Справа №760/24488/17 Головуючий у І інстанції Українець В.В.
Провадження №22-ц/824/84/2022 Головуючий у 2 інстанції Голуб С.А.
02 листопада 2022 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
судді-доповідача Голуб С.А.,
суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О.,
за участі секретаря судового засідання Шаламая Ю.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 18 серпня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа ОСОБА_3, в інтересах якої діє ОСОБА_2 про виселення,
У листопаді 2017 року позивачка звернулась до суду першої інстанції з позовом до ОСОБА_4. та ОСОБА_2. посилаючись на те, що на прилюдних торгах 08 грудня 2006 року нею була придбана квартира АДРЕСА_1. Продаж квартири здійснювався на підставі виконавчого листа № 2-3389 від 26 червня 2003 року, виданого на виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва про стягнення з ОСОБА_4. на користь АКБ «Мрія» 7099 доларів 89 центів США та 352 гривні.
З 04 лютого 2015 року у зазначеній квартирі ніхто не зареєстрований.
Разом з тим, в квартирі проживають її колишній власник ОСОБА_4. та його дружина ОСОБА_2. Відповідачі заважають їй вільно користуватися належною їй на праві власності квартирою, в добровільному порядку виселятися не збираються. На підставі ст.150 ЖК України, 391 ЦК України просила суд виселити відповідачів з квартири АДРЕСА_1.
ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_4. помер. (а.с.161 т.1), а тому ухвалою суду від 18 серпня 2021 року закрито провадження у справі в частині позовних вимог до ОСОБА_4.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 18 серпня 2021 року позов ОСОБА_1. до ОСОБА_2. задоволено . Виселено ОСОБА_2. із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_2. подала апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
В доводах апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції встановивши, що квартира набута не за кредитні кошти, однак звернення стягнення на неї відбулось як на предмет застави, разом із тим не застосував положення ст. 109 ЖК України в частині заборони виселення із житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення.
Просить рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
В порядку визначеному ст. 360 ЦПК України на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від ОСОБА_1. У відзиві наголошує на тому, що відповідач в апеляційній скарзі зазначає неправдиві відомості щодо її реєстрації у спірній квартирі з 26 квітня 2006 року. Відсутність зареєстрованих осіб у спірній квартирі станом на час проведення прилюдних торгів 22 грудня 2006 року доводиться довідкою Комунального підприємства «Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду» Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації від 04 лютого 2015 року № 281 (а.с.7). З часу відчуження квартири на прилюдних торгах і до моменту смерті бувшого чоловіка відповідачки ОСОБА_2. - ОСОБА_4. останній не оспорював відчуження квартири та його процедуру, а також право власності позивачки на квартиру. Відповідачка зі слів сусідів не проживає в квартирі, але встановленням нових замків фактично створює перешкоди позивачці в користуванні квартирою. Позивачка не може самостійно отримати інформацію про місце реєстрації відповідачки, а тому просила суд витребувати таку інформацію в органах реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб.
Представник ОСОБА_2. адвокат Риженко Д.М. підтримав апеляційну скаргу. Наголошував на тому, що ОСОБА_2. не має іншого житла, отже не може бути виселена із квартири без надання іншого житла. В квартирі ОСОБА_2. проживає з 2002 року, зареєстрована з 2005 року. Знята з реєстрації була за заявою ОСОБА_1. у 2015 році і ці дії були оскаржені ОСОБА_2. у 2019 році у судовому порядку, однак рішення суду за позовом ще не ухвалене. Дочка ОСОБА_2. - ОСОБА_3. відвідує школу поряд із будинком. Вважає, що ОСОБА_1. купуючи квартиру з прилюдних торгів мала впевнитись в тому, що інші особи не мають права на користування цією квартирою
Представники ОСОБА_1. адвокати Коваль В.Б. та Андрієвський Є.В. в судовому засіданні просили в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_2. відмовити.
Колегія суддів, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення враховуючи таке.
Судом першої інстанції встановлено, що 08 грудня 2006 року проведені прилюдні торги з реалізації майна, що належить ОСОБА_4, а саме квартири АДРЕСА_1, на підставі виконавчого листа № 2-3389 від 26 червня 2003 року, виданого на виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва про стягнення з ОСОБА_4. на користь АКБ «Мрія» 7099 доларів 89 центів США та 352 гривні.
Відповідно до протоколу № 6260086-1 від 08 грудня 2006 року переможцем торгів визначена ОСОБА_1. (а.с. 4).
22 грудня 2006 року державним виконавцем складено акт про продаж нерухомого майна на прилюдних торгах (а.с. 6), який є підставою для подальшого оформлення переможцем торгів права власності на придбане майно.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 23 січня 2015 року рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 23 січня 2015 року № 18802396 право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1. (а.с. 5).
З довідки КП «Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду» від 04 лютого 2015 року вбачається, що у квартирі АДРЕСА_1 ніхто не зареєстрований (а.с. 7).
З позову вбачається, що ОСОБА_1. зверталась до ОСОБА_4. та ОСОБА_2. з повідомленнями про звільнення належної їй квартири (а.с. 8, 9), які вони отримали 04 листопада 2017 року (а.с. 10), проте останні добровільно звільнити квартиру відмовились.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира не є іпотечним майном, отже до виниклих правовідносин мають застосуватись загальні норми щодо захисту права власності. Оскільки позивачка є власником житла, проживання відповідачки в цьому житлі порушує її права на користування квартирою, отже вони підлягають захисту шляхом виселення відповідачки із квартири
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з урахуванням такого.
Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном. на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із ч. 1 ст. 383 ЦІК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями ст. 391 ЦІК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Частиною першою статті 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і Основоположних свобод від 20 березня 1952 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів
Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб'єктами права.
Обгрунтовуючи свій позов, ОСОБА_1. керувалась нормами Цивільного кодексу, які регулюють захист права власності.
Разом із тим, нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ЖК Української РСР.
Згідно з ч.ч. 4 та 5 ст. 9 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є ст. 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.
Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.
Таким чином, ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.
Суд першої інстанції у своєму рішенні навів вказану норму, встановив, що квартира не є предметом іпотеки і набута не за кредитні кошти, разом із тим не застосував цю норму при вирішенні спору і не врахував того, що виселення із квартири, яка не набута за кредитні кошти не може проводитись без надання іншого житла.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна
потреба", а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява №29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява №43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення (припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду віл 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження № 14-64цс20), підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЕСПЛ, дійшла висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу 10 приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та с необхідним у демократичному суспільстві.
У даній справі, суд першої інстанції встановив, що спірне житлове приміщення позивачем (новим власником) придбане на публічних торгах 08 грудня 2006 року, при підготовці до яких мали бути зазначені обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто виявлені ризики, пов'язані з придбанням спірної нерухомості.
Тобто новий власник при добросовісній реалізації вищепереліченими суб'єктами правовідносин своїх прав та обов'язків, мала при придбанні нерухомого майна знати про наявність прав відповідачів на користування квартирою, а отже, допускала наявність такого обтяження.
При цьому, за умов неналежного виконання продавцем своїх зобов'язань про повне інформування покупця квартири про її обтяження, новий власник не позбавлений права на звернення до продавця з вимогами про відшкодування шкоди.
Отже, для вирішення питання щодо виселення, необхідно встановити: чи проживають та/ користуються відповідачі спірним житлом, чи мають вони інше житло, оцінити доводи сторін щодо співмірності втручання у мирне володіння майном і дотримання балансу між
правом власності позивача на квартиру та правом користування цією квартирою відповідачами.
Без встановлення зазначених обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, неможливо ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення,
Такі висновки суду висловив Верховний суд у складі першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 459/175/17.
Отже, переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах апеляційного провадження, колегія суддів перевірила висновки суду про наявність підстав для виселення відповідачки із спірної квартири на предмет пропорційності втручання у мирне володіння майном і дотримання балансу між правом власності позивача на квартиру та правом користування цією квартирою відповідачкою.
Як вбачається із акту державного виконавця про продаж нерухомого майна на прилюдних торгах від 22 грудня 2006 року спірна квартира належала на праві власності боржнику ОСОБА_4. на підставі свідоцтва про право власності на квартиру від 03.09.2002 року, виданого Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації серія КВ №74999 на підставі Наказу Головного управління житлового забезпечення від 31 липня 2002 року.
Квартира була описана державним виконавцем на підставі виконавчого листа № 2-3389 від 26 серпня 2003 року виданого Шевченківським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_4. на користь АКБ «Мрія» коштів у розмірі 7099,89 доларів США. Переможцем торгів визнано ОСОБА_1. (а.с.6 т.1)
Право власності позивачки на спірну квартиру виникло з 20 січня 2015 року, коли була проведена державна реєстрація права власності.
03 листопада 2017 року ОСОБА_1. засобами електронного зв'язку на електронні адресі ОСОБА_4. та ОСОБА_2. надіслала вимоги про звільнення квартири, які були отримані ними 02 листопада 2017 року. (а.с.8-10 т.1)
З 2017 року позивачка намагається захистити в судовому порядку своє право на користування квартирою, оскільки зміною замків в дверях квартири відповідачка не допускає позивачку до квартири, тобто здійснює перешкоди у користуванні квартирою.
Між сторонами виникла низка судових спорів з приводу набуття позивачкою права власності на спірну квартиру, які були вирішені судами.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 06 червня 2019 року, залишеному без змін постановою Київського апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року та постановою Верховного суду від 11 листопада 2020 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2. до державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві, третя особа ОСОБА_1. про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, скасування державної реєстрації. (справа № 760/3046/18).
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 22 вересня 2021 року, яке було залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 29 червня 2022 року було відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2., яка діяла в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дочки ОСОБА_3. про визнання недійсним договору купівлі-продажу рухомого майна, укладеного шляхом проведення публічних торгів, про визнання за ОСОБА_2. та ОСОБА_3. право власності на спірну квартиру по ½ частці в порядку спадкування після смерті ОСОБА_4. (справа № 760/9974/19).
Відповідно до відповіді Солом'янської районної державної адміністрації у м. Києві від 11 серпня 2022 року на запит суду від 03 серпня 2022 року, ОСОБА_2. не зареєстрована у Солом'янському районі м. Києва.
Відповідно до відповіді на запит суду від 03 серпня 2022 року Відділу обліку моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області ОСОБА_2. ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3. ІНФОРМАЦІЯ_3 зареєстрованими в м. Києві та Київській області не значаться.
Із відповіді Солом'янської районної державної адміністрації у м. Києві від 22 вересня 2022 року на запит суду від 16 вересня 2022 року щодо місця реєстрації ОСОБА_2. встановлено, що ОСОБА_2. була зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 з 26 квітня 2005 року по 29 січня 2015 року ОСОБА_3 у Ф-16 матері не була урахована.
Відповідно Ф-16 ОСОБА_2. знята з реєстрації 29 січня 2015 року на підставі Наказу № 1077 п.3.1. від 22 жовтня 2012 року.
Таким чином, колегією суддів установлено, що у ОСОБА_2. виникло право на користування спірною квартирою з 26 квітня 2005 року, а її дочки ОСОБА_3 з часу її народження, вони тривалий час постійно проживають в цій квартирі і іншого житла не мають.
Доводи представників позивачки щодо того, що матеріали справи не містять доказів відсутності у відповідачки іншого житла, колегією суддів не сприймаються, оскільки матеріали справи не містять і доказів наявності у відповідачки іншого житла. Наявність іншого житла у відповідачки мала доводити позивачка, оскільки саме вона зацікавлена у виселенні відповідачки із квартири і мала довести, що таке виселення не буде надмірним втручанням у право відповідачки на житло. Наявність у особи на праві власності нерухомого майна встановлюється на підставі Державного реєстру прав власності на нерухоме майно, ця інформація є загальнодоступною, а також могла бути витребувана судом за клопотанням позивачки. Однак такого клопотання до суду не надходило. Разом із тим, довести відсутність певної обставини не можна, оскільки відсутність на праві власності або на праві користування нерухомого майна не реєструється і не може бути доведено.
Як було зазначено вище, після зняття відповідачки з реєстрації, іншої реєстрації вона не мала. Тобто у відповідачки не виникло і право на користування іншим житлом без набуття права власності на те житло.
Таким чином, вирішуючи даний спір, колегія суддів виходить з того, що ОСОБА_1. як власник квартири має право на захист прав власника квартири. Разом із тим, захист прав власника ОСОБА_1. потягне за собою втручання у право відповідачки ОСОБА_2. на житло і таке втручання буде надмірним і непропорційним, оскільки ОСОБА_2. тривалий час проживає в цій квартирі, не має іншого житла. Разом із тим, як пояснили в судовому засіданні представники ОСОБА_1., вона має на праві власності інше житло. Тобто дослідивши питання виселення відповідачки на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, колегія суддівдійшла висновку, що інтереси ОСОБА_2. як користувача житлом, переважають інтереси ОСОБА_1. як власниця житла, яка забезпечена іншим житловим приміщенням.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявним в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно зі ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Враховуючи викладені норми права та доводи апеляційної скарги, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, а оскаржуване рішення суду підлягає скасуванню з ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 382, 383, 384 України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 18 серпня 2021 року у даній справі скасувати і ухвалити нове рішення.
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа ОСОБА_3, в інтересах якої діє ОСОБА_2, про виселення - відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 07 листопада 2022 року.
Суддя-доповідач
Судді: