07.11.22
22-ц/812/909/22
Єдиний унікальний номер судової справи 473/235/22
Номер провадження 22-ц/812/909/22
Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.
Постанова
Іменем України
07 листопада 2022 року місто Миколаїв
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:
головуючого Серебрякової Т.В.,
суддів: Самчишиної Н.В., Ямкової О.О.,
з секретарем судового засідання Ткаченко Н.Ю.,
переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_1 рішення, яке ухвалено Вознесенським міськрайонним судом Миколаївської області 01 вересня 2022 року під головуванням судді Вуїва О.В., в приміщені цього ж суду об 11 год. 02 хв., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики неукладеним,
У січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання договору позики неукладеним.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що з 25 лютого 2020 року до 04 червня 2020 року ОСОБА_1 працював водієм автотранспортних засобів понад 10 тон сектору транспортного відділу у місті Миколаєві Товариства з обмеженою відповідальністю «TRUST CARGO» (далі - ТОВ «TRUST CARGO»). 04 червня 2020 року останній був переведений на посаду експедитора, а 24 липня 2020 року - звільнений за власним бажанням.
18 травня 2020 року близько 10:00 год. позивач, виконуючи свої трудові обов'язки та керуючи транспортним засобом - автомобілем SCANIA G0400, реєстраційний номер НОМЕР_1 , рухаючись заднім ходом по вулиці Асканійській в смт. Чаплинка Чаплинського району Херсонської області, допустив наїзд на пішохода ОСОБА_3 , який загинув на місці дорожньо-транспортної події.
За наслідками події було зареєстровано кримінальне провадження №12020230000000210.
У зв'язку із вказаними подіями генеральний директор ТОВ «TRUST CARGO» ОСОБА_4 повідомив ОСОБА_1 , що його буде захищати адвокат Сторчак С.О., а вартість послуг останнього позивач буде повертати із заробітної плати протягом одного року.
Через тиждень після цього позивач під диктовку ОСОБА_4 , за відсутності будь-яких свідків, склав письмову розписку про отримання від ОСОБА_2 в борг на умовах безвідсоткової позики 4 000 доларів США (станом на 18 травня 2020 року еквівалент становив 107 000 грн.), які були необхідні позивачу для сплати професійної правничої допомоги у межах кримінального провадження №12020230000000210 по обвинуваченню його у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, та зобов'язався повертати кошти щомісячно частинами до 15 числа кожного місяця: у червні 2020 року - не менше, ніж 5 000 грн.; з липня 2020 року по липень 2021 року - не менше, ніж по 8 000 грн.
Одразу після ДТП позивач уклав договір із адвокатом Сторчак С.О. та сплатив йому оговорений аванс із своїх власних коштів. При цьому, ані ОСОБА_2 , ані ОСОБА_4 жодних грошових коштів ОСОБА_1 не надавали.
У серпні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до Центрального районного суду міста Миколаєва з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики. В подальшому справа за вказаним позовом була передана за підсудністю до Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області та прийнята вказаним судом до свого провадження.
Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив визнати договір позики від 18 травня 2020 року неукладеним.
Відповідач ОСОБА_2 надав до суду відзив, в якому просив у задоволені позовних вимог відмовити. Зазначив, що факт передачі грошей підтверджується розпискою від 18 травня 2020 року. Пояснив, що позивач з 107 000 грн. позичених коштів повернув йому лише 37 000 грн., а потім заявив, що решту не може віддати у зв'язку із відсутністю доходу.
Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 01 вересня 2022 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав будь-яких належних, допустимих та достатніх доказів, які б підтверджували про вади змісту розписки (невідповідність дати розписки даті її фактичного складання), а також безгрошовість договору позики від 18 травня 2020 року, зокрема того, що позичальник не отримував від позикодавця коштів на умовах позики.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення міськрайонним судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення міськрайонного суду скасувати, та ухвалити нове судове рішення, про задоволення позову.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач вважав доводи апеляційної скарги необґрунтованими, а апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню.
В судове засідання суду апеляційної інстанції позивач та відповідач не з'явились, про час і місце розгляду справи повідомлялись належним чином, тому в порядку ч.2 ст.372 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи.
При цьому, колегія виходить з наступного. Так, у судове засідання призначене на 07 листопада 2022 року позивач не з'явився, свого представника не направив, але надіслав письмове клопотання про відкладення слухання справи у зв'язку з від'їздом у відрядження до іншого міста. В свою чергу, відповідач надав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності.
Відповідно до ст.372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, а бо за його клопотанням, коли повідомленні ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що в заяві про відкладення розгляду справи не зазначено для встановлення яких обставин потрібно відкласти розгляд справи та яке істотне значення ці обставини мають для вирішення справи, враховуючи, що судове рішення переглядається саме за апеляційною скаргою саме позивача. Окрім того, останній мав процесуальне право на заявлення клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів або у приміщенні суду, визначеному судом відповідно до ст.212 ЦПК України, а також мав можливість подати до суду апеляційної інстанції письмові пояснення, проте такими правами не скористався.
До того ж, колегія суддів виходить з того, що якщо особисто позивач не з'явився у судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляд справи, він може вирішити спір по суті. При цьому, основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін або їх представників, а можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
За такого, неявка позивача у справі ОСОБА_1 в судове засідання, при належному його повідомлені про час і місце розгляду справи, та відсутності обґрунтованого підтвердження необхідності відкладення розгляду справи, а також документального підтвердження його відрядження до іншого міста, є підставою для розгляду справи за його відсутності.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи та їх представників.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, з огляду на таке.
Відповідно до частин 1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає не в повному обсязі.
Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.
За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.
При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.
Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст.11 ЦК України. Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків ст.11 ЦК України визначає договори та інші правочини.
Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.
Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості.
Ця особливість реальних договорів зазначена в ч.2 ст.640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Системне тлумачення ч.2 ст.640 та ч.2 ст.1046 ЦК України свідчить про те, що договір позики слід вважати укладеним лише у випадку, якщо такий договір позики засвідчує факт передання грошових коштів (речей).
Згідно із ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди, з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
З метою захисту майнових інтересів позичальника від недобросовісного позикодавця ст.1051 ЦК України надає позичальникові право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Обставину стосовно передання чи навпаки, непередання грошових коштів або речей, доводить та сторона, яка посилається на таку обставину.
При встановленні судом факту неотримання позичальником від позикодавця грошей або речей, визначених родовими ознаками, договір позики вважається неукладеним. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.
Отже, договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови, договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов'язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.
Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов'язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд в справах цієї категорії.
При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.
З матеріалів справи убачається, що з 25 лютого 2020 року ОСОБА_1 працював у ТОВ «TRUST CARGO» на посаді водія автотранспортних засобів понад 10 тон сектору транспортного відділу у м. Миколаєві, а з 04 червня 2020 року був переведений на посаду експедитора транспортного в цьому товаристві.
24 липня 2020 року позивач був звільнений за власним бажанням на підставі ст.38 КЗпП України (а.с.12).
18 травня 2020 року близько 10:00 год. ОСОБА_1 , виконуючи свої трудові обов'язки та керуючи транспортним засобом - автомобілем SCANIA G0400, реєстраційний номер НОМЕР_1 , рухаючись заднім ходом по вулиці Асканійській в смт. Чаплинка Чаплинського району Херсонської області, допустив наїзд на пішохода ОСОБА_3 , який загинув на місці події.
За наслідками події було зареєстровано кримінальне провадження №12020230000000210 з правовою кваліфікацією за ч.2 ст.286 КК України.
Міськрайонним судом встановлено, що позивачем у справі 18 травня 2020 року складена розписка.
Згідно змісту розписки від 18 травня 2020 року вбачається що ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 в борг на умовах безвідсоткової позики 4 000 доларів США (що станом на дату отримання коштів становило 107 000 грн.), які необхідні були позивачу для сплати професійної правничої допомоги у межах кримінального провадження №12020230000000210 по обвинуваченню його у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, та зобов'язався повертати кошти щомісячно частинами до 15 числа кожного місяця: у червні 2020 року - не менше, ніж 5 000 грн.; з липня 2020 року по липень 2021 року - не менше, ніж по 8 000 грн. У разі порушення строків повернення коштів ОСОБА_1 зобов'язався за вимогою позикодавця повернути кошти у повному обсязі протягом трьох днів з дати отримання відповідної вимоги (а.с.4-5).
Колегія суддів погоджується з встановленими міськрайонним судом обставинами справи, разом з тим вважає за необхідне звернути увагу на наступне.
Згідно із ч.ч.1,2 ст.5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Захист цивільних прав - це застосування компетентним органом передбачених законом способів захисту цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Як способи захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
Велика Палата Верховного Суду також неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19).
Як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Такий висновок сформульований, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження №12-158гс18, пункт 5.6).
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи (ст.13 ЦПК України).
Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
Згідно з ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину, однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів).
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Серед загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначених у ст.203 цього Кодексу в частинах третій та п'ятій визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За положеннями ст.ст.626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину.
Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення, зокрема відсутня згода за всіма істотними умовами договору. Не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.
Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним, оскільки наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено. Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав і обов'язків непередбачених законом і суди мають відмовляти в позові з такою вимогою.
Наведене відповідає роз'ясненням, які містяться у пункті 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ у пункті 14 постанови № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», також звертав увагу судів на те, що вони повинні розмежовувати кредитний договір, який є недійсним у силу закону (нікчемний), або може бути визнаний таким у судовому порядку (оспорюваний) з підстав, встановлених частиною першою статті 215 ЦК України, та кредитний договір, який є неукладеним (не відбувся), що не може бути визнаний недійсним, зокрема, у випадку, коли сторони в належній формі не досягли згоди щодо хоча б з однієї його істотної умови або зміст яких неможливо встановити, виходячи з норм чинного законодавства.
Виходячи з викладеного, колегія суддів вважає що вимога про визнання договору позики неукладеним не є способом захисту прав і законних інтересів (не є способом захисту особою свого особистого немайнового або майнового права та інтересу), який передбачений положеннями ЦК України, не визначена відповідна вимога як такий спосіб і іншими законами України, а відтак вимога позивача у цій справі про визнання договору неукладеним не відповідає способам захисту прав, встановленим чинним законодавством.
Подібні правові висновки, наведені у постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 листопада 2019 року у справі № 464/4574/15-ц (провадження № 61-27007св18).
Отже, сама по собі позовна вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає належному і ефективному способу захисту у даній справі. При цьому не може бути визнаний недійсним правочин, який фактично не вчинений його сторонами. Відтак, обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
За такого, колегія суддів вважає, що в задоволенні позовних вимог слід було відмовити саме з наведених підстав.
Відповідно до ч.4 ст.376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Разом з тим, оскільки суд першої інстанції прийняв рішення про відмову у задоволенні позову, але з інших підстав, які не вплинули на правильність вирішення справи по суті, то колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, змінивши мотивувальну частину оскаржуваного рішення, виклавши її в редакції цієї постанови.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
За правилами п.п. «в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Зважаючи на те, що апеляційний суд змінює оскаржене судове рішення, але виключно у частині мотивів його прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється, а понесені у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції судові витрати позивача, покладаються на останнього.
Керуючись ст.ст.367,374,376,381,382 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 01 вересня 2022 року -змінити в мотивувальній частині, виклавши його в редакції цієї постанови.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.
Головуючий Т.В. Серебрякова
Судді: Н.В. Самчишина
О.О. Ямкова
Повний текст судового рішення
складено 08 листопада 2022 року