Справа № 372/442/21 Головуючий в суді І інстанції Висоцька Г.В.
Провадження № 22-ц/824/5772/2022 Доповідач в суді ІІ інстанції Мельник Я.С.
27 жовтня 2022 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Мельника Я.С.,
суддів: Матвієнко Ю.О., Гуля В.В.,
за участі секретаря Примушка О.В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 грудня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Обухівської районної державної адміністрації Київської області, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні другого відповідача: Служба у справах дітей та сім'ї Обухівської районної державної адміністрації Київської області, про визнання інформації недостовірною та зобов'язання вчинити дії,
У лютому 2021 року позивачка звернулась до суду із вказаним позовом, в якому просила визнати недостовірною інформацію, поширену ОСОБА_2 на засіданні комісії з питань захисту прав дитини, а саме що: вона вивезла сина ОСОБА_3 за кордон без згоди ОСОБА_2 ; вона наносила тілесні ушкодження Малолітній дитині, оскільки не знає німецької мови; вона викрала сина ОСОБА_3 зі школи; син ОСОБА_3 проходив курси лікування; квартира в смт. Козині, не є службовою, і питання про реєстрацію в ній ОСОБА_3 , не є проблемою; відомості висновків психологів Інституту психології імені Костюка Г.С. НАПН України від 14 лютого 2020 року, 19 лютого 2020 року, за результатами психологічного налізу практичним психологом ОСОБА_6 .
Також просила зобов'язати ОСОБА_2 у десятиденний строк після набрання рішенням законної сили спростувати вищевказану недостовірну інформацію шляхом подання Служби у справах дітей Обухівської районної державної адміністрації Київської області, власноручно підписаного письмового листа чи заяви, що інформація - є недостовірною.
Зобов'язати Обухівську районна державна адміністрація Київської області, як органу опіки та піклування протягом 3-х днів з дня набрання законної сили рішення суду спростувати недостовірну інформацію стосовно неї та відкликати Висновок № 60/07-15/3004 від 29 грудня 2020 року, шляхом складення листа під назвою «Спростування», який має містити зокрема наступне речення: «частина інформації, яка була викладена у Висновку № 60/07-15/3004 від 29 грудня 2020 року про визначення місця проживання дитини, не відповідає дійсності і визнана недостовірною відповідно до рішення суду, у зв'язку з чим», рішення суду має додаватися до такого листа. А також стягнути із відповідачів судові витрати.
В обґрунтування своїх вимог зазначила, що судовими рішенням в інших справах встановлені обставини, які спростовують таку інформацію, недостовірна інформація стала підставою для прийняття висновку про розв'язання спору між нею та ОСОБА_2 щодо визначення місця проживання малолітньої дитини.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 10 грудня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із цим рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на те, що рішення суду ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.
Обґрунтовувала доводи апеляційної скарги тим, що суд першої інстанції неправильно встановив, що поширена відповідачем інформація є оціночним судженням, оскільки в такій інформації містяться наклепи, звинувачення, вигадані події та неправда.
Вказувала, що суд першої інстанції встановив не існуючі факти, які не підтверджені матеріалами справи про те, що відповідач звертався до органів поліції із заявами про викрадення дитини, що вона била дитину та утримувала сина проти його волі в автомобілі, та не врахував, що постановами апеляційного суду було закрито провадження у справах про притягнення її до адміністративної відповідальності, у зв'язку з відсутністю в її діях складу адміністративного правопорушення.
Вважала, що текст протоколу №14 від 22.12.2020 року викладений як сукупність фактів негативного характеру про її особу, які поширив ОСОБА_2 , порушує її право на повагу до її честі та гідності, що призвело до втрати нормального способу життя, відчуття приниження, безсилля та зневіри.
Від представника ОСОБА_2 - адвоката Якименко М.М.надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін, посилаючись на те, що висловлювання та пояснення на засіданні комісії своєї позиції не може вважатися приниженням честі та гідності, оскільки оцінка вказаної інформації має надаватися, складеному в результаті розгляду комісією справи, висновку комісії, в якому не міститься вказаної інформації.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення з наступних підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не доведено, що вказана інформація завдала шкоди її немайновим правам, при цьому зі змісту висновку голови Обухівської РДА від 21.01.2021 року вбачається, що вказана інформація, зафіксована в протоколі органу опіки та піклування, не знайшла свого відображення у висновку, який був наданий в якості доказу до Печерського районного суду м. Києва в цивільній справі про визначення місця проживання дитини.
Крім того, вказав, що ОСОБА_2 надає інформація суб'єктивну правову оцінку через призму ситуації, яка склалась між ним та позивачкою з приводу визначення місця проживання сина ОСОБА_3 .
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, 02.08.1997 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено шлюб, що підтверджується копію свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 (а.с.20 т. 1).
17.07.2019 року рішенням Печерського районного суду м. Києва в справі № 757/22624/19 шлюбі між подружжям ОСОБА_1 - розірвано (а.с.21-22).
Від шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають спільних дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.41 т. 1).
Із витягу з протоколу № 14 засідання комісії з питань захисту прав дитини Обухівської райдержадміністрації від 22.12.2020 року вбачається, що:
«Громадянин ОСОБА_2 , батько малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , повідомив членам комісії, що не все, що ОСОБА_1 повідомила членам комісії є правдивою інформацією. По-перше, щодо житла в селищі Козин , дійсно квартира належить підприємства, але ОСОБА_2 є бенефіціарний власник. По-друге, Кіпр не є офшорною зоною. Щодо навчання малолітнього ОСОБА_3 , дитина перебуває на дистанційному навчанні, приїздить на заліки до школи,і тому може проживати де завгодно, це не є порушенням, а навпаки вільним пересуванням.
Додатково повідомив, що на комісії з питань захисту прав дитини в місті Кропивницькому не був проти проживання дитини з матір'ю, але після того, як ОСОБА_1 вивезла дитину закордон та влаштувала на навчання це і стало підставою для поновлення питання щодо визначення місця проживання дитини з батьком.
Громадянину ОСОБА_2 вдалось повернути малолітнього ОСОБА_3 на Україну, відповідно до його бажання, оскільки дитина не володіє німецькою мовою та має бажання проживати тут. Зі слів ОСОБА_2 стало відомо, що ОСОБА_1 наносила тілесні ушкодження малолітньому ОСОБА_3 , оскільки не знаючи німецької мови, хлопчик засинав на уроках. Після повернення дитини в Україну, ОСОБА_3 було викрадено озброєними чоловіками зі школи. У зв'язку із цим, органом опіки та піклування міста Кропивницького складно акт про негайне відібрання дитини ввід матері. Також зауважив, що матір не випускала хлопчика із машини тривалістю 13 годин. Тому з малолітнім ОСОБА_3 проведена низка робіт із психологом, курси лікування, і на сьогоднішній день стан дитини покращився.
Також зауважив, що квартира в селищі Козин не є службовою, і питання про реєстрацію в ній малолітнього ОСОБА_3 не є проблемою, оскільки ОСОБА_2 є бенефіціаром компанії, яка є власником» (а.с. 36-37 т.1)
Відповідно до Висновку Голови Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 29 грудня 2020 року про розв'язання спору між батьками щодо визначення місця проживання малолітньої дитини, орган опіки та піклування вважає за доцільне визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з батьком ОСОБА_2 (а.с. 31 т.1)
Так, відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Згідно положень ст. 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
У свою чергу, ст. 34 Конституції України передбачено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Разом з тим відповідно до вимог ст. 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.
Відповідно до положень ч.ч. 1, 4, 5, 6, 7 ст. 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює. Якщо недостовірна інформація міститься у документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний. Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.
Згідно роз'яснень, які містяться в п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009 року за №1, при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
При цьому, під поширенням інформації слід розуміти опублікування її у пресі, передавання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення у мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку.
Водночас, відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 30 Закону України «Про інформацію», ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду.
Таким чином, відповідно до ст. 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що також відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка будучи ратифікованою Законом України від 07.07.1997 року, відповідно до ст. 9 Конституції є складовою частиною національного законодавства.
Згідно роз'яснень, які містяться в п.п. 18, 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009р. за № 1, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. Обов'язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації. Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього порушено його особисті немайнові права.
Відповідно до ст.10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та Протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції, кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.
Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.
Як зазначено в рішеннях Європейського суду з прав людини (справи Лінгенса, Де Гаєс і Гійзельс, Гудвіна, Прагер і Обершлік) свобода вираження поглядів, гарантована п. 1 ст. 10, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов реалізації кожної особи. За умови додержання п. 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе.
Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого статтею 19 (Lingens, citedabove, p. 28, пункт 46).
Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладених у постанові від 01 березня 2021 року (справа № 577/4402/19-ц), від 24 березня 2020 року (справа № 522/16047/18-ц).
Разом з тим, слід зазначити, що за правилами ст.ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях
При цьому, відповідно до ч.1 ст. 76, ч. 1 ст.77 та ст. 80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Звертаючись до суду з позовом, позивач, як на підставу для його задоволення, посилалася на те, що вищенаведені відомості, поширені відповідачем, є недостовірними, оскільки вони не відповідають дійсності та містять інформацію про події та явища, яких не існувало.
Водночас, аналізуючи інформацію, яку позивач просить визнати недостовірною та такою, що не відповідає дійсності, ганьбить її честь, гідність і репутацію, колегія суддів, враховуючи положення зазначених норм законодавства, погоджується з висновком суду першої інстанції, що вислови відповідача стосовно позивача, які були висловлені ним в межах засідань комісії з питань захисту прав дитини Обухівської райдержадміністрації для складення висновку щодо визначення місця проживання дитини, є висловлюванням своєї думки стосовно подій, які зумовили розгляд питань щодо визначення місця проживання дитини, та в цілому він піддав критиці позицію позивача стосовно вказаного питання, не маючи при цьому на меті принизити честь та гідність позивача.
При цьому, аналізуючи зміст оспорюваних висловлювань з урахуванням мовностилістичних засобів, за допомогою яких оголошена інформація, колегія суддів вважає, що відповідач, надаючи пояснення на засіданні комісії, надав їй суб'єктивну правову оцінку через призму ситуації, яка склалась між ним та позивачкою з приводу визначення місця проживання малолітнього сина.
Доводи апелянта про те, що матеріалами справи не підтверджено факти про які заявляв відповідач на засіданні комісії, відхиляються колегією суддів, оскільки вимоги позивачки ґрунтуються на низці фраз, які пропонуються нею у власній редакції, та суперечать змісту протоколу комісії від 22.12.2020 року, вислови відповідача стосовно позивача мають характер суб'єктивного припущення, щодо нанесення тілесних ушкоджень сказано зі слів малолітнього сина, крім того, вислови стосовно викрадення сина озброєними чоловіками зі школи та визнання квартири службовою взагалі не стосуються порушення особистих немайнових прав позивачки.
Доводи апеляційної скарги про те, що поширена інформація завдала шкоди її немайновим інтересам та порушила її право на повагу до честі та гідності, оскільки стала підставою для прийняття висновку про визначення місця проживання малолітнього сина з батьком, оцінюються колегією суддів критично, позаяк зазначена інформації не знайшла свого відображення у Висновку Обухівської РДА від 29 грудня 2020 року, а висновок Органу опіки та піклування є лише одним з доказів у справі, носить рекомендаційний характер та не може бути самостійним засобом захисту порушеного права. Цьому документу може бути надана лише оцінка в сукупності з іншими доказами у справі при вирішенні по суті питання, для якого він був складений.
Вказане узгоджується з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 28 січня 2021 року по справі № 753/6498/15-ц.
Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки обставин, які були враховані судом першої інстанції при вирішенні справи, висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому не можуть бути підставою для скасування судового рішення.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 374, 375 ЦПК України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 грудня 2021 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: Судді: