні вимоги за період з 17 липня 2018 року по 11 лютого 2021 року включно заявлені позивачем з пропуском шестимісячного строку звернення до суду, визначеного статтею 122 КАС України, за відсутності поважних причин його пропуску та підстав для поновлення.
Таким чином, в частині позовних вимог за періоди з 17 липня 2018 року по 11 лютого 2021 року позовна заява підлягає залишенню без розгляду.
Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції безпідставно в повному обсязі задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 , а тому рішення суду в частині задоволення позовних вимог за період з 17 липня 2018 року по 11 лютого 2021 року підлягає скасуванню, а адміністративний позов в цій частині слід залишити без розгляду.
Відповідно до ч. 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно ч. 2 статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Відтак, доводи, викладені в апеляційній скарзі, частково спростовують висновки суду першої інстанції та знайшли своє часткове підтвердження в суді апеляційної інстанції.
Таким чином, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не в повній мірі відповідають встановленим обставинам по справі, допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, а тому оскаржуване рішення підлягає частковому скасуванню.
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
За змістом частини 1 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Керуючись ст. ст. 243, 246, 308, 315, 317, 321, 325, 329, 331 КАС України суд,
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України - задовольнити частково.
Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 08 жовтня 2021 року в частині позовних вимог за період з 17 липня 2018 року по 11 лютого 2021 року включно - скасувати та ухвалити нову постанову.
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Чернігівській області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії в частині позовних вимог за період з 17 липня 2018 року по 11 лютого 2021 року включно - залишити без розгляду.
В решті рішення залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та подальшому оскарженню не підлягає, відповідно до п.2 ч.1 статті 263, п.2 ч.5 статті 328 КАС України.
Повний текст рішення виготовлено 08 листопада 2022 року.
Головуючий суддя: В.В. Файдюк
Судді: Є.І. Мєзєнцев
Я.М. Собків