Справа №705/949/21
2/705/555/22
05 жовтня 2022 року Уманський міськрайонний суд Черкаської області в складі: головуючого - судді Піньковського Р.В.
при секретарі Прокопенко І.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Умань в порядку загального провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частку спільного майна подружжя, -
Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Покоєвич А.О. звернувся до суду з позовом про визнання права власності на 1/2 частку спільного майна подружжя, в обґрунтування зазначивши наступне.
31 жовтня 1998 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був зареєстрований шлюб, який розірвано 19 червня 2012 року рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області.
Під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі за спільні сумісно нажиті кошти був придбаний будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , яким наразі користується лише ОСОБА_2 .
Цей будинок є спільним сумісним майном подружжя, оскільки був придбаний під час перебування сторін у шлюбі і вони мають рівні права на користування будинком, а розірвання шлюбу, у відповідності до вимог чинного законодавства, не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
Оскільки зі сторони відповідача існують перешкоди у користуванні будинком, є необхідність у визнанні права власності за позивачем на 1/2 частку спільного майна подружжя - будинку АДРЕСА_1 . Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними, або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Просить визнати право приватної власності ОСОБА_1 на 1/2 частину будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , і був придбаний за час перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , та припинити право спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на цей будинок.
На адресу суду надійшов відзив ОСОБА_2 , у якому відповідач просить відмовити у задоволенні позову, вказує, що не визнає позовні вимоги з наступних підстав.
Підтверджує, що дійсно він перебував з позивачем у зареєстрованому шлюбі з 31.10.1998 року по 19.06.2012 року. Від цього шлюбу вони мають дітей, але не одного, як зазначає позивач, а двох синів: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Спільне життя між ними не склалося і вже з лютого 2012 року вони припинили шлюбні відносини, а тому рішенням Уманського міськрайонного суду від 19.06.2012 року шлюб між ними було розірвано.
Відразу після одруження вони почали проживати у його батьків, але згодом у них народився старший син ОСОБА_5 , а так як у молодої сім'ї особистих коштів на придбання особистого житла не було, його батьки повністю сплатили вартість житлового будинку і оформили право власності на його ім'я, тому саме він і є власником житлового будинку АДРЕСА_1 . Звертає увагу суду, що житловий будинок був придбаний менше ніж через рік після укладення між сторонами шлюбу і у той час він лише працевлаштувався, а позивач взагалі ніде не працювала, тобто є незрозумілим, яким чином молоде подружжя мало змогу придбати цей будинок.
Також вважає, що, у зв'язку із змінами у законодавстві, норми діючого законодавства не можуть застосовуватися до цього спору, оскільки житловий будинок було придбано в 1999 році.
Так, згідно норм чинного на час придбання будинку законодавства, для визнання за особою права власності на частку у спірному майні, набутому до 01 січня 2004 року, вона має надати суду належні та допустимі докази про власну участь у набутті цього майна, оскільки сам по собі факт спільного проживання, без визначення її участі працею і коштами у створенні спільної часткової власності не може бути підставою для визнання права власності на половину спірного майна.
Отже, права і обов'язки щодо спірного майна виникають з моменту його придбання, тому правовий режим майна, придбаного до 2004 року і правовідносини між сторонами із приводу нього, не можуть регулюватися нормами СК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року. Тобто, якщо, як стверджує позивач, вона брала участь в купівлі житлового будинку, то до даних правовідносин застосовується КпШС, який діяв на той час і позивачу необхідно довести ступінь її участі працею та коштами, відповідно складеними договорами або правовстановлюючими документами.
У зв'язку із зазначеним, вважає, що вказаний позов є безпідставним та просить відмовити у його задоволенні.
В ході розгляду вказаної справи відповідач ОСОБА_2 подав до суду заяву про застосування строків позовної давності, в обґрунтування зазначивши наступне.
У відповідності до вимог ст. 257 ЦК України загальна позовна давність становить три роки. Разом з тим, ст. 261 цього ж Кодексу встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла дізнатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Шлюб між ними було розірвано 19.06.2012 року, тобто саме з цієї дати почав спливати термін позовної давності щодо будь-яких претензій ОСОБА_1 до ОСОБА_2 вважає, що позивачем такий строк пропущено без поважних причин, оскільки ще при розірванні шлюбу їй було відомо про наявність будинку, який нібито є набутим подружжям у період шлюбу.
Також зазначає, що приписами ст. 72 СК України встановлено, що позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. Але якщо вимоги про поділ майна подружжя заявлено після розірвання шлюбу, застосовується строк позовної давності у три роки.
Оскільки позивач не просила суд поновити їй пропущений строк звернення до суду з вказаним позовом, у задоволенні позову слід відмовити.
Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явилася, на адресу суду надійшла письмова заява представника позивача - адвоката Покоєвича А.О., у якій просить суд справу слухати у його відсутність та у відсутність позивача, позовні вимоги підтримують в повному обсязі та просять суд позов задовольнити.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, на адресу суду надійшла письмова заява представника відповідача - адвоката Єременко І.В., у якій просить суд справу слухати у її відсутність та у відсутність її довірителя, позовні вимоги не визнає, підтримує подане останнім клопотання про застосування строків позовної давності та просить відмовити в задоволенні позову.
Суд, врахувавши позицію сторін та дослідивши письмові матеріали справи, прийшов до наступного.
Згідно з ч.1 ст.15, ч.1 ст.16 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У відповідності до вимог ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно приписів ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно зі ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 82 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.
Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 31 жовтня 1998 року по 19 червня 2012 року, що підтверджується рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 19 червня 2012 року, яке вступило в законну силу 29.06.2012 року, прийнятого у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.
У період перебування у шлюбі, а саме 26.08.1999 року відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу, зареєстрований в реєстрі за № 2-2176, житлового будинку АДРЕСА_1 .
Надаючи правову оцінку обставинам справи слід зазначити наступне.
Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Статтею 5 ЦК України передбачено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві Положення» Сімейного кодексу України (далі - СК України), цей Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності. З огляду на вищевказані правові норми порядок набуття спільного нерухомого майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися КпШС України, який був чинним на час набуття права власності на спірний будинок, а поділ майна подружжя має здійснюватися за правилами, передбаченими СК України.
Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Вищевказане положення закону кореспондується зі статтею 60 СК України, якою передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Отже конструкція норми статті 22 КпШС України та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Відповідно до ч. 1 ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Відповідно до ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно положень ч. ч. 1 та 2 ст. 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.
Відповідно ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Отже, набуття майна за час шлюбу є підставою для виникнення у подружжя права спільної сумісної власності на це майно. У разі коли презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в період шлюбу, не спростовано, за відсутності належних доказів того, що майно набуте за особисті кошти одного з подружжя, таке майно ввжається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Отже, у сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними.
За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов'язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.
Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18).
У вказаній справі презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно не спростована. Відповідачем його твердження про придбання спірного будинку за рахунок особистих коштів наведено шляхом подачі письмових свідчень ОСОБА_6 , доньки продавця спірного житлового будинку, та заявою матері відповідача ОСОБА_7 , які суд не може взяти до уваги, оскільки мати відповідача є заінтересованою особою, а ОСОБА_6 , яка у своїх поясненнях стверджує, що купівлею будинку займалася ОСОБА_7 за власні кошти, нічим не підтверджує вказане.
Таким чином, судом достовірно встановлено, що будинок за адресою: АДРЕСА_1 , було придбано сторонами під час перебування у зареєстрованому шлюбі, отже він є об'єктом спільного майна подружжя та підлягає поділу.
У той же час, відповідачем заявлено клопотання про застосування строків позовної давності до вимоги про поділ майна подружжя.
При вирішенні заявленої ОСОБА_2 заяви, щодо застосування строків позовної давності до вимог ОСОБА_1 , суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За загальним правилом позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, що регламентується вимогами ст. 257 ЦК України.
Згідно ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Відповідно ч. 1 ст. 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.
У ч. 2 ст. 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Аналогічний порядок застосування позовної давності було визначено положеннями КпШС УРСР.
Суд звертає увагу, що до правовідносин, які виникли до набрання чинності Сімейним кодексом України, слід застосовати положення КпШС УРСР.
Тобто, якщо спільно нажите майно було придбано (нажито) подружжям до 01.01.2004 року, то до поділу майна буде застосовуватися чинний на момент виникнення спірних правовідносин КпШС України.
Так, ч. 3 ст. 29 КпШС України передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності.
У своїй постанові від 08 грудня 2021 року по справі № 753/18448/17 Верховний суд робить висновок, що неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які підтверджували б заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Таким чином, визначальним у вирішенні питання про початок перебігу позовної давності є день, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Аналогічні висновки зроблені у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15, а також постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 759/12058/15-ц, провадження № 61-495св18, від 21 березня 2018 року у справі № 576/2447/15-ц, провадження № 61-8081св18, від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц, провадження № 61-19445св18.
Разом з цим обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.
Відповідач зазначає, що шлюб з позивачем було розірвано у 2012 році, про що зазначає і сама позивач у позові, тобто саме з цього часу і слід відраховувати початок перебігу строків позовної давності.
Згідно ч. 2 ст. 104 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання. У відповідності до ч. 3 ст. 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до ст. 110 цього Кодексу. Відповідно ст. 114 СК України у разі розірвання шлюбу органом державної реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день реєстрації розірвання шлюбу. У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу. Отже з аналізу зазначених статей убачається, що припинення шлюбу це юридичний факт, з настанням якого припиняються правовідносини, що виникають між подружжям з юридичного факту державної реєстрації шлюбу. Воно обов'язково має бути оформлене за правилами, встановленими сімейним законодавством, тобто за допомогою провадження реєстрації в органах РАЦСу. До того часу, поки вона не здійснена, особи, що одружилися, визнаються чоловіком і дружиною, незалежно від часу фактичного припинення подружніх стосунків між ними. Встановлення часу фактичного припинення шлюбних відносин є з'ясовуванням фактичних взаємин подружжя, дійсних причин позову про розірвання шлюбу, у відповідності до приписів ст. 112 СК України.
Крім того, суд приймає до уваги, що позивач у своєму позові вказує, що спірним будинком користується відповідач, у якого і перебувають всі правовстановлюючі документи на цей будинок. Також, на думку суду, матеріали справи не містять належного підтвердження прояву інтересу позивача до будинку після розірвання шлюбу, нею у позові не зазначається щодо її участі в управлінні та догляді за будинком у вказаний період.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (§ 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; § 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Також Європейський суд з прав людини зазначає, що механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20.12.2007 за заявою № 23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).
Суд вважає, що у цій справі строк позовної давності належить обчислювати від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Такою датою суд визнає 19 червня 2012 року, тобто дату рішення суду про розірвання шлюбу між сторонами, які були присутні в судовому засіданні.
Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Враховуючи, що станом на час звернення з вказаним позовом пройшло понад три роки від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності, суд дійшов висновку що позивачем було пропущено строк позовної давності, а тому вважає за можливе задовольнити заяву відповідача та застосувати наслідки спливу строку позовної давності, визначені ст. 72 СК України, тому у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Керуючись ст. ст. 16, 260, 372 ЦК України, ст. ст. 60, 61, 63, 70, 71, 72 СК України, ст. ст. 4, 12, 13, 76, 81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 272, 354, 355 ЦПК України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частку спільного майна подружжя - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення безпосередньо до Черкаського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено 13.10.2022 року.
Суддя: Р. В. Піньковський