Справа № 595/180/22Головуючий у 1-й інстанції Содомора Р.О.
Провадження № 22-ц/817/758/22 Доповідач - Костів О.З.
Категорія -
24 жовтня 2022 року м. Тернопіль
Тернопільський апеляційний суд в складі:
головуючого - Костів О.З.
суддів - Міщій О. Я., Шевчук Г. М.,
з участю секретаря - Романська К.М.
сторін:
апелянта - ОСОБА_1 ,
представника апелянта - ОСОБА_2 ,
відповідача - ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 595/180/22 за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 17 червня 2022 року (ухвалене суддею Содоморою Р.О.) в справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя,
У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя.
В обґрунтування заявлених вимог позивачка покликалася на те, що вона з 22 липня 1989 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з відповідачем. Рішенням Бучацького районного суду Тернопільської області від 27 квітня 2021 року шлюб між ними розірвано. В період шлюбу сторонами було нажито майно, а саме: квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 182.8 кв.м., житловою площею 107.1 кв.м., яка набута на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 10 квітня 2009 року серії НОМЕР_1 . Згідно Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 22445823 від 10 квітня 2009 року серії ССО № 233302, виданого КП «Бучацьке районне бюро технічної інвентаризації», власником вказаної квартири є ОСОБА_3 , форма власності - приватна, частка власності - 1/1. Вказана квартира набута під час перебування сторін у шлюбі, а тому на неї поширюється режим спільної сумісної власності подружжя. ОСОБА_3 згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, свідоцтва про права власності на нерухоме майно вказаний, як єдиний власник квартири і вважає нерухомість лише своєю особистою приватною власністю, тому захистити своє право власності на майно позивачка може лише в судовому порядку.
У зв'язку з викладеним позивачка просила суд визнати за нею право власності на Ѕ частину квартири (загальною площею 182.8 кв.м. житловою площею 107.1 кв.м.), розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Бучацького районного суду Тернопільської області від 17 червня 2022 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подала на нього апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вказує, що судом неповно встановлено фактичні обставини справи та дано невірну оцінку доказам.
Апеляційна скарга мотивована тим, що у рішенні Виконавчого комітету Бучацької міської ради № 643 від 22 грудня 2008 року не йдеться про передачу квартир з державної форми власності у приватну, а лише про їх реєстрацію за власниками, як за набувачами новоствореного майна. З матеріалів справи не вбачається приналежності житлового будинку, розташованого за адресою АДРЕСА_2 , до відомчого житлового фонду. Факт фінансування будівництва зазначеного будинку з боку Бучацької міської ради та прокуратури Тернопільської області не відповідає дійсності, так як фінансування здійснювалося за рахунок власних грошових коштів майбутніх жителів квартири. Вважає, що висновок суду про набуття права власності на спірну квартиру відповідачем в порядку приватизації державного житлового фонду не узгоджується з матеріалами справи. Крім того, членами сім'ї ОСОБА_3 на час набуття права власності на спірну квартиру були дружина ОСОБА_1 та неповнолітня дочка ОСОБА_6 , а тому якби проводилася приватизація вказаної квартири, то Виконавчий комітет Бучацької міської ради повинен був видати ордер на вселення трьох членів сім'ї.
У зв'язку з наведеним просить рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 17 червня 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задоволити.
Разом з апеляційною скаргою ОСОБА_1 подала клопотання про долучення доказів, мотивуючи тим, що нові докази здобуті стороною позивачки після ухвалення оскаржуваного рішення суду. Зазначає, що апелянт не будучи фахівцем в галузі права та легковажно не скориставшись правовою допомогою в суді першої інстанції, покладалась на встановлену ст.60 СК України. Крім того, позивачка не розуміла зміст поданого відповідачем відзиву на позовну заяву.
Згідно із ч.4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч.ч.2, 4 ст.83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Таким чином, наведені ОСОБА_1 причини щодо неподання доказів в суд першої інстанції, не є об'єктивними та такі що не залежали від волі позивача. При цьому 08 квітня 2022 року ОСОБА_1 подала відповідь на відзив до суду першої інстанції. Отже, апеляційний суд вважає вказані причини неповажними, а тому нові докази долучені до апеляційної скарги, судом не приймаються.
19 серпня 2022 року на адресу Тернопільського апеляційного суду від ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу, однак колегія суддів не приймає даний відзив, оскільки всупереч ч.1 ст. 360 ЦПК України відзив подано з пропуском строку, встановленого судом.
Згідно ухвали Тернопільського апеляційного суду від 25 липня 2022 року відкрито апеляційне провадження у даній справі та надано строк для подання учасниками справи відзиву на апеляційну скаргу протягом 15 днів з дня отримання ухвали.
З матеріалів справи вбачається, що копію ухвали про відкриття апеляційного провадження, ОСОБА_3 отримав наручно 28 липня 2022 року. Останнім днем строку для подачі відзиву на апеляційну скаргу є 12 серпня 2021 року.
Однак, відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_3 подав до суду через засоби поштового зв'язку лише 13 серпня 2022 року (трек-номер 8250002290575).
Оскільки строк на подачу відзиву пропущено та відповідачем не заявлено клопотання про його поновлення, вказаний відзив апеляційним судом залишається без розгляду в порядку ст.126 ЦПК України.
В судовому засіданні апелянт ОСОБА_1 та її представник - адвокат Магдич О.О. апеляційну скаргу підтримали, зіславшись на мотиви, викладені в ній.
Відповідач ОСОБА_3 проти апеляційної скарги заперечив та просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Судом встановлено наступні обставини.
Із свідоцтва про шлюб НОМЕР_2 вбачається, що сторони по справі перебували в зареєстрованому шлюбі із 22 липня 1989 року (а.с.6).
Рішенням Бучацького районного Тернопільської області від 27 квітня 2021 року шлюб між сторонами розірвано (а.с.7).
Згідно рішення Бучацької міської ради № 460 від 25 вересня 2008 року «Про видачу працівникам прокуратури та ТзОВ «Ястрем» ордерів на квартири у відомчому житловому будинку по АДРЕСА_2 » вбачається, що ОСОБА_3 , слідчому прокуратури Бучацького району, в житловому будинку АДРЕСА_2 , видано ордер на 6-ти кімнатну квартиру АДРЕСА_3 на 3 та 4 поверсі, житловою площею 120.2 кв.м. (а.с.36).
Рішенням Бучацької міської ради №643 від 22 грудня 2008 року вирішено оформити право власності на квартири в будинку по АДРЕСА_2 , в тому числі, за ОСОБА_3 (а.с.38)
Згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 10 квітня 2009 року вбачається, що ОСОБА_3 є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 . На підставі вказано свідоцтва проведено реєстрацію права власності на нерухоме майно, що підтверджується витягом, виданим начальником БТІ (а.с.12-13).
Із податкового повідомлення-рішення та квитанції № 84 від 26 серпня 2021 вбачається, що на ім'я відповідача ОСОБА_3 нараховано земельний податок, який ним сплачений.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, апеляційний суд виходить з наступного.
Згідно частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (частина перша).
За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
Відповідно до п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Згідно із частиною першою статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:
1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;
2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;
3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;
4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду";
5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Відповідно до Закону від 11 січня 2011 року №2913-VI «Про внесення змін до ст.61 СК України щодо об'єктів права спільної сумісної власності подружжя», який набрав чинності 08 лютого 2011 року, вказану правову норму було доповнено частиною п'ятою, згідно з якою об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель держаної або комунальної власності, у тому числі приватизації.
Законом України від 17 травня 2012 року №4766-VI «Про внесення змін до СК України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності з 13 червня 2012 року, ч. 5 ст.61 СК України було виключено. Натомість кодекс було доповнено, зокрема, п.4 ч. 1 ст.57 СК України, згідно з яким житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.
З урахуванням наведених змін до СК України правовий режим приватизованого житла змінювався. При цьому лише в період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року, включно, житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного фонду, визнавалось спільною сумісною власністю подружжя.
Аналогічний висновок зроблений в постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року в справі № 1311/832/12; від 12 листопада 2018 року в справі № 753/6139/14-ц; від 12 червня 2019 року в справі № 409/1959/15-ц.
З матеріалів справи вбачається, що підставою набуття права власності на спірну квартиру ОСОБА_3 було рішення Виконавчого комітету Бучацької міської ради № 643 від 22 грудня 2008 року.
При цьому рішення Виконавчого комітету Бучацької міської ради «Про оформлення права власності на квартири в житловому будинку по АДРЕСА_2 » № 643 від 22 грудня 2008 року приймалося на основі таких документів, а cаме:
- рішення сесії Бучацької міської ради №788 від 16 лютого 2005 року;
- акту вводу в експлуатацію від 08 липня 2008 року, який затверджено розпорядженням голови Бучацької РДА №502 від 09 липня 2008 року;
- рішення Бучацької міської ради № 460 від 25 вересня 2008 року «Про видачу ордерів»;
- довідки, виданої ТзОВ «Ястрем» від 16 грудня 2008 року про сплату вартості будівництва.
Апеляційний суд зазначає, що рішенням Бучацької міської ради № 460 від 25 вересня 2008 року «Про видачу працівникам прокуратури та ТзОВ «Ястрем» ордерів на квартири у відомчому житловому будинку по АДРЕСА_2 », вирішено видати ордер ОСОБА_3 , слідчому прокуратури Бучацького району, на квартиру в житловому будинку АДРЕСА_2 , ордер на 6-ти кімнатну квартиру АДРЕСА_3 на 3 та 4 поверсі, житловою площею 120.2 кв.м.
Судом встановлено, що 28 вересня 2008 року Виконавчим комітетом Бучацької міської ради видано ордер №5 на ім'я ОСОБА_3 , сім'я якого складається з трьох чоловік (дружини ОСОБА_1 , дочки ОСОБА_6 ) на право зайняття квартири АДРЕСА_4 .
Однак, як вбачається із свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 10 квітня 2009 року, ОСОБА_3 є одноосібним власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 . На той час дружина ОСОБА_1 та неповнолітня дочка ОСОБА_6 не зазначені як співвласники вказаної квартири.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач набув право власності на спірну квартиру шляхом приватизації, проведеної 10 квітня 2009 року.
Водночас, в силу вимог частини першої статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у гуртожитках, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.
Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) приватизація здійснюється шляхом:
- безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), кімнат у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю;
- продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов.
Згідно із частиною другою статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передача займаних квартир (будинків, кімнат у гуртожитках) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку, кімнаті у гуртожитку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку, кімнати у гуртожитку).
Як вбачається із свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 10 квітня 2009 року, ОСОБА_3 набув право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 на підставі рішення Виконавчого комітету Бучацької міської ради № 643 від 22 грудня 2008 року.
Колегія суддів погоджується з доводами апелянта про те, що у рішенні Виконавчого комітету Бучацької міської ради № 643 від 22 грудня 2008 року не зазначено про передачу квартири з державної у приватну форму власності.
Судом встановлено, що членами сім'ї ОСОБА_3 станом 10 квітня 2009 року (на момент набуття права власності) були дружина ОСОБА_1 та неповнолітня дочка ОСОБА_6 на яких видано ордер на вселення №5, однак спірна квартира оформлялась у власність відповідача ОСОБА_3 одноосібно, як першим набувачем, а не на всіх членів сім'ї, які були наймачами згідно ордеру.
Також в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, що 10 квітня 2009 року ОСОБА_3 набув права власності на спірну в порядку приватизації.
Враховуючи наведене, висновок суду першої інстанції про те, що відповідач набув право власності на спірну квартиру шляхом приватизація є помилковим та суперечить нормам матеріального права, що в свою чергу нівелює правовий режим спільного сумісного майна подружжя, закріпленого законодавцем в ЦК України та в СК України.
Аргументи відповідача про те, що спірна квартира є його особистою приватною власністю апеляційний суд вважає необґрунтованими, оскільки будь-яких доказів, які б спростовували дію презумпції спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час перебування в шлюбі, відповідач не надав.
Відтак, квартира за адресою: АДРЕСА_1 , є об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
З урахуванням наведеного, позиції відповідача, який не надав доказів на заперечення абсолютної презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, апеляційний суд приходить до висновку про необхідність задоволення позову, визнавши за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину квартири загальною площею 182.8 кв.м., у тому числі житловою площею 107.1 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
У відповідності до ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно ч.2 ст.89 ЦПК України, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
У відповідності до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у сукупності колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду і ухвалення нового, яким позовну заяву слід задовольнити.
Зігдно із ч.1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
При зверненні до суду з даним позовом, ОСОБА_1 оплатила судовий збір в розмірі 7443.00 грн. та 2435.50 грн., що підтверджується квитанціями №26 від 09 лютого 2022 року та №8 від 18 лютого 2022 року (а.с.24).
Із квитанції №25 від 08 липня 2022 року вбачається, що ОСОБА_1 за апеляційний розгляд даної справи сплатила судовий збір у розмірі 14817.80 грн.
Отже, сума судового збору, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача складає 24695.80 грн.
Однак, відповідач ОСОБА_3 звільнений від сплати судового збору на підставі п.9 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», оскільки має право на пільги, встановлені законодавством України для осіб з інвалідністю II груп, що підтверджується довідкою акта огляду МСЕК Серія 12ААВ №073668 від 03 лютого 2022 року (а.с.39).
Зідно із ч.6 ст.141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору.
За таких обставин, сплачений ОСОБА_1 судовий збір за розгляд даної справи необхідно компенсувати їй за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - задовольнити.
Рішення Бучацького районного суду Тернопільської області від 17 червня 2022 року - скасувати.
Ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя - задовольнити.
Визнати за ОСОБА_7 право власності на Ѕ частину квартири загальною площею 182.8 кв.м., у тому числі житловою площею 107.1 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 судовий збір за розгляд даної справи в розмірі 24695 (двадцять чотири тисячі шістсот дев'яносто п'ять) гривень 80 копійок.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Дата складення повного тексту постанови - 03 листопада 2022 року.
Реквізити учасників:
Позивач: ОСОБА_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_3 .
Відповідач: ОСОБА_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_6 , РНОКПП НОМЕР_4 .
Головуючий
Судді